Словник термінів і понять з художньої культури

               Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

            Управління освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації

 

 

 

 

 

 

Васик М. В.

 

 

Словник термінів і понять з художньої культури

 

 

 

Шепетівка

2011

Рекомендований до використання педагогічною радою Шепетівського професійного ліцею /протокол №5 від 14.01.2012 року/

Рецензенти:

1.        Погребняк Л. С., методист відділу загальноосвітньої підготовки Науково-методичного центру професійно-технічної освіти та підвищення кваліфікації інженерно-педагогічних працівників у Хмельницькій області.
2.      Каблов Д. С., викладач історії та художньої культури Шепетівського технікуму ПДАТУ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

 Мистецтво – ревниве:

воно вимагає,

щоб людина віддавалася

 йому повністю.

 

Мікеланджело Буонарроті

 

 

Знання художньої культури є частиною загальної культури людини. Нехтування її  законами, ігнорування ними призводять до нищення не лише окремої особистості, а й до процесу деградації суспільства в цілому. Саме тому було введено у програму навчальних закладів новий загальноосвітній предмет «Художня культура».

Ця навчальна дисципліна передбачає вивчення процесів розвитку української та світової культури. При опануванні предмету учні мають отримати знання та  уявлення про безперервність культурного розвитку, про його закономірності і вплив на формування цивілізованого суспільства та людську особистість, а також усвідомити місце української культури у світовому культурному просторі.

Серед вимог до знань та умінь учнів, згідно чинної програми, вказано, що вони (учні) повинні знати основні культурологічні поняття та зміст літературних, образотворчих, архітектурних, музичних напрямів та стилів. Даний словник містить визначення та тлумачення  основних термінів та понять з художньої культури. Головна  його мета – допомогти учням засвоїти матеріал з предмета та навчитись орієнтуватись в необхідній термінології.

                                    М. В. Васик,

викладач художньої культури

Шепетівського професійного ліцею

Зміст

Сторінка

А………………………………………………………………………………….5

Б………………………………………………………………………………….8

В…………………………………………………………………………………11

Г…………………………………………………………………………………14

Д…………………………………………………………………………………17

Е…………………………………………………………………………………19

Ж………………………………………………………………………………...21

К…………………………………………………………………………………24

Л…………………………………………………………………………………27

М…………………………………………………………………………………28

Н………………………………………………………………………………….33

О………………………………………………………………………………….34

П………………………………………………………………………………….35

Р…………………………………………………………………………………..38

С…………………………………………………………………………………..44

Т…………………………………………………………………………………..50

У…………………………………………………………………………………..52

Х…………………………………………………………………………………..52

Ф…………………………………………………………………………………..54

Ц…………………………………………………………………………………..56

Ш………………………………………………………………………………….58

 

 

 

 

 

бстракціоні́зм, або абстрактне мистецтво, безпредметне мистецтво, конфігуративне мистецтво — одна з течій авангардистського мистецтва. Виникла на початку ХХ ст. Філософсько-естетична основа абстракціонізму — ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого враження та самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків. Напрям сучасного абстрактного мистецтва в скульптурі і живопису виник в Європі та Північної Америці в 1910 — 1920.

Абстракціонізм у наші часи звичайно описує мистецтво, що не відображує предмети реального світу, але використовує тіні та кольори для надання настрою.

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві І-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Акапелла – спів без інструментального супроводу.

Акто́р (actor — той, хто діє) — виконавець ролей в драматичних, оперних, балетних, естрадних, циркових виставах та кінофільмах, творець сценічних образів.

Стиль, напрям і жанр мистецтва актора визначаються характером драматургії, нац. особливостями театру, складом глядачів та постановочними принципами. Мистецтво актора завжди набуває типових ознак, характерних для стилю певної історичної епохи.

Ама́торські гуртки́ (лат. amator, фр. amateur — любитель) — в Російській імперії назва самодіяльних гуртків, що складалися з любителів театрального мистецтва.

В Україні аматорські гуртки виникли в 1840-ві—1850-ті роки в Полтаві, Чернігові, Немирові, Бобринці; у 1860—1870-ті роки — в Єлисаветграді, Києві, Харкові, Ніжині та ін.

З аматорських гуртків вийшла плеяда видатних діячів українського театру: Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпінська та ін.

Джерелом розвитку українського професійного театру були саме аматорські гуртки.

Ампі́р (фр. empire — імперія) — термін, що його застосовують в мистецтвознавстві до західно-європейського класицизму часів імперії Наполеона І, переважно в архітектурі, портретному живопису та декоративно-ужитковому мистецтві.

Для ампіру є характерним звернення до традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності, холодної елегантності.

В декоративному оформленні архітектурних споруд, меблів та ін. застосовуються військові емблеми, зброя часів Стародавнього Риму, лаврові вінці, крилаті грифони, сфінкси, леви та ін.

Амфітеатр – («подвійний театр, театр по обидва боки») – архітектурний винахід стародавніх римлян, де відбувались бої гладіаторів, покази екзотичних диких тварин, театралізовані постанови полювання і навіть морських боїв.

Актуальна культура — культура масового вжитку.

Анімація – метод створення серії знімків, малюнків, кольорових плям, ляльок або силуетів в окремих фазах руху, за допомогою якого під час демонстрування їх на екрані з більшою швидкістю глядачам здається, що персонаж починає рухатися.

Антична культура (термін «античність» походить від лат. Antiguus – «стародавній» ) — це культура держав, що сформувалися з 3 тисячоліття до н. е. по 5 століття нашої ери на теренах Середземноморського регіону періоду архаїчної Греції, класичної Греції, доби еллінізму та доби Римської республіки.

Умовно античну культуру можна поділити на два етапи: культура Стародавньої Греції, культура Стародавнього Риму.

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

Антра́кт (від фр. antre — між, фр. acte — дія) — 1) перерва між діями вистави або відділами концерту; 2) музичний вступ до дії або картини (крім першої) оперної, балетної, драматичної вистави. Антракт передає основний настрій, зміст наступної дії. Наприклад, вступ до 2-ї дії опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича.

Антропогенний процес — процес, зумовлений діяль­ністю людини.

Антропологія естетична — науковий напрям міждисциплінарного вивчення емоційно-чуттєвого розвитку людини з погляду культури, де розглядаються закономірності емоційного узагальнення, виникнення емоційної абстракції, естетичного образу і знаково-символічних маніпуляцій емоційно-чуттєвими станами людини. Як початкова складова суті людини естетичне аналізується в транскультурному порівнянні з утилітарним, моралістичним, художнім і логічним.

Антропологія соціальна або соціокультурна — вивчення культурної організації окремих етносів та суспільств (їх звичаїв, мови, економічного та політичного ладу, родинних звичаїв, стосунків, розподілу праці, релігії, міфології та ін.).

Арабески – складний орнамент із геометричних фігур і стилізованих рослинних мотивів, який подеколи містить каліграфічні східні написи.

Аранжування – обробка мелодії для різних складів виконавців.

Архітекту́ра (грец. αρχιτεκτονικη — будівництво), — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частину засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій, тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

Види архітектури: містобудування, об’ємне проектування (житлові будинки, громадські будівлі, промислові будівлі), ландшафтна архітектура.

Архітектурний ордер – система будівельних конструкцій, яким притаманні певні пропорції та декоративна обробка.

алаганний театр – видовищний театр, переважно комічного спрямування: у ньому розігрували комедійні сценки, виконували гумористичні, сатиричні монологи та пісні.

Балет (з італ. Ballare – «танцювати») - 1) синтетичний вид сценічного мистецтва; 2) музично-хореографічна вистава, зміст якої  втілений і розкривається  засобами музики, пластичного танцю, пантоміми, створюючи відповідний настрій.

Ба́нджо (англ. banjo) — струнний щипковий інструмент негритянського населення США. Споріднений з гітарою. Має корпус, схожий на бубон зі шкіряною мембраною, 4-9 струн. Різкий, гострий звук видобувають за допомогою медіатора. Використовується у джазі для акомпоніменту чи ритмічного супроводу. Традиційно банджо робили з дерева, тепер — з металу.

Банджо — родич загальновідомої європейської мандоліни, прямий нащадок африканської лютні. Але між мандоліною і банджо є різка відмінність в звуці — банджо має звук дзвінкіший і різкіший. У деяких країнах Африки банджо вважається священним інструментом, торкатися до якого можуть тільки вищі жерці або правителі. Мембрана надає банджо чистоту і силу звуку, які дозволяють йому виділятися серед інших інструментів. Тому воно отримало місце в джазових групах Нового Орлеана, де виконувало одночасно ритмічний і гармонійний акомпанемент. Його чотири струни налагоджено як у скрипки (соль-ре-ля-мі) або як у альта (до-соль-ре-ля).

У народній американській музиці найчастіше використовується п'ятиструнне банджо. П'ята струна зафіксована на колковій коробці на самому грифові. На цьому банджо виконують акорди правою рукою за допомогою плектра (у тому числі великим пальцем для басів). Таке банджо фігурує в групах традиційної американської музики разом з скрипкою, плоскою мандоліною та гітарою

Бароко (іт. barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16—18 ст. Батьківщина бароко — Італія, де у визначних мистецьких центрах (Римі, Мантуї, найменше у Венеції і Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців, бароко — кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Засновником бароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають красу. чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу

Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).

Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі: П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді,  А. Вівальді,  Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

Бібліоте́ка або книгозбі́рня (грец. βιβλιον — книжка і θηκη — сховище, скриня) — культурно-освітній заклад, що здійснює збирання друкованих і рукописних матеріалів, проводить їх опрацювання і відображення у каталогах, організовує відповідне їх зберігання, збереження і обслуговування ними читачів. Традиційне значення слова бібліотека — колекція книг, або приміщення де зберігаються книги.

Блюз (з англ. blues — скор. від blue devils – «меланхолія», «журба») – 1) жанр вокального та інструментального музичного мистецтва, що належить головним чином до джазу; 2) світська лірична пісня зазвичай сумного елегійного змісту. На початку розвитку блюзову пісню зазвичай виконували під акомпанемент гітари або гармоніки. Характерною особливістю блюзу є використання блюзового ладу, що включає в себе знижені V і VII щаблі (так звані «блюзові ноти»). Часто музика будується за структурою «питання — відповідь», виражена як у ліричному наповненні композиції, так і в музичному, часто побудованому на діалозі інструментів між собою. Блюз є імпровізаційною формою музичного жанру, де в композиціях часто використовують тільки основний опорний «каркас», який обіграють сольні інструменти. Споконвічна блюзова тематика будується на чуттєвій соціальній складовій життя афроамериканського населення, його труднощах і перешкодах, що виникають на шляху кожної чорношкірої людини.

ертеп – ( у перекладі зі старослов’янської – печера) – явище театральної творчості, що можна водночас визначити і як перший народний ляльковий театр, і як ранній народний музичний театр, і як варіант драматичного театру.

 Вестерн (англ. western, буквально — західний) — напрям мистецтва, характерний для США, може включати різні жанри, наприклад, комедію, екшн, детектив, трилер і навіть фантастику; вестерн характерний для кінематографа, телебачення, літератури, живопису і інших видів мистецтв. Дія у вестернах в основному відбувається в другій половині XIX століття на Дикому Заході — майбутніх західних штатах США, а також і в Західній Канаді і в Мексиці. Вперше з'явився в літературі, потім в кінематографі. Як кінематографічний жанр поширився із США на інші країни, які поступово створили свої власні еквіваленти вестерну.

Найбільший розквіт вестерну припав на середину XX століття. З того ж періоду намітився помітний спад.

Примикає до вестерну аргентинська література гаучо і розповіді про європейських поселенців в Австралії.

Витина́нки (від українського слова — «витинати» — «вирізувати») — вид давнього слов'янського, зокрема українського народного декоративного мистецтва. Включає сюжетні та орнаментальні прикраси житла — ажурні, силуетні тощо. Виготовляється за допомогою ножиць, ножа, сокирки, знарядь тощо. Матеріалом для витинанок є папір (білий або кольоровий), дерево, рослинні заготовки. Використовують витинанки для прикрашання приміщення (хати) — стін, вікон, полиць, коминів, печей. Витинанки застосовують як у побуті, так і перед релігійними чи світськими святами.

Вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку використовують в українському народному побуті, передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в 2 ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин, та насправді вишивка несла і несе більш окультний характер, а сааме - вишивка має велике значення від поганського світу, за віруваннями  наших предків. Вишивки - це в першу чергу обереги від усього поганого, а саме: від блискавки, від бездітності, від неврожайності, від нещастя. Кожен колір несе своє значення, кожна фігура у вишивці  несе своє значення, свою ауру, свою енергетику.

Віденський вальс – бальний танець, який складається із декількох різних за характером частин. Назва походить від  Віденського конгресу, на якому цей танець було виконано вперше.

Віденський класицизм – художній напрям у європейській музичній культурі ІІ пол. XVIII – поч. XIX ст. Розквіт віденського класицизму припав на 1780 - 1810 - ті роки. Представниками цієї школи вважають насамперед Й. Гайдна, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена. Мистецтво віденських класиків сповнене оптимізму, вірою в перемогу добра і справедливості. Композитори віденської школи запровадили дуже струнку й логічну систему правил побудови твору.

Візуальне мистецтво – мистецтво, яке сприймається органами чуття – очима. Види візуального мистецтва: живопис (іконопис, портретний живопис, монументальний живопис, народна картина), графіка (гравюра, книжкова мініатюра), архітектура (культова архітектура, цивільне будівництво, ландшафтна архітектура).

Відеокліп (відеоролик, кліп) – це нетривала за часом, художньо змонтована послідовність кадрів.

Вітраж (фр. vitrage, від лат. vitrum — скло), орнаментальна, або сюжетна декоративна композиція зі скла та інших матеріалів, що пропускають світло. Вітраж — декоративний елемент в прикрашенні вікон з дійсно декоративною метою, або як захід, коли необхідно приховати невдалий вид з вікна, (наприклад, глуху стіну сусіднього будинку, в проємі 2-3 метри між будівлями). Виконується із кольорового скла, або кольорового оргскла, перетинки між такими скляними елементами з’єднуються. Раніше для з’єднання використовували олово, свинець, як метали, що легко піддавались обробці. Зараз елементи скла можуть фіксуватись на міцній клеєвій основі. Як правило, відповідно одній з технік, викладається вітраж на готовому листі скла, з маленьких шматочків скла. З'єднання між шматочками скла застигають, та фарбуються в чорний колір. За вікном з вітражем може використовуватись штучне освітлення.

Водеві́ль (фр. vaudeville) — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику.

алерея художня — споруда, де зберігаються і експонуються твори станкового і декоративно-ужиткового мистецтва. Для галереї

характерне анфіладне розпланування  просторих залів, влаштування ліхтарів для верхнього освітлення і репрезентативний зовнішній вигляд.

Гобелен (фр. gobelin) — один із різновидів декоративно-ужиткового мистецтва, стінний безворсовий килим із сюжетною або орнаментною композицією, витканий вручну перехресним переплетенням ниток. Гобелени виготовляють із кольорових шовкових  або шерстяних ниток окремими частинами, які потім зшивають між собою (часто окремі колірні плями).

Гонча́рство — традиційне ремесло, в тому числі і українське, виробництво глиняного посуду, а також інших глиняних виробів (кахлів, іграшок, скульптур).

Горчарні вироби виготовляють, спочатку надаючи глині потрібної форми, а потім нагрівають її до високої температури в печі з метою випарувати з неї всю воду, що закріплює форму й надає виробу твердості та міцності. Перед формуванням виробу глину вимішують, щоб добитися рівномірного розподілу вологи й видалення повітряних бульбашок. Декоративний візерунок  наносять або до випалювання, або після нього. Для забезпечення непротікання на поверхню виробу наносять поливу.

Госпел – вид музики, що походить від сольних одноголосних духовних гімнів негрів на сюжети з Євангелія. Музика госпел – здебільшого вокальна, гармонічна, спирається на релігійні тексти.

Готика (іт. gotico, були німецького походження племені готів) – стиль західноєвропейського мистецтва (здебільшого архітектури), названий за ім’ям німецьких племен – готів.  Готичний стиль — це художній стиль, що виявився завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи (між серединою XII і XVI століть). Термін «готика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським». Відомо, що готичний художній стиль визначився у своїх типових рисах під час розвитку західноєвропейської середньовічної художньої культури. Беручи початок в середині XII ст. у північних та центральних областях Франції на теренах Іль де Франса, він отримав загальноєвропейське поширення і пройшов ряд самостійних етапів еволюції та національних версій.

Проявився у будівництві кафедральних соборів, мистецтві кам’яного та дерев’яного різьблення, скульптури, вітражів. Набув поширення у малярстві.

Розквіт середньовічної художньої культури виник на базі інтенсивного соціального руху широких народних мас, які викликали ще задовго до формування мистецтва могутні ідеологічні течії. Художня культура сягає корінням безпосередньо до самодіяльної практики соціального низу. Таким чином, прагнення особистості на увагу до себе підготувало основу для появи нових форм та способів самовираження у художній культурі готики.

Зі зростанням чисельності міст та піднесенням ролі, яку вони відігравали, зростала потреба в нових формах організації праці. Ремісники у містах об‘єднувалися в союзи та цехи. Зміцнення міських ремесел сприяло формуванню міської культури.

В багатьох містах на базі церковних та приходських шкіл виникали університети, як нові форми культурно-просвітницьких установ. Вони сприяли розвитку освіченості та поступово змінювали мислення середньовічної людини. Посилюється дух раціоналізму, дух допитливості, встановлюється тенденція до дослідження нового. Зростала індивідуалізація світовідчуття кожної особистості. Поступово університети перетворилися на своєрідні інтелектуальні центри.

Го-хуа – китайське національне малярство. Термін «го-хуа» виник у Китаї на початку XX століття для розрізнення традиційного малярства тушшю від європейського олійного малярства. У наш час цей термін має ширше значення – він поширюється вже на різні види китайського образотворчого мистецтва: малярство, графіку, настінні розписи, новорічні малюнки, народні витинанки з паперу (орігамі) тощо. Але усі ці види зберегли особливості традиційного китайського малярства.

Гліптотека – зібрання скульптурних творів.

Гравю́ра (фр. gravure від graver — вирізати, створювати рельєф) — вид графічного мистецтва, створення тиражованих зображень шляхом контрастного друку з рельєфних поверхонь або через трафарет. Кожен відтиск з друкарської форми вважається авторським твором. Термін тлумачать ще так:

1) друкований відбиток на папері або на схожому матеріалі з пластини (дошки), на якій вирізьблено малюнок; 2) вид мистецтва графіки, що містить багатообразні способи ручної обробки «дощок» і друкування з них відбитків.

Гравюра обрізна (дереворіз) – це вид гравюри, коли малюнок для друкованої книги вирізували на дерев’яній дошці з груші, яблуні, липи або горіха.

Графіка (нім. Graphik, грец. graphikos «написаний») — вид образотворчого мистецтва, для якого характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного, та менше ніж у живописі, використання кольору. Графічний — виконаний у стилі графіки.

Це різновид образотворчого мистецтва, що зумовлюється специфічними засобами зображення лініями, штрихами, крапками і плямами на поверхні,основою якої, зазвичай, виступає білий папір. Твори можуть мати як монохромну, так і поліхромну гаму. Види графіки: оригінальна, тиражна, промислова.

Графіка поділяється ще на такі різновиди: станкова, книжкова, плакатна, прикладна.

Громадянська культура — ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їх законослух­няність і критична вимогливість. Культура громадян­ськості, на відміну від культури політичності, нале­жить до сфери взаємодії населення з одного боку та влади з іншого, а не до сфери протистояння окремих верств. Вона характеризується сприйняттям влади як об'єкта впливу щодо захисту інтересів і прав громадян, а не як предмета боротьби й завоювання. Виражається у ставленні населення до чинного порядку, у знанні та визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотриму­ватися. До громадянської культури належать знання людей про їхні права та обов'язки, про устрій держави, про політичні системи, процедури політичного, зокре­ма виборчого, процесу.

Громадянська освіта — це навчання людей способу життя в умовах сучасної держави, додержання її зако­нів і вміння захищати свої права, добиватися від влади забезпечення їхніх потреб; освіта, що вчить бути гро­мадянином демократичного суспільства.

адаїзм — (фр. dadaïsme) — авангардистська літературно-мистецька течія, прихильники якої стверджують, що алогізм (протиріччя логіці)  є основою творчості.

Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації.

Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут.

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдино можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів.

Деревообробка - технічна дисципліна, суть котрої зводиться до виготовлення виробів із дерева та їх обробки, а також обробки деревини в цілому.

Джаз – жанр професійної музики, який виник на поч. XX ст. у Південних штатах США внаслідок взаємодії африканської та європейської танцювальної музики. Вирізняється імпровізаційністю, підвищеною емоційністю, витонченою ритмічністю (синкопування, поліритмія), специфічним складом виконавців та інструментів, використанням різноманітних тембрових барв, звуконаслідуванням тощо. Також джазом називають колектив, який виконує цю музику (джаз-бенд, симфоджаз, вокальний джаз тощо).

Дириге́нт (від лат. dirigio — направляю, керую) — людина, яка керує підготовкою твору до виконнання (проводить репетиції) та керує виконанням твору (диригує) оркестром, хором, ансамблем, зокрема оперної чи балетної трупи і т. д. Крім ритму, диригент передає оркестру динамічні ефекти (посилення й ослаблення звуку), прискорення, уповільнення і зупинки руху, а також показує, коли якому інструменту вступати. Він забезпечує ансамблю стрункість і технічну довершеність виконання. Його завданням є відтворити за допомогою керованого ним колективу виконавців свої художні наміри, своє розуміння твору (інтерпретацію).

Диригент передає свої задуми за допомогою спеціальної системи прийомів — мануальної техніки, виразу обличчя, погляду тощо. При диригуванні оркестром диригенти використовують, як правило, спеціальну диригентську паличку.

Диригува́ння - мистецтво керування музичним колективом (оркестром, хором тощо) під час вивчення, підготовки та виконання музичного твору.

Драматýрг — письменник, який створює драматичні твори (драми, трагедії, комедії, трагікомедії, водевілі, містерії, інтермедії, драматичні поеми тощо), призначені для вистав на театральному кону або для читання. Автор п'єс.

Деякі драматурги (Вільям Шекспір, Мольєр, Іван Котляревський, корифеї українського театру) не тільки писали п'єси, але й самі реалізовували їх на сцені.

Дума – це віршований твір, що виконується (зазвичай соло) речитативом, який інколи переходить у співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури про героїчне минуле нашого народу. До її особливостей належать реалістичність, історизм, поєднання героїки та трагедійності. Творцями та виконавцями дум були кобзарі. Головна риса дум – імпровізація.

Духовна культура — це духовне пізнання, мораль­ність, виховання та просвіта, включаючи право, фі­лософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літерату­ру, мову, музичний і словесний фольклор, національні риси характеру, звичаї, традиції, міфологію, віро­сповідання, тобто сферу свідомості, сферу духовного.

кспресіоні́зм  (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в мистецтві Франції, Австрії, Польщі, німецькомовної Швейцарії.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною буржуазною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями.

Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні форми його, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем - фашизму в Німеччині, Італії, комунізму в СРСР. За часів Гітлера твори багатьох експресіоністів в Німеччині або продавали за кордон, або знищували. Значні цензурні обмеження мали ці твори і в СРСР за часів сталінської імперії.

 Стилістика експресіонізму в 20 столітті відбилася у кіно, живописі, графіці, літературі, скульптурі , найменше у архітектурі.

Визначальні риси експресіонізму:

• зацікавленість глибинними психічними процесами;
• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
• бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів ( портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

Екшн (англ. Action movie — досл. «фільм дії». розмов. — «Екшн», альтернативна назва — «Бойовик») — поєднує в собі драматичний жанр фільму разом з нестримними діями. Містить, наприклад, бійки, автомобільні переслідування, вибухи, стрілянину і тому подібне. Жанр, в основному, показує самостійні намагання героя відновити справедливість, що нерідко переростає у маленьку війну. Проте не слід плутати екшени з фільмами про війну.

Еле́гія (грец. ἐλεγεία — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.

Елітарна (витончена) культура – культура, яка зорієнтована на шанувальників мистецтва.

Елліни – давні греки.

Естетика – філософська наука про прекрасне та його роль у житті суспільства, про загальні закони художнього пізнання дійсності й розвитку мистецтва.

Естра́да — різновид сценічного мистецтва, як окремий жанр так і синтез жанрів: спів, танець, оригінальний виступ, клоунада, циркове мистецтво, ілюзії. Артистів, що вважають за краще естрадний жанр, називають артисти естради, естрадні артисти. В більшості випадків естрадні артисти асоціюються із зірками естради (зірка естради).

Українська естрада в даний час є компанією творчих осіб, що представляють як естрадний жанр, так і інші жанри сценічного мистецтва.

В ряду естрадних виконавців і зірок естради прийнята алегорична класифікація що додає титул до імені естрадного виконавця. Наприклад «примадонна української естради», «король гламуру», «патріарх естради». Як вид культурно-економічної діяльності естрада є складеним поняттям шоу-бізнесу.

Етнос — у перекладі з старогрецької — народ, але не в соціальному, а в національному значенні. Це позачасова, позатериторіальна, позадержавна стала спільнота людей, що історично склалася на певній те­риторії і позначена спільністю мови, культури, побуту, традицій і звичаїв, психічного складу, історією, єдніс­тю етнічної самосвідомості, зафіксованою у самоназ­ві (етнонімі), а також усвідомленням єдності родово­го походження та водночас несхожістю на інші етноси.

ень-у-хуа (з китайської «люди») – у традиційному мистецтві Китаю жанр живопису на сувоях, ширмах, альбомних аркушах, присвячений різним аспектам духовного і соціального життя людини. Складається із творів портретного, розповідного та релігійного характеру.

Живо́пис (маля́рство, фр. peinture, англ. painting, болг. живопис, рос. живопись, пол. malarstwo, чеськ. malířství) — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом. Найбільш поширені твори живопису, виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натягнуте на раму полотно, папір, поверхні стін і т. д. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму.

Види живопису: станковий (призначений для огляду в приміщенні), монументальний (пов'язаний із площиною будівлі, призначений для оздоблення витворів архітектурного мистецтва).

Жанри живопису: пейзаж, портрет, натюрморт (за об’єктами зображення), анімалістичний, історичний, міфологічний, біблійний, батальний, побутовий (за сюжетно-тематичною спрямованістю).

єрогліфи – найдавніші знаки письма. Прикметною рисою цього письма є поєднання рисункових знаків та літературних звукових позначень.

Ікебана – 1) мистецтво створення букетів із квітів; 2) букет, складений за правилами такого мистецтва. Ікебана зародилась в Японії.

         Іконопис — мистецтво писання ікон.

Іконописання, особливо характерне і розвинене у православній традиції, як і загалом у східному християнстві (православній, греко-католицькій, коптській, маронітській церквах і т. д.), широко поширене і популярне в Україні, Росії, Румунії, Греції, Сербії, Грузії та інших східно-європейських та близько-східних краях. Православне мистецтво є носієм високих духовних цінностей, про це свідчить іконопис, який створювався святими духовидцями.

Імажи́зм — модерністська течія в американській поезії 1910-их- початку 1920-их.

Його засновники та теоретики — англійський філософ Томас Х'юм та американський поет Езра Луміс Паунд.

Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтизму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній «чистий» образ, вільний вірш. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії.

До імажизму сходить назва імажинізму — літературної школи, що з'явилася в Росії після революції.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.

Імпровізація (фр. improvisation, іт. improvvisazione, від лат. improvisus — непередбачений) — створення художнього твору (наприклад, музичного, поетичного, сценічного) без попередньої підготовки.

Музична імпровізація - історично найбільш давній тип музикування.

Танцювальна імпровізація народилася з народних обрядів, ігор і свят, а в сучасних танцях включається в професійне мистецтво.

Театральна імпровізація (акторська імпровізація) - гра, дії актора, створення сценічного образу і власного тексту під час театральної постанови, не за сценарієм. Імпровізація в театральній дії зародилася в народних постановах і досягла найвищого рівня в народній італійській комедії дель арте (16-18 ст.) та у французькому фарсі (15-16 ст.).

Інкрустація (лат. incrustatio - букв. покриття корою) — техніка виконання творів декоративно-прикладного мистецтва, оздоблення виробів, інтер'єрів, фасадів будівель різнокольоровими шматочками твердих матеріалів (дерева, металу, мармуру, слонової кістки, перлами та інш.). Розрізняють також інкрустацію деревом по дереві (інтарсія), металом по металу, каменем по камені. В Україні, крім названих видів, поширена інкрустація соломкою (твори О. Саєнка та інших).

Інтеркультурне виховання — навчання різноманіт­них культур, виховання поваги та почуття гідності до представників усіх культур, незважаючи на расове чи етнічне походження, розуміння взаємозв'язку та вза­ємовпливу загальнолюдського і національного компо­нентів культури в широкому значенні.

Інтерме́дія (лат. intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

Історична доля народу — потреба зберегти себе як народ, можливість відчути кожним свою приналеж­ність до рідного народу.

Історична пісня — це фольклорний віршований твір, присвячений певній історичній події чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв.

В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у ХV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум.

Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Тематичні групи українських історичних пісень:

• про боротьбу з турецько-татарськими нападниками;

• про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького;

• про стихійні селянські повстання та їх героїв.

абукі (з японської – «пісня», «танець», «майстерність») – один із видів традиційного театру Японії – це синтез співу, музики, танцю і драми, де виконавці використовують складний грим і костюми зі значним символічним навантаженням.

Календарно-обрядові пісні – пісні, які супроводжували давні традиції свят і землеробського циклу. До них належать: веснянки, гаївки, щедрівки і колядки, купальські та русальні, жниварські.

Каліграфія – мистецтво красивого й чіткого писання. У Китаї та решті далекосхідних країн каліграфія позначена свободою та експресією ритму, цінувалася особливо високо як мистецтво повідомити завдяки графічному знаку емоційний і символічний зміст, передати у ньому суть слова, думку і почуття каліграфа.

Канта́та (італ. cantata, від лат. canto — співаю) — твір урочистого або лірико-епічного характеру, що складається з декількох закінчених номерів, виконується співаками-солістами, хором у супроводі оркестру і призначений для концертного виконання. Кантата - вид ліричної поезії — урочистий багаточастинний вірш.

Картон ( у спеціальному значенні) – допоміжний малюнок, що точно відображає задуману композицію або її фрагмент і виконаний у масштабі майбутнього твору. Картоном завершується підготовча робота митця над стінним розписом (рідше – картиною). Картон також виконують під час роботи над гобеленом, інкрустацією, мозаїкою, вітражем, різьбленням.

Кварте́т (італ. quintetto від лат. quartus - четвертий) - ансамбль із чотирьох виконавців (інструменталістів або вокалістів). Склад інструментального квартету може бути однорідним (струнні смичкові, дерев'яні духові, мідні духові) або змішаним.

Квінте́т (італ. quintetto від лат. quintus - п'ятий) - ансамбль із п'яти виконавців (інструменталістів або вокалістів). Склад інструментального квінтету може бути однорідним (струнні смичкові, дерев'яні духові, мідні духові) або змішаним.

Кіно, кінематограф – вид синтетичного мистецтва, який поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії тощо. Основними видами кінематографа є: художній (ігровий), документальний, науково-популярний, анімаційний. Жанри кіномистецтва: драма, історичний фільм, бойовик, пригодницький фільм, трилер, детектив, кінокомедія, фантастика.

Кіфара – струнний щипковий інструмент, подібний до ліри. Від цього слова походить назва добре нам відомої гітари.

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Однією з найвизначніших рис класицизму є звернення до античного мистецтва та художніх традицій Відродження. Основні риси: прагнення до ясності, чистоти пропорцій, урівноваженість, гармонія форм.

Кобза – досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент, на якому грали кобзарі, виконуючи думи.

Комп’ютерна графіка – вид мистецтва, який створюється за допомогою комп’ютера:заставки для телепрограм, ігри, рекламні плакати, логотипи, комп’ютерна мультиплікація.

Конструктиві́зм (від лат. constructio — побудова) — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі, фотографії, оформлювальні на декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 - початку 1930 років. Характеризується суворістю, геометризмом, лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

Концерт (від лат. concerto — змагаюсь) – 1) прилюдне виконання музичних творів; 2) жанр хорової та інструментальної музики.

Кубізм - революційна течія в образотворчому мистецтві початку XX століття, яка передувала абстрактному мистецтву. Його засновники, Жорж Брак і Пабло Пікассо, захоплювалися роботами Поля Сезанна і були натхненні його спробою створити об'ємну структуру на поверхні полотна. У 1907-1910 роках у Франції кубісти почали усе більше абстрагуватися від дійсності, їхні картини усе менше нагадували реальність. Кубізм оголосив, що мистецтво існує заради самого себе, а не для відтворення дійсності.

Кубізм мав бути мистецтвом, котре, за словами Пабло Пікассо, відтворює світ не таким, яким його бачить митець, а таким, яким він його мислить. Шляхом розкладання всіх предметів і форм на прості геометричні фігури та їх перекомбінування відповідно до задуму митця кубісти сподівалися прийти до створення інтелектуального й аналітичного живопису, здатного розкривати структуру речей і їхню внутрішню сутність, виражати «константи буття», підніматися до рівня вимог сучасності, входити в неї і сприяти її перебудові.

Кубізм залучив таких художників, як Хуан Ґріс, Ф. Легер і Р. Делане.

Культура (від лат. сиlturа — оброблення, вихован­ня, розвиток, освіта) — сукупність досягнень людсько­го суспільства у виробничій, суспільній і розумовій ді­яльності, зокрема в галузі освіти, науки, мистецтва; ві­дображає рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини. У широкому розумінні — все, що створено людським суспільством та існує завдяки фі­зичній і розумовій праці людей, на відміну від природи.

Форми культури: матеріальна і духовна.

Ктиторський портрет- зображення меценатів храму.

Культура топоса — тобто місця проживання — житла, будинку, села, міста.

Культурна спадщина — частина матеріальної та ду­ховної культури, яка створена минулими покоління­ми, витримала випробовування часом і передається наступним поколінням як цінне і шановане.

Культурний ареал — географічний район, усередині якого у різних культур виявляється схожість.

Культурні універсали — норми, цінності, правила, традиції, властивості, притаманні всім культурам не­залежно від місця їх поширення, історичного часу і соціального устрою суспільства.

Культурологія — це цілісна система знань, яка розкриває сутність, структуру й функції культури як складного суспільного феномену.

андшафтна архітектура – організація садів, парків та інших середовищ, для створення яких матеріалом є ландшафт та природна рослинність.

Ліра – струнний інструмент, який має клавіші й особливе коліщатко, що крутять за допомогою ручки. На ній грали переважно лірники, які виконували вірші духовного змісту.

Літерату́ра або книжництво, письменство  (від лат. litterae — буква, літера) — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результатом творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Літургі́я, або Божественна літургія, або Свята літургія (грец. λειτουργία — «служіння», «спільна справа») — традиційна назва служби Божої у православній та греко-католицькій церквах, а точніше — богослужіння з приношенням Святих Дарів.

Ляльковод – актор лялькового театру.

авзолей – монументальна  похоронна споруда, що містить камеру із останками померлого й поминальну залу.

Мавританське мистецтво – умовна назва стилю мистецтва, що виникло у VII-VIII ст.. у південних областях Іспанії та країнах Північної Африки внаслідок злиття художніх традицій арабів-завойовників з культурою місцевого населення. Однією із характерних рис мистецтва є важлива роль декоративних форм. Особливе значення має орнамент, що монохромним мереживом, барвистим килимом укриває стіни і склепіння будинків. Були створені різноманітні форми арок – стрілчасті, підковоподібні, фестончасті.

Манера (фр. manière — прийом, спосіб дії, звичка) — 1) спосіб тримати себе, зовнішні форми поведінки; 2) відмінні риси творчості якого-небудь художника або письменника, його стиль; 3) дерев'яна дошка з прорізаним наскрізь малюнком (при фарбуванні, набиванні тканин та шпалер).

Маньєри́зм (іт. manierismo — від maniera — «манера», «стиль», буквально — примхливість, химерність, штучність) — течія в європейському мистецтві та архітектурі 16 століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною.

Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самостійним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.

Марина (фр. merine, іт. marina від лат. marinus — морський) — різновид образотворчого мистецтва, що спеціалізується на зображенні подій на морі-баталій, спортивних змагань, природних явищ тощо. Марина-різновид пейзажу. Як самостійний жанр стала відома в Голландії 17 століття, хоча поодинокі зразки марин створювали і раніше (Пітер Брейгель Старий «Вигляд затоки Неаполя», Рим, галерея Доріа-Памфілі.)

Мариніст (фр. mariniste) — художник, що створює марини. Всесвітньо відомий мариніст — Іван Айвазовський (1817—1900). Нові технічні засоби дали можливість створювати марини в фотографії, цифровому вигляді тощо.

Матеріальна культура — сукупність засобів вироб­ництва та інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії розвитку. До матеріальної культури відносять засоби виробництва, житло, пред­мети побуту, одяг, засоби транспорту і зв'язку — все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяль­ності людини.

Мента́льність (від лат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

На відміну від ідеології, ментальністю звуться не форми мислення або оціночні поняття, через які середовище впливає на особу (чи групу) і спонукає її до дії, а ставлення, відношення, що вона сприймає і спосіб поведінки, що від неї очікується.

Меса — жанр вокальної музики, початково призначений для виконання під час католицьких богослужінь.

Мечеть – молитовний будинок мусульман.

Медресе – мусульманські духовні училища.

Мінарети – вежі, з яких закликають вірян на молитву.

Мініатюра книжко́ва — зроблені від руки малюнки, багатобарвні ілюстрації клейовими й іншими фарбами в рукописних книгах, а також декоративні елементи оформлення цих книг — ініціали, заставки та інше. Розповсюдження писемності і поява книг зумовили виникненню в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра.

Перші твори оригінальної давньоруської писемності, що дійшли до нас, були створені в епоху правління князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава та Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками, створеними пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших пам’яток давньоруської літератури — «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава», «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ». Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр.

Невід’ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орна- ментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях. Значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувались для позначення структури книги.

Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного. Орнамент давньоруської рукописної книги протягом історії змінювався. Спочатку XІ ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили.

Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

 В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ.

Містобудування – теорія і практика проектування й забудови міст, населених пунктів.

Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності. Модерн – штучне прагнення створити підкреслено новий, сучасний стиль, для якого є характерними лаконічність, незвичайність декоративних форм, підкреслення структурних елементів.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки.

Моза́їка (фр. mosaique, італ. іт. mosaiko, від лат. musivum, букв. присвячене музам; грец. μοΰσα — муза) — зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів.

Мистецтво мозаїки виникло в античну епоху. Широко застосовувалася при оздобленні храмів, інших громадських будівель. Особливого поширення мозаїка набула у Візантії. Прикладами художньої довершеності мозаїки середньовічного мистецтва на теренах України є мозаїчна підлога в Десятинній церкві (10 ст.), настінні мозаїки в Софійському соборі (11—12 ст.) у Києві.

Мистецтво — 1) художня творчість в цілому — лі­тература, архітектура, скульптура, живопис, графі­ка, декоративно-прикладне мистецтво, музика, та­нець, театр, кіно та інші види діяльності людини, що об'єднуються як художньо-образні форми відображен­ня дійсності; спосіб виявлення творчого потенціалу особистості і задоволення її естетичних потреб; 2) у вузькому значенні — образотворче мистецтво; 3) високий ступінь виявлення майстерності в будь-якому напрямі діяльності.

Види мистецтва: просторові (живопис, скульптура, графіка, архітектура, декоративно-ужиткове), часові (музика, література), просторово-часові або синтетичні (хореографія, театр, кінематограф, цирк, естрада).

Музе́ї (від грец. μουσεῖον — дім муз) — культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Основними напрямами музейної діяльності є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам'яткоохоронна робота. Види музеїв: галузеві, меморіальні, крайові.

Му́зика (від грец. μουσική — мистецтво муз) — мистецтво організації музичних звуків, передусім у часовому (ритм), звуковисотному, тембральному та інших відношеннях. Музичним звуком може бути практично будь-який звук, який має певні акустичні властивості, що відповідають естетиці відповідної епохи та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелом такого звуку може бути: людський голос, музичні інструменти, електричні генератори тощо. Музика є: інструментальна (камерно-інструментальна – створена для виконання невеликим складом виконавців-солісти, дуети, тріо, квартети; симфонічна – виконується симфонічним оркестром), хорова. Напрями музики масових жанрів: джас, блюз, рок-музика, поп-музика.

Мультиплікація (з лат. multiplicatio — розмноження, збільшення, зростання) або анімація (з лат. anima — душа і похідного фр. animation — оживлення) — вид кіномистецтва, твори якого створюються шляхом зйомки послідовних фаз руху намальованих (графічна мультиплікація) або об'ємних (об'ємна мультиплікація) об'єктів. Ці твори називають анімаційними або мультиплікаційними фільмами (мультфільмами). Перші мальовані фільми були випущені в 1908 у Франції, об'ємні — в 1911 у Росії.

Перші мультиплікаційні фільми в Україні з'явилися у 1927 році у центральній мультиплікаційній майстерні в Києві: художник В.Дев'ятін зробив мультиплікаційну одночастівку "Українізація" про вивчення української мови, а

 В. Леванжовський поставив "Казку про солом'яного бичка", поклавши в основу сюжет сценарію популярної казки.

Мюзикл – музично-сценічна вистава, в якій поєднуються різноманітні жанри й виражальні засоби естрадної та побутової музики, хореографічного, драматичного й оперного мистецтва.

авколишнє середовище (довкілля) — природні фак­тори (земля, повітря, вода) й комплекс живих організ­мів, серед яких живе людина.

Народне прикладне мистецтво – народні художні промисли, що являють собою товарне виготовлення художніх виробів з обов’язковим застосуванням творчої ручної праці.

Натуралізм – 1). Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2). Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3). Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

Національна культура — синтез культур різних кла­сів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Національна свідомість і самосвідомість особистос­ті — це усвідомлення себе часткою певної національ­ної (етнічної) спільноти й оцінка себе як носія націо­нальних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільно­ти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності.

Національне виховання — формування гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної та на­ціонально свідомої людини, наділеної глибокою грома­дянською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патрі­отичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й ініціативою.

Національний дім — родинні зв'язки, спільна тери­торія мешкання (рідна земля), національний одяг, їжа, житло, господарський уклад життя.

Ноктю́рн (фр. nocturne — нічний) — поширена назва музичних композицій, переважно інструментальних, що навіяна поетичним настроєм ночі.

Ноктюрни з'явилися у 18 столітті як багаточастинні інструментальні п'єси довільної форми, близькі до дивертисментів чи серенад. Ці твори писались як правило для духових або для струнних інструментів та виконувались на свіжому повітрі у вечірні та нічні години. Іноді такі композиції називалися італійським еквівалентом — notturno, як наприклад квадрофонічний ноктюрн В. А. Моцарта ре мажор, K.286, написаний для чотирьох відокремлених ансамблів струнних і валторн, та Serenata Notturna, K. 239.

б’ємне проектування – зведення будівель і споруд. Будівлі і споруди класифікують залежно від їхнього призначення на житлові, громадські та промислові.

Опера – музично-сценічний твір, що поєднує вокальну й інструментальну музику, поезію, драматургію, хореографію, образотворче мистецтво (костюми, декорації).

Оперета – музично-сценічна вистава, переважно розважального змісту, з вокальними і танцювальними сценами в супроводі оркестру та чергуванням розмовних епізодів.

Ораторія (італ. Oratorio від лат. oro — говорю, благаю) — великий концертний твір на певний сюжет (для солістів, хору і симфонічного оркестру). Ораторія виникла в XVII ст. майже одночасно з кантатою і оперою, має певну схожість з ними, відрізняючись від кантати розгорнутим сюжетом і більшими розмірами, а від опери — переважанням оповідальності над драматургією, а також відсутністю сценічної дії та художнього оформлення (хоча бувають винятки).

Класичні зразки ораторій на античні та біблейські сюжети створив Г. Ф. Гендель («Самсон», «Геракл», «Месія», «Іуда Маккавей»). Видатними авторами ораторій були: А. Страделла, А. Скарлатті, Д. Букстехуде, Г. Телеман, Л. ван Бетховен, В.А. Моцарт, Ж.-Б. Люллі та ін. В XIX ст. О. втрачає своє значення, набуваючи ліричних рис (Ф. Мендельсон, Ф. Ліст, Р. Шуман та ін.), а в XX ст. зближується з оперою (А. Рубінштейн, І. Стравінський, А. Онеггер, К. Орф, К. Пендерецький, Сергій Прокоф'єв, Георгій Свиридов, Ю. Шапорін, Дмитро Шостакович, Олександр Білаш, А. Штогаренко, Р. Щедрін та інші).

Оригамі (яп. 折り紙 орі — «складати», камі — «папір», тобто «складений папір») — мистецтво складання паперу. Метою цього мистецтва є створення витворів шляхом використання схеми геометричних згинів і складок. Термін оригамі відноситься до всіх типів складання паперу, а не тільки японських зразків.

В оригамі використовуються небагато різних згинів, але вони можуть бути скомбіновані багатьма засобами й утворювати дуже складні фігури. Зазвичай фігури оригамі складають без розрізів з квадратного аркушу паперу, сторони якого можуть бути різних кольорів. Всупереч найпоширенішій версії у традиційному японському оригамі що сягає ери Едо (1603—1867), цих правил суворо не дотримувались і в багатьох випадках аркуші розрізались (Кіріґамі 切り紙) або фігури складали не з квадратного аркушу, а з прямокутного, круглого, трикутного чи з інших неквадратних аркушів паперу.

Оригінальна графіка – графічні твори, виконані художником в єдиному екземплярі, мають самостійне значення.

Орна́мент (від лат. ornamentum — прикраса) — візерунок або узор, побудований на ритмічному повторенні геометричних елементів, стилізованих тваринних чи рослинних мотивів. Орнамент, як прикраса, відіграє функцію естетичного оздоблення тіла (ювелірні прикраси), приміщення, споруди (архітектурні прикраси), чи будь-якого іншого простору.

Офорт – гравюра на металі з використанням кислоти.

а — способи руху ніг, стрибків, вертіння у хореографії.

 

 

Пастораль – жанр у літературі, музиці і театрі, заснований на поетизації мирного і простого селянського життя.

Палацово-паркові ансамблі – це твори садово-паркового мистецтва і історичні об’єкти одночасно, пов’язані з визначними історичними подіями та життям відомих людей, і як взірці характерної архітектури відповідного періоду.

Панівна культура — сукупність цінностей, віру­вань, традицій звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

Парк – обмежене місце у природному середовищі, призначене для загального відпочинку. Європейське садово-паркове мистецтво, або ландшафтна архітектура, складається з трьох основних типів паркових композицій (стилів): регулярного, або французького, створеного французькими архітекторами на поч. XVII ст., пейзажного, природного і натурального англійського парку, що увійшов у моду в сер. XVIIІ ст.

Парсуни – портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Такі портрети переважно замовляли сім’ї козацької старшини, привілейоване становище яких зміцнювалось. Модним було мати власну картинну галерею.

Партесний спів – багатоголосий церковний спів по окремих партіях. Партесні концерти були проявом музичного бароко в Україні, тому характеризувалися грандіозністю композиції, пишністю викладу, багатством хорових тембрів, яскравістю хорового звучання.

Пілястр  – плоский вертикальний виступ прямокутних перетинів на поверхні стіни або стовпа.

Пісня – словесно-музичний твір, призначений для співу. Це найпоширеніший жанр вокальної музики. Пісні є народні (створені народом) і пісні, написані композиторами.

Основні показники пісні як жанру лірики — строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрен), виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова; найдавніший, традиційний різновид лірики: користується найрозмаїтішими мовними засобами, передає найтонші переживання.

Сьогодні розрізняють пісню фольклорну, пісню як жанр писемної поезії та пісню як самостійний вокально-музичний твір. За жанрами пісні фольклорні бувають: трудові, обрядові, календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові), колискові, весільні, похоронні, історичні, баладні, коломийки тощо.

Поліфонія – 1) вид музичного багатоголосся, що базується на рівноправності голосів; 2) об’єднання голосів, підпорядковане гармонії.

Поп-а́рт (англ. pop-art, скорочення від англ. popular art, етимологію також пов'язують із англ. рор — уривчастий удар, плескіт) — напрям в образотворчому мистецтві 1950—1960-х років, що виник як реакція на абстрактний експресіонізм та використовує образи продуктів вжитку.

Образ, запозичений у масовій культурі поп-арту, переміщується в інший контекст: змінюються масштаб та матеріал; оголюється прийом або технічний метод; виявляються інформаційні перешкоди та ін. Поп-арт приходить на зміну абстрактному експресіонізму, орієнтуючись на нову образність, що створюється засобами масової інформації та рекламою.

Поп-арт породив наступні напрями у мистецтві: поп-арт, кінетичне мистецтво, ситуативне мистецтво. Представники поп-арту:  Том Вессельман, Річард Гамільтон, Ред Грумз, Аллан Д’Арканджело та інші.

Поп-музика (від англ. «популярна», «загальнодоступна музика») – поняття, що охоплює різноманітні стилі, жанри та напрями масового музикування. Нині – це розважальна масова музика, що використовує стилі, жанри та форми року. Феномен поп-музики сформувався як явище молодіжної культури.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.  Риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;
• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
• як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;
• іронічність та пародійність.

Плетінка – випадково сплетені геометричні елементи.

Промислова (прикладна) графіка – оформлення предметів побуту: художнє оздоблення упаковки, етикеток, оформлення театральних і концертних програм, квитків, буклетів, поштових конвертів, листівок, марок, емблем, грошових купюр.

айок – різновид вистав на ярмарках. Це невеличка, барвисто розписана скриня з двома отворами, у яких показували намальовані картинки й коментували їх.

 Рапсодія — пісня чи вірш, виконувані в античній Греції мандрівними співаками — рапсодами, тепер жанр інструментального твору вільної форми, переважно на основі народних тем.

 

В українській музиці відомі: дві рапсодії для фортепіано М. Лисенка, оркестрові рапсодії — «Стрілецька» (тепер п. н. «Галицька Рапсодія») C. Людкевича, «Українська Рапсодія» В. Барвінського, «Лемківська Рапсодія» (1935) і «Закарпатська Рапсодія» (1945) М. Вериківського, «Гуцульська Рапсодія» (1948) Ю. Майбороди, «Українська Карпатська Рапсодія» (1960) Л. Колодуба. Рапсодія на українські теми написав також С. Ляпунов (1907).

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.

У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.

Регтайм – спосіб гри на фортепіано, що імітував звучання банджо.

Режисе́р (лат. rego — керую) — постановник спектаклю, кінофільму, естрадно-концертної програми, циркового спектаклю.

Реквієм (лат. Missa pro defunctis або лат. Missa defunctorum) — траурна заупокійна меса в римо-католицькій церкві, а також музичний жанр, написаний у формі і на тексти заупокійної меси.

Рекла́ма — спеціальна інформація про осіб чи продукцію, що розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку. Види реклами: реклама на радіо, телебаченні, публікації в пресі, поліграфічна реклама, реклама в інтернеті.

Релігійна культура – частина духовної культури людства, породжена релігійними потребами людей та покликана задовольняти ці потреби. Її основа – міфологія та релігійні культи.

Ренеса́нс або Відродження  (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Речитатив – поєднання співу й декламації.

Родинно-обрядові пісні – це пісні, які здавна супроводжували всі родинні свята та пов’язані з ними обряди. До них належать: весільні, жартівливі, сатиричні, коломийки, танкові, частівки, колискові, поховальні, голосіння.

Рок-н-рол (англ. rock'n'roll— крутись і гойдайся) — модний танець, що виник в США з початком 50-х років XX ст. на ґрунті ритм-енд-блюзу і хілбілі. Сам термін «рок-н-рол» запровадив диск-жокей з Клівленда Е. Фрід в 1951 році. Рок-н-рол характеризується простою мелодією, побудованою на рифах, що супроводжується важким, монотонним і одноманітним ритмом з акцентами на другій і четвертій долях такту. Гармонія рок-н-ролу заснована на схемі 12-тактового блюзу. Музичний розмір — 4/4, темп — від помірно швидкого до швидкого. Рок-н-рол виконує співак у супроводі ансамблю, до складу якого обов'язково входять електрогітара-соло та саксофон. Популярність здобув також «слоу-рок» (англ. slow rock) — повільна п'єса в стилі балади. Рок-н-рол суттєво вплинув на формування інших напрямів танцювальної музики, як-от: твіст, медісон, шейк, джайв тощо.

Рококо́ - реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму. Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулися мистецькі ремесла — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика - білила, пудра, рум'яна, чорна фарба ( сурма ) для бровей, мушки. Косметику рясно використовували як жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі - розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.

В живопису доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон. В портретах - всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала численні недоліки і надзвичайно складні проблеми.

Це було свято посеред чуми - з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.

Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.

Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою против маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

У Росії вже в 19 століття існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка: «Очи черные…»). На межі 19-20 століття романс поширився в українській ліриці (Леся Українка, Агатангел Кримський та інші), маючи спорадичні прояви і в попередні роки.

В українській музиці також вживається термін «солоспів».

Романський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII століттях (в деяких місцях — і в XIII ст.), один з найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе передусім в архітектурі.

Термін «романський стиль» увів на поч. XIX століття Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII століть з давньоримською архітектурою. Цей стиль об’єднав усі види мистецтва: монументальне малярство, скульптуру, декоративне мистецтво, архітектуру, яка стала головним видом мистецтва цієї доби, вражаючи масивністю, строгістю споруд із чітко окресленими об’ємами та великими вежами.

Будівлі романського стилю різноманітні за типами, за конструктивними особливостями, за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків, які розташовані на підвищених місцевостях. Романський стиль вирізнявся масивністю споруд. Основним будівельним матеріалом романської архітектури був камінь.

У межах романського стилю водночас з архітектурою й у тісному зв'язку з нею розвивалися монументальний живопис та скульптура. За художніми ознаками мистецтво цього періоду схематичне, умовне. Романська композиція давала змогу використовувати простір, позбавлений глибини, різномасштабні фігури, утрирувані жести.

Важливу роль зіграло орнаментальне мистецтво, яке в романському стилі вражає багатством і різноманітністю мотивів. В орнаменті своєрідно спліталися традиції античності Візантії, Ірану й навіть Далекого Сходу.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

адово-паркове мистецтво – мистецтво створення садів, скверів, парків та озеленених територій. Містить планування територій, обрання рослин, їх групування та розміщення, будівництво форм і декоративних елементів – сходів, каскадів, фонтанів, огорож тощо.

Санскри́т ( від saṃskṛtā vāk - «майстерно створена мова») — стародавня літературна мова зі складною синтетичною граматикою давньої Індії, що іноді використовується й досі. Належить до індо-європейської сім'ї мов. Санскрит був мовою вчених, культу й культури. Вік ранніх пам'яток доходить до трьох з половиною тисяч років, а за віком серед індо-європейської сім'ї мов санскрит поступається лише хетській.

Сармати (грец. Σαρμάται) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками.

Свінг – стиль джазу, де відсутня колективна імпровізація, а на перший план виступають аранжування та сольна імпровізація, яку виконували на фоні рифа (типового для свінгу прийому).

Світова культура — це синтез найкращих досяг­нень усіх національних культур різних народів, які на­селяють Землю.

Світська культура – тип культури, яка спрямована на естетичне сприйняття навколишнього світу як середовища, у якому живе і творить людина. Її основу складають буденне життя людини, духовні цінності, що сформувалися завдяки розвитку суспільства.

Симфо́нія (від грец. συμφονία — «співзвуччя») — великий циклічний твір для симфонічного оркестру, що складається з 4 частин. Симфонія — найбільша музична форма серед концертної оркестрової музики.

Скіфська культура – 1) це культура скіфів (племен переважно іранського походження), які оселилися вздовж північного узбережжя Чорного моря ; 2) це назва культури, яка була поширена у степовій та лісостеповій зонах від Чорного моря на північ.

Скоморóхи - професійнi мандрівні співці й актори (лицедії), учасники свят, обрядів, ігор. Скоморохи вперше згадані в літописах Київської Русі 1068 та зображені на фресках Софійського собору в Києві датованих 1037 роком. Скоморохи («веселі люди») розважали народні маси співом, дотепами, музикою, танцями, драматичними сценками, акробатикою, дресированими тваринами, користуючись у виступах масками (машкари) та втягуючи у гру глядачів.

Репертуар скоморохів складався з жартівливих пісень, п'єсок, соціальних сатир («глум»), виконуваних в масках і «платті скомороха» під акомпанемент гудка, гусель, балалайки, домри, волинки, бубна. За кожним персонажем був закріплений певний характер і маска, які не змінювалися роками.

Жартівливі пісні та присказки, які виконували скоморохи, були далекі від вимог християнських чеснот. Записані вірші та тексти пісень скоморохів дивують сучасного слухача і дослідника ненормативною лексикою.

Скульптура (лат. Sculptura походить  від лат. sculpo — вирізаю, висікаю) — ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри — портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури — побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору. Види скульптури: кругла і рельєф.

Соло – музична партія, виконувана одним співаком або інструментом.

Сона́та (іт. sonata від лат. sonare — звучати), музичний твір циклічної форми (звичайно 3 або 4 частини) для одного або кількох інструментів.

Термін «соната» відомий з 16 століття. Початково цим терміном називали будь-який інструментальний твір на противагу вокальним кантатам.

На початок 17 ст. утворилося 2 типи сонат: церковні сонати (sonata da chiesa) та камерна соната (sonata da camera). Для церковних сонат характерні 4-частинний цикл із певною послідовністю темпів частин и для 2 або 3 виконавців із супроводом генерал-баса. Найважливіше положення займали також соната для однієї скрипки й генерал баса, насамперед у композиторів т.зв. італійської скрипкової школи — А. Вівальді, А. Кореллі й ін. Соната для скрипки з повністю виписаної й багато розробленою партією клавіру з'явилися у Й. С. Баха. У ранньокласичний період (середина 18 ст.) інтенсивно формувався тип класичної соната (особливо в соната для фортепіано К. Ф. Е. Баха й Д. Скарлатті). Він остаточно сформувався в період віденського класицизму (кінець 18 ст.) у творчості Й. Гайдна, В. А. Моцарта й ін. Найбільшою вершиною в розвитку соната стали сонати Л. Бетховена (32 для фортепіано, 10 для скрипки й фортепіано, 5 для віолончелі й фортепіано). Їм притаманна глибина змісту, широта кола образів, та напружена конфліктність образів, часом близька до симфонічних масштабів. Ряд сонат Бетховена являє собою 4-частинний цикл, що відтворює послідовність частин симфонії й квартету.

У творчості композиторів-романтиків відбувалося збагачення й переосмислення жанру класичної сонати (переважно бетховенського типу). Великий внесок у розвиток сонати внесли Ф. Шопен,Р. Шуман, Ф. Ліст, Й. Брамс, Е. Гріг й ін. В їх творчості підсилилася тенденція до широкого симфонічного трактування жанру, поглибилася контрастність образів. Прагнення до єдності циклу приводить до створення одночастинних соната (вперше — в 2-й сонаті для фортепіано Ф. Ліста).

Наприкінці 19 — початку 20 ст. яскраві оновлюючі тенденції проступають у сонатах французьких композиторів Г. Форе, П. Дюка, М. Равеля, К. Дебюссі, російських композиторів А. Н. Скрябіна, Н. К. Метнера. В 20 ст. соната залишається одним із провідних музичних жанрів. Нові образи й засоби виразності істотно змінюють її вигляд. До видатних зразків сучасної музики належать сонати C.C. Прокоф'єва (10 для фортепіано, 2 скрипкові), Д. Д. Шостаковича (2 для фортепіано, 2 скрипкові, віолончельна), П. Хіндемита (близько 30 соната майже для всіх інструментів), Б. Бартока (6 соната для різних складів). В 50-70-х рр. термін "соната ", як у давній давнині, часом розуміється лише як позначення інструментальної п'єси (соната для віолончелі з оркестром К. Пендерецького).

Першими сонатами українських композиторів стали скрипкова соната М. Березовського та фортепінні сонати — Д. Бортнянського. Пізніше до цього жанру звертались: М. Лисенко, В. Косенко, Б. Лятошинський, М. Тіца, Р. Сімович, Ю. Щуровський, В. Сєчкін та ін.

Серед сучасних українських композиторів найвизначныший внесок у розвиток жанру внесли В.Сильвестров, Ю.Іщенко та інші композитори.

Спірічуелс – жанр духовних співів афро-американців.

Сте́ла (грец. στήλη) — кам'яна, мармурова, гранітна або дерев'яна плита з висіченими на ній текстами або зображеннями. Встановлюється як поховальний або пам'ятний знак.

Не варто плутати з обеліском — найчастіше стовпом або конусоподібною колоною.

Стиль - у загальному, культурологічному розумінні — усталена форма художнього самовизначення епохи, регіону, нації, соціальної або творчої групи або окремої особистості. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому, у динамічно мінливу суму її конкретних історичних проявів.

Види стилів: стиль епохи, індивідуальний стиль, європейські стилі (античність, романський, готика, ренесанс), стиль епохи Відродження, стиль епохи бароко, стиль епохи класицизму, стиль епохи романтизму, стиль епохи модернізму.

Субкультура — це система норм і цінностей, що відрізняють групу від решти суспільства.

Сувій — шматок тканини певної довжини, що його зберігають згорнутим у трубку; форма давнього рукопису. Японський сувій-книга — різновид давнього рукопису. Китайський сувій — одиниця виміру обсягу тексту в Китаї, аналогічний до поняття «розділ», «частина».

Супремати́зм — напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич (народився 1879 в Києві — помер 1935 в Ленінграді). Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці.

В Україні супрематизм пропагувала «Нова Генерація» (В. Єрмілов й ін.). У Галичині він відбився у деяких творах П. Ковжуна (екслібрис С. Гординського).

Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. "Коли зникне звичка бачити в картинах куточки природи та безсоромних мадон, тоді тільки побачимо чисто живописний витвір" - писав художник в одному із своїх маніфестів. "Чорний квадрат" був символом кінця старого предметно-натурального і першим кроком до нового мистецтва.

Сфумато – винайдений митцем (Леонардо да Вінчі) метод виконання зображення, надаючи йому урочистості, створюючи живу атмосферу, яка поєднує постать людини, пейзаж і простір між зображеним і глядачем. Цей термін позначає м’якість живописного виконання, плавність тональних переходів, розпливчастість контурів як наслідок повітряної перспективи.

Сюрреалізм – авангардистська течія, що виникла після Першої світової війни спочатку у літературі Франції, а потім поширилася на малярство, скульптуру та інші види мистецтва. Сюрреалізм проголосив джерелом мистецтва сферу над- свідомого (сни, інстинкти, галюцинації), а методом обрав розрив логічних зв’язків, які змінювалися суб’єктивними асоціаціями.

Засновником сюрреалізму був французький письменник Андре Бретон (фр. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення.

Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, інтуїтивного аби проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло) використовуються в «театрі абсурду».

Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, технічної цивілізації, культури, моральних засад, під впливом Зігмунда Фрейда пропаґує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомості.

У мистецтві й літературі сюрреалізму поєдналися речі й несподівані образи, парадоксальні, контрастні і часто безглузді (Ґійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Андре Бретон, Пабло Пікассо, Рене Магрит, Сальвадор Далі, Леонора Керрінгтон).

В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші Василя Хмелюка, частково Богдана-Ігора Антонича, з 1950-их рр. найсильніші риси в поезії і прозі Емми Андієвської (творення «надреальної» мови), Юрія Тарнавського і письменників молодого покоління. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реальних речей  і нелогічні сполучення предметів. З українських митців риси сюрреалізму мають твори Михайла Андрієнка, скульптура пізнього Олександра Архипенка (геометричні форми, що уподібнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.

Варто зауважити, що відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що риси сюрреалізму присутні й у творчості Тараса Шевченка.

а́нець — вид мистецтва, де художні образи створюються засобами пластичних рухів людського тіла. В танці відображається емоційно-образний зміст музичних творів.

Танець існував та існує в культурних традиціях всього людства й людських спільнот. За довгу історію людства танець змінювався, відображаючи культурний розвиток. Існує дуже багато видів і форм танцю.

Народний танець — яскраве вираження менталітету і творчості кожного народу, віддзеркалення традицій, хореографічної мови, пластичної виразності у співвідношенні з музикою.

Класичний танець є основою мистецтва балету, започаткованого наприкінці XVI століття, і вимагає спеціальної підготовки.

Естрадний танець має власну специфіку та підпорядкований завданням підтримки виступу певного естрадного співака.

За кількістю учасників танці поділяються на сольні, парні танці та групові танці.

За призначенням танці поділяються на соціальні, обрядові, сценічні, еротичні, тощо.

Тиражна графіка – сукупність видів графіки, що дають можливість поширення графічних творів у чисельних різнозначних екземплярах. Вона є станкова друкована (естамп), книжкова, газетно-журнальна, прикладна друкована і плакат.

Теа́тр (від грец. θέατρον — місце видовища) — 1) вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами;  2) установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів; 3) приміщення або  будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також театральним мистецтвом, а науку, що вивчає теорію та практику театрального мистецтва вивчає театрознавство.

Законодавство України визначає театр як «заклад культури (підприємство, установа чи організація) або колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічне виконання та публічний показ творів театрального мистецтва», а театральне мистецтво, як «вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами».

Види театрального мистецтва: драматичний театр, музичний театр (опера, балет, оперета, мюзикл, театр-кабаре), пантоміма (спектакль без слів), театр ляльок.

Театр Но ( з японської – «ефектність», «майстерність») – традиційний театр у Японії.

Телеба́чення (від грец. τῆλε - далеко) — загальний термін, що охоплює всі аспекти технології та практичної діяльності, пов'язаних з передачею зображень із звуковим супроводом на далекі віддалі. Телебачення є потужним засобом комунікації, засобом масової інформації. Водночас, у вужчому сенсі під телебаченням розуміють галузь техніки і відповідної технічної науки. Телебаченням називають також виробництво аудіовізуальних програм та передач або комплектування (пакетування) придбаних аудіовізуальних програм та передач і їхнього поширення незалежно від технічних засобів розповсюдження. Отже, 1) це – екранне мистецтво; 2) це – засіб масової інформації.

Телебачення було винайдене в 20-их роках 20 століття і відтоді поступово стало звичним в оселях людей та в різних областях діяльності, служачи для передачі інформації, розваг, реклами, моніторингу. З винадохом  лезерних дисків та інших компактних засобів запису й відтворення зображень, телевізори використовуються не тільки для прийому телепередач, а й для перегляду записаної інформації. З винаходом Інтернету з'явилося й розвивається Інтернет-телебаченння.

Токка́та (італ. toccata, буквально — дотик) - віртуозна музична п'єса для фортепіано або органа, в швидкому, чітко ритмованому русі. Для токати характерні: багаторазове зіставлення прелюдійних і фугових розділів, що завершуються великою фугою; риси інструментальної канцони; репризне обрамлення. В ХVІ-ХVII ст. токата — п'єса вільної імпровізаційної форми, наближена до прелюдії чи фантазії. Художніх вершин у жанрі класичної старовинної токати досягнув Й. С. Бах. Починаючи з XIX ст., токата розвивається як віртуозним жанр «етюдного» типу для фортепіано (К. Черні, Р. Шуман, К. Дебюссі, М. Равелі. Ф. Бузоні, Е. Кшенек, С. Прокоф'єв, А. Хачатурян та інші), органа (М. Дюпрс. М. Регер, В. Фортнер та інші), скрипки (І. Стравінський), оркестру (А. Казелла. О. Герстер, А. Малявський та інші). Основною ознакою пізньої токати є рівномірний ритмічний рух з переважанням ударної акордової техніки.

Тондо (скорочене від італ. rotondo — круглий) — зазвичай картина або інше зображення, наприклад, в кераміці, круглої форми. Розписані тондо вперше з'явились в добу розквіту давньогрецького вазопису.

вертюра (фр. ouverture - початок, відкриття) - інструментальна п'єса, що виконується перед початком якої-небудь вистави (опери, балету та ін.)

Українська культура — це сукупність надбань, спо­сіб сприйняття світу, система мислення та творчості українського народу. Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

ореографія (від грец. χορεία — танець, хоровод, та грец. γραφή — писати) — мистецтво постановки танцю як послідовності кроків, рухів, фігур для створення найкращого сценічного ефекту.

Мистецтво створення сценічного танцю ґрунтується на маніпуляції абстрактних елементів рухів людського тіла: простору, форми, часу, енергії в рамках емоціонального контексту з метою вираження унікального творчого голосу. Мова рухів хореографії — це мова танцювальної техніки балету, сучасного чи джазового танцю, хіп-хопу, народного танцю, обрядового танцю чи звичних повсякденних рухів.

Хореографія намагається досягти в танцювальній композиції органічної цілісності, ритмічної і неритмічної артикуляції, теми й варіації, повторення та імпровізації.

Термін «хореографія» вживається також щодо постановки виступів у певних видах спорту: художній та спортивній гімнастиці, фігурному катанні, синхронному плаванні тощо.

Хуа-няо ( з китайської «квіти та птахи») – один із традиційних жанрів живопису і декоративно-прикладного мистецтва Китаю: вільні композиції мотивів кольорів, птахів, рослин, плодів, комах немовби вихоплені із життя й розміщені на чистому фоні, у супроводі каліграфічних написів, що доповнюють широкий асоціативно-символічний сенс зображення.

Художні народні промисли – це унікальні осередки народної творчості, що історично склалися й існують понині. Це художня обробка металу, художня обробка дерева (різьблення по дереву), кераміка, гончарство, ткацтво, килимарство, вишивка, декоративний  розпис тощо.

Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. За великим рахунком, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненно. В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті художник створює нову реальність - художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів. В художньому творі образ виступає на перший план і через нього пізнається значення, думка, ідея.

Художня картина світу – дійсність, що існує всередині художнього твору і являє собою особливу, художню реальність. Автор виступає сполучною ланкою між об’єктивною та художньою реальністю.

Художня культура — це культура творення мисте­цтва, культура його поширення, пропаганди, культура його сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Основні напрями художньої культури: світська і релігійна (культова), елітарна (богемна) і масова.

Художнє (ігрове) кіно – вид кіномистецтва, що зображує дійсність в образах, створених об’єднаними зусиллями сценариста, режисера, оператора, акторів та митців багатьох інших кіно професій. У кінострічках демонструються події, розіграні акторами.

ети́ш (фр. fétiche від порт. feitico — амулет) — неживий предмет, наділений, за уявленням віруючих, надприродними властивостями. Найбільш поширені фетиші — амулети, обереги, талісмани.

Фовізм – течія у живопису поч. XX ст. Характерні риси: підвищена світлість тонів, виразність кольору, організація художнього простору лише за допомогою кольору, відсутність традиційного світлотіньового моделювання, прагнення гармонії і виразних декоративних властивостей кольору в єдиній композиції.

Представниками є: А. Матісс, А. Марке, Р. Дюфі та інші.

Фотомистецтво (фотографія – від гр. «світлопис») – це створення технічними засобами зорового образу документального значення, який виразно й достовірно відбиває момент дійсності.

Фреска (від іт. affresco - свіжий) - живопис по сирій штукатурці, одна із технік настінного малярства, протилежна до а секко (розпис по сухому). Фресками називають також твір, виконаний у цій техніці. Існує більш суха (al secco) та більш волога (al fresco) технологія написання фрески.

Фронтон – 1) трикутна плоскість, що завершує фасад будинку;  2) прикрашальний елемент верхнього краю дверей, вікон, ніш.

Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття здебільшого в Італії й Росії.

Творцем його вважають італійського письменника Філіппо Марінетті, який 1909 року опублікував у французькій газеті «Ле Фіґаро» «Маніфест футуризму». Головне завдання нового напряму Марінетті бачив у нищенні панівних у 19 столітті мистецьких форм, особливо реалізму і класики, та в безконтрольному індивідуалізмі, який у малярстві виявився фантастичними формами й кольорами, а в літературі, особливо в поезії, так званою  «заумною мовою» — творенням нових звуків-слів, часто без жодного глузду. Характеристичною прикметою Філіппо була тематика урбанізму й індустріалізації, що мала віддати ідеї й дух майбутнього космополітичного суспільства, протиставлені усталеним естетичним смакам, часто з метою «епатувати буржуа», провокувати його всілякими вигадками й деформаціями.

У живописі і скульптурі італійський футуризм став предтечею багатьох наступних художніх відкриттів і течій. Так, Боччоні, який використовував у своїй роботі одразу кілька матеріалів (скло, дерево, картон, залізо, шкіра, одяг, дзеркала, електричні лампочки і т. д.) став попередником такого сучасного на сьогоднішній день напряму у мистецтві як поп-арт. У своїх футуристичних роботах Балла прагнув до об'єднання форми, кольору, руху і звуку.

На світогляд футуристів великий вплив мали філософські погляди Ніцше з його культом «надлюдини» та Бергсона, який стверджував, що мозок може осягати все закостеніле і мертве.

ивілізація — 1) будь-яка форма існування живих іс­тот, наділених розумом; 2) історичні типи культур, лока­лізові у часі та просторі; 3) рівень суспільного роз­витку і матеріальної культури, досягнений цим сус­пільством.

         Цирк (лат. circus) — переважно кругла будівля з ареною (манеж) і трибунами для глядачів. У цирку відбуваються видовища (називані також цирком), супроводжувані музичною ексцентрикою, які демонструють силу і відвагу циркових артистів (силачів, акробатів, повітряних гімнастів, жонглерів, еквілібристів, ілюзіоністів, фокусників, вершників, велофігуристів, боротьби, муштрувальників свійських і приборкувачів диких тварин тощо) з інтермедіями-буфонадами клоунів, пантомімою і меломімою. У древніх римлян цирк був місцем кінських перегонів і змагань в швидкості на колісницях, а згодом і деяких інших видовищ, які проходили у святкові дні і називалися ludi circenses.

 

ансон ( від фр. Chanson – «пісня») – загальна назва різновидів народної чи естрадної пісні ліричного змісту. Виконавців шансону, які досить часто є авторами текстів і музики, називають шансоньє. Батьківщина шансону – Франція.

Шань – шуй (з китайської «гори та води») – у живописі Китаю на сувоях, альбомних аркушах традиційні пейзажні композиції із зображенням гір та водних потоків як найшановніших сакральних елементів природи, що асоціюються із протиборчими у Всесвіті чоловічим (ян) і жіночим (інь) началами.

Шкільна́ дра́ма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі 15-16 ст. в країнах Західної Європи. Походження шкільної драми пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Шкільна драма спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямках. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілога тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного і комічного і т.п.) та ренесансовою. Часто шкільна драма складалася з п'яти актів, після кожного з яких виступав хор. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо.

В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою.

Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...», поставлена 1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

           Шкільний театр – різновид театрального мистецтва, який зародився в навчальних закладах, і бере початок із віршованих діалогів.

Шпільман (нім. Spielmann, від spielen — грати та Mann — людина) — мандрівний комедіант, співець, музикант в середньовічній Німеччині.