Стаття "Виховання дитини у сучасній школі", виховна година "Основи народної моралі"

         Виховання дитини у сучасній школі (з досвіду роботи)

Сучасна школа - це школа швидкого і гнучкого реагування на стрімкі, динамічні, а інколи й драматичні зміни в суспільстві.

 Сьогодні школа має допомогти дитині вижити в нестабільному суспільстві, виробити захисні механізми, навчити самостійно вирішувати життєві проблеми.

 Формування компетентності учнів - найактуальніша проблема сучасної школи. Компетентнісний підхід покликаний подолати прірву між освітою і вимогами життя. Школа має стати не підготовчим етапом до життя, а самим життям, сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя, гармонізації і гуманізації взаємин між учнями і педагогами, школою і суспільством на основі ідеї самоцінності дитинства, діалогу, усвідомлення вибору особистістю життєвого шляху.

 Основним завданням школи сьогодні є сформування у випускника якості конкурентноспроможного працівника на ринку праці.

 Рада Європи визначила п’ять ключових видів компетенцій, якими

має озброїти учнів оновлена школа - школа життєтворчості :

1.               Політичні і соціальні.

2. Компетенції, пов’язані з життям у багатокультурному суспільстві.

3. Комунікативні.

4. Інформаційні.

5. Здатність учитися протягом усього життя.

 Людині, яка прагне досягти успіху в сучасному світі, необхідно мати здатності:

•                 швидко діяти в нестандартних ситуаціях;
•                 учитися протягом усього життя;
•                 працювати в сучасних інформаційних системах;
•                 вступати в комунікацію.

Сучасна школа має зосередити зусилля на:

•                 оволодінні учнями «мистецтвом жити», технологіями життєвого успіху, умінням жити і контактувати з людьми, аналізувати свою життєздатність;
•                 розвитку вміння управляти собою, ставити мету, визначати сенс життя, уміння попереджувати і розв’язувати конфлікти;
•                 здійсненні допомоги в самопізнанні;
•                 стимулювання процесу духовного самовдосконалення, самовиховання;

потреби допомагати іншим людям.

 У вирішенні проблеми та завдань сучасної школи життєтворчості

 як вихователь я дотримуюся установки:

•                 віра в дитину;
•                 демократичність;
•                 підкреслювати краще;
•                 не принижувати гідність дитини;
•                 ситуація успіху.

 Для підвищення якості знань учнів у практичній діяльності використовую:

• динамічний план самопідготовки та її структуру, яка може

змінюватись в процесі роботи;

• спецкурси «Учись учитися», «Розвивай здібності», «Логіка», „Позакласне читання та енциклопедична хвилинка»;
• додаткові завдання логічного характеру;
• мотивацію навчання;
• спільне із учнями планування самопідготовок, виховних заходів, трудової діяльності, відпочинку;
• проведення інтелектуальних ігор, свят, змагань, що вимагають від учнів не лише знання програмового матеріалу, а й уміння ним користуватися, шукати шляхи розв’язання поставленої проблеми;
• упровадження у роботу новітніх педагогічних технологій.

Ці технології ставлять дитину в позицію творця, а не виконавця чужої волі. Вони відкривають широкі можливості для розвитку життєвих здібностей як дітей, так і дорослих, сприяють створенню освітньо-розвивального простору, який формує у педагога розуміння індивідуальної сутності, на основі якої створюється особистісна педагогічна концепція. Основний зміст  полягає у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії учасників навчально-виховного процесу.

Дієвими є:

1.         Метод «Мікрофон»
2.         «Мозковий штурм»
3.         Метод „Прес”
4.         Метод „Коло ідей”
5.         Метод „Навчаючи—вчуся”
6.         Робота в парах

Тренінгові технології:

1.         Імітаційні ігри
2.         Операційні ігри
3.         Метод розігрування ролей
4.         Метод інсценізації

          5.    Психодрама і соціодрама.

Мета —стимулювати інтерес учнів до певних проблем, що передбачають володіння знаннями як інструментами розв’язання життєвих проблем.

Це дає можливість розкрити перед дітьми чотири загальні концепції, які є центральними :спілкування (комунікація), небайдужість, спільність та відносини.

Комунікація—ключова методична ідея включає читання, письмо, говоріння, слухання та орфографію; образотворче мистецтво та математику. Небайдужість забезпечує поштовх у вивченні наук. Спільність допомагає уявити зв’язок між історією, географією та громадянським правом. Відносини визначені як розуміння взаємозв’язків у житті, допомагають дітям розширювати свій кругозір.

•                 Спілкуючись, діти будуть формулювати та виражати власні ідеї і думки за допомогою різноманітних засобів;
•                 як організатори, діти плануватимуть власне навчання та братимуть на себе відповідальність за свої рішення;
•                 як партнери, вони навчаються співробітництву та вмінню враховувати точку зору інших людей;
•                 як друзі, вихованці навчаються довіряти та піклуватись про інших, приходять до висновку, що до них ставляться так само, як вони до інших.
• При вирішенні питань правового виховання у дитячому колективія стараюся дотримуватися наступних правил:

1.Культивування у вихованців потреби до морально-духовного багатства. (Позиція, за якою людське багатство—не кількість матеріальних речей та благ, а багатство особистісних цінностей як переважних в ієрархії суб’єктивних потреб людини).

       2.Застосування дії, спрямованої на підкріплення особистісної стійкості вихованця.

(Здійснюю психологічну підтримку вихованця, спрямовану на підкріплення особистісної стійкості дитини).

3.Розпізнавання вихованцем ситуацій спокутування. (Формування уявлення про те, що міжособистісна та раціональна поведінка людини базується на внутрішньому діалозі між „хочу” і „потрібно”).

Також у своїй виховній діяльності практикую використання вправ, що підвищують соціальну адаптацію дітей. З метою виконання програми „Здорові діти – здорова нація” веду посилену орієнтаційну роботу на вибір здорового способу життя: виховні години; години спілкування; ; рольові ігри та ін. Адже виховання здорової особистості—одне з найважливіших соціальних завдань, яке покликані розв’язати усі ланки освіти.

             Виховна година «Основи народної моралі»

Мета: Знайомити дітей з основами народної моралі; вчити оцінювати добро і зло, красиве і потворне з позицій національної й етнопедагогіки та християнської моралі, поважати звичаї й традиції свого народу

І. Записати на дошці або на плакаті:

Мораль—система поглядів, уявлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей.

Етика—норми поведінки, сукупність моральних правил.

ІІ. Бесіда вихователя.

Серед дітей та і деяких дорослих, спостерігається упереджене, негативне ставлення до виразу „читати мораль”. Інколи від них можна почути роздратоване: ”Обійдемося без моралі !” Таке ставлення зумовлене тлумаченням виразу. От поясніть, як ви розумієте це, по-вашому, „читати мораль”? (Всі пояснення дітей будуть такі: це означає ганьбити, соромити, дорікати, сварити за щось. Але це неправильне твердження.)

Ваше завдання на цій виховній годині—зрозуміти, що ж таке мораль, на скільки потрібна вона людині, чи можна без неї обійтися. Як бачите із записів на дошці, мораль—це наука про те, як правильно поводитись, це система поглядів, правил, оцінок, які визначають, що в житті є добром, а що злом, що красивим, а що - потворним. Український народ із давніх-давен відзначається високою моральністю. Головними чинниками народної моралі споконвічно були добро, милосердя, людяність, честь, гідність, працелюбність.

 Які ж етичні норми найбільше шанувалися нашим народом?

 Передусім, шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді, втілена в багатьох народних прислів’ях і приказках: „Хто маму зневажає, того Бог карає”, „За маму і тата – тяжка розплата” та ін. Моральним обов’язком дітей була допомога батькам у господарстві, догляд за ними у випадку хвороби, вияв повсякденної шани й турботи. До батьків, як правило, звертались на „Ви”.

 Суворо засуджувалась сімейна ворожнеча, адже родинне життя повинне ґрунтуватись на щирій співдружності, людяності, повазі до свого родоводу. У ставленні до односельців керувались християнською заповіддю любові до ближнього, яка проявлялась у милосерді, доброті, готовності допомогти в біді. Високо поважались традиції добросусідства. Моральним обов’язком вважалась допомога людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям давали притулок. Зворухливою була турбота про вдів, сиріт.

Делікатністю, мовною красою відзначалося спілкування. Великого значення надавалося привітанню . У селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, чи знайомий це чоловік. Молодший мав вітатися першим – інакше будь – хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні брала участь не лише сім’я, а й громада. Зверніть увагу, в українських привітаннях найчастіше зустрічаються слова з коренем добр-, здоров- ( добрий день; доброго здоров’ячка; дай, Боже, здоров’я), що є свідченням дружелюбності. Привітальними словами побажального змісту були: „Мир вам!”. До людини, яка зайнята роботою, зверталися:,, Боже, поможи”, „Дай, Боже, щастя”, „Помагай Біг”. Відповідати належно:,,Дякую красненько, дай, Боже, здоров’я” і т. п.

За правилами спілкування, починаючи розмову, годилося поцікавитись здоров’ям, самопочуттям: „Як ся маєте?” У відповідь можна було почути: „Гаразд, Богу дякувати. Як вам ведеться?”

 При зустрічі тактовна людина не ставила прямих питань, наприклад, „Куди (звідки) йдете? Делікатний чоловік натомість запитував:

„Чи далеко зібралися?”, „Чи далеченько ходили, чи натомилися?”. У випадку сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: „Перепрошую за слово”, „Пробачте за слово”. Про таких людей схвально говорили:,, делікатний чоловік”, „вміє пошанувати”. Абсолютно некультурним вважалося не вибачити людині, якщо та перепрошує і хоче помиритися.

 Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате, дівчата — любко, дівонько, сестро, до молодших зверталися: дочко, синку, дитино і т.п.

 Розмовляючи з людиною, не годиться перебивати, треба було належно вислухати і відповісти з чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі. Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то казав господарям: „Споживайте здорові”, „Смачного вам”. Його припрошували до столу, а він чемно говорив: ,,Дякую. Їжте здорові”, „Хай Бог дасть на пожиток” і т .ін. Пригощаючи когось, обов’язково належало застелити стіл скатертиною.

Стіл, згідно з давньоукраїнським звичаєм, ототожнювався з престолом Божим.

Тому за столом не годилося сваритися, навіть голосно розмовляти. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, не годилось класти на нього шапку, гребінь, сторонні речі. Загалом у хаті годилося поводитись спокійно, з гідністю – не можна було заходити, не знявши шапку, із запаленою люлькою, заборонялося свистіти, гримати дверима тощо. Ці правила зумовлювалися уявленням, що до хати , де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели і приносять щастя.

 Великим безчестям вважалася зрада та зречення рідної мови. Шанувалася правдивість. Батьки вчили своїх дітей: „Ніколи неправди не говори , бо кого піймають на брехні, тому вже не повірять, хоч би й божився”. Парубків і дівчат, які любили прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великою ганьбою було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм „здобутком” ходити по селу і просити вибачення. Злодія бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів—із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом.

Натомість дуже високо цінувалась честь трудової людини. Для української народної моралі розуміння честі було відповідним до віку і статі особи. Якщо для дівчини честь співвідносилась із цнотливістю, незайманістю, то для парубків—з відвагою, правдивістю, сміливістю; для одруженого чоловіка—з відповідальністю за добробут родини, вихованням дітей, пошануванням до дружини. Честь заміжньої жінки полягала в подружній вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.