Скарбничка керівника гуртка Матеріали до занять гуртка «Юні екологи»

Скарбничка керівника гуртка

Матеріали до уроків

Тема 4. Середовище та умови існування організмів. Аутекологія

Тема заняття:  Температура. Тепловий режим. Пойкілотермні та гомойотермні тварини. Розподіл рослин і тварин по земній кулі залежно від теплового режиму.

Тварини

Порівняно з рослинами, тварини наділені різноманітними можливостями регулювати, постійно або тимчасово, температуру власного тіла. Основні шляхи температурних адаптацій у тварин такі:
- хімічна терморегуляція – активна зміна величини теплопродукції у відповідь на зміну температури середовища;
- фізична терморегуляція – зміна рівня тепловіддачі, здатність утримувати тепло або навпаки розсіювати його надлишок. Вона здійснюється завдяки особливим анатомічним і морфологічним рисам будови тварин: волосяному і пір’яному покривам, деталям будови кровоносної системи, розподілу жирових запасів, можливостям випаровувальної тепловіддачі;
- поведінка організмів – при переміщеннях тварин у просторі, вони можуть уникати крайніх температур. Для багатьох тварин поведінка – майже єдиний і дуже ефективний спосіб підтримання теплового балансу.
Пойкілотермні тварини відзначаються більш низьким рівнем обміну речовин порівняно з гомойотермними, навіть при однаковій температурі тіла. У зв’язку з пониженим рівнем обміну власного тепла у холоднокровних тварин виробляється мало, отже можливості хімічної терморегуляції у них мізерні. З пониженням температури середовища всі процеси життєдіяльності дуже уповільнюються і тварини впадають у заціпеніння. В такому неактивному стані вони характеризуються високою холодостійкістю, яка забезпечується біохімічними адаптаціями. Щоб перейти до активності, тварини спочатку мають дістати певну кількість тепла ззовні.
Основні способи регуляції температури тіла у холоднокровних поведінкові – зміна пози, активний пошук сприятливих мікрокліматичних умов, зміна місць поселення, та ряд інших спеціалізованих форм поведінки.
Зміною пози тварина може посилити чи послабити нагрівання тіла за рахунок сонячної радіації. Наприклад, деякі комахи вранці підставляють сонячному промінню широкі бокові поверхні, а опівдні – вузьку спину. В спеку тварини, як і люди ховаються в тінь або тікають у нори. У пустелях ящірки та змії заповзають на рослини, щоб уникнути дотику до розпеченої поверхні піску.
Суспільні комахи: бджоли, мурахи, терміти будують свої житла так, щоб температура добре регулювалася, а в зимовий період лишалася сталою.
Деякі пойкілотермні (холоднокровні) тварини можуть підтримувати оптимальну температуру тіла за рахунок роботи м’язів, однак із припиненням рухової активності вироблення тепла припиняється, і в зв’язку з недосконалими механізмами фізичної терморегуляції, воно з організму швидко розсіюється. Наприклад, джмелі розігрівають тіло спеціальними м’язовими скороченнями – тремтінням – до +35⁰С, що дає їм змогу злітати і годуватися в прохолодну погоду.
Теплокровні тварини відзначаються настільки ефективною регуляцією надходження й віддачі тепла, що це дає їм змогу підтримувати сталу оптимальну температуру тіла в усі пори року. Теплокровність виникла із холоднокровності внаслідок удосконалення способів регуляції теплообміну. Здатність до такої регуляції у малят ссавців та пташенят виражена слабо і повністю проявляється лише у дорослому віці.
Механізми терморегуляції у кожного виду численні й різноманітні. Це забезпечує велику надійність механізму підтримання температури тіла. Мешканці півночі: песці, зайці, куріпки нормально життєдіяльні і активні, навіть, у найсильніші морози, коли різниця температури повітря і тіла становить понад 70⁰С.
У теплокровних тварин дуже висока здатність до хімічної терморегуляції. Вони характеризуються високою інтенсивністю обміну речовин і виробленням великої кількості тепла. При дії на них холодних температур, в їхньому організмі, і особливо в скелетних м’язах, посилюються окислювальні процеси. У багатьох тварин часто помітне тремтіння, що призводить до виділення додаткового тепла. Тепловий ефект м’язового скорочення різко зростає при зниженні температури середовища.
Підтримання температури за рахунок зростання теплопродукції потребує великої витрати енергії. Тому тварини при посиленні хімічної терморегуляції потребують великої кількості їжі або витрачають багато жирових запасів, накопичених раніше. Таким чином, жирові запаси забезпечують кращу терморегуляцію. Ссавці мають спеціалізовану буру жирову тканину, в якій уся хімічна енергія, що вивільняється, не переходить у зв’язки АТФ, а розсіюється у вигляді тепла, тобто для обігрівання організму. Птахам, що залишаються взимку, потрібно багато корму, тому що їх лякає не мороз, а голод. А от для мешканців тропіків, хімічна терморегуляція не характерна, оскільки в них не виникає потреби в додатковому продукуванні тепла.
Фізична терморегуляція – це адаптація за рахунок збереження тепла в тілі тварини (а не за рахунок його вироблення). До такої регуляції відносять: рефлекторне звуження кровоносних судин шкіри, зміна теплоізолюючих властивостей хутра і пір’яного покриву, регуляція випаровувальної тепловіддачі шляхом потовиділення або крізь вологі слизові оболонки ротової порожнини і верхніх дихальних шляхів. Наприклад, людина у спекотний день випаровує до 12 л поту, а у собаки частота дихання досягає 300-400 вдихів на хвилину. Звичайно, вода, що виділяється обов’язково повинна компенсуватися її надходженням в організм.
Неабияке значення для підтримання температурного балансу має відношення поверхні тіла до його обсягу, тому що масштаби продукування тепла залежать від маси тварини. Існує правило К.Бергмана: якщо два близьких види теплокровних тварин відрізняються розмірами, то більший живе в холоднішому, а менший у теплішому кліматах. Таким чином, при адаптації до холоду проявляється закон економії поверхні тіла.
Д.Аллен відмітив, що у багатьох ссавців і птахів північної півкулі відносні розміри кінцівок і різних частин тіла, котрі виступають (хвости, вуха, дзьоб), досить малі і в міру віддалення на південь збільшуються. А в умовах жаркого клімату, виступаючі частини тіла великі, що має терморегуляційне значення. Великі вуха слонів та американських зайців перетворилися на спеціалізовані органи терморегуляції, так як наділені безліччю кровоносних судин.
Дуже важливим способом регуляції теплообміну є спорудження складних нір, гнізд та здійснення близьких і далеких міграцій. У норах риючих тварин зміна температур згладжується тим сильніше, чим більша глибина нори. На відстані 150 см від поверхні грунту перестають відчуватися сезонні коливання температури. Особливо вправно збудовані гнізда також мають властивість підтримувати рівний сприятливий мікроклімат. У гнізді ремеза лише один вузький боковий вхід, тому там сухо і тепло в будь-яку погоду.
Особливу цікавість становить групова поведінка тварин, пов’язана з терморегуляцією. Деякі пінгвіни у сильний мороз і завірюху збиваються в щільний гурт «черепаху». Спочатку одні назовні, а потім переміщаються всередину і так весь час «черепаха» повільно рухається, а всередині підтримується постійна тепла температура. Мешканці пустелі у сильну спеку збиваються докупи, притискаючись один до одного боками, чим уникають перегрівання поверхні тіла сонячним промінням. Усередині такого гурту температура десь до +40⁰С, а спина і боки крайніх тварин нагріваються до +70⁰С.
Таким чином, поєднання ефективних способів хімічної, фізичної та поведінкової терморегуляцій за умов загального високого рівня окислювальних процесів в організмі дає змогу теплокровним організмам підтримувати свій тепловий баланс у межах широких коливань температури зовнішнього середовища.

Рослини

Рослини як нерухомі організми повинні існувати при тому тепловому режимі, який створюється у місцях їх зростання. Тепловий режим рослин надто мінливий. Основні шляхи адаптації до температурних змін середовища у рослин – це біохімічні, фізіологічні та морфологічні перебудови. Рослини відзначаються дуже слабкими можливостями регуляції власної температури. Тепло, що утворюється в процесі обміну речовин, завдяки витрачанню його на транспірацію, великій випромінюючій поверхні та недосконалим механізмам регуляції швидко віддається навколишньому середовищу. Головне значення в житті рослин має тепло, що надходить ззовні.
Температура рослин внаслідок нагрівання сонячним промінням може бути вищою за температуру навколишнього повітря і грунту. При сильній транспірації температура рослини стає нижчою за температуру повітря. Транспірація через продихи – це процес, що регулюється рослиною. При підвищенні температури повітря вона посилюється, якщо можливе швидке подання необхідної кількості води до листків. Це врятовує рослину від перегрівання, знижуючи її температуру від 4⁰С до 15⁰С.
Температура різних органів рослини неоднакова і залежить від розташування їх відносно проміння, що падає на них і різних за ступенем нагрітості шарів повітря. У багатьох тропічних рослин при температурі під +40⁰С листки стуляються або скручуються, від чого вдвоє скорочується поглинання сонячної радіації. У рослин твердолистяних лісів і чагарників у сонячну погоду листки повернуті ребром до палючого сонця, що допомагає уникати перегрівання. У дні з мінливою хмарністю органи рослин відчувають різкі перепади температури. Наприклад, якщо температура листків пролісків була +25⁰С, +27⁰С, то коли хмари закриють сонце вона знижується до +15⁰С. В похмуру погоду температура листків та квітів близька до температури навколишнього повітря, або нижча на кілька градусів. У багатьох рослин різниця температур помітна, навіть, у межах одного листка. Переважно верхівка і краї листків холодніші, тому при нічному охолодженні в цих місцях переважно конденсується роса і утворюється іній. Чергування нижчих нічних і вищих денних температур – термоперіодизм, сприятливе для багатьох видів.
У різні фази онтогенезу вимоги до тепла у рослин неоднакові. У помірному поясі проростання насіння відбувається переважно при більш низьких температурах, ніж цвітіння, а для цвітіння потрібна температура вища, ніж для дозрівання плодів.
За ступенем адаптації рослин до умов крайнього дефіциту тепла можна виділити три групи:

- нехолодостійкі – дуже ушкоджуються або гинуть при температурах, вищих за точку замерзання води. Загибель пов’язана з інактивацією ферментів, порушенням обміну нуклеїнових кислот та білків, проникності мембран. Це рослини дощових тропічних лісів, водорості теплих морів, деякі гриби;

- неморозостійкі – переносять низькі температури, але гинуть, як тільки у тканинах утворюється лід. Невеликі заморозки вони переносити можуть. До них належать вічнозелені субтропічні види;
- льодостійкі (морозостійкі) – ростуть у місцевостях із сезонним кліматом та холодними зимами. Під час сильних морозів надземні органи дерев і кущів промерзають, проте зберігають життєздатність.
Рослини готуються до зими поступово, проходячи загартування. Воно полягає у накопиченні у клітинах цукрів, деяких амінокислот та деяких інших захисних речовин, які зв’язують воду. При цьому морозостійкість клітин підвищується, оскільки зв’язана вода важче відтягується кристалами льоду, що утворюються в тканинах.
Відлиги всередині і наприкінці зими викликають швидке зниження стікості рослин до морозів. Після закінчення зимового спокою загартованість втрачається. Весняні приморозки, що настають раптово, можуть пошкодити пагони і особливо квіткові бруньки.
За ступенем адаптації рослин до високих температур виділяють такі групи:
- нежаростійкі – ушкоджуються вже при +30⁰С, +40⁰С - це еукаріотичні водорості, водні квіткові, наземні мезофіти;
- жаровитривалі – рослини сухих місцевостей із сильною інсоляцією (степи, пустелі, савани, сухі субтропіки), які витримують півгодинне нагрівання до +50⁰С, +60⁰С;
- жаростійкі прокаріоти – термофільні бактерії і деякі види синьо-зелених водоростей, що можуть жити в гарячих джерелах при температурах +80⁰С, +90⁰С;
- пірофіти - стійкі до пожеж – дерева саван, які мають товсту кору, просякнуту вогнетривкими речовинами, що надійно захищають внутрішні тканини. Їхні плоди та насіння мають товсті здерев'янілі покриви, що розтріскуються тоді, як обпаляться вогнем.

Тема заняття: «Екологічні групи рослин і тварин  стосовно водного режиму».

Екологічні групи рослин по відношенню до води

Гідатофіти – це водяні рослини, цілком або майже цілком занурені у воду. Вийняті із води, ці рослини швидко висихають і гинуть, бо в них редуковані продихи і нема кутикули. До них належать водяний жовтець, елодея, валіснерія, рдесник, водопериця.
Листкові пластинки гідатофітів тонкі, часто розсічені, що сприяє повнішому використанню послабленого у воді сонячного світла і засвоєнню вуглекислого газу. Підтримувані водою пагони майже не мають механічних тканин, у них розвинена аеренхіма. Інколи у них зустрічається різнолистість – гетерофілія, а в багатьох наявні плаваючі на поверхні води листки.
Коренева система гідатофітів дуже редукована, інколи взагалі відсутня, або втратила свої функції, як у ряски. У них відсутні провідні тканини, тому поглинання води і мінеральних солей відбувається усією поверхнею тіла. Квітконосні пагони виносять квітки на поверхню води, а після запилення вони знову можуть занурюватися у воду і дозрівання плодів здійснюється уже під водою.
2. Гідрофіти – це наземно-водяні рослини, частково занурені у воду. Ростуть на берегах водойм, на мілководді та на болотах. Зустрічаються в районах з різними кліматичними умовами. До них відносять очерет звичайний, частуху подорожникову, бобівник трилистий, калюжницю болотяну. У них краще, ніж у гідатофітів розвинуті механічні та провідні тканини, добре виражена аеренхіма. У листках гідрофітів наявний епідерміс з продихами, але інтенсивність транспірації надто висока, тому вони можуть рости тільки на постійному інтенсивному поглинанні води.
3. Гігрофіти – це наземні рослини, які живуть в умовах підвищеної вологості повітря або на досить вологих грунтах. Серед них розрізняють тіньові і світлові гігрофіти.
Тіньові – це рослини нижніх ярусів сирих лісів у різних кліматичних зонах. До них належать будяк городній, розрив-трава, цірцея альпійська, тропічні трави. Через високу вологість повітря в них затруднена транспірація, тому для поліпшення водного обміну на листках розвиваються гідатоди – водяні продихи, яку виділяють краплиннорідку воду. Листки цих рослин часто тонкі, з тіньовою структурою, зі слабо розвиненою кутикулою, вміщають багато вільної і малозв’язаної води. З настанням нетривалої і несильної посухи у тканинах створюється негативний водний баланс, рослини в’януть і можуть загинути.
Світлові гігрофіти – це види відкритих місцевостей помірної смуги, які ростуть на постійно вологих грунтах і у вологому повітрі – рис, підмаренник, росичка, папірус…
4. Мезофіти – це рослини, що можуть переносити нетривалу і не дуже сильну посуху. Вони ростуть при середній вологості, помірно теплому режимі і досить добрій забезпеченості мінеральним живленням. До мезофітів відносять вічнозелені дерева верхніх ярусів тропічних лісів, листопадні дерева саван, деревні породи вологих вічнозелених субтропічних лісів, літньозелені листяні породи лісів помірного поясу, чагарники підліска, трав’янисті рослини дібров, рослини заплавних і не надто сухих лук, пустельні ефемери, багато бур’янів і більшість культурних рослин. Отже, група мезофітів дуже числена і неоднорідна.
5. Ксерофіти – це рослини, що ростуть у місцях з недостатнім зволоженням і мають пристосування, які дають змогу добувати воду в разі її нестачі або обмежувати її випаровуванні і, навіть, вміння запасати її під час посухи. Ксерофіти краще ніж усі інші рослини здатні регулювати водний обмін, тому під час тривалої посухи перебувають в активному стані. Це рослини пустель, степів, твердолистяних і вічнозелених лісів та чагарникових заростей, піщаних дюн і сухих схилів, які добре нагріваються. Ксерофіти поділяються на дві основні групи: сукуленти і склерофіти.
Сукуленти – соковиті рослини з дуже розвинутою водозапасаючою паренхімою в різних органах. Тому сукуленти є:
- стеблові – кактуси, кактусовидні молочаї, стапелії;
- листкові – алое, агави, бріофілуми, молодило, очитки;
- кореневі – аспарагус, квасениця.
Листки, рідше стебла, сукулентів мають товсту кутикулу, восковий наліт або густе опушення. Продихи занурені, відкриваються у щілину, де затримується водяна пара. Вдень вони закриті. Це допомагає сукулентам зберігати накопичену вологу. Зате гірше відбувається газообмін та затруднюється надходження вуглекислого газу всередину рослини. Саме тому багато сукулентів з родини лілійних, бромелієвих, товстолистих уночі при відкритих продихах поглинають вуглекислий газ, а лише наступного дня його переробляють в процесі фотосинтезу.
Ростуть сукуленти повільно. Осмотичний тиск клітинного соку у них малий – всього 3-8 атм., вони розвивають невелику сисну силу і здатні всмоктувати воду лише атмосферних опадів із верхніх грунтових шарів. Коренева система їх неглибока, але дуже розгалуджена.
Склерофіти – рослини, сухі на вигляд, часто з вузькими та дрібними листками, іноді скрученими в трубочки. Листки ще можуть бути розсіченими, вкритими волосками або восковим нальотом. Добре розвинена склеренхіма, тому ці рослини без шкідливих наслідків можуть втрачати до 25% вологи, не в’янучи. Сисна сила коренів до кількох десятків атмосфер, що дає змогу успішно добувати воду з грунту. В разі нестачі води склерофіти різко знижують транспірацію.
Таким чином, неоднакові шляхи регуляції водного обміну дають змогу рослинам заселяти різні за кологічними умовами ділянки суші. Різноманітність пристосувань лежить в основі поширення рослин по поверхні планети, де дефіцит вологи є однією з головних проблем екологічних адаптацій.

Водний баланс наземних тварин

Способи регуляції водного балансу у тварин поділяються на:
- поведінкові;
- морфологічні;
- фізіологічні.
До поведінкових пристосувань належать:
- вибір тваринами місць перебування;
- відшукування водопоїв;
- риття нір… Наприклад, деякі безхребетні, які не мають анатомо-морфологічних пристосувань до утримання вологи в тілі, риють глибокі вертикальні нірки, де завжди волого, а залишають їх лише тоді, коли приземний шар повітря стає насиченим вологою. Якщо грунт висушується і виникає загроза засухи, тоді вони закривають входи в нірки, оберігаючи молодь від висихання.
До морфологічних способів підтримання нормального водного балансу належать різні утворення, які сприяють затриманню води:
- черепашки, що покривають тіло;
- ороговілі покриви рептилій;
- розвиток епікутикули у комах…У деяких пустельних жуків зростаються і приростають до тіла надкрила, а друга пара крил редукується, тому між тілом та надкрилами утворюється камера, куди виходять дихальця комах. Ця камера відкривається назовні лише невеликою вузькою щілиною, а повітря в ній насичене водяною парою.
Фізіологічні пристосування – це:
- здатність до утворення метаболічної вологи;
- економія води при виділенні сечі й калу;
- розвиток витривалості до зневоднювання організму;
- величина потовиділення й віддача води зі слизових оболонок. Економія води у травному тракті досягається всмоктуванням води кишечником і продукуванням сухого калу. Вміст води в екскрементах варіює залежно від складу корму. Наприклад, на 100 г сухого кізяка корів на пасовищі доводиться близько 600 г води, тоді як у верблюдів трохи більше 100 г.
У комах, що живуть у посушливих районах, мальпігієві судини вільними кінцями входять у тісний контакт зі стінками задньої кишки і всмоктують воду з її вмісту. Таким чином, вода знову повертається в організм. У комах, що живляться рідкою їжею – дорослі двокрилі, перетинчастокрилі, метелики, реабсорбції води в кишечнику не відбувається, тому виділяються рідкі екскременти.
У людини та інших ссавців при розпаді білків утворюється аміак, який є токсичним, навіть, у дуже малих кількостях. На процес утворення та виведення аміаку в організмі втрачається багато води. Основним компонентом сечі є продукт обміну - сечовина, що менш токсична за аміак. Вона накопичується у порожнинних рідинах і виводиться у більш концентрованих розчинах, що значно економить воду. Загальна концентрація сечі порівняно з плазмою може бути показником здатності до економії води при екскреції. У людини сеча концентрованіша за плазму в 4,2 разів, у овець – в 7,6, у верблюдів - у 8 разів, а у тушканчиків – у 14 разів. Лускаті плазуни, черепахи, птахи та деякі комахи виділяють малорозчинну сечову кислоту. Павукоподібні виділяють гуанін, при утворенні якого витрачається мінімальна кількість води.Дрібні гризуни, які ховаються від спеки у прохолодні місця і нори не витрачають воду на терморегуляцію, тому можуть покривати значну частину своїх витрат води за рахунок окислювальних процесів.
Джерелом води для терморегуляційного випаровування не можуть бути запаси жиру, бо окиснення жирів потребує великої кількості кисню, а додаткова вентиляція легень супроводжується втратою водяної пари. Жир у горбах верблюдів не є для них основним джерело водопостачання, оскільки витрата води на посилене дихання при терморегуляції дорівнює кількості одержуваної метаболічної вологи, а то й перевищує її. Тому верблюди потребують періодичного пиття.
Комахи можуть більшою мірою, ніж хребетні тварини, використовувати метаболічну воду, оскільки їхня трахейна система здійснює значно ефективніший повітряний дренаж. У багатьох видів, що живуть у посушливих умовах, жирове тіло є переважно джерелом води, а не енергетичних запасів.
Випаровування, зв’язане з необхідністю терморегуляції, може бути причиною виснаження водних ресурсів організму. В пустелях запобігти перегріванню випаровуванням води можуть лише великі тварини. Загальне теплове навантаження пропорційне відносній поверхні, а тому воно особливо велике для тварин дрібних та малих розмірів. Часто пристосуванням до збереження води в тілі, пустельні дрібні тварини: ховрахи, піщанки та інші гризуни впадають у літню сплячку.
У холоднокровних тварин підвищення температури тіла слідом за нагріванням повітря дає змогу уникати зайвих втрат води, яка витрачається у теплокровних для підтримання постійної температури тіла. Це полегшує їм пристосування до жаркого клімату. Наприклад, верблюди здатні відключати на якийсь час терморегуляційне випаровування. Влітку температура його тіла коливається протягом доби в межах 5-6 градусів. Вранці вона +34,+35, вдень до +41. Вночі накопичене тепло виводиться з організму прямим випромінюванням, коли повітря стає прохолоднішим за тіло. У холоднокровних випаровування збільшується з підвищенням температури, посиленням сухості повітря та проникністю зовнішніх покривів. У плазунів через ороговілі покриви втрачається понад 20% вологи. Отже, і теплокровні, і холоднокровні тварини по великому рахунку повинні уникати зайвих теплових навантажень, щоб менше втрачати вологу з тіла.

Використання вікторин під час занять

На своїх зпаняттях я часто використовую біологічні вікторини. Вони привносять елементи гри, які подобаються гуртківцям, і ще вони є прийомом релаксопедичного методу як психологічне розвантаження. Проводжу я їх декілька хвилин, і не лише під час актуалізації знань, а і осмислення, систематизації та узагальнення знань. Вікторини активізують розумову діяльність юннатів та підвищують їхню пізнавальну активність. Запитання вікторин розраховані не тільки на відповідь, а й на більш повне повідомлення цікавих відомостей про організми та їхні процеси життєдіяльності. Запитання повинні бути об’ємними або короткими, але обов’язково інформаційними. Відповіді можуть бути однослівними або багатослівними. Інколи вікторина може бути загадкою, на яку необхідно дати чітку відповідь або жартівливим запитанням, відповідь на яке може бути не лише біологічною.
Вікторинні запитання доцільно проводити в усній формі. Я використовую їх ще під час проведення виховних заходів або інтелектуальних змагань між гуртками, наприклад, «Брейн-ринг», «Найрозумніший». Після проведення вікторин гуртківці намагаються дома відшукати цікаві запитання, щоб потім на заняттях позмагатися з іншими гуртківцями.
Приклади вікторинних запитань.
1. Хто тричі народжується, щоб стати дорослим? (комахи: яйце-личинка-лялечка).
2. Комаха засне, якщо занурити у ефір голову чи черевце? (черевце, бо на ньому дихальні трубочки).
3. Які птахи не мають голосу? (лелеки).
4. Назви яких риб пов’язані з астрономією? (телескоп, місяць-риба, зірколічильник).
5. Чи можуть риби будувати гніздо? (колюшка).
6. Які птахи мають назви рослин? (чечевиця, подорожник).
7. Чи існує пташине молоко? (у волі дорослого птаха із їжі утворюється м’яка поживна речовина для відгодовування пташенят, яку вони відригують малюкам прямо у глотку).
8. Скільки шийних хребців у жирафи? (7).
9. Скільки треба букв “а”, щоб отримати назву птаха? (сорок –а).
10. Які рослини квакають? (ква-соля, мор-ква).
11. Між двома однаковими буквами вставити назву маленького коня і буде назва держави. (Я-поні-я).
12. Як дрова перетворити на великого степового птаха? (дрова – дрофа).
13. Який птах має назву, що збігається із прізвищем письменника? (Гоголь).
14. До назви якої тварини входить частина скелету? (череп-аха)
15. Напій перше означає, друге з неба прилітає, ціле ж слово, поміркуй як слід, вийде соковитий гарний плід. (вино-град).