Історичний аспект застосування вправ з розвитку слухового сприймання та формування вимови дітей з порушеннями слуху

УДК 376-056.263 : 37.016 : 81 – 028.31

О.А. Бурлачук, вчитель з розвитку слухового сприймання та формування вимови Піщанської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Вінницької обласної Ради

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЗАСТОСУВАННЯ ВПРАВ

З РОЗВИТКУ СЛУХОВОГО СПРИЙМАННЯ ТА

ФОРМУВАННЯ ВИМОВИ ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ СЛУХУ

Анотація: У статті узагальнено історичний досвід застосування вправ з розвитку слухового сприймання та формування вимови дітей з порушеннями слуху, здійснений видатними сурдопедагогами та лікарями.

Ключові слова: діти з порушеннями слуху, вправи, розвиток, слухове сприймання, формування вимови, історія.

Постановка проблеми. Людина і навколишнє середовище знаходяться у постійній взаємодії. Ця взаємодія відбувається за допомогою різних аналізаторів: зорового, слухового, тактильного, смакового, нюхового, рухового. За допомогою слуху пізнаються  різноманітні звуки навколишнього середовища. Та основне призначення слуху – це сприймання мовлення, завдяки чому відбувається розвиток абстрактно-логічного мислення, загальний та психічний розвиток людини. Порушення слуху призводить до розладу загального та мовленнєвого розвитку, до відхилень у психічному розвитку дитини та ін.

Чим більше порушення слуху, тим меншу роль він відіграє у житті людини. Проте навіть незначні залишки слуху мають важливе значення для сприймання звуків оточуючого середовища – гучних криків, шуму машини; що проїхала поряд,  для сприймання елементів мовлення – окремих голосних, деяких приголосних; для сприймання звукоскладової та ритмічної структури слова, кількості складів у слові, наголосу.

Аналіз досліджень і публікацій. Велике значення розвитку та використанню слуху надавали і надають сурдопедагоги Ф.Ф.Рау, О.І.Дьячков, Р.М.Боскіс, Т.А. Власова, Л.В.Нейман, В.І.Бельтюков, Е.П.Кузьмічова, Л.І.Фомічова, К.В.Луцько, О.О.Савченко, Л.П.Назарова та інші науковці.

Видатний сурдопедагог Ф.Ф.Рау наполегливо залучав педагогів-практиків до вивчення усього  світового досвіду роботи з дітьми з порушеннями слуху. Він наголошував, що лише той сурдопедагог може і здатен творчо підходити і до власної роботи і навіть до розвитку дефектологічної науки, котрий не займається «відкриттям америк», а глибоко вивчає історію навчання дітей з порушеннями слуху. Такий педагог гарантований від різного роду педагогічних помилок, котрі можуть поглибити аномальний розвиток дитини і нанести більше шкоди, аніж користі[3, с.41].

Дослідники вважали, що, оскільки слуховий аналізатор поряд з іншими відіграє одну із основних ролей, у більшості людей, внаслідок виховання їхніх почуттів, слухові сприйняття незрівнянно сильніші зорових                          (І. М. Сеченов); що здатність чути, навіть часткова, значно полегшує постановку звуків, сприяє милозвучності та ясності мовлення (М.М.Лаговський).

У слабочуючих дітей слух збережений більшою мірою, аніж у глухих, тому для них він відіграє суттєвішу роль при сприйманні мовлення. І хоча у них помічаються порушення вимови, проте, як зазначала Р.М.Боскіс, слабочуючі діти можуть самостійно, на основі свого слуху, оволодіти мовленням[2].

Мета статті ‒ здійснити теоретичний аналіз історичного досвіду застосування вправ з розвитку слухового сприймання та формування вимови осіб з порушеннями слуху.

Виклад основного матеріалу. Оскільки порушення слуху призводить, в першу чергу, до порушення мовлення та усіх психічних процесів, науковці та практики у різні часи шукали можливості для формування та розвитку мовлення осіб з порушеннями слуху як запоруки їхньої подальшої адаптації у середовище чуючих. Історичний аспект застосування вправ для розвитку слухового сприймання описаний Л.П.Назаровою [1,с.14-17]. Зокрема, автор зазначає, що спроби навчання глухих мові з’явились у ХVI ст., а питанням практичного розвитку слуху за допомогою вправ сурдопедагоги і лікарі почали займатися лише у ХІХ ст. Вперше ця думка була чітко висловлена Ітаром. До Ітара висловлювались припущення про можливість розвитку слуху, але ці припущення не отримали подальшого розвитку. Ітар помітив, що деякі з його учнів, що раніше не реагували на звуки, почали потім самі їх розрізняти. Це навело його на думку, що використання вправ, спрямованих на розвиток слуху, здійснює сприятливі результати[1, с.14].

Лише в середині ХІХ ст. слухові вправи починають впроваджуватися в практику роботи шкіл. Віденському професору Урбанчичу належить заслуга систематичного використання вправ для розвитку слуху глухонімих дітей. Майже у цей же час професор Бецольд теж вводить слухові вправи у процес навчання Мюнхенської школи глухонімих. І той і інший відзначали покращення слуху під впливом систематичних вправ, але по-різному оцінювали факти, що спостерігались і можливості розвитку слухової функції у дітей з різними залишками слуху.

Урбанчич застосовував слухові вправи для усіх глухих і правильно передбачав, що можна отримати позитивний результат при повній глухоті. Проте він неправильно оцінював отримані результати, вважаючи, що слухові вправи розширюють область почутого. Таке перебільшення викликало безпідставні надії з приводу повернення слуху глухим. Істинні ж результати розчаровували і перетворювали прихильників слухових вправ на супротивників[там же, с.15].

Бецольд теж визнавав необхідність занять з розвитку слуху за допомогою вправ, але неправомірно обмежував їх застосування лише для тих, хто чув голосні звуки та окремі слова. Він справедливо вважав, що слухові вправи розвивають слухову увагу, сприяють розвитку мовлення на основі використання залишків слуху. Ці вправи він називав «навчанням мові через вухо».

Поступово точка зору Урбанчича і Бецольда про необхідність розвитку слуху вправами була визнана правильною, і слухові вправи почали впроваджуватись у школи. У 1892 р. були відкриті класи при Паризькому інституті глухонімих, в цьому ж році у Віденському інституті глухонімих теж були введені систематичні вправи з розвитку слуху; заняття з розвитку слуху за допомогою вправ входили в обов’язки вчителя класу. У Мюнхенському інституті глухонімих у 1901 р. було відкрито три класи, де розвитком слуху за допомогою вправ займався спеціально призначений вчитель[1, с.15].

Насамкінець, на з’їзді учителів глухих в Парижі в 1900 р. офіційно було визнано, що у процесі навчання необхідно використовувати спеціальні слухові вправи обов’язково для тих учнів, у котрих збережений значний залишок слуху.

Проблеми розвитку слуху також цікавили сурдопедагогів та лікарів ближнього зарубіжжя. Зокрема, директор Санкт-Петербурзького училища глухонімих В.І.Флері ще у першій половині ХІХ ст. вважав, що дітей із залишками слуху необхідно вчити прислухатися до звуків власного мовлення. Це позитивно впливає  на їхню слухову здатність[там же, с. 16].

Те, що слухові вправи впливають не лише на розвиток слухового сприймання, але й на загальний рівень розвитку дитини,  підкреслювала ще у  1910 р. Н.К. Патканова. Вона вважала, що вправи з розвитку слуху приносять велику користь, підвищуючи загальний рівень розвитку дитини. Значне місце у роботі вчителя відводив слуховим вправам доктор медицини, директор Санкт-Петербурзького училища глухонімих П.Д.Єнько.

Впровадження слухових вправ у школі потребувало розробки методики роботи у цьому напрямку. Зокрема, відомою є методика російського оториноларинголога, лікаря Петербурзького училища глухонімих М.В.Богданова-Березовського, що заснована на теоретичних та практичних положеннях Бецольда. Він погоджувався з Бецольдом у тому, що слухова функція не розвивається, а лише покращується її використання, та запропонував проводити слухові вправи не лише на базі елементів мовлення, але й за допомогою музичних інструментів.

У подальшому робота з розвитку слуху за допомогою вправ була тісно пов’язана з пошуками методик активації слуху та засобів підсилення звуку.

Висновки. На сьогодні у педагогічному процесі закладів освіти для дітей з порушеннями слуху значна увага надається використанню та розвитку слуху дітей з порушеннями слуху, що сприяє покращенню слухового сприймання, формуванню вимові, розвитку мовлення.

Перспективою подальших досліджень є  вивчення сучасних методик розвитку слухового сприймання та формування вимови учнів з порушеннями слуху при засвоєнні шкільних знань та у процесі мовленнєвого спілкування у позаурочний час.

Список використаних джерел

1. Назарова Л.П. Методика слуховой работы в  школе слабослышащих: Учеб. пособие для студентов дефектол. ф-тов пед. ин-тов по спец. № 2111 «Дефектология». – М.: Просвещение, 1981. ‒ 120с.

2. Особенности усвоения учебного материала слабослышащими учащимися / Под ред Р.М.Боскис, К.Г.Коровина. –М. : Педагогика, 1981. –160 с.

3. Носкова Л.П. Методика развития речи дошкольников с нарушениями слуха : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений /  Л.П. Носкова, Л.А.Головчиц. – М.: Гуманитар. изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 344с.

Annotation: In this article is summarized the historical experience of using exercises for auditory perception development and formation of pronunciation of children with hearing disorders which was accomplished by outstanding teachers for the deaf and doctors.

Key words: children with hearing disorders, exercises, development,  auditory perception, pronunciation formation, history.