Стаття "Радянський тоталітаризм і Україна"

          Радянський тоталітаризм і Україна

                 З нагоди 100-річчя Української революції

 

                                                         

                                                          Історія подібна до незрівнянної епопеї,

                                                          якою є похід людства до щастя і правди.

                                                                                                 М. Грушевський                 

 

Із початком Революції Гідності в Україні почався справжній ленінопад. Країна прощалась із радянським минулим. Нарешті, через стільки років ми позбулися пам’ятників катів українського народу.   Кажуть, що пам’ятники ставлять не минулому, а  теперішньому. Вони свідчать  або про рівень свідомості суспільства, або  про рівень  його неосвіченості. До    прикладу, сьогодні в РФ поставили пам’ятники Івану Грозному, що знищив десятки тисяч людей, Й. Сталіну, що знищив мільйони, і   бережуть мов зіницю ока,  постаменти, на яких височіє В. Ульянов  (Ленін). Десятиліттями в нашій країні стояли пам’ятники останньому у всіх містах і селах. А чи задумувались  ми, кого радянська пропаганда возвела в ідоли?

Сумно було споглядати, як літні люди  чергували  біля «вождя  світового пролетаріату», несли квіти і плакали, коли невблаганна молодь  твердою рукою скидала тирана. Десятиліття пропаганди не пройшли даремно, у свідомості старшого покоління Ленін став уособленням радянської епохи, ностальгія за якою пов’язана із достатньою кількістю робочих місць, дешевими продуктами та послугами, безкоштовним житлом.    Але яку ціну заплатили ми за 70 років перебування в «імперії зла»? Мільйони винищених людей, знищення генофонду нації,  соціальні трансформації, втрата власної історії, знищення сільського господарства. Адже, усі соціальні досягнення радянського режиму здійснювались за рахунок самого соціуму.

Після розпаду СРСР в Україні відбулись суттєві зміни в політиці, економіці, культурі. Але повністю лишити позаду тоталітарне минуле не вдається, воно щоразу нагадує про себе – корупцією, хабарництвом, відсутністю верховенства права, авторитаризмом керманичів.

Не позбулася імперських амбіцій і агресивного синдрому  [6,5] і наш сусід – Росія, що оголосила себе правонаступницею СРСР. Сьогодні ми пожинаємо плоди того, що недооцінили небезпеку, не дистанціювалися від РФ після розвалу Союзу.

Для подолання радянської спадщини потрібно проаналізувати процеси і явища минулого, знайти причини суспільних і політичних трансформацій, зробити висновки.

Минуло 100 років після Української революції, а ми знову повертаємося до тих подій,  повторюємо помилки, проводимо паралелі. Історія повторюється, бо не зроблено висновків. У 1917-1921 рр.  ми не змогли  захистити свою державність і заплатили за це десятиліттями перебування у тоталітарному СРСР. Це дотепер впливає на наше сьогодення.

Тема впливу радянської системи на Україну відображена у працях Мирослава Прокопа «Напередодні незалежної України», Ярослава Гриневича «Доля України на митарствах», збірнику праць за редакцією Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками». Із сучасних дослідників молодої генерації варті уваги праці Світлани Маркової «Суспільні та політичні трансформації в українському селі в контексті формування тоталітарної системи (1917-1933 рр.)»,  Ярослава Файзуліна та Володимира Гінди «Україна в вогні минулого століття», І. Вєтрова «Радянська держава і православна церква», Андрія Куліша «Книга пам’яті українців», Лариси Якубової та Яни Примаченко «В обіймах страху і смерті: большевицький терор в Україні» та ін.

Метою даної роботи є бажання привернути увагу учнівської молоді до складних процесів, котрі переживала і переживає наша держава, як наслідок свого тоталітарного минулого у складі СРСР.

Об’єктом дослідження є історія нашої країни першої третини ХХ ст. Предметом – суспільні трансформації  в Україні внаслідок поразки визвольних змагань в боротьбі з більшовизмом.

 

 

 

 

 

 

Становлення більшовизму в Україні. Персоналії.

                              

Керманичі політичної діяльності зрозуміли дуже добре, що історична мотивація потрібна

для виправдання багатьох дій , особливо тих,

несправедливих і ворожих, котрі чинили     самі.

                                                 Євген Наконечний

                                                                                    

Ленін, Троцький, Свердлов, Сталін, Дзержинський, як і решта більшовицьких лідерів, мали в 1917-1918  рр.  конкретне (за Леніним) «архіважливе» завдання: знищити  спроби утвердження української державності, силою зброї і тотального обману насадити, перш за все у східних районах, радянську владу і, вилучивши хліб в українського селянина, створити з  люмпен-пролетаріату загони, які б допомогли російським більшовикам утвердитися на цій  землі.

І до сьогодні важко оцінити розмах кривавої бійні, яку організували  більшовики  в  Україні під керівництвом своїх командармів, яких  Ленін  відправив в Україну, в «ім’я революції».

В.Антонов-Овсієнко. Саме цій особі рекомендував Ленін відкинути прізвище «Антонов», щоб не провокувати  українців: «…Решительная и безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад — такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым-Овсеенко,— он должен называться просто Овсеенко».[13]

Наступаючи на Україну, війська під його загальним командуванням здійснювали тактику «випаленої землі». Всі, хто бодай трохи вважав себе українцем, оголошувалися ворогами народу і йшли «врасход». Він командував радянськими військами в Україні та Півдні Росії. Це він в Петрограді керував штурмом Зимового палацу, який обороняли жінки і кілька десятків юнкерів.

 

Під час захоплення Харкова по місту їздив броньовик з лозунгом «Смерть українцям». Вони стріляли в українців лише за те, що ті носили вишиті сорочки, розмовляли українською мовою або мали добрі чоботи.

Згадаймо, що творило червоне воїнство Антонова-Овсієнка  під час наступу на Київ. Навіть українські комуністи благали Леніна відкликати В. Антонова-Овсієнка та Муравйова з України. Але даремно. Шлях просування муравйовських «бійців» позначився масовими вбивствами, пожежами та реквізиціями харчів.

М. Муравйов.  Був одним із найбільших катів України, він – відомий авантюрист, офіцер царської армії та військовий злочинець. У нього були явні садистські нахили і саме йому більшовицьке керівництво доручило  повести наступ на українську столицю.  Муравйов був свого часу командиром охорони Тимчасового уряду. Далі він переметнувся на бік червоних. У Полтаві  наказ негайно розстріляти біля 100 полтавчан, щоб залякати населення міста.

По всій північно-східній Україні його бійці-комуністи чинили жахливі злочини. Напередодні наступу на Київ Муравйов закликав своїх бійців: «Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них!» [13]. А далі – Крути.  Вбивство 300 юнаків теж його  рук справа. По українській столиці Муравйов наказав випустити 15 тисяч снарядів, перетворивши місто в суцільну пожежу, саме  тоді  на його вулицях загинуло понад 3 тисячі киян, спалено будинок   М.Грушевського з  унікальними книгами, документами та іншими історико-етнографічними раритетами. У своєму наказі цей садист вимагав розстрілювати в Києві  офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. На початку лютого 1918 р. Київ лежав у руїнах, як і інші міста України. До речі, він перший застосував газові снаряди проти киян. Ленін добре знав цього авантюриста і, щоб не компроментувати більшовицький уряд, через газету «Известия» заявив, що Київ взяли червоні війська під проводом Юрія Коцюбинського. Муравйов же доповідав Леніну: «Мы идем огнем и мечом устанавливать Советскую

власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям... бил, никому не давая пощады! 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может и тысячи, были безжалостно убиты... Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг - быть беспощадными!» [13]

Катами українських міст і сіл та їх жителів були й свої.  Захоплені ідеєю пролетарської революції,  діти українського літературного класика Михайла Коцюбинського – Юрій Коцюбинський, донька та зять В. Примаков. Юрій Коцюбинський, хоч і засуджував звірства Муравйова, не менше брав участь у знищенні безневинних українців.  Про це йому писав  у своєму  листі  С.Єфремов, що засуджував його «діяльності».

Г. Котовський. Лютим катом України, особливо півдня і Одеси був Григорій Котовський та його друг – знаменитий одеський злодій і кримінальний авторитет Одеси – Мішка Япончик, які перейшли на бік більшовиків.  Підпис Котовського стояв у наказі про розстріл 350 полонених і обморожених українських вояків під Базаром. Злочини цього червоного комдива не вимірюються ніякими статтями кримінального кодексу. Але ж за його  «доблесть» в Одеській області   місто Котовськ існувало аж до 2016 року. І лише зараз згідно із Законом про декомунізацію його перейменовано на Подільськ.

На півночі України більшовики добилися створення так званої «буферної зони», де були створені з кримінальних злочинців, дезертирів, зденаціоналізованих маргіналів так звані загони «червоного козацтва». «Іменем революції» вони нищили українську державність і населення України.

Командирами загонів червоного козацтва були В.Боженко, В.Примаков, Т. Черняк та інші. До них приєдналися ще два українофоби – М.Щорс та Кропив’янський.

Жахливі злочини в Україні чинили С.Орджонікідзе, Й.Якір, В.Затонський. Свою відданість більшовикам демонстрували М.Фрунзе,  М. Тухачевський. В.  Затонський розстріляв сотні галичан в період керівництва ним штучно створеного Галревкому. Не милував він і наддніпрянців.

Звичайно, в тому, що Україна не змогла захистити свою державність, є провина її тогочасної політичної еліти, що захоплювалась соціалістичними ідеями, недооцінювала російський більшовизм, не сформувала боєздатної армії. Не вирізнявся політичною далекоглядністю і український анархіст Нестор Махно, воюючи як не сам за себе, то на боці більшовиків. Цим самим він підривав підвалини ще не зміцнілої молодої Української держави. Зрештою, він став непотрібний більшовикам і, зрозуміло, прийшов до свого морального краху.

Гарним істориком і недалекоглядним політиком був М. Грушевський. Прекрасним літератором був В. Винниченко, його твори високо оцінював І. Франко, за одним з них -  «Чорна пантера і білий ведмідь» був знятий кінофільм, його п’єси ставив у своєму театрі Лесь Курбас. Але цього таланту було замало, щоб зберегти Українську державу. Обидва емігрували. Винниченко писав: «Нехай український обиватель думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий пил політики…».[11,172] Обидва повернуться у 1920-тих роках: один, щоб переконатись у тоталітарній сутності більшовизму і зрозуміти, що його місце за межами радянської України, інший, щоб залишитись і страждати. Як пояснить своє повернення сам Грушевський, щоб «продовжити свою роботу – Велику історію України». Вже в 1920-ті роки, не дивлячись на українізацію, він відчує на собі тиск більшовицької системи. В 1926 р., виступаючи на з’їзді  комсомолу в Харкові, Влас Чубар – один із організаторів Голодомору 1932-33 рр., очільник радянського уряду в Україні, скаже про видатного історика: «Академік Грушевський не вияснив свого становища до радянської влади, не виявив свого відношення до будівництва соціалізму в умовах диктатури пролетаріату».[11,183] Це стане сигналом до переслідування і цькування.

В Україні лютували ліві і праві анархісти, есери, білогвардійці, німці, поляки, румуни. Лютував червоний, білий терор, а попереду  будуть 1932-1933 рр., 1939-1945 рр., 1946-1955 рр.

   Доля тих, хто найбільше уславився у винищенні українців у 1917-1923 рр. склалася трагічно: за нез’ясованих  обставин загинув після медичної операції М.Фрунзе; в 1937 р. чекістська куля обірвала життя першого маршала М.Тухачевського, льодоруб мексиканського чекіста вкоротив життя Леву Троцькому; відомо, що свої  випустили кулю  в потилицю М.Щорса;  був отруєний  В.Боженко.  Агенти НКВД знищили Ю.Коцюбинського та В.Примакова, таким же чином загинули  Муравйов та  В.Антонов-Овсієнко.

 

 

 

 

 

 

Характерні риси радянського тоталітаризму та його вплив на Україну

 

Тоталітаризм – державний лад, визначальною ознакою якого є абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя. Це спроба охопити під безпосередній контроль все суспільно-політичне і особисте життя, підпорядкувати його певним цілям. Англійський               публіцист і письменник Дж. Орвелл у праці «1984» виділив таку ознаку тоталітаризму як поневолення людей із середини шляхом ідеологічного контролю над їхніми думками та почуттями. [7,71]

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 1920 — 30-ті роки став прямим наслідком поразки Української революції та визвольних змагань. Він  характеризувався відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем  над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі "вождя" і "вчителя") — головний антидемократичний принцип командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну не підзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології, намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний — благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди. Це породжувало  сприйняття реальності викривлено, через призму потрібної владі ідеології, що продукувало страх, фанатизм, мільйони доносів.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

В усьому іншому радянський тоталітаризм не відрізнявся від інших аналогічних режимів – фашизму, нацизму. Їхніми спільними рисами були: культ вождя, єдина ідеологія, узурпація влади, однопартійна система, тотальний контроль над суспільством, бажання світового панування, терор. Ось найяскравіші цитати із праць В. Ульянова (Леніна), що передають суть більшовизму:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 «Суд має не усувати терор, а обґрунтовувати і узаконювати його.

 

 

 

 

 

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3.2. Реквізиції  хліба у селян, перша спроба створення колгоспів.

 Паралельно велась жорстока боротьба за свідомість населення, що передбачала знищення релігії та насадження марксистсько-ленінської ідеології:

 

 

 

 

               

 

 

               

                              

            

               

Рис. 3.3 Радянські агітаційні плакати.

 

 

 

 

 

Більшовизм в оцінках  українських діячів

 

  Ленін набагато років випередив європейських диктаторів ХХ століття - і Муссоліні, і Гітлера. Останні багато чого перейняли, зокрема «передового досвіду» щодо репресій та знищення своїх опонентів. Тільки їх і досі називають фашистами, а «кремлівського мрійника»  в РФ і тепер називають вождем світового пролетаріату, творцем «прогресивного вчення» - ленінізму і вшановують у пам'ятниках, тримають, мов вічний символ, у мавзолеї.

Левко Лук’яненко – дисидент, колишній багатолітній політв’язень радянських таборів,  колишній народний депутат України багатьох скликань, академік і письменник, Герой України, зауважував про більшовизм: «Марксизм-ленінізм шкідливий не тільки злочинною минувшиною, він шкідливий своєю сутністю. Бо легалізує й виправдовує найнижчі людські інстинкти. Марксизм шляхетність ставить у ніщо та розвиває в людині дикуна і мерзотника. Тому марксизм-ленінізм має бути не тільки засуджений як ідейне впровадження деспотизму й людиноненависництва, але й як духовна отрута, що вбиває в людині цивілізованість і зрощує кровожерну істоту». [14]

Іван Франко, письменник і поет, політик і  філософ,  аналізуючи  ідеї  Маркса щодо побудови комуністичного суспільства у праці «Що таке поступ?» на початку ХХ століття дійшов висновку, таке суспільство буде нечуваним рабством. Він писав: «Перш за все всемогутня держава ляже страшенним тягарем на життя кожної окремої людини.  Власна воля і власна думка кожного чоловіка повинна би щезнути, занидіти, а ну ж бо держава визнає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховання не свобідних людей, а лише корисних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали і жили в такій залежності, під таким наглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…». [14]

Задовго до І. Франка відомий грецький філософ  Аристотель (384-322р. до н. е.) у праці «Поради тиранам, як втримати владу» писав:

- не дозволяти висуватись достойним;

- заборонити громадські обіди (тоді в Греції це було місцем громадського спілкування);

- утримувати шпигунів;

- обіцяти в майбутньому краще життя;

- будувати громадські будівлі;

- тримати народ під постійною загрозою нападу ворога, і він гостро потребуватиме мудрого керівника.

Усе це про більшовизм, нацизм та фашизм. Ці настанови взяли на озброєння  і Ленін, і Сталін, і Муссоліні,  і Гітлер. Всі диктатори схожі між собою ( до речі навіть за  зростом  - 155-165см.). Але найбільшого жахливого суспільного мутанта створили революціонери на чолі з Леніним.

Більшовизм, за визначенням доктора філософських наук, політолога і професора Івана Валька, – це: «ленінізм + троцькізм + сталінізм = неоімперіалізм. Це історичне продовження традицій, норм, форм державності епохи татаро-монгольського завойовництва». [13]

Маркс робить висновок, що раніше приховувався: в умовах татаро-монгольського іга, яке «висушувало саму душу народу», відбулася «татаризація Москви». Хани жили у злагоді з князями, котрі самі збирали і возили данину в Орду, а хан Батий навіть віддав свого сина на виховання Олександру Невському. Згодом Орда ослабла, і Іван ІІІ узурпував владу хана, а Іван Грозний зі своїми опричниками перевершив найжахливіші звірства завойовників. Але вже не над чужим, а над власним народом.

В основі марксизму п’ять метафізичних ідей, фундаментальних для теорії і практики комунізму: чотири з них претендували на світоглядну універсальність: 1) «Бога – немає» (ідея войовничого атеїзму); 2) матерія – первинна, а дух вторинний; 3) інтернаціоналізм у протиставленні до культурного вкорінення людини; 4) приватна власність – джерело всесвітнього зла; 5) класова боротьба – рушій історичного прогресу.

Уже пізніше учні Маркса, «вожді світового пролетаріату», замаскують проповідуваний терор під  так зване «загострення класової боротьби в міру дальшої розбудови соціалізму». «У найближчій світовій війні з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи та династії, а й цілі реакційні народи, і це також буде прогресом»,- казав найближчий соратник Маркса Ф. Енгельс. [13]

Ленін же писав про класову боротьбу: «Именно после свержения буржуазии классовая борьба принимает самые резкие формы. Уничтожение классов – дело долгой, трудной и упорной борьбы, которая после свержения власти капитала, после разрушения буржуазного государства, после установления диктатуры пролетариата не исчезает. А только меняет формы, становясь во многих отношениях еще ожесточеннее». [13] Отже, готувалось знищення навіть не окремих людей,  що не сприймуть диктатуру, а цілих верств. Людське життя не було варте нічого в умовах встановлення більшовицької  влади.

Отже, більшовизм – це необмежене законом насильство, нетерпимість до думки і поглядів інших; це прагнення до всесвітнього панування («всесвітня революція»), для досягнення якого всі засоби виправдані. Якщо  К. Маркс вважав найгеніальнішою своєю заслугою те, що «відкрив боротьбу класів», то «геніальність» Леніна полягає в тому, що загальнолюдську мораль він поділив на класову.

 У своїй промові до молоді в 1920 році, він заявив,  що «наша моральність підпорядкована повністю інтересам класової боротьби пролетаріату», а остання в тому, щоб «знищити клас капіталістів». А кого ж до них віднести? За Леніним: «Якщо селянин сидить на окремій ділянці землі і присвоює собі зайвий хліб, то селянин перетворюється уже на експлуататора». «Тут треба, щоб пролетаріат перевиховав, перевчив частину селян…». [5,23] Якими методами це робилося нам відомо – реквізиції хліба комбідами, комнезамами, продзагонами, а згодом – розкуркулення, депортації, репресії, Голодомор.

Характерна особливість диктатури проявляється в тому, що вона чинить сьогодні те, що засуджувала вчора, і не робить завтра того, що обіцяла позавчора. Для неї важлива тільки вигода.

Таким чином, якщо порівняти всі диктатури ХХ століття – італійську - фашистську, німецьку - нацистську і  радянську - більшовицьку, їх гасла і способи правління, то можна помітити, що вони майже тотожні. Різниця лише в тому, що перші дві намагалися спрямувати владу для блага, задоволення соціальних потреб своєї нації, а сталінська диктатура - задовольнити потреби лише своєї партійної верхівки, і весь час воювала з власним народом.

Втрата співвітчизників у цій неоголошеній війні шляхом голодоморів, репресій, знущань у понад двох сотнях концтаборів не йде в жодне порівняння з фашистськими режимами Німеччини та Італії.

Цікавий документ відшукав професор, генерал-майор В. Ф. Некрасов, датований 1 лютого 1954 року, коли М. Хрущов почав готувати викриття культу особи Сталіна. В цьому документі підбито підсумки репресій за 33 роки. З 1921 року всіма судовими і несудовими органами засуджено за «контрреволюційну діяльність» - 3 777 380 чоловік, до вищої міри покарання – 642 980, до ув’язнення і позбавлення волі – 2 369 220, до заслання і висилки – 765 180 чоловік. Але ці цифри не співпадають із результатами досліджень І. Курганова, який вказує на  близько 110 млн. жертв радянського тоталітарного режиму. Є й інші дані, які коливаються від  20 до 65 млн. чол.

Як бачимо, Ленін випередив, а в багатьох випадках і перевершив фашиста Муссоліні. Лідер більшовиків вчинив набагато раніше і більш масштабно: збройний переворот, громадянську («класову») війну, війну з націоналістами, концтабори, червоний терор, репресії, пограбування держави і народу, штучні голодомори, нищення храмів і вбивство мільйонів громадян у Росії. І при цьому дуже дивно, що більшовиками широко використовувалась, особливо в 1917-1922 рр., як символ «твердого революційного режиму», фашистська емблема - лікторський пучок. Так, у 1918 році на обкладинці тексту Конституції РСФСР художник Є. Лансере намалював герб Радянської Росії із перехрестям двох символів фашіо. Ці символи використовували в оформленні парадів, в оздобленні архітектурних споруд, у декоративних металевих конструкціях, у тому числі і в Кремлі. Отже, та ж сама фашистська емблема у Леніна з’явилась раніше, ніж у Муссоліні.

             

                                 Рис. 4.1. Більшовицька символіка

Чи були знайомі між собою ці два теоретики тоталітаризму? Відомо, що вони брали участь в одних і тих же міжнародних соціалістичних зібраннях (наприклад, у Копенгагені), і, можливо, Муссоліні, котрий був на 13 років молодшим від Леніна, прислухався до ідей та планів свого старшого соратника.

Тому прийшовши до влади, Муссоліні, а пізніше Гїтлер, по суті нічого нового у теорії тоталітаризму не вигадали, а використали і доповнили вже застосований на практиці в Росії досвід.

В. Короленко  писав у листах  до  міністра освіти Радянської Росії А. Луначарського, що італійський фашизм і німецький нацизм були викликані до життя фашизмом у формі більшовизму, комуністичної ідеології.

Був переконаний у цьому і В. Яременко – письменник, професор, який вважав, що  фашизм і більшовизм – це синоніми. Він зробив свій висновок на основі листів Короленка, написаних у 1918-1920 рр.

Ленін і Троцький породили Муссоліні і Гітлера.  Після того, як в 1918 р. у більшовицькій пресі з’явилась стаття «Тріумф переможців»,  Короленко записав у щоденнику: «Трагедія Росії іде своєю дорогою. Куди?.. Більшовики перемогли і в Москві, і в Петрограді. Ленін і Троцький ідуть до нав’язування соціалістичного ладу за допомогою штиків і революційних чиновників».[5,30]

У березні 1918 р. В. Короленко зробив ще один запис у своєму щоденнику: «Вбивства, пограбування… Більшовик – це нахабний «начальник», що наказує, обшукує, реквізує, часто грабує і розстрілює без суду і формальностей…». [5,31]  «З ким, або з чим ви воюєте?», - запитував Короленко вождів більшовизму. І стверджував: «Боротися потрібно з умовами ладу, а не з людьми».

Боротьба проти людей – це фашизм. А тут ішла боротьба за знищення цілого народу.

Наприкінці 1960-х років, виступаючи на мітингу в Бабиному Яру,  Іван Дзюба – відомий дисидент, автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?»,  дуже точно означив сутність фашизму: «… фашизм починається не з Бабиного Яру, і ним не вичерпується. Фашизм починається з поваги до людей, а закінчується знищенням людини, народів, але не обов’язково тільки таким знищенням як у Бабиному Яру».[13] Україна в роки визвольних змагань була суцільним Бабиним Яром, переважно для українців: селян, інтелігенції. Диктатуру пролетаріату здійснювали більшовики, приписавши собі авангардну роль гегемона.

Однією з найвідразливіших характеристик комуністичних режимів є жахливе порушення прав людини. Комуністичні ідеологи попри прогресивні лозунги взагалі людей не вважали людьми. Ленін називав їх «купою гною», Сталін – «гвинтиками»: «лес рубят – щепки летят». Щоб втримати у руках владу, комуністичні режими йшли значно далі вбивств окремих громадян, як це чинили німецькі нацисти. Вони інтегрували злочин у систему керівництва.

Вірний учень Леніна – Йосип Сталін для своїх майбутніх авантюр підготував базу: ідеологію розбою ввів у ранг державної релігії, а самого Леніна – в язичницького ідола нової релігії.

«Коммунизм как религия, - писав з-за кордону М. Бердяєв, - а он хочет быть религией, есть образование идола коллектива. Идол коллектива столь же отвратителен, как идол государства, нации, расы, класса, с которым он связан… Ложь коммунизма есть ложь всякого тоталитаризма. Тоталитарный коммунизм есть лжерелигия. Именно как лжерелигия коммунизм преследует все религии, преследует как конкурент. Потом отношение к религии изменилось в советской России. Тоталитарный коммунизм, как и тоталитарный фашизм, национал-социализм требует отречения от религиозной и моральной совести, отречения от высшего достоинства личности как свободного духа… Современный тоталитаризм есть обратная сторона кризиса христианства. Тоталитаризм отвечает религиозной потребности и есть эрзац религии. Тоталитарным должно было быть христианство, свободно, не принудительно тоталитарным… Тоталитарным же стало то, что по существу, должно быть частичным, - государство, нация, раса, класс, общественный коллектив, техника. В этом источник современной трагедии». [9,255]

Ще задовго до сьогоднішніх подій, пов’язанихіз російською агресією,  в 1969 році український історик з діаспори Ярослав Гриневич написав статтю «Московський месіянізм – отрута», що ввійшла в його збірку «Доля України на митарствах». Ось що він тоді зазначав: «Проте деякі народи все ще далі вірять у московський «месіянізм», сподіваючись перетворення московського варвара-хижака в лагідне ягнятко, прагнуть мирно з ним співжити, запрошують цього злочинця до себе у гості та сердечно стискають його криваву лапу. Ми бачимо, що лаптяр-козопас високодумно повчає західних демократів, щедро розкидає на всі боки миролюбні кличі та заяви, а  водночас  продовжує наступ на позиції вільного світу». [4,27]

Саме така ситуація склалася сьогодні з Україною та навколо України. Європа, надаючи нам посильну допомогу, не полишає надії  порозумітися з агресором. Деякі європейські лідери готові визнати анексію Криму, дуже дивно це звучало саме з вуст президента Чехії.  Отже, не лише ми не зробили висновків зі свого 100-річного минулого, але й демократичні держави. Прикро, що історія повторюється саме для нашої країни, яка ризикує своїм суверенітетом. А безсила ООН сьогодні нагадує нам Лігу Націй, що не має реального механізму впливу на агресора.

 

                              

                                     Підсумки та висновки

Минуло 100 років відтоді, як відбулась Українська революція 1917-1921 рр., і ми зрозуміли, що таке циклічність історії, яка повторюється, щоб нагадати про допущені помилки і невиконані уроки минулого.

Ідеологія сучасної  Росії відроджує старий імперський принцип: «Самодержавство, православ’я, народність». Ключовим у цьому є «духовні скрепи», які підтримують режим, благословляють війни проти сусідніх держав.

Це теж не нове у російській історії. Ще Ф. Достоєвський у свій час писав: «Московія – це тіло Боже на землі, а народ московський – це народ-богоносець. Як колись Христос, ідучи на Голгофу, взяв на себе і двигав усі людські страждання, так і московський народ-богоносець мусить взяти на себе й нести всі людські страждання – на шляху до свого земного царства». [4,26]

Сьогодні на шляху до «земного царства» «народу-богоносця» опинилось багато держав: Молдова, Грузія, Вірменія, Сирія, Україна. І народ цей іде по тілах загиблих людей – і своїх, і чужих, не шкодуючи нікого задля задоволення владних потреб своїх правителів.

Складається враження, що все, що відбувається з нами – це історичне коло, з якого ми не можемо вийти. Повторюємо старі помилки, не шукаємо правильних рішень, обираємо не тих. Відомий вчений, український меценат Богдан Гаврилишин вважав, що у нас недостатня критична маса молодих інтелектуальних людей, котрі здатні мислити по-іншому і діяти. Він зазначав у своїй праці «До ефективних суспільств», що все суспільне життя має базуватися на цінностях: демократичних, плюралістичних, індивідуалістсько-конкуренційних. Кожна держава повинна мати систему цінностей, політичне правління та економічну систему.[3,29]

Українська революція 1917-1921 рр. дала нам унікальний шанс на державне та національне відродження. Але через недалекоглядність лідерів, несприятливі геополітичні обставини,  більшовицьку агресію ми його втратили. Але є й інші причини поразки визвольних змагань, наприклад, надмірне захоплення ідеями нереального ладу, що його можна побудувати на насиллі та знищенні заможних верств, перерозподілі власності, терорі. Та сама система цінностей, яку сповідувала більшість тодішніх українських лідерів, кардинально відрізнялась від ідей індивідуалістсько-конкуренційних та приватновласницьких.

Десятки років ми будували соціалізм, мріяли про комунізм, іноді не розуміючи, що це лише утопія.  У 1991  р. ми отримали шанс вибудувати нову стратегію економічного та суспільно-політичного розвитку, але наша зовнішньополітична недалекоглядність коштувала нам втрати Криму та війни на Донбасі. І ми знову, і знову повертаємося до подій 100-річної давності, проводимо паралелі, шукаємо аналогії. Хочеться сподіватися, що, нарешті, будуть винесені уроки та зроблені висновки, щоб наші нащадки не ходили по спіралі історії та не аналізували вже  сучасних помилок.

 

 

 

 

 

              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Брехуненко В., Ковальчук В., Ковальчук В., Корнієнко В. «Братня» навала. Війни Росії проти України ХХ-ХХІ ст. К., 2016.-248 с.

2. Г. Вєтров. Радянська держава і православна церква в Україні у 20-х роках ХХ ст. К.,2009.-184 с.

3. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств. Доповідь Римському клубові. К.,2009.-248 с.

4.       Гриневич Я.  Доля України на митарствах. Статті й матеріали. Нью-Йорк, 1969. 200 с.

5. Куліш А. Книга пам’яті українців. Харків, 2000.-60 с.

6. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.). За ред. Богунова С. К.,-2005. 280 с.

7. Маркова С. Суспільні та політичні трансформації в українському селі в контексті формування тоталітарної системи. Кам’янець-Подільський, 2015.- 544 с.

8. Наконечний Є.  Украдене ім’я: чому Русини стали Українцями. Кам’янець-Подільський, 2013. -392 с.

9. Прокоп М. Напередодні незалежної України.  Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто-Львів, 1993.- 646 с.

10. Рудницька М. Західня Україна під большевиками. Нью-Йорк, 1958.-494 с.

11. Файзулін Я., Гінда В. Україна у вогні минулого століття:постаті, факти, версії.  Харків, 2015.-352 с.

12.  Якубова Л., Примаченко Я. В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні. Харків, 2016.-520 с.

13. http://www.volynpost.com/blogs/532-scho-take-fashyzm-i-hto-voyuie-proty-nacional-demokrativк. Що таке фашизм і хто воює проти націонал-демократів.

14. http://newsme.com.ua/ua/society//3615231/ . Інтерв’ю з  Олексієм Левінсоном, представником «Левада-центру».

 

  Підготувала Клочко А., вчитель історії Нетішинського  НВК