"Серце віддаю дітям"( до 100-річчя від дня народження)

100-річчя від народження В. О. Сухомлинського«Серце віддаю дітям»

В. О. Сухомлинський 28 вересня 1918 — 2 вересня 1970 Український педагог, публіцист, письменник, поет, заслужений вчитель, кандидат педагогічних наук

Нагороди

Народився 28 вересня 1918 в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство й юність. Він вчився в рідному селі у школі і в 1933 закінчив семирічку. Влітку 1933 мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку вчився в Кременчуцькому медичному технікумі, але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет, достроково закінчив його і його прийняли у педагогічний інститут.життєпис

життєпис. З 1935 почався педагогічний шлях. У 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938. Закінчивши інститут, повернувся в рідні місця та працював викладачем української мови та літератури в Онуфріївській середній школі. У 1941 під час Другої світової війни добровольцем пішов на фронт. У 1948 став директором Павлиської середньої школи і беззмінно працював протягом 23 років до кінця своїх днів. У 1955 захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховного процесу». З 1957 — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР.1958 — заслужений вчитель УРСР.1968 — нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Дмитро Чередниченко«Проза Сухомлинського – це сплав поезії і мудрості , тонкого відчуття слова і високої художньої майстерності»

Творчість в.о. Сухомлинського. Написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Твори В. Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн примірників. Країни, де видавали твори В. Сухомлинського: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдова, Таджикистан, Татарстан, Узбекистан, Чувашія. А також: Англія, Болгарія, Іспанія, Китай, Монголія, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Югославія, Японія.

«Моє піклування про успіхи в навчанні, — писав В. Сухомлинський, — починаються з піклування про те, що їсть і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, яку книжку читає і яку казку слу-хає, що малює і як висловлює в малюнку свої дум-ки й почуття, які почуття пробуджує в її душі музика природи, яка улюблена казка є у дитини, наскільки чутливо сприймає вона радощі й негаразди людей, що вона створила для інших і які почуття пережила у зв’язку з цим».

«А що там за лісом?»«Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини – ніщо»

Твори сухомлинського виховують у дітей:-Любов до батьківщини;-бережне відношення до прир0ди;Повагу до старших: Працьовитість;Відповідальність;Доброзичливість;Почуття відповідальностіІ багато інших характерних рис притаманних культурній вихованій людині

«Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний» Бо я – Людина. Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі. Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу. Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.- Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?- Я прибрав його з дороги.- Ви також спіткнулися й забили ногу?- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.- Чому ж ви прибрали камінь?- Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.- Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

« Дитина – дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька» Комірчина для дідуся. Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить: закопує тато стовпи поруч з хатою.— Що це ви будуєте, тату? — запитує Юрко.— Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині... Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.— Що це ти копаєш, Юрасику? — запитує батько.— Та землянку будую...— Для чого ж тобі землянка?— А ви з мамою житимете в ній, як постарієте..

« Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини» Образливе слово. Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір. Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово. Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові: - Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

КРАСИВІ СЛОВА І КРАСИВЕ ДІЛО Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі. Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра. Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе... Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі... А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку і одягнув суху. Гарні не красиві слова. Гарні - красиві діла.

ПРАВДА БУВАЄ ГІРША ЗА НЕПРАВДУ Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:— Чого це ти так довго ходив?— А я снідав, — каже Сергійко.— Як — снідав? — дивується мати.— А вони запросили мене снідати...— А що ж ти їм відповів?— Нічого... Сів і поснідав.— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

ЧОГО СИНИЧКА ПЛАЧЕ?* * * У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.— Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко.— Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися. Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає. Мишко й каже:— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає. Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі.— Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля.— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.— Подумай, чого, — відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

Що посієш, тей пожнеш Посіяв байдужість — пожав зневагу. Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці. Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так — коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться. А то якось уранці бачу — голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку — голубник. Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх — і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки. Що посієш, те й пожнеш, — говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість — пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

Серце віддаю дітям

Джерела:- https://www.google.com.ua/search?client=opera&hs=Jh. U&biw=1504&bihhttps://uk.wikipedia.org/wiki/Сухомлинський_Василь_Олександрович#Нагороди_та_відзнакиhttp://klasnaocinka.com.ua/uk/article/opovidannya-v-sukhomlinskogo-.htmlhttps://mala.storinka.org/добірка-оповідань-василя-сухомлинського.htmlhttps://www.google.com.ua/search?q=сухомлинський+і+діти&