Спілкування з майстром слова
Добрий день, шановний Борисе Дмитровичу! Звертаюся до Вас я, учениця навчального закладу, який із гордістю носить Ваше ім’я. Минуло дуже багато років, як Ви залишили гімназію. З того часу школа, звичайно, змінилася. Навчаються нові учні, на роботу прийшли нові вчителі, нова зміна, інше покоління. Біля вхідних дверей у навчальний корпус розміщена меморіальна дошка з барельєфом відомого митця та вказівкою років його життя.
В окремому корпусі був розміщений меморіальний музей митця, Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Учні, учителі, гості нашого міста та охтирчани з задоволенням і цікавістю відвідували кімнату-музей, розглядали експонати, свідків життя і творчості великої людини.
Піднімаюся сходами на другий поверх головного приміщення, заходжу до класу, відкриваю сторінку підручника, уважно дивлюся на портрет письменника. Непомітно він оживає, і я тихо веду з ним неспішну розмову. Раджуся, турбуюсь, запевняю, сумую, переконую, що життя він прожив недарма: його слово цінували сучасники, дійшло воно й до нашого покоління. А Борис Дмитрович непомітно, лише куточком вуст посміхається, підтримує розмову. Він розповідає, як жив, працював, ідучи тернистою дорогою, уболівав за долю українського народу, свого краю, своєї Вітчизни.
Дитинство – це грунт, на якому виростають розкішні сади людських талантів та характерів. Якими б високими й розкішними вони не були, саме там, у дитинстві, бере свій початок великий талант, що живить і підтримує майбутнє. Одним із таких є Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Вихований дитинством, загартований власним життям талановитий письменник, незважаючи на перешкоди у творчості, залишив нам у спадок чудові зразки різноманітних творів: оповідань, повістей… Словами «я не можу там бути, де зневажають мій народ» у повісті «Слово матері» Борис Дмитрович перевершив самого себе. Ми й сьогодні звертаємось до них, читаємо, вникаємо у зміст, думаємо, міркуємо, робимо висновки, присвячуємо йому вірші… Ось рядки вірша одного з випускників нашого навчального закладу:
Він народився на межі століть,
Вклонімось його пам’яті в цю мить.
Ми стоїмо ось на межі віків,
Полинуло в минуле сто років.
Та й нинішні дівчатка, юнаки
Кладуть до бюсту квіти залюбки…
Через кордон у серці пронесуть
Найголовнішу, найважнішу суть:
Хай пам’ятає двадцять перший вік,
За що страждав цей мужній чоловік.
Любив він свій замучений народ,
Охтирщину і плин ворсклянських вод…