Сільське господарство як складова первинного сектору. Аграрні відносини

ПЕРВИННИЙ СЕКТОР ГОСПОДАРСТВА Сільське господарство як складова первинного сектору. Аграрні відносини Підручник з Географії. 9 клас. Довгань - Нова програма

Сільське господарство — це вид економічної діяльності, а також дуже давнє й досить поширене заняття людей. В Україні в ньому працює близько п’ятої частини економічно активного населення. Селяни не тільки забезпечують жителів нашої країни продуктами харчування та сировиною для їх виробництва, а й відправляють свою продукцію за кордон.

Вам добре знайома продукція рослинництва і тваринництва, оскільки кожного дня вона з’являється на наших столах.

Сучасне сільськогосподарське (аграрне) виробництво займається вирощуванням культурних рослин та розведенням свійських тварин. Воно тісно пов’язане зі вторинним і третинним секторами.

Так, машинобудування забезпечує його технікою (наприклад трактори, комбайни), хімічна промисловість — добривами та засобами захисту рослин, нафтопереробна — пально-мастильними матеріалами. 

Транспорт перевозить сільськогосподарську продукцію, будівельники споруджують спеціальні сховища для її зберігання (наприклад елеватори), харчова і легка промисловість переробляють продукцію, яку виростили на землі. Таким чином, сільське господарство забезпечує роботою не тільки селян, а й робітників інших секторів

В Україні сільське господарство має ще більше значення. Адже завдяки природним умовам, давнім традиціям і працьовитості селян у країні виробляють значно більше продукції, ніж необхідно. Деяка її частина потрапляє на світовий ринок, що забезпечує валютні надходження до держави.

На розвиток і розміщення сільського господарства найбільше впливають природні чинники, а саме земельні та агрокліматичні ресурси.

Земля є головним засобом виробництва в сільському господарстві. Вона має унікальну властивість — родючість. Тому в першу чергу важлива не кількість земельних ресурсів, а їхня якість. Фахівці вважають, що більшість земель нашої планети не придатні для землеробства або мають суттєві природні обмеження для його розвитку. Це перш за все гірські райони, пустелі та напівпустелі, землі з низькою родючістю ґрунтів та землі, вкриті лісами. 

Землі, що найбільше придатні для вирощування сільськогосподарських культур, зосереджені переважно в лісових, лісостепових і степових зонах Землі. їх частка в земельному фонді становить лише 11%. Однак саме вони дають переважну більшість продукції сільського господарства. Ще 30% земель — це луки й пасовища, їх використовують у тваринництві.

Уявлення про рівень забезпечення землями — землезабезпеченість, у тому числі ділянки сільськогосподарського призначення, дає спеціальний показник. Він розраховується шляхом ділення площі земель (сільськогосподарських угідь або окремо ріллі) на кількість населення світу, країни (області).

Другим природним чинником є агрокліматичні ресурси. Вони характеризуються кількістю опадів (особливо впродовж вегетаційного періоду — частини року, коли можливі зростання і розвиток рослин), температурою повітря та її режимом, тривалістю безморозного періоду. В Україні достатньо агрокліматичних ресурсів для виробництва сільськогосподарської продукції, хоча окремі райони час від часу потерпають від посух, суховіїв, заморозків, граду.

Важливі не тільки окремі показники агрокліматичних ресурсів, а і їх поєднання. Навіть за сприятливих температур може спостерігатися недостатня кількість опадів, і тоді отримання високих врожаїв можливе лише за умов зрошення. Отже, важливим природним чинником також є водні ресурси.

Усі розглянуті природні чинники більше впливають на розміщення та спеціалізацію рослинництва і менше — на тваринництво. Україна належить до країн, що мають велику, переважно рівнинну територію (значну її частину займають чорноземи) і загалом сприятливі кліматичні умови . Разом із тим на півдні та південному сході недостатня кількість опадів і низька забезпеченість водними ресурсами, у Поліссі багато надмірно зволожених і заболочених територій .

Зазначимо, що на розміщення, ефективність і спеціалізацію сільського господарства впливають не лише природні чинники, а й суспільні, серед яких — працересурсний, транспортний, науковий, а також історичні традиції та рівень розвитку промисловості.

Будь-яка держава зацікавлена у збільшенні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Досвід показує, що крім уже відомих вам чинників, на це істотно впливають аграрні відносини.

Аграрні відносини — це особливий вид економічних відносин, що формуються в суспільстві стосовно землеволодіння й землекористування, а також виробництва, розподілу та споживання сільськогосподарської продукції. Головним є питання, хто володіє землею. Від цього залежить, які розміри мають сільськогосподарські угіддя та наскільки ефективно вони використовуються, якими є фінансові можливості господаря та якою мірою він зацікавлений у збільшенні обсягів виробництва.

За формою землеволодіння й землекористування розрізняють дрібнотоварне (традиційне) і високотоварне (сучасне) господарства. 

У дрібнотоварному господарстві існують і дрібні селянські землеволодіння, і великі поміщицькі. Останні часто називають латифундіями, їх господарі здебільшого здають земельні ділянки в оренду

Латифундії характерні для країн Латинської Америки, де вони з’явилися ще за часів колоніалізму. Вони стримують розвиток сільського господарства, і уряди країн регіону реформують аграрні відносини (проводять аграрні реформи) із метою зменшити їхнє значення. Для дрібнотоварного господарства характерні низька забезпеченість сільськогосподарською технікою, добривами та засобами захисту рослин, переважання рослинництва та невеликих земельних ділянок, низький рівень меліорації або взагалі її відсутність. Господарі або орендарі ділянок виробляють продукцію, більшу частину якої самі й споживають (використовують на власні потреби). Тому таке сільське господарство також називають споживчим.

Для розвинених країн характерне високотоварне господарство з переважанням великих землеволодінь. Вони можуть належати приватним особам, колективу (компанії) або державі.

Так, у США, Канаді, Австралії, ряді європейських країн поширені фермерські господарства . Вони створюються як на власній землі, так і на орендованій (найчастіше в оренду беруть державні землі) і є складовою підприємницького високотоварного сільського господарства. 

Завдяки спеціалізації і високому рівню розвитку основні обсяги продукції цих господарств призначені для продажу. Тому таке сільське господарство називають високотоварним, або товарним. Воно базується на високому рівні забезпеченості машинами та технікою (механізація), добривами та засобами захисту рослин (хімізація), на меліорації, найманій праці, широкому застосуванні досягнень науки, у тому числі селекції (покращення та створення нових сортів рослин і порід тварин). Високотоварне господарство характеризується значними обсягами виробленої продукції, причому основну її частину дають великі господарства (невеликі господарства часто отримують допомогу від держави).

Крім фермерських господарств, до високотоварного сільського господарства відносять плантації. Як і латифундії, ці великі приватні володіння виникли в колоніальні часи. На відміну від латифундій, основною метою створення плантацій було вирощування в колоніях сільськогосподарських культур, які вивозилися до країн-метрополій. Найбільш поширеними стали плантації цукрової тростини, бананів, кави, какао, бавовнику, чаю, кокосової пальми, тобто рослин, які в Європі не вирощують.

Плантації заклали основи високотоварного сільського господарства в країнах, що розвиваються. Ви знаєте, що частина таких країн і зараз належать до аграрних і перебувають на етапі розвитку, тоді як розвинені країни вже його минули. Це більшість країн Африки, окремі держави Латинської Америки й Азії. Вони утворюють сучасні аграрні суспільства, у яких поширене дрібнотоварне (продукція для власного споживання) та високотоварне (переважно продукція рослинництва для продажу за кордон) господарства. Завдяки існуючим агрокліматичним ресурсам у цих країнах у значних обсягах вирощують сільськогосподарські рослини, які надходять на світовий ринок.

Ранчо, розташовані на безкраїх преріях, стали «творцями» етнотипу американця (у першу чергу жителя Техасу) — вершників-пастухів і влучних стрільців — ковбоїв. Вони випасали худобу на просторах Середнього Заходу, охороняючи стада від хижих тварин і бандитів.

Аграрні відносини в Україні. У радянські часи в Україні сільськогосподарські угіддя належали державі та колективним господарствам (колгоспам), управління якими здійснювалося адміністративно-командними методами.

В основу земельної реформи було покладено процес приватизації землі. Він передбачає, що кожний член колективного господарства має право на отримання своєї частки (паю) землі та майна відповідно до виробничого стажу й розмірів земельних угідь. Після цього селянин може передавати свій пай в оренду або використовувати для створення власної ферми.

Зараз у суспільстві активно обговорюється можливість продажу землі. Наслідки цього досить суперечливі (прикладом є процес приватизації). https://www.youtube.com/watch?v=fwSZHr2_Wbw

У результаті аграрної реформи поряд із колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП) в Україні з’явилися фермерські господарства, приватно-орендні підприємства, особисті селянські господарства. У приватній власності зараз перебуває понад 30 млн га (74,6%) сільськогосподарських угідь, у тому числі 4,6 млн га у фермерських господарств

Структура сільськогосподарських угідь дає важливу інформацію не тільки про співвідношення цих угідь, а й про природні передумови (рельєф, якість ґрунтів), необхідні для розвитку сільського господарства. Ви вже знаєте, що Україна має високий показник розораності території — 53,9%. Це значно більше, ніж у країнах Європейського Союзу, де він складає 30—35%. Рілля (орні землі) в Україні займають 78% (понад 30 млн га) . Це також більше, ніж у європейських країнах, США та Канаді.

Україна характеризується високим рівнем землезабезпеченості сільськогосподарськими угіддями і поступається за цим показником лише Канаді, Росії, Білорусі та США, а за забезпеченістю ріллею — Канаді та Росії. У той самий час значна частина сільськогосподарських угідь в Україні є деградованими, тобто їхня якість погіршується.