Стаття "Організаційна культура вчителя історії"

                               Організаційна культура вчителя історії.

Анотація. У статті представлені сучасні наукові погляди на організаційну культуру вчителя історії.

Ключові слова: культура, організаційна культура, інновації, педагогічне спілкування.

Одним із стратегічних завдань, визначених у Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті, є створення умов для формування організаційної культури вчителя. Перенесення акцентів із системи знань на особистість вихованця, розвиток його духовних і моральних здібностей зумовлюють потребу в педагогічних кадрах, здатних до створення умов для саморозвитку, самореалізації особистості в різних типах навчальних закладів. Від цього залежить успішність розв’язання комплексу проблем модернізації всієї системи освіти на сучасному етапі її розвитку.

Специфіка педагогічної праці полягає в тому, що «робочим інструментом»  вчителя  є його особистість. Це передбачає наявність високих вимог до вчителя і створює додаткові  ресурси для його професійного вдосконалення. Адже особистість людини як надскладна система проявляється і формується не тільки у професійній діяльності, а й в інших сферах її соціального та приватного життя.

В епоху динамічних перетворень, які переживає освітня галузь країни, широких можливостей для вчителя у вільному виборі форм, методів та технологій навчально-виховної діяльності, вимоги до його особистості постійно зростають. Крім вузьких відомчих, важливу роль починають відігравати суспільні  вимоги до вчителя (учнівської та  батьківської громад, колег по роботі тощо). Саме тому вчитель повинен цікавитися тенденціями сучасного суспільно-політичного й мистецького життя країни і світу, знати особливості розвитку молодіжних субкультур тощо.

Професія учителя історії - це найскладніша професія, бо вчитель має часто переучуватися із зміною ситуації в країні. Вчитель стоїть перед дилемою говорити те, що знає чи те що написано в підручнику. Вихід з цієї проблеми – давати учням можливість обирати з потоку інформації  різні варіанти інтерпретації подій. Нині предмет історії по своєму «небезпечний і складний». Учитель історії нового століття - це вчений який має слідкувати за розвитком науки, яка. розвивається надто швидкими темпами відкриваючи нові сторінки, нові історичні факти, які потребують нового осмислення.

Аналіз досліджень та публікацій . Проблеми організаційної культури та її формування викликають посилений інтерес серед науковців, знайшовши змістовний виклад в роботах В.Г. Кременя, В.А. Ткаченка, І.А. Зязюна,      В.О. Кудіна, Ю.І. Палюхи, В.Ю. Вілкова, О.І. Салтовського, Б.А. Гаєвського, Г.М.Тимошко, О.Г. Романовського та інших. Певна увага приділяється й таким, порівняно недавно уведеним в наш науковий обіг, поняттям, як корпоративна культура, професійна культура тощо.

  Дослідники звертали увагу на те, що на результат діяльності освітньої установи більшою мірою впливає рівень взаємодії всіх педагогів. А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський піднімали в педагогічній науці проблему дослідження формування єдиних переконань як основи згуртованого колективу: у ній вони бачили успішне вирішення багатьох, якщо не всіх управлінських проблем.

Проблема формування організаційної культури вчителя розглядається також у дослідженнях О. Абдуліної, Т. Іванової, Л. Кузьміної, В.Сластьоніна, В.Огнев’юка та інших вчених. Вивчення педагогічних джерел показало, що вчені досліджують різні аспекти цього феномену: методологічний, морально-естетичний, соціально-психологічний, комунікативний, технологічний, інформаційний, духовний, фізичний, екологічний.

Мета даної статті: висвітлення теоретичних основ формування організаційної  культури учителя історії.

Виклад основного матеріалу. На жаль, за останні сто років людство, яке збагатилося в науці, техніці, в усіх галузях просунулося набагато далі, ніж за всю тисячолітню історію, дуже мало змінило себе. Останні сто років - це вік полімерів, вік електроніки, генетики. Натомість тепер прийшов час педагогіки - час удосконалення самої людини.

Глибокі соціальні й економічні зрушення, що відбуваються на межі третього тисячоліття в Україні, спонукають до реформування системи освіти, яка має сприяти утвердженню людини як найвищої соціальної цінності. Лише компетентна, самостійна і відповідальна, з чіткими громадянськими позиціями індивідуальність, тобто вихована людина здатна до оновлення суспільства, забезпечення державності України, розвитку її економіки та культури. Виховання такої людини доручено освітянам.

Саме завдяки діяльності педагога має реалізуватися державна політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку, збереженні і примноженні культурної спадщини й формуванні людини майбутнього. Це завдання може бути виконане тільки щоденною, сумлінною, чесною працею багатьох педагогів, які підтвердять слова Я. А.Коменського, що справа вчителя, скромна ззовні, є однією з величезних справ історії.

Нині, коли школа переорієнтовується на вимоги ринкової побудови всіх сфер соціального життя держави, найперше змінилася роль вчителя як центральної фігури в організації освітнього процесу. Школі потрібен учитель, який би виконував свою роботу професійно. Є підстави говорити про тенденцію до розшарування вчителів середніх шкіл за рівнем майстерності. З'являється так званий елітний вчитель. Його характерні риси — професіоналізм, впевненість в собі, оптимістичне сприймання світу, заповзятість, творчість. За аналогією з економічним чуттям, такому вчителю притаманне чуття сучасності у педагогічній реальності. Такий учитель поєднує в собі вузьку спеціалізацію з широким світобаченням. Він готовий завжди оволодівати новими формами, методами, технологіями навчання, що дає йому впевненість у завтрашньому дні. Такий вчитель утверджує оптимістичний підхід до дійсності, є стійким у стресових ситуаціях, соціалізується в умовах кризи, залишається для учня важливим суб'єктом його соціалізації.

Бути вчителем це дуже великий виклик. Важливим питанням є те, як зараз викладати історію. Освітня система є основою формування культури співжиття. І у великій мірі це завдання покладається на вчителів історії. Тому важливо, щоб вчитель жив у партнерстві з учнями, батьками, громадськістю. Це важливо для вироблення спільної концепції формування світогляду та практичних навичок співжиття.

В умовах нинішнього кризового соціуму учень особливо гостро реагує на дисгармонію у стосунках із вчителем та потребує з його боку особливого педагогічного уміння: тонко реагувати, бути чуйним і людяним, оптимально вибирати метод впливу. Зрозуміло, що стосунки з розумним і добрим вчителем, вихователем, педагогом - це рятівне коло для дитини у перехідний період, період економічної та соціальної нестабільності. Педагогічно доцільні стосунки, взаємини складаються з тим педагогом, для якого основними цінностями є: вихованці і їх доля та інтереси; наука, яку він представляє, її методи, відкриття; професія, яку він обрав.

Одним із напрямів реформування освіти є підготовка нової генерації вчителів з високим загальним рівнем  культури, які б втілювали в життя основні принципи перебудови освіти, а саме: гуманізації, гуманітаризації, демократизації, етнізації, диференціації, індивідуалізації.

Термін «культура» має латинське походження і означає «обробка», «опрацювання» людиною чогось природного. Спочатку цей термін застосовувався в значенні « обробка землі». Але і в давні часи він мав друге значення - культивування духу. Оратор, філософ, політичний діяч Риму Цицерон використовує цей термін для характеристики внутрішнього світу людини, говорячи про культуру душі.

У середньовіччі існувало поняття розумової, духовної культури. В Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень, сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді «Пізнай самого себе», то філософи Ренесансу обрали іншу - «Твори самого себе», вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним розумом, тобто духовна культура є процесом удосконалення самої людини.

Розвиток античної культури, періоду середньовіччя, а потім Ренесансу призвели до виникнення нової тріади — єдність духовних цінностей як Істина, Добро, Краса, котрі об'єднались у єдине ціле - гуманізм, де людина визнається критерієм розвитку суспільства, найвищою метою. Видатні діячі епохи Відродження поклали початок нової світської культури, не тільки зверненої до людини, але й похідної від неї. Культура відродження була орієнтована на індивідуальний тип духовної діяльності, який і сьогодні є своєрідним еталоном творчої особистості.

Починаючи з XVII століття, термін «культура» використовується вже більш широко: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів діяльності людини, а й для того, що нею створене та існує поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував С.Пуфендорф, саме це твердження стало основою концепції І.Т.Гердера, який вважав, що культура є продуктом діяльності людей та одночасно стимулом їх подальшого розвитку. В його концепції розвитку людства культура виступає зразком «другого народження людини». Він стверджує: яка традиція виховання, такою стає людина, її образ.

У XVIII столітті вчені виходили з того, що вчитель високої культури — це майстер своєї справи. Український педагог О.В.Духнович пише, що вчитель «дзеркало, в котре молоді юнаки, дивлячись, бачать свою процвітаючу доброчесність». І.Я.Франко вважав, що вчитель має розглядати свою роботу як «велике діло любові й терпеливості».

У 60-ті роки XIX століття у центрі уваги вчених постають проблеми справжнього авторитету вчительської особистості. У педагогічній теорії К.Д.Ушинського центральне місце посідає особистість учителя. Він підкреслював, що «багато що залежить від загального розпорядку в закладі, але найголовніше завжди буде залежати від особистості безпосереднього вихователя, котрий стоїть віч-на-віч з вихованцем»: вплив особистості вихователя на молоду душу складає ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні моральними тенденціями, ні системою покарань і заохочень. А далі видатний педагог зауважував: «У кожного наставника - важливе не тільки уміння викладати, але також характер, безпосередність і переконання».

Продовжує цю думку педагог, який жив і працював на рубежі ХІХ-ХХ століть П.П.Блонський, який особистість учителя в житті школи вважав неперевершеною. П.П.Блонський, вказуючи на виховання високої культури учителя, критично ставлячись до процесу підготовки учителя-ремісника, говорив: «Якщо викладання - професія, то ця професія - культуро-будів -ництво». Йому належить стаття «Учитель стань людиною», котра була спрямована на фахівця, який рахується з дитячими інтересами, спокійний, урівноважений, добре знає свій предмет, володіє технікою ведення уроку, адже запорука успішного уроку - наявність поетичного настрою в душі вчителя, що також співає, малює, розповідає. П.П.Блонському належить ідея непрямого впливу на учнів, а також психологічній самопідготовці учителя. Відомий педагог С.Т.Шацький вважав, що треба постійно приділяти високі вимоги і увагу до органічного поєднання культури розуму з культурою почуттів.

Варто відзначити, що дослідження в галузі культури організації мають досить тривалу історію. Саме поняття «культура» на сьогодні має множинну інтерпретацію. Найбільш поширеними є два тлумачення. Перше інтерпретує поняття «культура» у відповідності зі структурно-функціональними традиціями як систему взірців, норм, дозволених членами спільноти, і ролей, які відповідають певним верховним цінностям. Культура розглядається як одна з підсистем, що виконує функції адаптації індивіда, групи людей, колективу, організації до суспільства, навколишнього середовища та їх ідентифікації. Це найважливіша підсистема, що виконує цементуючу роль для всіх інших підсистем суспільства, організації. Друге тлумачення культури грунтується на антропологічному підході, в якому це поняття розглядається як структурований спосіб мислення, відчуттів і реакції групи людей, який, головним чином, сприймається й передається засобами символів, котрі являють собою специфічну ідентичність. Культура включає конкретні об’єкти, створені групою. Серцевину культури становлять традиції, ідеї та цінності, вироблені й відібрані культурою. В контексті цього підходу виділено основні елементи культури: поняття, відношення, цінності, правила і стандарти.

За останні 15 – 20 років строката суміш до цього досить розрізнених ідей, теорій і моделей була зібрана під «дах» досить ємкого й універсального поняття – «організаційна культура».

Нова українська школа як складна система, що розвивається, не може залишатися в рамках застарілих норм, цінностей, регламентів, і способів діяльності, має об'єктивну потребу в побудові нової організаційної культури. Школі необхідна нова культурна облаштованість її життєдіяльності.

Кожна організація має свою власну культуру й вимоги до кожного члена колективу. Наприклад, внутрішнім принципом однієї організації може бути конкуренція, і члени колективу відчувають, що вони повинні перевершити один одного. В інших організаціях головним принципом може бути співробітництво, і члени цього колективу відчувають, що їм слід працювати разом, як одній команді.

Очевидно, щоб зробити прорив до нової якості освіти, необхідно мати адекватну систему управління і культуру, яка здатна забезпечити ефективність, динамічність, адаптивність педагогічної системи. В усі попередні періоди існування нашої школи не приділялося належної уваги проблемі формування загальних цілей, цінностей, ділового кредо. Орієнтири шкільної культури використовувалися локально і розрізнено, а сама культура знаходилася на периферії цінностей управління.

Б. Гершунський відзначає, що освіта виконує ментальноутворюючі функції щодо індивіда, спільноти та соціуму. Школа є універсальним інститутом впливу на менталітет: «За всіх руйнуючих тенденцій в її розвитку саме школа зберігає здатність світорозуміння людини, можливість виховання юного покоління у дусі спільності, соціальної відповідальності, моралі».

 Нові тенденції в освіті, які виникли на зламі другого і третього тисячоліть, поява нових парадигм виховання, нової системи соціальних цінностей і цілей освіти, її діалог з культурою людини як її творця і суб'єкта, здібного до культурної самоосвіти, стимулювали особливий інтерес до дослідження феномену «організаційна  культура».

На сьогодні існує безліч публікацій на тему організаційної культури, її роль і значення в житті й діяльності організації, в тому числі і в функціонуванні та розвитку освітньої установи. Однак, створювати нову школу, розвивати  передові технології в освіті, здійснювати управління неможливо без людини, особистості нового формату. Тому серед пріоритетних напрямків сучасної педагогічної науки вагоме місце посідає проблема формування організаційної культури вчителя.

Для формування в учня нової свідомості у вчителя повинні бути сформовані високий професіоналізм, висока духовність і організаційна культура. Педагог повинен бути вихованим, сформованим як особистість. Нині вчитель є не стільки інформатором, скільки носієм певної культури, світогляду, життєвих установок і цінностей, професійної поведінки. Він поважає в учневі особистість і постійно шукає можливості його саморозвитку і власного вдосконалення. І хоча особистість людини формується протягом усього життя, ніхто не стане заперечувати, що саме школа закладає основи тих рис, з якими він увійде в нову для  нього атмосферу діяльності та в якій відбудеться його подальший розвиток як особистості.

Різноманітність способів поведінки педагога в умовах професійної

діяльності значною мірою визначають базові традиції організації, що

забезпечують її закономірності й особливості (зокрема, ступінь інноваційного; стиль нестандартного мислення і стиль спілкування).

Отже, організаційна культура педагога декларує наявність у нього здатності приймати і чинити опір впливам зовнішнього світу (Б. Г. Ананьєв, В. В. Краєвський, М. М. Поташник, В. П. Симонов). Учитель, як носій організаційної культури, характеризується певними рисами і здібностями. До них вчені відносять гнучкість мислення, інтуїцію, красномовство, привабливість, майстерність, спостережливість, освіченість, високий рівень загальної культури, організаторські здібності, працездатність, почуття гумору, різнобічність інтересів, силу волі, витривалість, настирливість, стійкість, витримку, самоволодіння, цілеспрямованість, творчі здібності, талант, емоційність, допитливість, оптимізм, життєрадісність, комунікабельність, самостійність, «відкритість до нового», рефлексію.

Дослідники вважають, що для вчителя повинен бути властивий «розумний» консерватизм як поєднання рис індивіда, що володіє такою інерційністю психічної діяльності, яка достатня для підтримання стабільності свого оточення, але водночас не перешкоджає інноваціям, від яких неможливо відмовитися, а потрібно обов’язково перевірити і  оцінити.

Саме ці риси значною мірою визначають творчу особистість, здатну до

розроблення, апробації та впровадження освітніх інновацій. Ось чому

готовність вчителя до інноваційної діяльності є важливим компонентом

його організаційної культури.

Головним чинником, який зумовлює наявність або відсутність у вчителя потреби в інноваційній діяльності, є його «інноваційний потенціал»: сукупність соціокультурних і творчих характеристик особистості педагога, що виражає готовність удосконалювати педагогічну діяльність та наявність внутрішніх методів і засобів, що її забезпечують. До параметрів інноваційного потенціалу викладача відносять творчу здатність генерувати і продукувати нові уявлення й ідеї, а головне – проектувати і моделювати їх у практиктичних формах; культурно-естетичну розвиненість і обдарованість;

відкритість особистості до нового, до іншої думки; соціально-психологічну

готовність до нововведень.

Оскільки об'єктом педагогічної діяльності є особистість, то вона будується за законами спілкування. Антуан де Сент Екзюпері називав спілкування найбільшою розкішшю на світі, але для педагога спілкування – це професійний обов'язок. М.С.Каган стверджує, що, з одного боку, культура неможлива без спілкування, з іншого ж — гуманістичний зміст спілкування, олюдненість стосунків є найбільш повним вираженням культури.

Вважаємо, що спілкування займає особливе місце в роботі вчителя, оскільки він має «комунікативну професію». Професійно-педагогічне спілкування — це система прийомів органічної соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція взаємин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості вихованця.

Основне поняття культури педагогічного спілкування зводиться до спілкування між учителем та учнем. Навіть досвідчені вчителі часто мають проблему спілкування з учнем або класом. А. Макаренко писав: «Для мене в моїй практиці такі дрібниці стали вирішальними: як стояти, як сидіти, як підвестися із стільця з-за столу, як підвищити голос, як усміхнутися, як подивитися. Нас цього ніхто не вчив, а цього можна й потрібно вчити, і в цьому є і має бути велика майстерність». У педагогічній взаємодії з дітьми немає дрібниць — працює все: погляд, рух очей, жести тощо.

У професійному спілкуванні вчителя можна виділити два взаємопов'язаних компоненти:

 По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що закладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінностей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

 По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування, громадянська позиція, стиль спілкування - сукупність конкретних прийомів і засобів, які вчитель доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібностей і умінь.

Педагогічне спілкування - це професійне спілкування викладача-педагога з вихованцями на занятті і після зайняття, що виконує певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно повноцінне і оптимальне) на створення сприятливого, здорового психологічного клімату, на оптимізацію навчальної діяльності і стосунків між педагогом й учнем та в учнівському колективі.

Педагогічне грамотне спілкування знімає у вихованців негативну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогічне спілкування - це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації учня, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості вчителя.

Культура педагогічного спілкування вміщує уміння слухати, ставити запитання, аналізувати відповідь, зрозуміти іншого, бути уважним, спостережливим, встановлювати контакт, бачити і зрозуміти реакцію інших, передавати своє ставлення до того, про що йде мова, зацікавити, захопити поясненням, орієнтуватися в обстановці.

В професійній діяльності мова виконує наступні функції: забезпечення повноцінної  передачі  знань, забезпечення ефективної навчальної діяльності; забезпечення продуктивних взаємин між викладачем і учнем.

Отже, сучасний вчитель – це творчо мислячий і компетентний педагог, який здатен до активної інноваційної діяльності, спрямованої на:

• визнання цінності людської особистості, розуміння її творчої природи;

• обґрунтування і реалізацію нового змісту освіти;

• орієнтацію навчально-виховного процесу на саморозвиток, самореалізацію і самовизначення кожної особистості;             

• пошук та впровадження інноваційних технологій навчання і виховання, спрямованих на становлення творчої особистості суб’єктів педагогічного процесу;

• культивування гуманних стосунків між усіма його учасниками;

• досягнення високої якості навчання, виховання і творчого саморозвитку особистості;

• реалізацію особистісно орієнтованого підходу до учнів.

Професія учителя історії - це найскладніша професія, бо вчитель має часто переучуватися із зміною ситуації в країні. Вчитель стоїть перед дилемою говорити те, що знає чи те що написано в підручнику. Вихід з цієї проблеми – давати учням можливість обирати з потоку інформації  різні варіанти інтерпретації подій. Нині предмет історії по своєму «небезпечний і складний». Учитель історії нового століття - це вчений який має слідкувати за розвитком науки, яка. розвивається надто швидкими темпами відкриваючи нові сторінки, нові історичні факти, які потребують нового осмислення.

 Учитель історії це фантазер минулого і прикордонник майбутнього. Його завдання не пропускати в майбутнє ті речі, які роз’єднують суспільство. Учитель історії ХХІ століття це незрима допомого дітям сформувати оптимістичний погляд на майбутнє толерантне життя в полікультурному суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

1. Гриньова М. В. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя (теоретичний та методичний аспекти) / Марина Вікторівна Гриньова. – Харків: Основа, 1998. – 300 с.
2. Іванова Т.В. Культурологічна підготовка майбутнього вчителя:. – К. : ЦВП, 2005. – 282 с.
3. Наука управління ЗНЗ: Навчальний посібник /Т.М. Десятов, О.Б. Коберник, Б.Л. Тевлін, Н.М. Чепурна. - Х.: Вид. група «Основа», 2004. - 240 с.
4.  Сабатовська І. С. Проблема професійної культури в сучасній вітчизняній соціологічній літературі / І.С. Сабатовська // Вченi зап. Харк . гуманiт . ун-ту «Нар. укр. акад.». – 2002. – Т. 9. – С. 206–214.
5. Ушаков К. М. Організаційна культура: поняття та типологія // Директор школи. 1995. № 3. С. 14–19.
6. Формування професійної культури вчителя в контексті інтеграції України в європейський освітній прості: Матеріали регіонального науково-практичного семінару за ред. проф. Терещука Г. В.. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім.В.Гнатюка, 2007. – 177 с.