Департамент освіти й науки

КВНЗ «Дніпропетровський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти»

 

Кафедра практичної психології

 

КУРСОВА РОБОТА

Соціалізація учнів у навчально-виховному процесі

 

 

                                                    Виконавець:

                                                    слухач курсів «Практичних психологів освіти»

                                                    учитель англійської мови

                                                    Жемчужненського НВК

                                                    Юр’ївського району

 

 

 

 

 

м. Дніпро 2016

План індивідуальної роботи

1. Підготувати реферат на тему: «Соціалізація учнів у навчально-виховному процесі»
2. Підготувати годину спілкування для дітей: «Я – успішний учень, у дорослому житті – успішний працівник»
3. Виступити з доповіддю перед батьками: «Гармонізація родинного та шкільного виховання»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………  4

РОЗДІЛ I. Теоретичний аналіз дослідження процесу соціалізації учня в навчальному процесі

1.1.   Поняття соціалізації……………………………………………………….. 6

1.2.   Роль школи в соціалізації учня…………………………………………… 9

РОЗДІЛ II. Соціалізації учнів в навчальному процесі

2.1.   Вплив колективу на процес соціалізації школяра……………………… 16

2.2.   Навчально - виховний процес - важлива умова соціалізації ………….. 19

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….. 25

Список використаної літератури………………………………………………  27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП      

        Актуальність теми. В наш час проблема включення особистості в систему суспільних відносин, в цілісну структуру навчально-виховного процесу є досить вагомою.

         Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається поняттям „соціалізація”. Як і будь-який процес, соціалізація характеризується періодичністю та динамічністю протікання. А одним з головних періодів є процес навчання, а саме - в школі.

         Навчальний процес тісно пов'язаний із виховним, адже навчання в школі це не лише здобуття елементарних знань, а й самовиховання особистості, взаємодія з колективом, керівництвом, вміння вирішувати складні життєві ситуації.

         Саме у навчально-виховному процесі відбувається послідовне формування й розвиток усіх складових процесу самовдосконалення: від формування стійкого інтересу до навчання в початковій школі, умінь навчання й культури розумової праці в середній ланці до активної самостійної пізнавальної діяльності, потреби в самоосвіті в старших класах. А отже потреба у самопізнанні, ствердженні як особистості, самореалізації є домінуючою, що зумовлює поведінку школяра на певному віковому етапі, але обов’язковою умовою при цьому є взаємодія з вчителем як суб’єктом навчально-виховного процесу. В свою чергу школяр не може бути пасивним спостерігачем свого власного розвитку, а має прагнути до реалізації своїх здібностей, що можливо лише за умови співпраці з вчителем, колективом та постійного прагнення до самоактуалізації.

Об’єкт дослідження – процес соціалізації школяра.

Предмет дослідження – шляхи соціалізації школяра.

        Мета дослідження: полягає в тому, щоб дослідити як формується особистість школяра в умовах навчально-виховного процесу.

У відповідності до мети вирішуються наступні завдання:

 

• проаналізувати сучасний стан дослідженості проблем соціалізації в дитинстві;
• вивчити психолого-педагогічні особливості соціалізації у школі;
• дослідити навчально-виховний процес як умову соціалізації школярів.

         В цілому формування особистості і її розвиток в соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні і внутрішні фактори, які на неї впливають та їх складні взаємозв’язки. Залучення об’єкта до суспільства здійснюється через сім’ю, школу, оточуючих людей. Дуже важливе місце в процесі соціалізації займає школа, а зокрема, навчально-виховний процес. В умовах навчання відбуваються формування наукового світогляду школярів, їх свідомості та самосвідомості, переконання, моральних якостей, розвитку духовності, здібностей. [90;с 141].

        Отже, провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор, оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. Навчання та виховання має надзвичайно важливе значення для формування та розвитку особистості, воно повинно коригувати вплив спадковості та соціальне середовище на шляхи формування її внутрішнього світу.

        Тому основними шляхами соціалізації школярів є навчання і виховання, ефективність яких залежить від багатьох чинників і, зокрема від організації навчальної та виховної діяльності дитини.

        Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури, що складає  сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I. Теоретичний аналіз дослідження процесу соціалізації учня в навчальному процесі

1.1. Питання соціалізації

Останнім  часом  суспільство  вимагає  від  школи  виконання  соціальної функції,  а  саме:  введення  дитини  за  допомогою  навчання  у  розгалужену структуру  соціальних  ролей.  Залучення  учнів  до  участі  в  позакласній, позашкільній  роботі  сприяє  набуттю  ними  соціального  досвіду,  тобто відбувається  процес соціалізації особистості,  підготовка до  виконання  своєї ролі в суспільстві.  Адже особистість розвивається через активні суспільні дії,  свідомо  перетворюючи  і  оточуюче  середовище,  і  себе  в  процесі цілеспрямованої діяльності. Вчені  по  різному  висвітлюють  зміст  поняття «соціалізація». 

Соціалізація - це розвиток людини протягом всього його життя у взаємодії з навколишнім середовищем, яка передбачає засвоєння і відтворення соціальних норм і культурних цінностей, а також саморозвиток і самореалізацію особистості в тому суспільстві, до якого він належить. Цей процес відбувається в умовах стихійного взаємодії людини з навколишнім середовищем, а також в ході цілеспрямованого, педагогічно організованого виховання. Суть соціалізації полягає в тому, що вона формує людину як члена того суспільства, до якого він належить.

 Соціалізація - це двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв'язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище . 

 Соціалізація охоплює всі процеси залучення до культури,  комунікації і навчання,  з  допомогою  яких  особистість  набуває  здатності  брати  участь  у суспільному  житті.  Виділяються  три  основні  сфери,  в  яких  відбувається становлення  особистості: «спілкування,  діяльність,  самосвідомість».

Поняття “особистість” широко використовується в науках, пов’язаних з вихованням: філософії, педагогіці, психології та соціології.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, усталеним є визначення особистості як деякої неповторної єдності. цілісності. найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності й стійкості ” [18, с.160].

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв’язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. Тому дослідження соціальної структури особистості є першоосновою всякого соціологічного вивчення особистості.

Соціальна типологія особистості – це сукупність наборів і сутностей рис особистості, згрупованих за ознаками їх зумовленості чи співвіднесеності.

Розрізняють такі соціальні типи особистості: історичний, що відповідає конкретно-історичним типам суспільства; класовий, що лежить від класової належності; національний, зумовлений історичними умовами життя і розвитку нації, народу; професійний, що має ті чи інші риси особистості, зумовлені специфікою умов і змістом праці різних професій.

Розрізняють також інші типи особистості: базисний, що має найпоширеніші в даному суспільстві риси; нормативний, що поєднує ті необхідні для життєдіяльності суспільства якості, для формування яких склалися реальні умови; ідеальний, сукупність рис якого суспільство оголосило своєрідним еталоном.

Слід визнати, що захоплення типологізацією особистості, орієнтація у вихованні на такий далекий і недосяжний ідеал, як “особистість комуністичного типу” не відповідало розв’язанню виховних завдань у нашому суспільстві. Відрив від реальної дійсності, схематизм і нежиттєвість ряду форм виховання, формування подвійної моралі лише деякі з наслідків такого підходу.

У цьому зв’язку важко не погодитись із соціологами, які вважають особистість специфічним об’єктом соціології, в якому соціальне часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивчаючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими, що розширюють можливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гуманітарного знання.

 

 

 

1.2.  Роль школи у соціалізації учнів

 Провідна функція школи виявляється в тому, що вона своєю дією задає головний напрямок і зміст соціальних впливів, їхню орієнтацію, їх прочитання у контексті цілеспрямованої педагогічної дії. Завдяки цьому з множини пасивних та активних чинників соціалізації, тобто з соціально-педагогічного середовища, утворюється і діє своєрідний соціальний педагогічний ансамбль.

У структурі процесу шкільної соціалізації можна вирізнити такі три головних її етапи: початкову, базову та після базову. Вони є співвідносними з віковими та освітніми рівнями, хоча й не завжди і не в усіх відношеннях збігаються з ними. Враховуючи неперервність процесу соціалізації та зумовленість його успішності у школі стартовими перед шкільними диспозиціями учнів, важливо брати до уваги і освітньо-виховний потенціал шкільних закладів, а також проблеми педагогічного супровіду випускників шкіл упродовж певного часу, коли розпочинається здійснення самостійних кроків у суспільстві.

Етапи шкільної соціалізації є хронологічно послідовними складовими цілісного і багатовимірного педагогічного процесу. Його метою є забезпечення базових особистісних підвалин життєвої готовності, соціальної компетентності та адекватності молодої людини. Ця мета утворює спільний наскрізний зміст етапів шкільної соціалізації і є внутрішньою підставою їх послідовного смислового взаємозв’язку та наступності.

Початковий етап власне шкільної соціалізації розпочинається з моменту вступу-прийняття дитини до школи. Його можна позначити як початок соціального навчання. Педагогічним завданням шкільної соціалізації на цьому етапі є утвердження, коригування та розвиток базової системи життєвих відносин та орієнтацій, чуттєвості, інтелекту та волі, формування нахилів та вподобань, соціальних інстинктів та пристрастей, утвердження соціальної форми сприйняття, переживання, усвідомлення та задоволення потреб та інтересів.

Переший середній етап шкільної соціалізації – це час соціального навчання. На цьому відтинку життєвого самоствердження дитини розв’язують такі педагогічні завдання шкільної соціалізації, як освоєння базових алгоритмів соціальної взаємодії та поведінки, початкова соціально-рольова підготовка, збагачення соціального досвіду, визрівання системи соціальних установок, осягнення розмірностей і масштабів соціального простору та часу, само ідентифікаційна консолідація особистості.

Період навчання у середній школі характеризується більш інформаційно насиченим та функціонально різноманітним змістом соціалізаційної роботи з учнями. У цей період завершується цикл засвоєння необхідних базових знань для їх спеціалізації або поглиблення розвитку набувають навички соціальної поведінки, набуті у молодшій школі. Набирають форм звичаєвості та саморегуляції значна кількість суто побутових та організаційних учнівських форм поведінки. Більше уваги приділяють засвоєнню засадових сутнісних моментів суспільного співжиття – ознайомленню з економічним, політичним, правовим, виробничим, екологічним та іншими його аспектами, а певною мірою і їх засвоєнню. Збільшується самостійність та заохочується ініціатива учнів у присвоєнні про соціальних навичок поведінки. На межі середньої та старшої школи настає важливий період, коли набуті знання дозволяють учневі перейти від переважно адаптивних форм соціалазіації до активного формування власного “Я-образу”, проектування власного соціального майбутнього, не тільки засвоєння, а й творення особистої соціальної ситуації.

Соціалізаційна робота з підлітками вимагає таких підходів, за яких максимально використовувався б характерний для цього віку потяг до самостійності, нестандартності поведінки як форми утвердження індивідуальних та соціальних виявів власного “Я”. Тому в цей період доцільним є застосування методу учнівських проектів, використання неформальних та позашкільних молодіжний об’єднань, молодіжного дозвілля у навчальних та соціалізаційних цілях. Учневі потрібно надати максимальних можливостей “вийти за межі” школи, не полишаючи її, і він обов’язково “повернеться”, збагачений досвідом і свідомий необхідності набуття додаткових знань як засобу для підвищення та утвердження особистого соціального статусу. Застосування різноманітних форм учнівського самоврядування, індивідуально адаптованого навчання, профорієнтаційна робота, залучення громади, батьків, підприємців, органів місцевої влади та інших зацікавлених суб’єктів до взаємодії із школою на цьому етапі соціалізації учнів є не тільки бажаним, а й абсолютно необхідними формами роботи.

Провідними різновидами соціалізуючої діяльності у цей час є навчання та практична дія.

Другий середній етап шкільної соціалізації передбачає розв’язання педагогічних завдань щодо формування базових життєвих концепцій, становлення світогляду та стійкої самосвідомості, концептуалізації природної, соціальної та особистісної реальності, утвердження інтелектуально-вольового, етичного та естетичного змісту та спрямованості особистості, освоєння та вибір системи життєвих орієнтацій, соціальна само ідентифікація та самовизначення. Узагальненим наслідком цього процесу стає усвідомлення і прийняття власних життєвих перспектив і можливого місця і ролі у суспільного му житті, визначення своїх покликань, оволодіння рушійною силою пристрастей і поривань, формування життєвого проекту.

Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи Г.Заїченко, В.Саратовський, І.Кальний та інші розвивають, зокрема, її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:

• відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;
• в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;
• в “я – ми” – царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;
• в “я – людство” – умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;
• в “я – друга природа” – царина оцінки світу речей;
• в “я – природа” – царина прояву найрізноманітніших інтересів;
• в “я – універсум” – царина формування світогляду релігійних і філософських вчень [48, с 423].

1. Особистісний напрямок. Це становлення особистості як соціальної істоти у сфері її внутрішніх самовизначень і відносин “Я – Я” відносини. У цьому просторі відбувається формування самосвідомості і ставлення до себе, розгортається внутрішній діалог особистості із самою собою, виникають механізми довільної самокерованої поведінки і творчої діяльності, відбувається підпорядкування потреб і мотивацій вищим рівням самосвідомості та духовності.

Забезпечення цього процесу внутрішнього становлення молодої особистості як соціальної істоти, цілеспрямоване педагогічне керування ним становлять зміст цього напрямку шкільної соціалізації. Її фундаментальним завдання і підсумком є розвиток того дивовижного явище, яке називається людською душею, її просвітлення, піднесення і життєве натхнення.

2. Між особистісний напрямок. Ця сфера становлення й розвитку знань, умінь і навичок особистості, які забезпечують їй можливості спілкування та спільної діяльності з “іншим” – відносини “Я – Ти”. З такого спілкування та взаємодії і починаються власне соціалізація і внутрішній розвиток особистості.

Розвиток мови, здібностей до співчуття та співпереживання, культури сприйняття та розуміння “іншого”, передбачення його вчинків і поведінки загалом, самих витоків цієї поведінки і життєвих позицій утворює зміст цього напрямку шкільної соціалізації.

3. Соціально-груповий напрямок. Це сфера відносин “Я – Ми”, у межах якої молода особистість має оволодіти у школі базовими передумовами майбутньої інкорпорації у множину різноманітних характером і масштабністю соціальних груп.

Саме у цій площині соціальне становлення молодої особистості набуває таких форм,  як етнізація, початкова професіоналізація та інші як і особистісної суверенності та ініціативи – ось процеси, які утворюють зміст цього напрямку соціалізації.

4. Політично-правовий напрямок. Це формування передумов поступового входження молоді у множину громадянських, юридично-правових, адміністративно-управлінських та громадських відносин. Відповідно змістом цього напрямку шкільної соціалізації є засвоєння учнями певного типу сприйняття, розуміння та оцінки політико-правових відносин різного рівня та форми, самовизначення та самореалізації особистості у цій сфері суспільного життя.

Перед школою стоїть завдання недопущення політизації учнівського середовища, використання школи та школярів будь-якими силами. Школа зобов’язана навчити своїх вихованців головних принципів ставлення до держави та суспільства, співвіднесення та обстоювання політичних, громадських та інших інтересів представників усіх соціальних станів населення.

З цієї точки зору школа має бути досконалим простором, в якому розгортаються найперші політико-правові контакти учнів – вихідців із сімей різного соціального походження, статку, конфесійних та етнокультурних особливостей. Тут, у шкільному класі та шкільному колективі набувається перший досвід таких взаємодій, утверджуються, апробуються і розвиваються відповідні ідеї, цінності та принципи.

5. Економічний напрямок. У цій сфері суспільних відносин майбутній громадянин має стати учасником відносин виробництва, обміну, споживання. Отже, у школі він має засвоїти посадові знання, вміння, навички, орієнтації та алгоритми майбутньої своєї поведінки та діяльності як працівника, агента обміну, споживача.

Саме тут відіграють свою незмінну роль уроки праці, ознайомлення з технологіями, відвідування підприємств та установ, де працюють батьки.

6. Екологічний напрямок. На цьому напрямку соціалізації особистість має бути сформована як компетентний суб’єкт відносин “Я – довкілля”.

Особливим і надзвичайно специфічним предметом педагогічної уваги у соціалізації молоді є формування правильного розуміння феномена людської тілесності, становлення культури фізичного життя, спрацювання екології тіла.

 7. Напрямок “Я – Універсум”. Це сфера відносин людини як єдиної істоти, життя якої не обмежується фактом фізичного існування “тут” і “тепер”, а відбувається як історична подія у вимірах минулого, сучасного та майбутнього.

Духовне життя і духовний порятунок, саме утвердження людського духу як єдиної реальності буття особистості у структурі “Ми” в “Універсумі” мають своїм витоком вчителя і наставника, яким є або принаймні покликаний бути шкільний вчитель.

Кінцевою метою шкільної соціалізації учнів на кожному з її напрямків є формування готовності молодої людини бути учасником відповідної сфери суспільного життя.

Цілісна система таких показників утворює адекватну сучасності модель соціального суб’єкта. Інтегрована множина цих моделей є функціональним ідеалом сучасної соціально зрілої особистості, який виконує функції педагогічної мети у процесі шкільної соціалізації [25; с. 237].

Конкретизація змісту педагогічних зусиль щодо реалізації завдань того чи того етапу шкільної соціалізації на кожному з конкретних напрямків цього процесу та їхніх складових відокремлює множину взаємопов’язаних між собою педагогічних завдань і заходів шкільної соціалізації [69; с .126].

Множина педагогічних завдань шкільної соціалізації може розглядатися як простір педагогічної дії та реалізації цього процесу і його педагогічний зміст. Цілісне їх відображення можливо здійснити у формі педагогічної програми і відповідних їй педагогічних планів шкільної соціалізації [22;с. 13].

Отже, сутність соціалізації як предмета наукового пізнання розкривається у проблемі взаємної зумовленості і співмірності людини та суспільства. Порушення цієї гармонії призводить до знецінення людського життя і до втрати внутрішнього сенсу життя суспільного. Збереження та поновлення такої співмірності є над важливим суспільним завданням, у розв’язанні якого значна роль належить і педагогічним методам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. Соціалізації учнів у навчальному процесі

2.1 Вплив колективу на процес соціалізації учня

         У колективній діяльності важливий не тільки обмін інформацією, а й планування спільних дій, вироблення, прийняття й реалізація рішень. їх ефективність залежить від того, наскільки гармонійним є взаємозв'язок між членами групи. На практиці він постає як система дій, за якої емоційний імпульс, вчинок однієї особи чи групи осіб зумовлює відповідну реакцію інших осіб.

         Ступінь зв'язку між членами колективу визначається особливостями взаємодії. Нетривкий взаємозв'язок дає більше можливостей для самостійних дій. Зміцнення його підвищує значення керівних та координаційних функцій.

Функціонально структуру колективу диференціюють на первинну (визначену умовами діяльності) та вторинну (розподіл рольових функцій у процесі безпосереднього вирішення завдань залежно від комунікативних здібностей учасників). Умовою розподілу функцій у колективі є потреба в налагодженні контакту з іншими колективами. Функцію зв'язку з оточенням виконує лідер (керівник) колективу.

         Фактором, що регулює ефективну спільну діяльність учасників усього колективу, є мотивація. За умов індивідуальної діяльності вона пов'язана з рівнем претензій та можливостей людини. Мотивація учасників колективу залежить від умов діяльності, які можуть її послаблювати чи посилювати. Сила її залежить від ефективності взаємовпливу у колективі, спрямованість — від орієнтації на власний успіх (на себе), на групу (на інших), на діяльність (на вирішення завдання). З розвитком взаємозв'язку посилюється мотивація членів колективу щодо ефективності спільної діяльності, інакше може виникнути конфлікт, який призведе до відмови від виконання завдання.

Додатковими факторами, які впливають на ефективність спільної діяльності, є індивідуально-психологічні особливості членів колективу та рівень однорідності (різнорідності) колективу. Перший фактор, виявляючись у співвідношенні темпераментів, інтелекту, характерів, інтересів тощо, бере участь у регуляції ефективності спільної діяльності та міжособистісних стосунків. Другий фактор, постаючи як співвідношення поглядів, оцінок, ставлення до себе, партнерів, діяльності, реально впливає на міжособистісні стосунки та спільну діяльність. Він регулюється такими механізмами соціальної поведінки, як імітація, навіювання, конформність.

        Подібність і розбіжності соціальних установок породжують симпатії чи антипатії між членами колективу, визначають рівень їх сумісності.

Сумісність — ефект від взаємодії людей, що означає максимальне суб'єктивне задоволення партнерів один одним за певних зусиль і значної взаємної ідентифікації. Це оптимальне поєднання людських рис, що сприяє досягненню успіху в спільній діяльності. Розрізняють види психологічної сумісності:

• фізична: виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей людей, без чого неможлива їх продуктивна спільна діяльність;

• психофізіологічна: в її основі — особливості роботи аналізаторної системи, темпераменту тощо (проблеми у спілкуванні виникають у людей з яскраво вираженими рисами холеричного або флегматичного темпераменту);

• соціально-ідеологічна: сукупність ідейно-політичних, наукових, моральних, естетичних, філософських знань, умінь, навичок, особистісне, ціннісне ставлення до себе й інших.

Соціально-психологічний клімат — стан міжособистісних стосунків, що виявляється в сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній діяльності колективу.

Ознака сприятливого клімату в колективі:

• довіра й висока вимогливість один до одного;

• доброзичлива й ділова критика;

• вільне висловлення думок;

• задоволеність належності до певної групи, сім'ї;

• достатня поінформованість усіх про завдання групи і стан справ;

• емоційна задоволеність кожного;

• взяття на себе відповідальності.

Показники позитивної соціально-психологічної атмосфери в колективі:

1. Згуртованість та організованість;

2. Єдність офіційної і неофіційної сфер спілкування:

• офіційно організоване, формальне спілкування;

• неформальне спілкування;

• мажорний життєстверджуючий настрій у колективі;

• атмосфера колективної турботи в педагогічному колективі, взаємоповаги і підтримки, узгодженої взаємодії;

• громадська думка — соціально вагоме, типове оцінне судження, що повторюється стосовно важливих і принципових для суспільства, певного колективу подій, форм діяльності;

• смаки — соціальні почуття, що характеризують здатність до розрізнення, розуміння й оцінювання реальних явищ, людей, їх дій з точки зору прекрасного і потворного;

• потяг — яскраво виражена прихильність людей одне до одного, до спільної діяльності;

• прагнення — наполегливе бажання, що виникає у людей при намаганні досягти мети або вирішити завдання в процесі діяльності чи спілкування;

• чутки — офіційно не підтверджені повідомлення, що передаються в процесі безпосередніх контактів між людьми.

        Отже, структура внутрішніх відносин в колективі залежить від соціально-психологічного клімату, позиції, статусу, соціальної ролі, що є також головною умовою соціалізації особистості. Але найголовніше у формуванні положення і соціалізації в колективі є самоконтроль та самовиховання від якого залежить розвиток особистості.

 

 

 

 

 

 

2.1. Навчально - виховний процес - важлива умова соціалізації

Спираючись на праці психологів Б.Г.Ананьєва і В.С.Мерліна, можна стверджувати, що розвиток особистості – це сукупність процесів якісної зміни психологічної цілісності людини, удосконалення його функціональної готовності, формування операційних систем і таких психічних новоутворень, які забезпечують особистості, можливість відносно успішно вирішувати свої життєві труднощі.

В процесі взаємодій особистих ресурсів і умов середовища, як спеціально організованих для впливу на розвиток, так і іншого призначення, в структурі психіки дитини проходять якісні зміни.

Виховання, як один із факторів психічного розвитку виступає на трьох різних рівнях. Перш за все – це один з елементів життєдіяльності суспільства, мета якого – забезпечити розвиток особистої соціальної структури і культури. [30, с.23].

Наступний рівень – організаційно-педагогічний. На цьому рівні проходять цілеспрямовані взаємодії виховної системи суспільства з тими групами людей, в розвитку яких необхідно викликати соціально бажані зміни. В якості об’єкта виховання виступають всі вікові групи населення (школярі, молодь) або групи людей з специфічними характеристиками.

Вимір ефективності виховання на цьому рівні проводиться, як правило, соціологами і педагогами.

Виховання як фактор психічного розвитку виступає ще і на психолого-педагогічному рівні. В цьому випадку виховання можна визначити як цілеспрямовану взаємодію вихователя і вихованця. Виховна мета реалізується двома шляхами:

1) через навчальну діяльність, тобто шляхом виконання послідовних і взаємозв’язаних дій учителя і учнів, спрямованих на свідоме засвоєння системи знань, умінь і навичок. В цій сукупності відрізняються три елементи: зміст навчання, методи і організаційні форми їх діяльності;

2) у формі приваблення вихованців до інших видів діяльності і спілкування для розвитку тих якостей особистості, які неможливо в достатній мірі розвинути в процесі навчання.

Навчання може успішно виступити в якості форми виховання, якщо в ньому буде використано всі основні види людської діяльності і цим самим учням буде забезпечена можливість використовувати всі свої особисті ресурси розвитку [21, с.85].

         Навчальну діяльність потрібно трактувати, як синтетичний вид діяльності, яка має елементи всіх інших основних видів діяльності. Школяра не можна розглядати як людину, яка тільки готується до “дорослого” життя, тільки звикає до культури, тільки засвоює життєвий досвід. Кожний школяр живе повноцінним життям, сьогодні, зараз, кожний день. Він шукає, збирає і формує для себе потрібні йому інформації, грає, працює, розважається, одним явищам дає високу оцінку, інші заперечує.

        У кожного учня в ході минулого розвитку склалась індивідуальна система життєдіяльності, яку можна назвати його стилем життя. Кожний вид діяльності має в ній визначену особистістю функціональну думку в залежності від того, які життєві проблеми він вирішує. Таким чином, навчальна діяльність може для одних учнів служити засобом зміцнення свого положення в колективі, для інших є засобом задоволення пізнавальних потреб, для третіх може бути просто скучним обов’язком.

         Це пов’язано не тільки з проблемою мотивації діяльності, особистий функціональний задум його може бути зрозумілим тільки на основі всієї системи життєдіяльності людини. Коли навчальна діяльність не зв’язана з усією системою життєдіяльності учня і тільки обмежується часом, потрібним для особистості більш міцних знань, то це нерідко веде за собою недооцінку навчальної діяльності і виникнення негативних соціальних настанов. Оскільки людина розвивається як системна цілісність, то навчальну діяльність, в рамках шкільного навчання і процеси навчання у навколишньому середовищі потрібно інтегрувати між собою. Узгодження та інтеграція навчальної і інших видів діяльності і спілкування можуть мати три аспекти:

а) змістовна інтеграція, тобто використання в процесі навчання існуючих в учнів знань і життєвого досвіду, інформацію, яку учні постійно одержують з інших джерел;

б) використання результатів навчальної діяльності поза навчанням в житті учнів і класних колективів;

в) регулювання тимчасових ресурсів не тільки з точки зору ефективності навчальної діяльності, а й з рахунком всієї системи життєдіяльності учня. Він повинен мати час для участі в житті сім’ї класного колективу, спілкування з друзями, а також для сугубо індивідуальних захоплень і одночасно без перевантаження виконувати всі вимоги, зв’язані з навчанням у школі. Все це вимагає взаємної орієнтації навчання і виховання.

         Навчання впливає і на розвиток тоді, коли вчитель не висуває дане виховне завдання. Виховання в процесі навчання тоді ефективне, коли вчитель задумує весь процес через призму мети виховання. З отриманих знань багато забудеться, деякі знання скоро застаріють і загублять своє значення.

Вплив методів і організаційних форм навчальної діяльності на розвиток особистості школяра розглядаються нерідко окремо, як і вплив змісту освіти, однак на особистість впливає навчання – зміст, методи, організаційні форми і те, як вони вписуються в систему інших факторів, впливаючи на розвиток особистості. Такий підхід до проблеми може бути плідним. Для цього необхідні узгоджені зусилля спеціалістів в галузі психології, теорії виховання, дидактики.

Зі вступом дитини до школи основним видом діяльності стає навчання. Воно незмірно розширює кругозір дітей, забезпечує формування понять, сприяє поглибленню їх та уточненню. У ході навчання школярі оволодівають способами навчання і дістають можливість дізнаватися багато про що не лише зі слів учителя, а й з книжок, бесід з дорослими. В ході самостійної діяльності дітей розвивається їхня пізнавальна активність. Вона стає дедалі могутнішим стимулом їхнього всебічного розвитку.

         Вплив діяльності на розвиток дітей багато в чому залежить від мотивів, тобто від того, що спонукає дитину займатися діяльністю.

Для підвищення ефективності виховання необхідно прагнути до поєднання особистих і суспільно значущих мотивів у діяльності дітей.

Вплив виховання на розвиток дітей багато в чому залежить і від умов, в яких воно відбувається. Умови в родині, школі, дитячих та юнацьких організаціях – цей своєрідний мікроклімат де живе й формується вихованець, може сприяти формуванню здорових, життєрадісних людей з всебічними запитами та інтересами, активних громадян чи, навпаки, людей байдужих до всього пасивних, з вузькими й бідними інтересами та потребами. Умови виховання створюють дорослі.

Навчання займає у дітей більшу частину часу. Воно визначає напрям і хід розвитку учнів.

Формування особистості відбувається успішно за умови тісної взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил. На кожному етапі розвитку дитини, підлітка і юнака поєднання цих сил змінюється. Діти – дошкільники мають ще порівняно малий запас уявлено про життя, вони прагнуть у всьому наслідувати дорослих, сприймають їхні поради та настанови. У їхньому розвитку переважають зовнішні впливи.

Молодший школяр набуває різних знань, які змушують його задумуватися над багатьма факторами своєї поведінки, порівнювати себе зі своїми товаришами, іншими людьми. Проте молодшим школярам ще важко зробити висновок про свої позитивні й негативні риси. Не можуть вони повною мірою і контролювати свою поведінку. Тому вплив дорослих, особливо вчителя, на дітей цього віку порівняно великий.

         У підлітковому віці посилюється інтерес учнів до своєї особи, а з ними і можливості самовиховання. В юнацькі роки інтенсивно формуються власні погляди, прагнення, ідеали. Вони визначають поведінку людини.

Допомогти школярам правильно визначати мету в житті спрямувати їхні прагнення, виробити принципи поведінки, що відповідали б нормам національної моралі – важливе завдання виховання [37; с.20].

Виховання як цілеспрямована діяльність вихователів по формуванню відповідних рис і якостей людини завжди орієнтовані на вікову групу, у відповідності з можливостями і особливостями, які можуть висуватися конкретними виховними завданнями і обиратися визначеними засобами і методами вихованого впливу. Виділяються такі вікові етапи в житті людини: дошкільний вік, шкільний, юність і період соціальної дорослості.

В середині кожного з цих етапів виділяються свої короткі вікові періоди, які характеризуються відповідним своєрідним розвитком. Принципи виділення окремих вікових етапів і періодів дуже умовні. Часто вони уподібнюються з навчально-виховними закладами, в яких здійснюється цілеспрямована виховна робота з дітьми чи молоддю. В цьому є відповідна основа, так як в структурі цих закладів відображені наукові дані про особливості розвитку учнів. Вивченням вікових особистостей дітей і молоді займається спеціальна галузь психології – вікова психологія.

Психологи пропонують вікову періодизацію: дошкільний вік, раннє дитинство - до трьох років (група раннього віку в дитячому садку), переддошкільний 4-й рік життя дітей (молодша група садочка), - дошкільний – 5-7 років (середня група – 5-й рік, старша – 6-й рік і підготовча 7-й рік життя). Шкільний вік розділяють на молодший (І-ІІ-ІІІ класи), середній (від IV до VIII класу) і старший (від VIII до ХІ класу).

        Для повного виховного процесу мусить бути міцний зв’язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть мати великий доповнюючий вплив на виховання волі і характеру та патріотизму.

Школа несе велику відповідальність перед суспільством за підготовку молоді до життя і праці в колективі, за формування світогляду, особистості кожної молодої людини.

Виховання, без сумніву, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для всестороннього розвитку людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Висновки

Проблема дослідження соціалізації учнів у навчально-виховному процесі завжди доповнюється новими аспектами: аналізом змін умов соціалізації особистості під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського “Я”. Для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій: структуру особистістю, адаптацією, соціалізацією, поведінкою та ін. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

        Проблема виховання і розвитку є дуже важлива педагогічна проблема. Об’єктом виховання є розвиваюча людина. На протязі всього життя проходить процес його розвитку. Поняття “особистість”, означає соціальну характеристику людини, всі його якості, які формуються під впливом його спілкування з іншими людьми, середовищем в цілому.

Головною функцією виховання є допомога у виборі професії, підготовка до створення власної сім’ї, формування соціальної активності визначення громадянської позиції. Важливий індивідуальний підхід у вихованні, відображення його духовних потреб особистого інтересу. Індивідуальний підхід дуже важливий, як для здійснення кращих умов для розвитку індивідуальних задатків і здібностей, так і для допомоги тим, хто відчуває труднощі у використанні навчальних програм.

          Виховання, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для всестороннього розвитку людини. Наступним фактором який впливає на розвиток особистості учня є взаємовідносини в класному колективі. Соціально-психологічний клімат — стан міжособистісних стосунків, що виявляється в сукупності психологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній діяльності колективу і впливають на соціалізацію особистості учня. Структура внутрішніх відносин в колективі залежить від соціально-психологічного клімату, позиції, статусу, соціальної ролі, що є також головною умовою соціалізації особистості. Але найголовніше у формуванні положення і соціалізації в колективі є самоконтроль та самовиховання від якого залежить розвиток особистості.

Навчально-виховний процес є важливою умовою соціалізації учнів, він формує у школяра соціальні якості особистості і це допомагає йому взаємодіяти з навколишнім середовищем, а саме з сім’єю, вчителями, друзями, класним колективом.

         Під час створення соціально-педагогічних умов для успішної реалізації процесу соціалізації учня необхідно наступне:

• сприяти формуванню повноцінного соціального розвитку школяра;

• забезпечити розробку та підтримку програм, призначених для школярів, щодо соціалізації особистості школяра.

Навчаючи і виховуючи учнів, вчителі привчають їх до різних сфер загальної культури і на базі засвоєних знань, умінь і навиків, способів поведінки формують особисту спрямованість, світогляд, виявляють і розвивають творчу індивідуальність кожного учня, Так, знання, уміння і навики у визначеній галузі культури можуть розглядатися учнями як власне, особисто придбане без всякої тенденції поділитися ними з іншими, збагатити ними свій колектив.

        

 

Список використаних джерел

1. Безпалько В.П. Педагогика и прогрессивные технологи обучения – М.: 1995. – с. 336
2. Бех І.Д. Виховання особистості – К.: Либідь. 2003. – с. 278
3. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання – К.: 1997. – с. 487
4. Бердяєва Н.А. Новый мир.-1990-№1. с.256
5. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика      Тернопіль; 1998 – с. 262
6. Гордин Л.Ю. Воспитание и социализация. – М., 1997. №2.-с.243
7. Давидов П.Г. Спрямованість та зміст морально-правового виховання //Наука Релігія Суспільство. 2006. №3 с. 178
8. Дмитрик І.С., Бурлака І.Я. Технологія виховного процесу – К.:  1997.- с. 304
9. Капська А.Й. Соціальна педагогіка – К.:  2003. – с. 141
10. Карпенчук С.Т. Самовиховання особистості – К.: 1998. с. 36
11. Карпенчук С.Т. Теорія і методика виховання. – К.: 1997.- с.304
12. Киричук О.В. Основні принципи і структура організації виховного процесу в школі //Рідна школа 1991.- с. 11
13. Корсонов В.А. Технология организации современного урока – Соратов 2003. - с. 64
14. Козіна Т.М. Психологічні аспекти становлення особистості //Шкільний світ – 2000 №3 с. 2
15. Кон И.С. Социология личности. – М.: 1967.-с.314
16. Костюк Т.С. Навчально-виховний процес і психологічний розвиток особистості  Радянська школа 1989 с. 102
17. Крайг Г. Психология развития. С-Петербург., 2000.-с.158
18. Крысько В.Т. Психология и педагогіка в схемах и таблицях – Мн, 2000 с. 384
19. Лавриненко Н.М. Пед. соціаліз: європейські абриси. – Київ: Віра ІНСАЙТ, 2000. – 444с.
20. Литвиновыч В.Т. Социум и дети Минск, 1996 р. – с. 25
21. Лукашевич М.П. “Соціалізація” – К., 1998.-с.210
22. Мигович І.І. Соціальна робота. Ужгород, 1997.- с. 32
23. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка – М.: 1990.- с.25
24. Москаленко В.В. Социология личности. – К.: 1986.- с. 167
25. Практикум із загальної пстихології/ Уклад. Л.В. Долинська, С.О. Савицька, В.В. Волошина/ К.: 2003 - с. 141
26. Психологія і педагогіка життєтворчості / В.Д. Доній, Г.М. Несен, Л.В. Сохань, І.Г. Єрмаков/ К.: 1996 – с. 781
27. Реан Кольшинский Социальная пед-психол. – К., 1999.-с.230
28. Савчин М.В. Педагогічна психологія - К.: 2007 – с. 93
29. Савчин М.В., Василенко В.П. Вікова психологія - К.: 2005 – с. 167
30. Семиченко В.А., Заслуженюк В.С. Мистецтво взаєморозуміння – К.: 1998 – с. 56
31. Скрипченко О.В., Падалко О.С., Скрипченко Л.О. Технолого-педагогічні основи навчання – К.: 2005 – с. 512
32. Сорокин П.Л. Общедоступный учебник социологии – М.: Наука, 1994.-с.388
33. Соціалізація особистості /Психологія/ За ред. Трофімова Ю.Л.  - К.: 1999 - с. 446
34. Смелзер Н. Дж. Социология – М.: 1991.-с.198
35. Сухомлинська О. Духовно-моральне виховання дітей та молоді в координатах педагогічної науки та практики /Шляхи освіти/ - 2006 №1 с.8
36. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія – К.: 2005 – с. 90
37. Татенко В.А. Шляхи формування особистості учня. – К., 1995.-с.356
38. Українська національна система виховання. – К., 1991.-с.233
39. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого «Я» – Тбилиси., 1991.-с.56
40. Фіцула М.М. Педагогіка – Тернопіль, 1997.-с.205
41. Філософія /За ред. Г.А.Зайченко, В.М.Саратовського, Кального, В.І.Даниленка. – Київ: Вища школа, 1995. – 453с.
42. Н.В. Якса Основи педагогічних знань – К.: «Знання» 2007.- с. 42