Спілкування з майстром слова

                                           Спілкування з майстром слова

      Добрий день,  шановний Борисе Дмитровичу! Звертаюся до Вас я, учениця навчального закладу, який  із гордістю носить Ваше ім’я.  Минуло дуже багато років, як Ви залишили гімназію. З того часу школа, звичайно, змінилася. Навчаються нові учні, на роботу прийшли нові вчителі, нова зміна, інше покоління. Біля вхідних дверей у навчальний корпус розміщена меморіальна дошка з барельєфом відомого митця та вказівкою років його життя.

        В окремому корпусі був розміщений меморіальний музей митця, Бориса Дмитровича  Антоненка-Давидовича. Учні, учителі, гості нашого міста та охтирчани  з задоволенням і цікавістю відвідували кімнату-музей, розглядали експонати, свідків життя і творчості великої людини.

        Піднімаюся сходами на другий поверх головного приміщення, заходжу до класу, відкриваю сторінку підручника,  уважно дивлюся на портрет письменника. Непомітно він оживає, і я тихо веду з ним неспішну розмову. Раджуся, турбуюсь, запевняю, сумую, переконую, що життя він прожив недарма: його слово цінували сучасники, дійшло воно й до нашого покоління. А Борис Дмитрович непомітно, лише куточком вуст посміхається, підтримує розмову. Він розповідає, як жив, працював, ідучи тернистою дорогою, уболівав за долю українського народу, свого краю, своєї Вітчизни.

         Дитинство – це грунт, на якому виростають розкішні сади людських талантів та характерів. Якими б високими й розкішними вони не були, саме там, у дитинстві, бере свій початок великий талант, що живить і підтримує майбутнє. Одним із таких є Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Вихований дитинством, загартований власним життям талановитий письменник, незважаючи на перешкоди у творчості, залишив нам у спадок чудові зразки різноманітних творів: оповідань, повістей… Словами «я не можу там бути, де зневажають мій народ» у повісті «Слово матері» Борис Дмитрович перевершив самого себе. Ми й сьогодні звертаємось до них, читаємо, вникаємо у зміст, думаємо, міркуємо, робимо висновки, присвячуємо йому вірші… Ось рядки вірша  одного з випускників нашого навчального закладу:

Він народився на межі століть,

Вклонімось його пам’яті в цю мить.

Ми стоїмо ось на межі віків,

Полинуло в минуле сто років.

Та й нинішні дівчатка, юнаки

Кладуть до бюсту квіти залюбки…

Через кордон у серці пронесуть

Найголовнішу, найважнішу суть:

Хай пам’ятає  двадцять перший вік,

За що страждав цей мужній чоловік.

Любив він свій замучений народ,

Охтирщину і  плин ворсклянських вод…