Східна (Кримська) війна 1853–1856-х років на українських землях.

Східна (Кримська) війна 1853–1856-х років на українських землях

Мета:проаналізувати причини, перебіг і результат Кримської (Східної) війни 1853—1856 рр.;з'ясувати її вплив на становище в Наддніпрянській Україні, охарактеризувати селянський рух під час Кримської війни;формувати в учнів уміння працювати з документами, історичною картою, термінами й поняттями;виховати повагу до залежних селян, до долі українців в тяжких умовах життя.

Очікувані результати: Після уроку учні зможуть:• показувати на карті основні події Східної (Кримської) війни на українських землях; адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської імперії;• характеризувати особливості соціально-економічних зрушень в українських землях у пореформений період;• визначати причини й наслідки селянської реформи 1861 року в Наддніпрянській Україні;• називати дати: Кримської війни, ліквідації кріпацтва.

План: Причини Кримської (Східної) війни. Вплив військових дій на українські землі. Ціна війни для України. Українське питання в Європі у другій половині ХІХ ст.

Причини Кримської (Східної) війни У середині XIX ст. відбулося суттєве ослаблення Османської імперії. Цією ситуацією вирішила скористатися Російська імперія. Вона прагнула витіснити Туреччину з Балканського півострова, встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли й торговельними шляхами у Середземному морі. Натомість Велика Британія і Франція відстоювали територіальну цілісність Османської імперії, оскільки зміцнення Росії не відповідало їхнім інтересам. Турецький султан, відчувши підтримку європейських держав, мріяв повернути придунайські землі, північне узбережжя Чорного моря, Крим.

Приводом стала суперечка на релігійному ґрунті за володіння святими церквами, що містилися на підконтрольній турецькому уряду території. До конфлікту долучилася Росія, яка в червні 1853 р. розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною й окупувала залежні від султана Молдавію та Волощину. Туреччина, заручившись підтримкою Англії та Франції, оголосила війну Росії. Так почалася Кримська (Східна) війна, яка тривала упродовж 1853-1856 рр. і була наслідком тривалого суперництва між європейськими державами на Балканах та Близькому Сході. Для комплектування військ Російська імперія активізувала рекрутські набори в Наддніпрянській Україні. Водночас Османська імперія, сподіваючись повернути втрачені раніше Крим та Північне Причорномор’я, сформувала загони з козаків колишньої Задунайської Січі, які залишилися проживати на її території. Знову українцям, оскільки вони не мали власної держави, довелося воювати за інтереси інших країн один супроти одного.

Вплив військових дій на українські землі Війна розпочалась як черговий російсько-турецький конфлікт. Однак Османська імперія зазнала кількох поразок поспіль, що змусило Велику Британію і Францію втрутитись у військові дії проти Росії. Війська коаліції висадились у Криму, а Одеса, Бердянськ та інші міста регіону потерпали від обстрілів з моря. Найбільш тривалою і кровопролитною битвою стала оборона Севастополя, яка тривала з вересня 1854 до вересня 1855 року. У військових діях брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки.

У військових діях брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Разом з тим саме на Україну припав основний тягар постачання російської армії фуражем і продовольством. Із українських губерній на війну було мобілізовано багато рекрутів та ополченців, послано погоничів, котрі забезпечували перевезення військових вантажів. Селяни прикордонних губерній цілодобово перебували в караулах на кордоні. У госпіталях міст та містечок розміщували поранених бійців. Населення збирало кошти на військові потреби. Із травня 1855 р., після того як британці й французи захопили Керч, війна перейшла на Азовське узбережжя. Після смерті Миколи І (1855 р.) його наступник Олександр II, не маючи змоги вести далі Кримську війну, завершив її Паризьким договором 1856 р. Росія втратила дельту Дунаю, мусила відмовитися від південної частини Бессарабії. Південно-західний кордон Росії було перенесено на річку Дністер. Одночасно нейтралізовано Чорне море: як Росії, так і Туреччині заборонено утримувати там військові флоти. Кримська війна завершилася поразкою Росії. Вона продемонструвала вади самодержавно-кріпосницького устрою Російської імперії, її економічну й військово-технічну відсталість і безпідставність домагань ролі провідної держави в Європі.

Ціна війни для України Кримська війна негативно позначилась на господарському житті України, особливо її прифронтових районів. Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії просувалися війська, транспорт зі зброєю та боєприпасами, а також пораненими вояками. З початком боїв російська армія та Чорноморський флот поповнювалися рекрутами переважно з Таврійської, Херсонської й Катеринославської губерній, що вичерпувало їхні трудові ресурси. На мешканців цих губерній покладалося забезпечення потреб армії. На потреби війни було спрямовано роботу багатьох українських заводів: Миколаївського суднобудівного, Київського арсеналу, Луганського ливарного та ін. Зокрема, в умовах війни Шосткинський пороховий завод (на Сумщині) збільшив виробництво в шість разів. Забезпечуючи потреби армії, українські селяни сподівалися на відміну кріпосного права.

Останнім етапом пов’язаного з війною селянського руху став похід селян «у Таврію за волею». Спричинили його чутки про те, що для заселення спустошеного внаслідок виселень татар Криму уряд закликає переселятися туди охочих і надає землю та грошову допомогу на розбудову господарства. Навесні та влітку 1856 р. розпочалося масове стихійне переселення селян, які з усім своїм скарбом рушали до Перекопу. Лише за допомогою армії уряду вдалося наприкінці 1856 р. придушити селянський рух. Кримська війна стала для українців ще й братовбивчою, оскільки чимало з них воювали на боці Туреччини у формуваннях із залишків задунайського козацтва, тоді як більшість — у лавах армії Російської імперії.

Українське питання в Європі у другій половині ХІХ ст. Війна завершилася поразкою Російської імперії, яку закріпили умови Паризького мирного договору 1856 року. За ним султанські володіння, котрі зайняли російські війська під час війни, мали бути повернуті Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші міста, захоплені союзниками, — Росії. Гирло Дунаю і Південну Бессарабію передавали залежному від турецького султана Молдовському князівству. Росію позбавили права утримувати військово-морський флот на Чорному морі та будувати на чорноморському узбережжі військові укріплення. Опіку над християнським населенням Османської імперії доручили вже не Росії, а європейським державам.

Поразка, якої зазнала Росія під час розв’язаної нею Східної (Кримської) війни, спричинила активізацію сил, опозиційних її політиці за кордоном. У Парижі посилилась діяльність польської еміграції. У її середовищі сформувалися політичні погляди правобережного шляхтича, поляка Міхала Чайковського, який у роки Східної війни здійснив спробу реалізувати свій план відновлення Гетьманщини. Міхал Чайковський (Садик-паша) (1804—1886) народився на Волині в сім’ї шляхтича, яка мала давні родинні зв’язки з козацтвом. Брав участь у польському повстанні 1830-1831-х рр. Після його поразки емігрував до Франції. Згодом відбув із французькою дипломатичною місією до Туреччини. Там прийняв мусульманство та взяв ім’я Садик-паша. За його пропозицією в турецькій армії було сформовано козацький полк в 1400 осіб. М. Чайковський очолив його. Козацький полк відіграв помітну роль у воєнних діях на Дунаї 1854 р. Чайковський планував підняти козацьке повстання в Україні. Він мав на меті відновити автономну Українську козацьку державу під протекторатом Османської імперії. Але його плани не здійснились, оскільки він не мав підтримки союзників, які боролися за оволодіння Севастополем.

З утворенням союзу між Німеччиною й Австро-Угорщиною в 1879 р. й укладенням між ними угоди, спрямованої проти Росії та Франції, правлячі кола цих країн зайнялися «українським питанням». Така увага пояснювалась тим, що, незважаючи на поразку Росії у Кримській війні, держави-переможці не бажали розпочинати проти неї нової війни, а мирних способів для здійснення планів розчленування імперії не існувало. Інтерес до України був й економічним, адже на той час вона належала до одного з регіонів імперії, що розвивалися найбільш динамічно. Як писав сучасник цих подій І. Рудович, «на початку 1888 року війна Росії з Австрією здавалася неминучою... Бісмарк краще за всіх оцінив українське питання: щоб утримати мир у Європі, необхідно створити незалежну Україну. Відрив України був би важкою ампутацією для Росії».  Цей план знайшов підтримку в офіційних колах Австро-Угорщини й обговорювався німецькими політиками аж до Першої світової війни.