Славетні мешканці смт. Сиваське
Відділ освіти Новотроїцької районної державної адміністрації
Новотроїцький районний будинок дитячої та юнацької творчості
Отрадівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
ГОРОБЕЦЬ А. Я.
Славетні мешканці смт. Сиваське
Новотроїцького району Херсонської області
Новотроїцьке - 2014
УДК 929(477.72)
ББК 26.891+60.5(4УКР-4Х)
Г 70
Рекомендовано до використання на гуртках краєзнавчо-туристичного напрямку методичною радою педагогічних працівників Новотроїцького районного будинку дитячої та юнацької творчості (протокол № 3 від 09. 09. 2014 р.).
Рецензентки:
Полякова Л. І. – к. іст. н., доцентка кафедри історії і правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького.
Пономар О. В. – методистка Комунального закладу “Центр туристськокраєзнавчої творчості учнівської молоді” Херсонської обласної ради.
Резніченко С. М. – директорка Новотроїцького районного будинку дитячої та юнацької творчості.
Горобець А. Я. Славетні мешканці смт. Сиваське Г70 Новотроїцького району Херсонської області. - Новотроїцьке: ТОВ “Новотроїцька районна друкарня”, 2014. – 20 с.
Посібник присвячений лаконічному історичному нарису життя та діяльності славетних мешканців селища міського типу Сиваське Новотроїцького району Херсонської області.
Видання призначене для використання на уроках історії, позакласних і позашкільних заходах, для вчителів, учнів, а також для всіх, хто цікавиться краєзнавством і рідним краєм.
УДК 929(477.72)
ББК 26.891+60.5(4УКР-4Х)
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА………………………………………………………...4
ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
Лішаков Григорій Іванович………………………………..5
ГЕРОЙ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ
Вознюк Любов Семенівна…………………………………8
УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ
Залата Федір Дмитрович………………………………….10
Залата Леонід Дмитрович………………………………...11
ЗАСЛУЖЕНИЙ УЧИТЕЛЬ УРСР
Носенко Надія Кирилівна………………………………...13
УЧАСНИКИ ПІДПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Бензін Ігор Андрійович…………………………………...14
Залата Олексій Степанович………………………………17
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………..19
ПЕРЕДМОВА
Пізнай себе, свій рід, свій нарід,
свою землю, - і ти побачиш свій шлях у майбутнє…
Григорій Сковорода
У контексті національного і культурного відродження України особливої актуальності набуває вивчення історії рідного краю, залучення молоді до пізнання історико-культурної спадщини, зростання національної свідомості громадян, піднесення їх духовності. Знання історії малої Батьківщини духовно збагачує кожну особу, виховує патріотизм, вчить цінувати свій та інші народи. Історія рідного краю – це скарбниця досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом, що є нетлінним у сфері матеріальної та духовної культури; це і приклад життя славетних земляків-героїв війни, праці, культури, освіти; це і гіркі помилки минулого, знання й аналіз яких дасть можливість уникнути їх у майбутньому; це той своєрідний місточок, який зв’язує покоління минулі з сучасними і прийдешніми.
Так, у Державній національній програмі “Освіта” визначено, що пріоритетними напрямками реформування національного виховання є: “формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу…; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, культури та історії рідного народу” [12].
Лише заглиблюючись у споконвічну історію рідного краю, нарощуючи історичну пам’ять учнівської молоді шляхом краєзнавства, ми зможемо пробудити національну гідність кожної дитини, формувати патріота України, допомогти усвідомити свою причетність до звичаїв та традицій землі предків, відчути потяг до служіння Батьківщині.
Тож, шановний читачу, запрошуємо Вас вирушити в дивовижну, захопливу та непередбачувану мандрівку сторінками життя історичних персоналій селища міського типу Сиваське Новотроїцького району Херсонської області.
ЛІШАКОВ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ
Герой Радянського Союзу
Народився 10 травня 1919 року у селі Монастирище (нині Трубчевського району Брянської області) у сім’ї селянина. Із 1932 р. жив у селі Сиваському
Новотроїцького району Херсонської області. Закінчив 7 класів, працював причіплювачем у колгоспі,
кіномеханіком. Член КПРС з 1946 р.
До війни служив у Військово-Морському флоті. Із перших днів нападу гітлерівських загарбників на нашу Батьківщину – на фронті.
Ішов жовтень 1943 року. Ще було далеко до перемоги. Ворог готувався до битви-реваншу на Дніпрі, створював неприступний вал, поспішно будував оборонні рубежі. 253-я стрілкова дивізія однією з перших вийшла на берег річки.
Дивізіонні розвідники знали: їм першими потрібно було форсувати річку, захопити плацдарм. І готувалися добре, хоча й поспішали. Група старшого сержанта Зайкіна повинна була на маленькому човні непомітно переправитись через річку й по рації доповісти про ситуацію.
У колишнього старшого червонофлотця Григорія Лішакова було три завдання: як колишній моряк – він повинен провести човен через річку, як ра- дист – передати дані про ворога, і, як досвідчений розвідник, – орієнтуватися у бойовій ситуації так, щоб перехитрити ворога, вистояти в бою, виконати наказ про захоплення хоча б невеликої частини радянської землі.
І ось вночі вони вирушили. Час від часу були чутні короткі кулеметні черги. У сутінках тієї дніпровської ночі зник човен старшого сержанта Зайкіна.
Опинившись на воді, колишній моряк Лішаков Г. відчув себе, як кажуть, у рідній стихії. Човен швидко долав течію, жодного сплеску не було чутно навіть у самому човні – так вмів він гребти.
На правий берег висадились без перешкод. Вибрались на гору. Лішаков
Григорій розвідав передній край оборони противника і доповів про все старшому сержанту Зайкіну, підкресливши, що непогано було б зайняти воронку на невеликій висоті під самим носом у фашистів. Командир погодився.
До того як стати розвідником 346-й розвідроти 253-й стрілецької дивізії, Лішаков Г. більше двох років служив на Військово-Морському флоті, під час оборони Севастополя був у частинах морської піхоти, відбивав жорстоку навалу гітлерівських військ на місто російських моряків.
Довелося героєві битися з фашистами і на Північно-Західному й Воронезькому фронтах.
У розвідці його поважали за кмітливість у різних найскладніших бойових умовах, за відвагу і мужність, які виховав у ньому Військово-Морський флот.
У сірому передранковому тумані фашистам вдалось помітити човни, на яких переправлялась перша рота батальйону. Але кулемети з крутої гори не могли дістати десантників. Гітлерівці спробували наблизитись до берега, але розвідники зустріли їх вогнем автоматів. Особливо їм заважав Лішаков Григорій, котрий бив прямо з того місця, через яке проходив найближчий шлях до переправи. Григорій не дав можливості німецьким солдатам навіть голови підняти. Чого тільки вони не робили: обстрілювали його з мінометів, вели безперервний автоматний і кулеметний вогонь, але Григорій, як здавалось, був невразливим. Обстрілюючи німців, він одночасно передавав по рації про всі пересування фашистів командуванню на берег.
В одній із атак, коли червонофлотець був зайнятий передачею командуванню інформації про противника, гітлерівці підібралися до самих позицій десантників. Але наші воїни зустріли їх потужним автоматним вогнем, а червонофлотець Лішаков завершив удар по гітлерівцях кількома гранатами.
Бій не вщухав ні на хвилину. Після цієї невдалої атаки гітлерівці ще кілька разів намагались йти в наступ, але наші воїни зустрічали їх вогнем, і ворог повинен був відступати назад. Мужність, стійкість, безмірна віра в перемогу надавали десантникам сили в бою. І надихав їх своїм прикладом відважний червонофлотець Лішаков Григорій Іванович. Фашистам так і не вдалося вийти на переправу. Артилерія підтримувала своїм вогнем розвідників. На допомогу Лішакову Г. і його товаришам прийшли перші підрозділи дивізії.
Після форсування річки наші частини розгорнули успішний наступ.
Про цей героїчний подвиг розвідника дізналася вся дивізія.
Старший червонофлотець Лішаков Григорій Іванович став для всіх воїнів взірцем мужності і відваги.
29 жовтня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СССР йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.
Із 1960 року Лішаков Г. – капітан запасу, проживав і працював у Севастополі. Помер 27 січня 1992 року. Похований на алеї Героїв Радянського Союзу у м. Севастополі.
ВОЗНЮК ЛЮБОВ СЕМЕНІВНА
Герой Соціалістичної Праці
Народилася 26 січня 1942 року у селі Сиваське Новотроїцького району у багатодітній сім’ї колгоспників.
Батько, Кожемяка Семен Сазонович (1910-1965 рр.), був різноробочим “Артіль Союзу”. Мати, Кожемяка
Євдокія Максимівна (1911-1998 рр.), працювала
різноробочою в колгоспі “Світанок”.
Любов Семенівна має трьох сестер: Раїсу Семенівну, Валентину Семенівну та Надію Семенівну; двох дітей: Панаріну Світлану Миколаївну, Вознюка Сергія Миколайовича.
У 1949 р. Вознюк Л. пішла до першого класу Сиваської 7-річної школи № 2. Після її закінчення у 1955 р. і до 1961 р. працювала свинаркою на свинофермі № 1 у колгоспі “Світанок”.
У 1961-1965 роках навчалася у Каховському зоотехнічному технікумі, одержала спеціальність зоотехніка.
Із 1965 по 1997 рік – завідуюча свинотоварною фермою № 1 колгоспу “Світанок”. Відзначалася умілим керівництвом колективу, ефективною організацією праці, постійними високими виробничими показниками, перевиконанням планових завдань.
У 1968 р. прийнята в ряди КПРС, а з 1970 р. і до 1990 р. – член райкому Компартії України. 1983-1990 рр. – член бюро райкому КПУ, а протягом 19751991 рр. – член обкому КПУ.
У 1970 р. нагороджена медаллю “За доблесну працю. До 100-річчя від дня народження В. І. Леніна”. У 1973 р. - орденом Трудового Червоного прапора. У 1981 р. – орденом Жовтневої революції.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 червня 1986 року Вознюк Любові Семенівні присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства СРСР нагороджена трьома бронзовими медалями ВДНГ СРСР.
У 1986 р. обрана делегатом ХХVII з’їзду КПРС у Москві та делегатом ХІV з’їзду профспілок у Києві. У 1988 р. Любов Семенівна – делегат з’їзду колгоспників у Москві.
Із 1997 року – на пенсії. Проживає у смт. Сиваське Новотроїцького району
Херсонської області.
ЗАЛАТА ФЕДІР ДМИТРОВИЧ
Український письменник
Народився 21 серпня 1914 року в селі Рождественське (сучасне смт. Сиваське). У 16 років вступив у комсомол, жив турботами комсомольців 30-х років.
Працював піонервожатим у середній школі м. Генічеська. Був комсоргом заводу, завідуючим відділом Генічеського райкому комсомолу. Потім – армія. Закінчив Московське прикордонне училище.
У перші дні Великої Вітчизняної війни командир роти прикордонного полку Ф. Залата прийняв бій на берегу річки Сени у районі Золочева. Брав участь у боях під Києвом, Львовом, Ленінградом: розвідка, контррозвідка. До останнього дня війни – на фронті.
Після закінчення війни до 1953 року працював в органах КДБ.
У 1953 році Залата Федір прийнятий до Спілки письменників СРСР. Активно писав і друкувався. Очолював Дніпропетровську обласну письменницьку організацію (1968-1979 рр.).
Прозаїк, автор романів “Ствол”, “На юге”, “Перевал”, “Жизнь и смерть”, “В степи под Херсоном”, “Узлы” та ін. Делегат усіх письменницьких з’їздів, що проводилися за період його перебування у Спілці. За роман “Ствол” був визнаний лауреатом Всеукраїнського конкурсу. Твори Залати Ф. перекладені башкирською, вірменською та угорською мовами.
Кавалер ряду бойових нагород, за літературну діяльність двічі був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Проживав у м. Дніпропетровськ.
Помер 23 грудня 1993 року. Похований у м. Дніпропетровськ.
ЗАЛАТА ЛЕОНІД ДМИТРОВИЧ
Український письменник
Народився 07 січня 1928 року в селі Рождественське (сучасне Сиваське).
У 1933 р. помирає батько, і п'ятирічний хлопчик залишається сиротою. У рідному селі почав вчитися в школі, працював в колгоспі. Після закінчення Великої
вітчизняної війни приїхав до Дніпропетровська, де не тільки завершив перервану війною середню освіту і три роки служив у лавах Радянської армії ВПС, але і в 1956 році закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Працював редактором в обласному видавництві “Промінь”, в молодіжній газеті “Молодий ленінець”, і- знову на “Проміні”, але вже в якості головного редактора. Через якийсь час він стає головним редактором Дніпропетровського обласного радіокомітету і протягом семи років не залишає цієї посади, яка забирала у Залати Леоніда всі сили і час, які були так необхідні для творчості. Наступні одинадцять років він – директор письменницького клубу і уповноважений Укрлітфонду. Цікаво, що покинув він цю посаду після того, як керівником обласної письменницької організації обрали його старшого брата – Залату Федора.
Писати Залата Леонід почав ще в шкільні роки, а під час служби в армії складав нариси про солдатські будні і навіть отримав премію окружної газети. З часом почав публікувати в періодиці оповідання і вірші, складав численні художньо-публіцистичні збірники. Перші окремі книжки виходили в дніпропетровському обласному видавництві у співавторстві з братом Федором Залатою російською мовою – збірка оповідань “Мальчишки” (1955 р.) і повість “Обыкновенное дело” (1957 р.). Через два роки – сольна повість про антифашистське підпілля рідного села “Пламя в степи” (1959 р.), потім – поетична збірка “Иду в небо” (1966 р.). А після цього раптом у пресі з'являється невелика збірка його фантастичних оповідань “Ущелье синих туманов” (1969 р.), видана в співавторстві з Бурлаєм Віктором. І це був його єдиний “стрибок” у бік фантастичного жанру, якщо не вважати перекладу з російської мови творів Журавльової Валентини (збірник “Звездная соната”, випущений дніпропетровським книжковим видавництвом у 1960 році українською мовою).
У 1964 році Залата Леонід прийнятий до Спілки письменників УРСР.
У подальшому письменник сконцентрувався на реалістичній і гостросюжетній прозі. Це збірники оповідань “Жили на свете две подружки” (1960 р.), “В один след” (1971 р.), “Седые кони на препоне” (1979 р.) та ін. Його детективні твори про будні кримінального розшуку : роман “Волчьи ягоды” (1981
р.), повісті “Обыкновенное дело” і “Без особых примет” (1986 р.).
Найвідоміший твір Залати Л. – роман “Далеко в Арденнах” (1975 р.) – перевидавався п'ять разів.
Нагороджений медалями та Грамотою Верховної Ради УРСР.
Проживав у м. Дніпропетровськ.
Помер 04 жовтня 2008 року. Похований у м. Дніпропетровськ.
НОСЕНКО НАДІЯ КИРИЛІВНА
Заслужений учитель УРСР
Народилася 25 листопада 1934 року в с. Іванівка Ставищенського району Київської області в сім’ї колгоспників. Батько - Яровенко Кирило Антонович, мати - Яровенко Катерина Лук’янівна.
У 1953 р. закінчила з відзнакою Іванівську середню школу та вступила до Херсонського державного
педагогічного інституту ім. Н. К. Крупської на філологічний факультет, який закінчила в 1957 р. За направленням працювала вчителем української мови та літератури в Громівській середній школі Новотроїцького району Херсонської області. У 1961 р. була призначена директором цієї школи. 1969 р. переведена на посаду директора Сиваської середньої школи № 1.
У 1958 р. Надія Кирилівна одружилася з Носенком Миколою Федоровичем, який 16 років працював головою колгоспу “Світанок” (1968-1984 рр.).
У 1984 р. Н. Носенко запропонували роботу в обласному інституті вдосконалення вчителів на посаді завідувача кабінетом інтернатних закладів і сім’я переїхала до Херсона.
За свою педагогічну діяльність Надія Кирилівна отримала звання “Відмінник народної освіти УРСР”, “Відмінник освіти СРСР”, “Заслужений вчитель УРСР” (1978 р.), грамоти Міністерства освіти, ювілейну медаль Президіума Верховної Ради СРСР “За доблесну працю. До 100-річчя від дня народження В. І. Леніна”
(1970 р.) та медаль “60 років Перемоги в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” (2005 р.).
У 1985 р. Надія Кирилівна вийшла на пенсію. Зараз проживає в смт. Сиваське
Новотроїцького району.
БЕНЗІН ІГОР АНДРІЙОВИЧ
Керівник підпільної організації Бензін Ігор Андрійович, 1918 року народження, член ВЛКСМ, учитель російської мови та літератури. Приїхав у селище Сиваське в 1938 році. Він організував комсомольсько-молодіжну групу, яка діяла у селищі протягом 1942-1943 рр. та займалася друкуванням
листівок і розповсюдженням їх серед населення.
На початку до складу групи входили:
- Бензін Ігор Андрійович, 1918 р. народження;
- Василенко Лідія Іванівна, 1924 р. народження, учениця 10 класу;
- Залата Олексій Степанович, 1923 р. народження, учень 10 класу; - Оробченко Уляна Платонівна, 1923 р. народження, учениця 10 класу; - Швед Олексій Андрійович, 1921 р. народження.
Ігор Бензін до війни працював інспектором Сиваського райвно, був членом бюро райкому комсомолу. Щойно розпочалась війна, подав заяву до райвійськкомату з проханням направити добровольцем у Червону Армію, але його викликали до райкому партії і запропонували вступити у партизанський загін, який готувався для роботи у тилу ворога. Відправити членів загону у тил німців не встигли: 15 вересня фашисти ввірвалися у Сиваське.
Зустрівши Залату Олексія (колишнього свого учня), Бензін І. запропонував йому вступити до підпільної групи. Комсомолець Залата О. погодився.
Почали зі створення підпільної друкарні: у розгромленій друкарні райгазети роздобули шрифт, фарбу, папір. Доклали багато зусиль, не маючи досвіду складати із букв текст. У січні 1942 р. випустили першу листівку під назвою “Хто ви?”. Адресована вона була поліцаям, розповсюдили її на території колгоспу ім.
Шевченка та в с. Отрадівці.
Наступну листівку “Вісті з Радянської Вітчизни” допомагала набирати дружина І. Бензіна Столітенко Валентина. Якість друку була низькою.
Підпільники пробували різні способи. Найкраще виходило, коли сильно вдарити по купці книжок, накладеній зверху на папір.
Незабаром групу поповнили Жарий Володимир, Бондаренко Анатолій, Дробітько Іван, Швед Олексій, Жарова Ксенія, Залата Тетяна. Бензін І. зареєструвався в управі як швець, і збиратися в його будинку стало безпечно. До нього щодня приходили люди із замовленнями на ремонт взуття і це не викликало підозр.
Листівки стали виходити частіше. У них розповідалось про становище на фронтах, викривалась брехлива пропаганда фашистів про падіння Ленінграда, Сталінграда, містились заклики до молоді не їхати до Німеччини.
Розповсюдження листівок ставало все більш небезпечним – у селищі постійно чергували патрулі поліцаїв. Підпільникам потрібен був зв’язок із поліцією. Налагодити його – таке завдання одержали Легецька У., Василен- ко Л., Залата Т. Вони входили у довіру до поліцаїв та німців, одержували потрібну інформацію про плани поліції, розповсюджували листівки.
А ось так згадує той період свого життя сама Легецька Уляна Платонівна, колишня підпільниця:
“Коли село зайняли німці, ми чинили їм опір, як могли: хлопці і дівчата, щоб не їхати в Німеччину, і не йти на риття окопів, роздирали собі руки, або змазували їх їдучим каустиком. У ветлікарні Василенко О. давав порошки морфію, щоб на комісії від наркотику калатало серце, а німці на таких говорили: “Нікс, нікс!” (що значить непридатний).
Потім Залата Таня, Василенко Ліда і я примкнули до групи Бензіна. Ми діставали папір і розповсюджували листівки в с. Сиваському, а хлопці носили їх до сусідніх сіл. Скоро поліцаї зрозуміли, що листівки не з літака скинуті, а друкуються десь у селищі.
Вони засилали провокаторів, проводили арешти.
У Отрадівці заарештували 37 чоловік. Бензіна ми зуміли попередити, він встиг закопати в кролятнику друкарський станок.
Увечері нас заарештували, а на квартирах зробили обшук. Кинули нас в одиночні камери. Били на допитах нагайками так, що все тіло було чорне.
У Генічеській тюрмі ми дізналися про героїчну смерть Курочкіна О. Декілька разів його катували, потім відливали водою і знову допитували.
Мужній керівник підпілля опух від голоду і побоїв, але нікого не видав. Розстрілювали Курочкіна О. з малокаліберної гвинтівки, повільно, щоб збільшити муки.
Потім нас перевезли в Мелітопольську тюрму, але ми і там шкодили німцям, як могли”.
Займались підпільники саботажем (при розчистці доріг від снігових заносів, при збиранні картоплі і буряку), псували сільгоспінвентар. Коли молодь забирали до Німеччини, підпільники не тільки врятували себе від каторжної праці у неволі, а й допомагали іншим викликати різні захворювання шкіри, пухлини та ін.
24 червня 1943 року Бензіна Ігоря, Столітенко Валентину, Легецьку Уляну, Василенко Ліду і Залату Таню заарештували. При арешті поліцаям не вдалось нічого знайти у будинку Бензіна І., обшук у будинках дівчат також нічого не дав. Підпільники були обережні і після кожного набору листівок надійно ховали обладнання. Саме це і врятувало їм життя. Після місячного перебування і допитів спочатку у Генічеській, а потім у Мелітопольській тюрмі їх випустили.
Залишатись у Сиваському Бензіну І. було небезпечно, і він переїхав до Запоріжжя. Члени підпільної групи під керівництвом Залати О. продовжували діяти до приходу Радянської Армії.
У післявоєнний час Ігор Андрійович працював директором школи в місті
Запоріжжя.
ЗАЛАТА ОЛЕКСІЙ СТЕПАНОВИЧ
Член підпільної організації
Залата Олексій Степанович (1923 р. – 1945 р.) – член групи опору підпільної організації періоду Великої Вітчизняної війни в смт. Сиваське під керівництвом Бензіна
І. А.
Народився Олексій у 1923 р. у Сиваському. Будучи
учнем 10 класу Сиваської школи, став членом підпільної організації.
Йому вдалося придбати шрифт районної друкарні. Саме завдяки цьому Олексій Степанович друкував листівки та розповсюджував їх серед населення. Олексій неодноразово потрапляв у комендатуру, де над ним знущались, били, але він продовжував боротися. Олексій Степанович писав вірші, любив читати їх своїм товаришам.
Із спогадів керівника групи Бензіна І.: “В один із вечорів жовтня 1942 року до мене прийшов комсомолець Залата О., високий, стрункий юнак. « Ви мені нічого не поясните, – сказав він. – Я прийшов одержати завдання...»
Я ні на секунду не засумнівався у щирості його прагнень і почуттів. Олексій добре розумів, що чекає нас і наші сім’ї у випадку провалу, однак із обраного шляху боротьби не звернув.
Організатором і незмінним виконавцем найбільш небезпечних завдань був Олексій. Він вважав себе щасливчиком, якого не бере ні вогонь, ні куля, а тому завжди намагався випередити товаришів там, де було особливо небезпечно. Безстрашний юнак умів чинити серед білого дня саботаж, і так, що комар носа не підточить. Одного разу, наприклад, німці вигнали в поле багатьох жителів села, змусивши їх копати картоплю. Була вже пізня осінь, сіяв дрібний дощик. Юнак направляв лопату в середину картопляного куща, щоб пошкодити якомога більше картоплин. Не дуже поживились німці від такої допомоги. Іншого разу групу молоді німці послали розчищати шлях від снігу, серед них був і Залата Олексій. І тут він зміг насолити фашистам: замість того, щоб розчищати сніг, створював завали і підбивав на це інших. Жоден рейд по розповсюдженню листівок не проходив без участі Олексія. І керівництво групи, і товариші були впевнені: якщо на завдання йде Залата О., успіх забезпечено”.
Майже два роки діяли юні підпільники Сиваського, чинили стійкий опір німцям, а коли восени 1943 року село звільнили, 17-річний Залата Олексій пішов разом з частинами Радянської армії добивати ворога, гнати його з рідної землі. Воював на Україні, у Прибалтиці. Загинув 14 січня 1945 року. На честь нього в рідному селі названо вулицю – Залати Олексія.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Газета “Трудова слава”. – № 57 від 13. 05. 1967 р.
2. Газета “Трудова слава”. – № 59 від 18. 05. 1967 р.
3. Газета “Трудова слава”. – № 61 від 23. 05. 1967 р.
4. Газета “Трудова слава”. – № 116 від 28. 09. 1967 р.
5. Газета “Трудова слава”. – № 7 від 15. 01. 1983 р.
6. Газета “Присиваська комуна”, с. Новотроїцьке. – № 129 від 29. 10.
1958 р.
7. Газета “Присиваська комуна”, с. Новотроїцьке. – № 148 від 26. 06.
1941 р.
8. Газета “Присиваська комуна”. – № 126 від 23.10.1957 р.
9. Газета “Прапор соціалізму”, с. Сиваське від 24.06.1941 р.
10. Горобець А. Я. Особливості топонімоутворення Новотроїцького району Херсонської області / А. Я. Горобець, С. Б. Дорогань. – Херсон: ВАТ “Херсонська міська друкарня”, 2013. – 234 с.
11. Горобець А. Я. Топонімічний словник Новотроїцького району
Херсонської області. – Херсон: Айлант, 2014. – 71 с.
12. Державна національна програма “Освіта: Україна ХХІ століття”. – К.:
Райдуга, 1994. – 62 с.
13. Державний архів Запорізької області. Ф. № Р-98, оп. 1, од. зб. 1124, форма 1, лист 183; Ф. № Р-93, оп. 1, од. зб. 229, форма 1, лист 183, форма 2, лист 184, 185.
14. Державний архів Херсонської області. Путівник. - К., 2003. - С. 693.
15. Державний архів Херсонської області, ф. 14, оп. 2, спр. 65, арк. 2-7 зв.; спр. 309, арк. 3-6 зв., 14-15 зв., 24 зв., 27-28; спр. 315, арк. 1 зв.-5; спр. 353, арк. 1-7 зв.; спр. 379, арк. 17; ф. 302, оп. 1, спр. 51, 59, 67-70.
16. Дружиніна О. В. Радянська розвідка і контррозвідка в роки Великої Вітчизняної війни / О. В. Дружиніна. - Херсон: Кальварія, 2008. – 256 с.
17. Історія Новотроїцького району Херсонської області: навчальний посібник / За заг. ред. Горобця А. Я. – Херсон: Айлант, 2014. – 339 с.
18. История городов и сел Украинской СССР. Херсонская область. Зав. ред. В. М. Кулаковский. - Киев. Главная редакция УСЭ, 1983. – 667 с.
19. Орлова З. С. Из истории заселения Херсонщины: Краткий справочник /
З. С. Орлова, И. Д. Ратнер. – Херсон, 1993. – 128 с.
20. Працею звеличені: Нариси про Героїв Соціалістичної Праці в сільському господарстві / Упоряд. Г. В. Воротнюк. – К.: Урожай, 1986. – 304 с.
21. Реабілітовані історією. Херсонська область. Херсон, 2005. – С. 752-786.
23. http://uk.wikipedia.org
СПОГАДИ РОДИЧІВ СЛАВЕТНИХ ЛЮДЕЙ КРАЮ
1. Спогади Бондар О. В. сестри Носенко Н. К.
2. Спогади Панаріної С. М. дочки Вознюк Л. С.
3. Спогади Попович Н. А. племінниці Залати Ф. Д. та Залати Л. Д.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку