Віра Шемердяк

Сторінки історії села Станилі

Станеля, 2020

 

«Сторінки історії села Станилі» - праця Віри Шемердяк про село, у якому виросла і працює завідувачкою школи. Станиля, як і кожне село в Україні, має свою історію. На основі конкретних джерел і припущень пояснюються назва і час заснування села, висвітлюються призабуті історичні події і факти. При написанні її авторка послугувалася спогадами старожилів, давніми переданнями, легендами, власними спостереженнями, архівними матеріалами та публікаціями в періодиці.

Книга адресована школярам, а також тим, кому не байдуже рідне село та його багата історія.

Книга «Сторінки історії села Станилі» видана за сприяння Станильського сільського голови Михайла Васильовича Сащука

та мецената Зубрицького Ігоря Васильовича

Щиро дякую Вірі Володимирівні  за поглиблене дослідження історії нашого села та написання книги «Сторінки історії села Станилі».

Відтепер наше село має надруковану власну історію.

          Сподіваюся це не остання книга, ще є про що писати.      

Сільський голова

Станилі Михайло Сащук.

Рецензія на книжку

« Сторінки історії села Станилі»

Вчительки Станильської початкової школи

Шемердяк Віри Володимирівни

Кожна віха історії відзначається у писемних згадках, свідченняхочевидців, дослідженнями вчених.  

Книжка «Сторінки історії села Станилі» запропонована вчителькою місцевої школи Шемердяк В.В. є багатою фактичним матеріалом, свідченнями очевидців та й сама авторка добре знає історію свого села, у якому працює. Попри популярний виклад матеріалу, книжка має елементи науковості, себто звернення до першоджерел як історичних фактів.

На нашу думку пропонована книжка може бути посібником із вивчення історії села, а отже історії свого краю. Нещодавно була апробована книжка «Дрогобичезнавство». То чому ж не може бути такою і книжка із життя свого села – Станилі?

В час, коли шалена глобалізація досить часто нівелює людину як особистість, ця книжка – свідчення того, хто ми є, яких батьків, якого роду.

Виходячи із  вищевказаного, вважаємо, що ця книжка може бути рекомендована до друку.

                                                                                       

                                                            Михайло Зубрицький

                                                                 Краєзнавець-дослідник

I. Вступ

Село Станиля

Дрогобицького району Львівської області.

Віддаль від Дрогобича 9 км.

Площа – 1607 га.

На кінець 2001 р. в селі проживало 978 жителів.

На кінець 2007р. – 1032 жителі.

На кінець 2019р.- біля 1500 жителів.

Станиля має сусідів: зі сходу Стебник та Доброгостів, з полудня Орове, з заходу Трускавець, з півночі Колпець, Солець.

Село Станиля розташоване у підніжжі Карпат, так званої Орівської скиби. З півдня село оточене пасмом гір Тихий Діл, за яким знаходиться село Орів (Орове). На західній окраїні села протікає річка Воротище.

Через село протікає річка Солониця (Солонка), яка бере початок  недалеко за ним і в’ється поміж берегами, то високими і стрімкими, то низькими і пологими, аж до річки Тисьмениці. Води її такі чисті, що видно кожний камінчик. Ще два – три десятки літ тому, влітку, коли вода у ній спадала, на камінчиках і на берегах її можна було писати, бо вони біліли від осілої на них солі. Тим і унікальна річка Солониця, що її вода на території села солона. Та за його межами концентрація солі зменшується, бо її розбавляють потічки та річка Воротище, які за селом з’єднюються із нею. А під берегами річки знаходяться джерела сировиці, з якої селяни виварювали сіль.

У ті часи, коли «сіль була на вагу золота», а земля вважалася благодатною, та котра мала соляні джерела, ця річечка принесла чималу славу та зробила відомою Станилю та її околиці. У село приїжджали чумаки на волах  по «біле золото» і взамін привозили свої «дари». Розказують станильські люди, що за сіль чумаки привезли церкву. З гордістю розповідають і те, що не за золото і шовки, і не за ніякий інший крам наші предки обмінювали сіль, а за святий образ  (але який, не знають). Його привезли волами в супроводі монахів десь із – під Києва, а може і з Києва. Це не легенда, а правда, з якою живуть станильчани вже багато віків.

Візитівкою Станилі  є шедеври  релігійного мистецтва: ікона святого Юрія Змієборця на чорному коні 14 ст. та ікона Стрітення14-15 ст.Обидві ікони знаходяться в  Львівському музеї українського мистецтва.

Ікона св..Юрія Змієборця на чорному коні найбільша цінність Дрогобиччини. Розмір 92,5*69 см. Дошка липова, яєчна темпера. Образ із церкви св. Якима і Анни с. Станилі Дрогобицького району Львівської області був вилучений у 1946 р. і переданий до Львівського національного музею.

Ікона “Стрітення” кінець 14-15ст. Розміром 119*93*3 см. З дарчим написом 1466р. Надійшла 1932р. з церкви св..Якима і Анни с. Станилі поблизу Дрогобича до музею Богословської академії у Львові.Дошка ялинова, ковчег, паволока із лляного полотна, яєчна темпера.

Я бачила цю ікону у Львівському музеї українського мистецтва. З чотирьох боків кругом центрального образу намальовані 12 образочків, деякі з них втратили фарбу, що не можна розгледіти.1.-2. нема зображення. 3. Анна на молитві. 4. Повернення Якима. 5. Різдво Богородиці. 6. Введення в храм. 7. Рада старійшин вирішує вивести святу із святилища. 8. Ангел Господній з’явився Захарії. 9. Захарія роздає жезли. 10. Заручини Марії і Йосифа. 11.

Йосиф веде Марію в дім свій. 12. Благовіщення.

II. А було це давно...

Тож коли була заснована Станиля? Станиля чи Станеля?

Достеменно відомо лише, що першу письмову згадку, яка надійшла до нас з 1520 р., аж ніяк не можна вважати офіційною датою заснування села. Воно набагато старіше. І для такого твердження є вагомі аргументи.

Сліди перебування людини на території с. Станилі губляться у темряві віків неоліту. «У1915 р. археолог М. Рошка відкрив рештки двох стоянок культури шнурової кераміки у поріччі річки Солониці, правої притоки  Тисьмениці: одну в околицях м. Стебника і с. Станилі, а другу в урочищі за могилами с. Болехівці.

Характерними для культури шнурової кераміки є слабо випалена кераміка з орнаментом на поверхні відбитого шнура. Це V тисячоліття до н. е». (1) Це були землеробські племена. Для них характерними є крем’яні знаряддя праці.

Згодом у 1976 р. В. Демитрикевич, М. Рошка, Т. Сулимирський  віднайшли близько 100 дуже знівельованих насипів культури шнурової кераміки на полях м. Стебника, с. Доброгостова, с. Станилі, с. Солець, с. Болехівців, м. Трускавця.

Люди поселялися біля соляних джерел – важливого для життя продукту. Сіль та худоба слугували в ті часи основним обмінним продуктом. За них можна було придбати речі зовнішнього  виробництва, зокрема, фаянсові перлини, які знайшли в урочищі Колпецька діброва, бронзовий серп в околиці Трускавця» (2) (ця околиця – Станильські землі).

Від тих давніх часів на цій землі життя вже ніколи не зникало. Про це свідчать знахідки фрагментів фракійського гальштату кінця бронзового початку залізного віку в поєднанні із знахідками княжої доби.

«У 2003 р. археологічна експедиція Дрогобицького педуніверситету розкопала і зібрала близько 800 одиниць знахідок, які охоплюють VІІ – VІ ст.. до н. е., тобто, фрагменти фракійського гальштату. Ця археологічна експедиція встановила, що територія нашого села перебувала під впливом землеробсько – скотарських племен, що залишили слід від поховання воїна пшеворської культури у с. Станилі, а в м. Трускавець знайдено бойовий чекан пізньоримської доби ІV ст. н. е.» (3) Саме населення культури фракійського гальштату створили солеварне виробництво, як окрему галузь економіки.

Тіж племена культури фракійського гальштату взялися за використання Урицьких скель, на яких була зведена наскельна фортеця «Тустань». На  скелях збереглися 270 рисунків митців – фракійців.

III. Легенди про історію та назву села

«Станиля - чисто українське село, жителі якого ревно берегли давньоруські традиції. Всі мешканці його називали себе русинами – українцями. До 1939 року в селі проживало 767 осіб, в абсолютній більшості українці’’, - такі записи у довідці із Шематизму.

Кажуть станильчани: «Все що наше, то нам рідне і найкраще». Через те знають вони багато унікальних щедрівок, пісень, бережуть топоніміку села та легенди про його заснування.

З покоління в покоління передавалася пам’ять про історію села у переказах і легендах, що переходили від батьків до дітей, внуків і правнуків. Події дещо перебільшувалися, дещо перекручувалися чи применшувалися, поволі губилися й забувалися.

Впродовж 25 років я збираю легенди і міти про історію села. Їх є кілька варіантів. Та всі вони пов’язані із сіллю, боровіною та багатим – пребагатим татарином, що тут вилікувався.

Легенда І, що передається з покоління в покоління, в якій реальна історична інформація тісно переплетена із міфом, вказує на те, що на землях с. Станилі у 1240- 1241 рр. зупинявся хан Батий. У ті часи наші предки називали довготривале місце зупинки – станом (стан). Від цього і назва села.

Зупинилися тут  «…татари зі страшним напівдемоном Шолудивим Буняком – з пархами на голові, повіками аж до землі, які челядь за його велінням піднімала золотими вилами, і з відкритим животом», - так описує хана Батия І. Вагилевич («Берди- в Уричі»).

Хан та його воїни хворіли на паршу – шкіряну хворобу, якої набралися від коней. Кочівники їли м’ясо в’ялене, посипане спеціями, яке поміщали під сідло. Воно під вершником під час переїздів втовкалося – і ось готова баструма. Від цього коні випрівали і хворіли на паршу, а згодом і люди. Та в нашому селі є поклади боровини і сірководневої води, якими можна було вилікувати цю недугу. От і лікувалися вони ними від страшної шкіряної хвороби. Вилікувався тут Иль, а може Ель. Звідси Станиля або Станеля. А може взяли закінчення від слова Батий  – ий – із часом вийшло – иль-.

Легенду про те, що хан Батий та його військо хворіли на паршу і лікувалися від неї боровиною, що є в околиці Трускавця, я почула і від трускавецьких краєзнавців.

Є і інші легенди, що трактують назву села.

Легенда ІІ. Під час нападу татар жителі навколишніх сіл втікали у ліс. В ці далекі часи та місцевість була покрита лісом. Про це свідчать залишки дубового лісу – Гринькові корчі і Стебницькі корчі. Тут вони зупинялися, утворюючи стан. Для безпечного життя почали споруджувати домівку. Від слова «стан» село назвали  Станилею.

Легенда ІІІ. Під час нападу на Україну один із татарських загонів, якими командував ватажок Ель чи Иль, зупинився на відпочинок. У ті часи наші предки називали довготривале місце зупинки СТАНОМ. Отже, стан Еля, а може Иля. Від цього назва села Станиля, хоч ще недавно була Станеля.

Легенда IV. Є у нашому селі чудо – болото боровина і сіркова вода, якими наші пращури лікували багато недуг, через те зажили собі доброї слави поміж людьми.

За допомогою до них звернувся ватажок татарів Иль. Люди довго мудрували над його хворобою: робили купелі із боровини та сіркової води. І сталося чудо – Иль вилікувався. А невдовзі він привіз сюди царівну, прегарної вроди дівчину, та на жаль, хвору на таку саму хворобу. Люди вилікували і її.

Подружилася царівна Иля з станильськими людьми і вже нікуди не поїхала з наших місць.

Цікаву легенду, що стосується древньої історії Станилі розповідають корінні стебничани.

- Біля витоку річки Солониці, вздовж берегів якої, б’ють соляні джерела, було  древнє городище Бич. Воно тягнулося до «Метища» і далі. Під час набігів татар, навпроти городища, на відстані «двох польотів стріли», зупинилося вороже військо, утворивши стан. Тоді і був знищений древній Бич. Люди, яким удалося врятуватися, перебралися в інше місце, що теж було багате на соляні джерела, утворивши Другий Бич. – розповідав Михайло Васильович Гладкий, завуч Стебницької СШ №6.

Таку ж легенду розповідав мені Іван Петрович Кіселичник. А ще він розказував, що на городищі є рештки фундаменту круглої форми, викладеного каменем. Там завжди була вода. Та влітку, коли вона трохи спадала, він із хлопцями придивлявся і намагався розгадати його таємницю. Їм здавалося, що це рештки капища.

Далеко за межами села була відома боровина та джерела сірчаних вод. Якщо в давнину ними лікували шкіряні захворювання, то згодом, уже лікували хворих на ревматизм. І так тривало аж до війни. Привозили до Станилі хворого, купали його в болоті боровини, і хворий скоро одужував. Старше покоління пам’ятає, як хворі на ревматизм або шкіряні хвороби приймали сірчані ванни. За магазином була гарно оздоблена криничка чи дві кринички у вигляді ванни, куди опускали ноги. Казали, що її гріти не можна, щоб не пропадали цілющі властивості. От хіба, що від сонця нагрівалася.

Історію села досліджував директор школи Стецишин Володимир Миколайович. Він залишив записи, датовані 1964 роком: «Село чисто українське, а люди його культурні, врівноважені, спокійної вдачі. Неохоче запроваджують нові традиції, але бережуть свої, давні.

Чужих людей у коло станильчан приймають неодразу, довго вивчають, придивляються, та коли прийняли за свого, то за нього стоять горою.

Село зажди було єдине у всьому. Поділ на «Івасі» та «Стеци-

ки» (за течією річки) впроваджували тільки для виконання громадських та церковних робіт, почергово виконуючи їх”.

Станильські люди ревно бережуть свої  древні традиції досьогодні.        

-2007р.IV. Наші звичаї

Ні, що не кажіть, а в станильських звичаях є багато чогось такого веселого, щирого, теплого, чого нема в інших селах. Коли на весілля у Станилю (30-40-50р.р. тому) із сусідніх сіл потрапляли гості, то вони  не могли зрозуміти, чому чоловіки забавлялися в одній кімнаті, а жінки в іншій, сходилися на танці і додому йшла сім’я разом. Та згодом весілля справляли не в будинку, а будували великі шалаші і тоді вже в силу обставин сиділи поруч.  Хоч колись до мене станильські жінки, жартуючи, говорили, що рядів із столами багато, то є можливість утворити чоловічі ряди і жіночі, так веселіше.

Цікаво і те, що ношу наперебеса носили тільки жінки.

Ну, що поробиш, історичні події залишають свої сліди у традиціях та поведінці людей.

Старші станильські люди святкують Рахманський Великдень через три із половиною тижні після Пасхи, і випадає це свято завжди на середу. Вони розказують, що Рахмани живуть під землею, і якщо хочеш до них звернутися, треба тупати ногами, промовляючи: «Тупаю ногами, щоб почули Рахмани». Вони хотіли прийти на Христове Воскресіння, але запізнилися. Тому Рахманський Великдень пізніше.

В особливий спосіб станильчани святкують Різдвяну ніч – 6 січня. Коли вже всі втомилися їсти безконечну кількість «обрядових» страв, починається інше, більш цікаве дійство, до якого готуються заздалегідь: вчать смішинки, рольові ігри. У кожній хаті  двері не замикають на замок, бо «двері на замок – погана прикмета». Дотепні і веселі станильчани перебираються і йдуть від хати до хати із жартами і побажаннями. Бо ніч перед Різдвом веселе свято – Діва Марія народила Божого Сина. Один  перебраний у костюм бразилійки промовляє: «Прислухайтеся – Ісус Христос народився! Впустіть його у вашу хату і він принесе вам багато благодаті!».

На дорозі зустрінеш майстерно замаскованих циганів, чи козаків, іноземців чи лікаря із медсестрою. У кожній хаті сміх, колядки, віншування. У такий спосіб вітають господарів зі святами.

- Перебрані, перебрані!, - радіють господарі, намагаючись упізнати когось.

Усіх частують пісними стравами, але хіба у частуванні справа. Головне жарти і вправно зіграти роль, щоб ніхто не упізнав перебраного.

 Одні перебрані пішли, а тут гупають ногами під дверима інші. Нові вибухи сміху, щиро веселі пустощі, колядки. Але ненадовго затримуються перебрані гості у господаря. За ніч після Святої вечері треба відвідати багато хат, особливо ті, де є дівчата.

Буває так, що перебраних упізнають, а буває, що ні.

Бити довбеньки

Кожне село має свої традиції й обряди. Цікаві і своєрідні вони є і в Станилі, які походять ще з давніх часів, яких нема в сусідніх селах. Наприклад, в чистий четвер хлопці готуються іти «бити довбеньки». Заздалегідь вони шукають старі металеві предмети (трубу, ящик, бочку), широкі молотки і приносять біля дзвіниці.

А ввечері збираються біля церкви хлопці (і тільки хлопці) для вирішення організаційних питань: обрання керівника (диригента), посвята новачків у вістуни. Новачки хвилюються, щоб перед дорослими хлопцями не виглядати слабаками, бо їм потрібно виконати певні фізичні навантаження: віджиматися, піднімати (замість гирі) молоти, бігати кілька разів навколо церкви. Якщо впорався хлопець, то його приймають до гурту, а якщо ні, то чекає другого року.

А рівно о 24.00 год. з четверга на Страсну п’ятницю, дружно під керівництвом диригента вибивають  молотами по металевих предметах тах-тах-та-та-тах, причому, різні ритми та так голосно, що чують навколишні села. Б’ють до світанку. Так вони сповіщають цілому світу, що Ісуса ведуть на страту.

У Великодню п’ятницю, в полудень, калатають дерев’яними клепалами, сповіщаючи страшну вість: умер Ісус Христос.

Мабуть, ці звичаї прийшли  до нас із дохристиянських часів, коли ще не було дзвонів, то в такий спосіб оповіщали новини про тривогу.

Перебрані після     Різдвяний вертеп святої вечері

V. Топоніміка Станилі

Топоніміка – неоціненне надбання кожного народу. У топонімічних назвах, як і у народу, що їх називав, своя історія, своя доля. Кожна назва означала якусь характерну рису, притаманну тій чи іншій місцевості. У ній відображено правдиву мудрість наших пращурів, які надаючи назви місцевостям, і не здогадувались, що у тому зашифровують свій час, своє буття, свою філософію.

У Станилі кожна вулиця, потік, горб мають свою назву. Є такі, зміст яких, з огляду сьогоднішнього дня, важко тлумачити. Але є і такі, які характерні для багатьох древньоруських поселень.

Один із горбів села називається до нинішнього дня «Городище», що вказує на існування укріпленого тут у давнину  давньоруського поселення. Навколо «Городища» були вали і рови, сліди яких було видно 40 – 50 років тому. Як і годиться є і «Підгородище», де, мабуть, мешкав простий люд, що займався соляним промислом і сільським господарством. З одного боку «Городища» - річка Солониця, а далі стави – «Ставища». Отже, Городище було оточене річкою, ставами, важкодоступними болотами. А далі йшли «Ялівці», «Ступки», «Коровинець», «Заліски», «Кривці», «Тьигань».

Із західної сторони «Городища», перейшовши глибокий яр, виходимо на «Кам’яну гору», береги якої стрімко підносяться над річкою. А у тім яру є насипана велика могила. Люди її свято бережуть, хоч не знають, скільки віків вона тут існує.

Із розповідей мешканців села дізнаємося, що «Кривці» колись були порослі густим лісом, де ховалися від ворогів люди.

«Коровинець» - це багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Станилі, Трускавця, що приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худоби на продаж у Сяноцьку та Перемиську землі і далі на захід до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природній шлях, що йшов від долини річки Стрий на північний захід і зв’язував  Угорщину і  Волощину». (4)

У «Коровинці» і досі випасають корів на соковитих, запашних травах.

Недалеко  від «Городища» є горб, що зветься «Сотуси» - там, де поселилися татари. Поруч є «Дворище» багатого татарина і «Наддворище». Кожну частину розділяли рови, по яких тепер проходять вузькі вулички.

У селі є потік «Касин» із наголосом на «и’», де татари нищили людей старих і немічних, а також їм неугодних.

«Могівки» - від руського слова «могілки». Та більшість односельчан трактують походження цієї назви від слова «мугикати», бо на тім горбочку, як тільки звечоріє, збиралася молодь поспівати, поспілкуватися.

Багато загальних і конкретних назв походять від власних імен – антропоніми:

«Гарби» - вулицю заснували люди на прізвище Гарба;

«Стецики» - Стецик;

«Івасі» - Івасько;

«Дуби» - Дуб;

«Магурова гора» - Магур.

Є ще назви, що походять від громад: Дякова гора, Попівське поле.

Про те, що люди тут проживали ще в сиву давнину, свідчить назва вулиці «Рахмани». Для жителів навколишніх сіл дивною видається вона. Станильчани не знають, хто і коли назвав так цю частину села, та про Рахманів багато знають і ось що на одній із зустрічей з вчителями школи розповів Кіселичник Іван Петрович: «Рахмани живуть під землею, і якщо хочеш до них звернутися, треба тупати ногами, промовляючи: «Тупаю ногами, щоб почули Рахмани»».

Мотика Марія Михайлівна про Рахманів розповідає: «Вони хотіли прийти на Христове Воскресіння, але запізнилися. Тому Рахманський Великдень пізніше. Щоб почути, як Рахмани співають «Христос Воскрес», треба прикласти вухо до землі третьої межі від своєї».

Дослідник краю о.Михайло Зубрицький в «Народному календарі» згадує не один раз Рахманів. Дослідження його співзвучні із розповідями станильських людей.

- Рахмани живуть під землею. Через цілий рік постять, а на Великдень тече їм молочна ріка. Тому в народі кажуть: «Пощу, як Рахмани». У Великодню суботу пускали люди шкаралупки від яєць на воду, щоб Рахмани знали, коли у нас Великдень, бо їхній пізніше – після Ір’я (Юрія), - пише етнограф Михайло Зубрицький.

Як бачимо, точної дати святкування Рахманами Пасхи, великий дослідник бойківського краю не вказує. А у Станилі святкують Рахманський Великдень через три із половиною тижні після Пасхи, і випадає це свято завжди на середу.

Дещо інше тлумачення Рахманів ми знаходимо у «Літописі Бойківщини» (1998р.): «Брахмани – Рахмани. Брахмани священні індійські книги. Брахман означає не тільки індійські священні книги, а й жрець, що умів їх тлумачити.

Чи відомо на Бойківщині слово Брахман?

Брахман на Бойківщині - Рахман»

Цікаві думки у станильчан про «Дворище». Вони розповіда-

ють, що це була власність багатого, пребагатого татарина, а на піддворищі і на над- дворищі жили люди, які працювали у нього, дехто каже, що  прислуга його. Та я б хотіла тепер вдатися до його наукового роз’яснення.

Багато сіл мали дворища – це свого роду специфічна форма економічної діяльності на селі. Дворище відоме з ХІV ст., докладні відомості про нього маємо щойно в ХVІ ст., коли ця форма діяльності занепала. На чолі дворища стояв посадний, чиїм іменем часто воно називалося. Частіше це була група господарів, пов’язаних родинними зв’язками (з роду в рід). Крім родинної спільності,воно могло мати і економічну спільність. Про це докладно описав Михайло Грушевський в записах НТШ «Джерела до історії України – Русі».

Про всі інші народні назви частин села мені розповідала Кравчук Анна  Павлівна.

«Голодня» - поле між Станилею і Доброгостовом.

«Метище»- ліс за станильським кладовищем.

«Гринькові корчі» - в стороні Помярок.

«Стебницькі корчі» - ліс нижче станилького кладовища.

Його викорчували. Зараз там збудовані дачі.

«Селище» - де мешкає Білик Р.П.

«Попідколосовець » - дорога, що повертає в кінці Гарбів направо .

«Лівина» - поле і потік від станильського кладовища вниз до Стебника.

«Надлівина» - де мешкає Стецишин М.Д.

«Жолоб» - потік за хатою Стецишина З.П.

«Вістрів» - станильське поле, що навпроти стебницького стадіону.«Підлучки» - де ствол.

«Загиря» - нижче ствола до річки Воротище. «Млинищі»,

«Загора», «Болоня»

-2007р.-

Криниця із сировицею                          Потік Касин                      під Кам`яною горою

VI. Використання поверхні. Територіальний розвиток

Заселення території села починалося із «Городища», та після нападу на нього татар, жителі його переселилися в інше місце. Від того часу там люди не проживали. Це були поля із родючими землями.

На «Городищі» було царство акацій. Вони росли рядами і там були особливо красиві: стрункі, високі, рівні, немов прагнули піднятися одна вище другої. Їм не було сумно, бо поруч росли молоді, тендітні фруктові дерева. У погожу сонячну днину завжди гуділи бджолині оркестри. Бо в цьому царстві була колгоспна пасіка, якою керував Кіселичник Михайло Андрійович. Він добре знався на тій справі. А вище гойдалися, хвилювалися ниви золотої пшениці.

Та зараз там дачі. Нема акацій - зрізали, нема фруктових дерев – викорчували. Тай «Городище» копане – перекопане. Станильські люди дивувалися: «Як на історичному Городищі можна щось будувати?» Та хіба до них хтось прислухався?

На думку старожилів села  заселення  території сучасної Станилі почалося після падіння «Городища» із Дубів, поблизу соляних джерел, де є такі частини села: «Дворище», «Наддворище», «Сотуси», «Підбаньки», «Ялівці».

Люди впродовж віків старалися освоїти горбисту поверхню села, та все ж таки, досі є «важкодоступні місця». Наприклад, для заїжджих людей важко зрозуміти, як потрапити на подвір’я Мотики Івана чи Пінковського Антона. Стоять будинки на стрімких високих берегах «Кам’яної гори», а вулиці до них нема. Із центральною дорогою розділяє їх річка. Та в час набігів монголо-татар такі місця були вигідними для побудови укріплень. З одного боку річка, з другого -  потік, з третього - корчі.

Сучасний центр села розташований вздовж річки Солониці, де знаходиться будинок сільської ради, «Просвіта», магазин, школа.

Територія села, де виросли, наче гриби після дощу, сучасні красені-будинки, ще 40-50 років тому, вважалися окраїнними просторами. Це вулиці Петриги, Трускавецька, Мазепи, Стебницька.

Людська пам’ять нетривка, невічна. Не вміють люди, чи, швидше всього, не мають звички, залишати її на папері.

Забулося, що до 1960 р. через Станилю доброгостівські та уличненські люди ходили пішки у Трускавець. Тяжку ношу у кошиках жінки із Уличного носили на голові. Дорога на Доброгостів ішла через «Городище». Біля акацій можна було відпочити, бо завжди сонячно і приємно там було.

Дороги у село пролягали по берегах вздовж річки.

Щоб із Дубів кіньми, впряженими до воза, потрапити у центр села, треба було кругом їхати по річці, обминаючи «п’ятачок», на якому були обійстя чотирьох господарів (тепер там два будинки: Дяківнич Д., та Стецишин М.).

 Щоб із центру села потрапити на Могівки, треба було об’їхати «п’ятачок», з’їхати у брід біля Кулеби Галини,  а із броду виїзд на Могівки і на Дуби. Прямого виїзду із центру села на вул. Шевченка не було- занадто стрімкий берег. Але для пішоходів була дерев’яна кладка.

Сучасну дорогу на Дубах станильчани вручну проклали у 1942 – 1943рр.. Попередня дорога йшла попід береги «Кам’яної гори»вздовж річки. (Там, де тепер хата Мотики А. і т. д.).

Важко собі уявити, що дорога, яка веде на Гарби попри школу, ще до 1943 р. пролягала не з того боку школи. Так, так, не з того боку школи! А вздовж річки берегами їздили кіньми, впряженими до воза.  За школою з’їжджали у брід і направо повертали на Гарби,  а наліво через річку виїжджали на Рахмани.

Сучасна центральна дорога (вул. Грушевського)  не мала такого вигляду, як зараз. Городи навпроти школи тягнулися до річки. У 1942 – 1943 р. р. «відрізали» землю від городів і розширили стежку на дорогу. Згадують односельчани, що розширювали її кілька разів. Не всі господарі охоче годилися віддати метр – два присадиби на дорогу.

Розширялася дорога, розширялася – тай пролягла попри самісіньку хату родини Климів, що  стояла на розі вул. Рахманів. Та згодом вони виселилися із хати і розібрали її. А дорогу поширили ще раз, вирівнявши її крутизну.

Початок вулиці Рахманів був густо забудований хатами, які по-родинному тулилися одна до одної. Зараз на цій землі один господар – Гарба Ярослав Васильович, а колись було їх аж чотири.

Сучасної металевої кладки, що біля школи, не було. Її проклали у кінці 70-х років. З боку школи берег був пологий, а із Рахманів - стрімкий. Та чомусь саме його дітвора облюбувала, і взимку їздила з нього на санках. Бувало, виковзали його так, що ставав як скло, тоді дорослим важко було зійти до дерев’яної кладки через річку. От і доводилося їм трохи обходити. Та весною, під час відлиги, чи влітку, під час повені, кладку часто зносила вода. Виникла потреба збудувати міст високо над річкою. Жителі села із Гарбів, при допомозі  всієї громади, збудували металевий місток, конструкції  якого розрахували так, щоб могли їздити легкові автомобілі.Організацією роботи керував Стецик Михайло Дмитрович. Саме тоді, змінився рельєф тих історичних бродів і роз’їздів.

Отже, сучасна система доріг виникла недавно. Дороги вулиць Дуба, Шевченка, Грушевського, І. Франка виникли 1942 – 1943 рр. Вулиця Спортивна  та вул.Стебницька у 1980р. А вулиці Петриги, Незалежності, Мазепи у 1990-2000р.р..  Всі вони були невпорядковані, з глибокими ямами та вибоїнами.

Зараз  центральні дороги та вузькі вулички вкриті асфальтом. У будь-який кінець села можна потрапити асфальтовою дорогою. Бездоріжжю кінець! У селі сталися великі переміни у нелегкий час: коли сусідній Стебник «тупцює» на місці, Трускавцю бракує коштів, щоб навести лад із дорогами – Станиля процвітає. Все це зумів здійснити сільський голова Михайло Васильович Сащук.

-2007р.-

металевий Стецик Михайло міст з Дмитрович Рахманів організатор на Гарби будівництва

1975р.металевого моста

VII.Соляний промисел у Станилі

Особливо жвавою для станильчан  була торгівля сіллю. Щей досі багато сільських криниць мають солону воду. Для приготування чаю та солодких напоїв вона не годиться. А от картоплю чи суп готуючи, можна й  не солити.

У підніжжі «Кам’яної гори», біля самої річки Солониці, б’є джерело сировиці.  Там сіль «виростає», утворюючи чудернацькі фігури, влітку, наче баба снігова під берегом стоїть. Хлопці її палицями розсунуть, а через тиждень знову солі назбирається. На сьогоднішній день відомі чотири соляні джерела: біля школи, на Дубах під «Кам’яною горою», у центрі села – «Підбаньки», та у «Ялівцях», де ще під час війни брали сировицю і виварювали сіль.

Там постійно б’є джерело.

Технологія видобутку солі проста: з криничок відрами набирали сировицю (соляну воду), потім виливали її у великі металічні ванни –бритванки  (такі плоскі посудини), під якими горів вогонь. Вода випаровувалась, а на дні залишалася сіль – біле золото. Готову сіль формували у конічні грудки, які в 11 – 16 ст. називали «головаженню», а пізніше «топками». Аж у 1914 р. почато продаж солі у розсип.

У 80 – х роках ХХ ст. Михайло Федорович Стецик, що проживав навпроти школи, розповідав, що йому розповідала баба, а бабі ще баба, що давно – предавно  станильчани возили сіль десь за Борислав, де можна було за неї придбати різний крам.Розповідав, що дорога до Борислава була коротшою, ніж зараз, через Помірки вздовж річки. І все запитував,  чи я не знаю, куди могли возити «біле золото» односельчани. Тоді я не знала, що відповісти. Таку ж подібну історію із минувшини нашого села мені розповідав Кравчук Дмитро Петрович, Кіселичник Юрій Васильович, який багато знав  із історії села та України від свого діда Кіселичника Юрка. 

Можливо, це не де інде, як у «Тустань».  Наскельна фортеця «Тустань» відігравала не тільки оборонну  й митну функцію, а була ще й одним з центрів торгівлі.

Відрізок шляху, по якому експортували галицьку сіль на Схід і Захід, дістав назву Соляного гостинця. Саме на Соляному гостинці лежало і наше село та Тустань.

Люстрація Дрогобицької жупи за 1565 р. повідомляє: «За лісом  є село, назване Урич під городищем Тустань . В ньому беруть мито від тих купців, котрі йдуть горами, минаючи Дрогобич. Оренда мита  чинить 14 злотих».(5) Плату стягували за перевезення різноманітних товарів і за перегін худоби. Брали мито й іноземною валютою, а також сіллю  в шкіряних мішечках.

Іван Вагилевич пише: «Попри замок  ішов гостинець. Біля нього є поле, яке називають «Товар». Тут купці обмінювали сіль на товарят (худобу,  коней, волів)».

Та до кінця 16 ст. фортеця «Тустань» занепала.

Любили розповідати станильські старожили, що до Станилі по сіль приїжджали чумаки із Києва чи з-під  Києва. Кіселичник Іван Петрович пишався тим, які були мудрі наші предки, що сіль виміняли у чумаків на першу церкву Юрія, про що свідчили написи над дверима.  А згодом  обміняли  сіль на образ , який привезли монахи волами, а наші люди їх зустрічали всім селом, молилися і співали церковні пісні. Саме монахи занесли цей образ у церкву і помістили там, де слід. Дуже просив  Іван Петрович, щоб я не забула про це написати великими літерами, бо,мабуть,  жодне село не пережило такої вагомої події.

Про монахів і образ мені розповідали Кіселичник Юрко Васильович, Стецишин Михайло Дмитрович та Сащук Параскевія. На жаль, ніхто не знає про який саме образ іде мова.

 Станильські люди старшого віку розповідали, що промисел торгувати сіллю або міняти її на щось (продукти чи промислові товари) існував в нашому селі століттями, аж до 1948 року, особливо пожвавився у 1947 році, бо під час розрухи та війни завжди зникали  сірники  та сіль. Правда, провадити його не у всі часи можна було легально та відкрито.

учні русло досліджують річки соляні Солониці джерелабіля її витоку

VIII. Станиля за Австрійського та Польського панування

В історії міст і сіл Української РСР розповідається, що в результаті першого поділу  Польщі в 1772 р. відбулося приєднання території Львівщини до Австрії. 15 вересня австрійські війська ввійшли до Львова і оголосили його столицею Галичини. У 1787 р. австрійські власті проводять облік землеволодіння. Незабаром вони встановили державну монополію на виробництво солі.

У скрутному становищі опинилися прикарпатські соляні промисли, в тому числі і нашого села, через те, що Галичина виявилась відірваною від більшості частин українських земель – Волині, Правобережної України, а також Молдови і польських територій, які впродовж довгого часу були головними споживачами прикарпатської солі. У зв’язку із цим, а також з метою економії палива (солеварні споживали велику кількість дров) австрійський уряд протягом 1773 – 1799 рр. закрив 49 солеварень.

Умови життя станильчан були важкими. Соляні промисли занепали, а землі були неродючі. Селянам заборонялось черпати ропу  для виварювання солі навіть у тих випадках, коли вона протікала через їх городи. Часто фінансові стражники і поліція за використання ропи обкладали селян штрафом, або вдавалися до фізичного покарання,-розповідав Кіселичник Іван Петрович.

-30 відсотків селян були безземельними, 45 відсотків – малоземельними. Щоб існувати, вони нелегально варили сіль. Свою продукцію возили продавати  в Бориню, Сколе, Стрий, Турку, села Дрогобиччини, - продовжує розповідь пан Кіселичник.

В селі працював водяний млин. Та частина села називається «Млинища».  Та селянам молотити своє зерно на панських млинах обходилось дорого, тож часто вдавалися господарі до жорен. На жорнах мололи зерно вручну на муку. Багато на цю тему складено анекдотів, пісень, приказок, жартівливих коломийок.

Неподалік од села, між Станилею і Доброгостовим, на «Голодні» (так називали те поле) була кузня. Великою популярністю у селі, як і у інших селах Галичини, користувалися ковалі. Ковальське ремесло дуже потрібне в селянському господарстві. Ось такому ремеслу, аж 3 роки,  навчався у тій кузні, у німців – ковалів, Карпин Іван Петрович. Здібний був учень, а згодом здобув слави вправного коваля серед жителів навколишніх сіл. Німці – ковалі цінили і поважали Івана. Йому довіряли виготовляти складні художні витвори. У серпні 1944 року була дуже гарна літня погода. Рано – вранці до хати Карпина прибули гінці від вчителів-ковалів, які пропонували Іванові втікати з ними у Німеччину і продовжувати там займатися тим же ремеслом. Іван відмовився, але про своїх вчителів із вдячністю і  шаною згадував все життя.

Була у селі корчма, якою володіла єврейська сім’я. Працювала  вона цілодобово. Там завжди було людно. Любителі погуляти могли пропити свою хату та весь маєток. Був у Станилі такий випадок, що житель села пропив хату і майно, а  сім’я опинилася під небом. Цей  випадок став повчальним для  станильчан. З етичних міркувань я не вказую прізвища. Про станильську корчму є письмова згадка 1653 р. Її орендував Лазор разом із корчмою у Трускавці. Корчма давала великі доходи, свідченням чого є сплачуваний податок (7).

До 1939р. були 4 магазини. Тютюновими виробами торгував Стецик Василь Васильович. Була кооператива і два  продуктові магазини. Та особливо цікавим для молоді був магазин Кравчука Дмитра Івановича, що знаходився у будинку Братціва. Крім продуктів у магазині були 5 – 6 велосипедів, які власник давав напрокат за 10 грошів на 1 год. Та й сам Дмитро був цікавим молодим хлопцем, перебував у вирі громадського життя, цікавився політикою. У нього було радіо, яке накручував на різні станції. Його послухати можна було за 2 грош за голину. От і тягнулися до нього односельчани. А серце Кравчука було щиро християнське. Він був одним із п’яти членів у комітеті, який боровся за ліквідацію атеїстичного музею, розташованого у церкві.

Зручне географічне розташування Станилі  сприяло його жителям у пошуках роботи в Стебнику та Трускавці, чи просто у пошуках підробітку дрібною торгівлею у цих містах, прибиранням вулиць чи вілл у Трускавці, що починав розвиватися як курорт.

-У сусідньому Стебнику в 1874 р. інженер Е. Віндакович підтвердив велику цінність калійних солей як мінеральних добрив для сільського господарства. На початку 20 ст. почали використовуватися родовища калійних солей. Запрацювала шахта і дробарка по роздрібненню каїнітової руди. Хоч праця у шахті і в дробарках була каторжна, зарплата мізерна, проте вважалося, що люди, котрі там працювали, були забезпеченими, бо вони мали можливість заробляти гроші,- так розповідається в  історії міст і сіл Української РСР.

На Саліні  працювали два брати  Андріяшини. Це були працьовиті, з прогресивними поглядами люди. Андріяшин Амбросій Прокопович своєму синові Осипу розповідав про цікаву традицію на Саліні: «Перш ніж опуститися у копальню, рудокопи  молилися перед іконою святої Варвари. Вони вважали святу великомученицю Варвару своєю заступницею і покровителькою».

У часи комуністичного свавілля цей ритуал було заборонено. Нащадок шахтних прохідників і сам прохідник Зиновій Сидор заховав ікону до кращих часів. Тепер він повернув її на перший рудник калійного заводу. На даний час у шахті на глибині 220 м є унікальна підземна каплиця. Кожного року на свято Варвари станильські шахтарі, їх рідні та знайомі опускаються у шахту на святкову відправу.

Як згадує Андріяшин Осип – нащадок перших  станильських рудокопів, а згодом і сам рудокоп : «На Саліні проводилася сильна дискримінація. Робітникам – українцям платили менше. Мій батько вступив у раду (син не міг пригадати, як вона називалася)  не політичну організацію, а таку, що боролася за права робітників – українців, проти дискримінації». А в « Історії міст і сіл Львівської області» написано: «В Стебнику була створена робітнича Рада, яка ухвалила постанову про введення з 1 грудня 1918 р. на заводі 8 – годинного робочого дня, який до того тривав 10 – 12 год, а також про надання допомоги сім’ям загиблих на війні та інвалідам».

Та дискримінація посилювалась. Осип Амбросійович розповідає: «Українців звільняли з роботи, а привозили робітників із Польщі».

У 1923 р. відбувся страйк робітників стебницьких копалень. Тоді організували робітничу профспілку, до якої  вступили і наші односельчани.

Брати Андріяшини – перші робітники із Станилі на Стебницькій  Саліні.  Вони були свідками багатьох робітничих рухів, що відбувалися на початку 20 століття. Згодом більша половина чоловіків нашого села працювала на Саліні. Це був прогресивний робітничий клас.

                                                           -2007р.-

Січові стрільці

Мотика Павло

Іванович

Кравчук Петро

Федорович

Карпин Іван Петрович       зліва направо 3-ій ряд 3-ій зліва Марків            батько та син відомий коваль              Стефан мав 26 років. 1926р.            Андріяшини

Дрогобичини

зліва направо Дмитрів

Василь, Кравчук Василь, Пристай Михайло 1921р.

IX. Станиля 1930 – 1940-х років.

Ріст культурно – національної свідомості

У 30-хроках зросла національна свідомість українців. Станиля, як і всі села Галичини, переживала ці процеси, характерні для сіл галицької землі довоєнного періоду. Виникла потреба у свідомих станильчан об’єднуватися в українські товариства, організації навколо української інтелігенції, громадських активістів, де витав високо – патріотичний дух, де сповідували любов до України та плекали мрії про її державну незалежність.

Пишаються станильчани тим, що перед Другою світовою війною у селі було Товариство «Просвіта», яке трималося на ентузіазмі молоді. Осип Андріяшин розповідає: «Хату для «Просвіти» винаймали неподалік від теперішнього клубу, там, де тепер будинок М. Білана,  а також у Кіселичника Андрія,  що навпроти школи. Просвітяни із концертами, виставами виступали на фестинах у Станилі, на Різдвяні свята ходили з колядою».

Особливо запам’яталися фестини 1938 року, що влаштували на толоці, на Тьигані. Виступав церковний хор, були змагання з футболу, грав духовий оркестр із Колпця. Станильська молодь давала концерт, яка, власне, в такий спосіб мала можливість виявити перед людьми свій талант у піснях, декламуванні віршів, народних танцях чи виставах. А мешканці Станилі. Трускавця, Доброгостова були глядачами і мали змогу відпочити від буденних турбот, посміятися від душі, бо після концертів завжди із гарним настроєм ішли додому.

Активісти «Просвіти», які брали участь у проведенні фестин, згадували, як готували сцену, як самі шили декорації і костюми.

-   Любо було глянути на сцену, коли усі учасники дійства вийшли в українських народних строях. Дівчата – у квітчастих спідницях, вишиваних блузках, на головах віночки із квітів. Хлопці – у вишиваних сорочках, червоних шароварах,  опоясаних вишитою крайкою, у чорних чи коричневих чоботях. Від різних кольорів очі розбігалися. А як залунав український Гімн – серце завмирало, - згадує Андріяшин Осип.  – А як красиво співали наші дівчата: Мотика Анна Василівна, Кравчук Марія Іванівна, Андріяшин Дарія Олексіївна, Павлічко Анна Степанівна.

Та все – таки громада с. Станилі, в порівнянні із навколишніми селами, була байдужа до справ національних. Активістів було мало. Отже, вони потребували допомоги та співпраці з іншими патріотами.

-   Станильській «Просвіті» надавали допомогу колпецькі та солецькі  просвітяни,- розповідає Кравчук Марія Іванівна. – Вони нам допомогли у постановці вистави «Кум солтис», де я виконувала роль 13 – річної дівчини. За їх допомогою поставили танець «Аркан». При колпецькій «Просвіті» був організований духовий оркестр, який грав у нашому селі на святах.

Розповідають станильчани, що «Просвіта» у Колпці, Сільці була розвиненою і чисельною. За даними звітів Товариства «Просвіти» за 1906 – 1907 рр. у Колпці було 140 чл.,  бібліотека – 200кн.; голова – Стефан Лобода. Наші молоді хлопці і дівчата спочатку входили у чисельний склад колпецького Товариства «Просвіта», де вони мали можливість вчити історію та географію рідного краю, брати участь у відзначенні національних ювілейних дат.

Особливо урочисто відзначалися Шевченківські дні.

Заснуванню «Просвіти» у Колпці та Сільці  передувала просвітницька робота української поетеси Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер), яка від 1888 – до 1920 року (із незначними перервами) вчителювала у  Сільці. Вона віддавала усі сили свого великого серця в улюблену справу, прагнучи поширити освіту серед знедолених і неосвічених селян. Уляна Кравченко допомагала найбільш здібним дітям продовжувати навчатися, організовувала драматичні гуртки, читальні. Такі яскраві постаті не могли не залишити свій «слід»  у житті  села.

Колпецькі та солецькі  патріоти  допомагали у створенні станильської  «Просвіти».

Розказують односельчани, що на початку 30 – х років (це ті часи, які охоплює їхня пам’ять) при «Просвіті» була читальня. Дуже популярними були історичні книжки, журнали «Місіонер», «Сільський господар». Просвітяни переживали і дбали про те, щоб підняти національну свідомість у людей. Не було вечора, щоб до читальні не сходилася молодь, а  по неділях, після відправи в церкві, йшли до читальні поважні люди вирішувати громадські питання.

-У Колпці поряд із «Просвітою» діяв комуністичний осередок, який  іменував себе як «спаситель» селян і робітників. Багато комуністів було у сусідньому Стебнику та Сільці. Ними керували жиди – запроданці. Вони намагалися вплинути і на молодь із Станилі. Та молоді станильчани їх цуралися. У селі комуністів не було, - розповідає Андріяшин Йосип.

-Комуністи в різний спосіб намагалися перешкоджати діяльності «Просвіти» та ОУН : вибивали вікна, де проводилися збори чи інші заходи, влаштовували погроми під час вистав, напади на членів ОУН. Я сам був свідком  таких розбійних нападів комуняк. Тому постійно треба було бути пильним, - продовжує розповідь Йосип Андріяшин.

- Колпецькі комуністи були особливо войовничі. Вони переслідували членів ОУН і у сусідніх селах: Болехівцях, Модричах, Раневичах. До Станилі не пхалися, бо тут не мали жодної підтримки,- завершує розповідь Андріяшин Йосип.

Отже, у передвоєнні роки у Станилі не було й чутки про комуністичний рух.

-2007р.-

X. Згадаймо тих, хто боровся за волю України

Повертаємо із забуття події, факти, імена.  З болем у душі осмислюємо сторінки нашої трагічної  історії, і не перестаємо дивуватися безмежному терпінню людей, які перейшовши крізь пекло сталінських таборів, знаходять силу на прощення і не кличуть до помсти. А хочуть лише одного – Правди про себе, свою історію і про страшний окупаційний час.

Вони охоче розповідають про ті  страшні часи і ні крихти зла на нікого не тримають. Це люди сильні духом, хоч вже слабі фізично. Гарно хтось сказав: «Такими людьми нація стоїть».

Активні, національно – свідомі молоді станильські хлопці ще до 1939 р. в Сільці вступили в ОУН. Це Кіселичник Юрій Михайлович, Дуб Петро (Тарас) Дмитрович, Кравчук Дмитро Іванович, Жагаляк Михайло Юркович. 

Була у селі і молодша група ОУН, які належали до «юнацтва» ОУН. Їх називали «ЮНАКИ». До юнацтва вступили: Андріяшин Осип Амбросійович, Мотика Петро Іванович.

Перед тим, як вступити в ОУН, вчили історію України, релігію, проводили ідейно – політичну роботу серед односельчан. Старша група ОУН дуже гордилася «юнаками». Старші члени ОУН належали до Сільця, а юнацька група до Доброгостова. З осені 1939 р., як вступила Червона Армія до Галичини, по 29 червня 1941р. проводяться масові репресії комуністичної влади проти населення Західної України. Знищено катами  НКВД – НКГБ багато тисяч людей у приміщенні колишнього суду на вул. Стрийській в Дрогобичі, в інших місцях. Депортовано багатьох мешканців Дрогобиччини і членів їх родин у Сибір.

Большевики  у чорних списках, як членів ОУН, мали і наших станильчан.  Одного разу в село приїжджає машина енкаведистів і шукають Кіселичника Юрка. В селі зробився такий лемент, що всі пси із буд повилізали і гавкали так, що годі було щось почути. Люди їх вводили в оману і все показували не ту хату, бо в селі Кіселичників є багато. Та все ж вдалося їм вийти на слід Юрія, впіймавши його на «гарячому», як той передавав по телефону інформацію побратимам. Спочатку сидів у Дрогобичі на Бриґідках, а згодом у тюрмі Дрогобицького «енкаведе» - там, де в наші дні відкопано рештки чисельних жертв большевицького терору.

Кіселичник Юрій Михайлович підпав під горезвісний дрогобицький «процес 64 – ох», із яких половині присудили смертну кару, а іншим – багатолітні сибірські концтабори. Нашому односельчанину присудили смертну кару.

30 червня  1941р. Юркова мати ледве впізнала сина по чоботях серед сотень спалених жертв. Його як героя, як визначну людину у селі, поховали біля церкви. На похорон зійшлися усі односельчани: від малого до найстаршого.

Однак, через 60 років знову довелося перепоховати Юрія. За роки радянської влади частина церковного подвір’я, на якій була його могила, відійшла до сусіда. Незручно стало родині доглядати за могилою. Тоді вирішили вони його перепоховати на подвір’ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Перепоховання відбулося. Тепер до могили нашого славного односельчанина щонеділі протоптують стежку родина та односельці, промовляючи молитву, щоб не збивалися прийдешні покоління на манівці, щоб продовжували його справу на славу України.

Про останні години, а може і хвилини життя Юрія,  односельчанам розповідав Жагаляк Юрко із Дубів,  який  також у цей час був арештований  за свого сина Михайла, та про це згодом. Ввечері вони бачилися, кількома словами перекинулися, а зранку вже не було Кіселичника Юрія. Жагаляку Юрію з початком війни 1941 р. вдалося вирватися на волю. Повернувся у село і наповістися не міг про те, скільки йому прийшлося перетерпіти фізичних знущань і які страхіття побачити. Та був щасливий від того, що син Михайло не потрапив до їх рук, бо дуже вже за ним полювало НКВД.

Жагаляк Михайло Юркович був старшим станильської групи членів ОУН.

Перед початком війни 1941 р. всі члени ОУН зброю тримали вдома. Проте прийшла вказівка від Данилишина, щоб її зібрати і здати у сховок до Жагаляка Михайла, бо ось – ось почнеться війна, і треба мати облік зброї і точне місце її знаходження. Як розповідав Андріяшин Осип, що всі команду виконали і чекали подальших вказівок.

Одного прекрасного весняного, чи то вже літнього дня,  незадовго перед початком війни, коли всі односельчани були в церкві, в село приїжджає машина з військом і шукають хату Жагаляка Михайла Юрковича. Кравчук Дмитро Іванович те побачив і побіг навпростець через поле сповістити Жагаляка. Михайло тієї неділі до церкви не пішов, під хатою читав книжку. Дмитро встиг попередити товариша, і Михайлові вдалося втекти у ліс.

Та тут приходить тато із церкви. Бачить на подвір’ї багато військових, які нишпорили кругом, заглядали у кожен куток їх обійстя. У ямі під сіном і буряками знайшли сховок із зброєю. Почали бити батька і вимагати, щоб той розповів їм  про сина і видав його.

-        Где твой сын?

-        Та не знаю, де він. Я був у церкві, - відповідав батько і розпачливо запитував, - А що мій син такого зробив, що ціла машина війська його шукає?

-        Националист он, понимаеш!

Кинули Михайлового батька на машину, а самі сіли на нього і  ледь живого привезли в Дрогобич на вул. Стрийську, 3.

Ось так батько за сина, Жагаляк Юрко, потрапив до Дрогобицької катівні НКВД. З початком війни йому вдалося вирватися з цього пекла  і розповісти про останні миті життя Кіселичника Юрка. Та довго вже не жив. Далися взнаки фізичні та душевні рани.

А син Михайло не відрікся від своїх переконань. Він був упевнений, що треба боротися за національну і державну незалежність України.

Весною 1943 року німці вирішили зіграти на національних почуттях галичан і запропонували їм створити своє військо. Була створена одна стрілецька дивізія  у складі німецької армії. Назвали цю дивізію «СС Галичина». Наші патріоти надіялися, що німці допоможуть українцям у створенні державності. У патріотично налаштованих юнаків з’явилася можливість боротися за волю України, так як Січові стрільці у складі австрійської армії. А,зрештою, на той час вибір у них був невеликий: або на військову службу, або на рабську працю до Німеччини. Загони УПА в Галичині з’явилися лише наприкінці літа 1943 року.

Весною 1943 р. вступив у дивізію « СС Галичина»Жагаляк Михайло Юркович. Із ним вступили Гарба Василь Миколайович, Мотика Іван Васильович. Із іншою групою хлопців у дивізію « СС Галичина» вступили Карпин Йосиф Васильович, Пристай Мирон Михайлович. Як  гарматне м’ясо,  погнали окупанти наших хлопців на зустріч військам,  що сунули зі сходу. Під Бродами дивізія була оточена і знищена Червоною Армією. Багато галицьких хлопців - справжніх патріотів склали свої голови на тім полі бою.Серед них - Жагаляк Михайло Юркович. Ті, що чудом вціліли, потрапили в полон, а відтак опинились в сталінських концтаборах.

У 1944 р. наших хлопців Гарбу Василя Миколайовича, Мотику Івана Васильовича, Карпина Йосифа Васильовича, Пристая Мирона Михайловича засуджено до 10 років ув’язнення. Про долю першого капітана футбольної команди-Пристая Мирона, хочу розповісти докладніше. Із тяжким пораненням, а до поранень додалися ще інші хвороби, потрапив у полон Мирон. Він втратив вагу і при рості 185см. – важив 50кг. Його викинули разом із мерцями у виділене для цього місце. Та із Божої волі, мимо проходила санітарочка і побачила, що один із них подає ознаки життя, а значить живий, і все зробила для того, щоб визволити його із пазурів смерті.Коли вона промивала йому рани, годувала із ложки, бо був у тяжкому стані, хлопець жартував, що як одужає, то візьме її за дружину. Дівчина сприймала це як жарт. Він одужав і його забрали відбувати покарання, але про свою рятівницю у тюремних казематах пам’ятав. Після закінчення терміну ув’язнення він  приїхав до неї, щоб виконати обіцянку. Повернувся у Станилю із своєю рятівницею – російською дівчиною Євгенією, у селі її називали Женя. Вона для Мирона була вірною і доброю дружиною, народила йому три сини і одну дочку.

Нарешті, прийшов час, щоб відкрити таємницю, яку ретельно берегли Мирон Пристай, його батьки, що у дивізії « СС Галичина» був наш вчитель Гада Роман Євстахович. Йому чудом вдалося уникнути полону, а через два роки потрапив у Станилю на роботу в школу. Він став добрим другом родини Пристаїв і, як син, робив все можливе і неможливе, щоб уберегти їх від депортації з України в Сибір. Мирон Пристай і Роман Гада залишилися друзями на все життя.

Інші хлопці із дивізії « СС Галичина» після повернення із тюрми також із великими труднощами утверджували себе у рідній Станилі. Їм прямо заявляли у паспортному столі, що прописатися не зможете, а значить, знайти будь-яку роботу, і опинитеся в ролі «дармоїда», що каралося Законом.

По-різному склалась їх доля. Карпин Йосиф поїхав у Ворохту до свого племінника Марківа Йосифа, який після закінчення лісотехнічного інституту, був скерований туди  на деревообробний комбінат і там займав високу посаду. Він влаштував Йосифа на роботу і вирішив питання із пропискою. У Ворохті люди полюбили красивого, статного, розумного хлопця і в скорім часі Станиля і Ворохта породичалися. Карпин Йосиф одружився, але любов до рідного села не вщухала. Він часто із сім’єю приїжджав у Станилю і це було великим святом для всієї родини. Родинні і дружні відносини підтримуються по сьогоднішній день.

Щасливо доля склалася і в Мотики Івана. Він створив міцну сім’ю і його домівка в  Станилі на мальовничих Дубах. Гарба Василь із сім’єю все життя прожив в Трускавці. У всіх хлопців із дивізії « СС Галичина» доля звершилася щасливо.

Неоднозначною є оцінка дивізії « СС Галичина». Та однозначним є те, що дороговказом для тих хлопців була  Незалежна Україна.

Зимою 1944р. почався відхід німців на Захід. Із ними від’їжджало дуже багато людей, особливо інтелігенції, які мали страх перед совєцким терором. Станильчани розповідають, що в Станилі не було людей, які політично співпрацювали з німцями. Ніхто нікого за німців  не переслідував і не видавав, ніхто не чув себе винним і тому ніхто не втікав на Захід.

Тільки німці відступили, за ними в село вступила червона армія. Нова влада провела у селі примусову мобілізацію в Армію всіх хлопців і чоловіків відповідного віку. Зібрали їх у Стебнику, оглянули і визнали всіх здоровими. Без військової підготовки і зброї відправили у Карпати на фронт. Більшість із них закінчили війну у  Празі.

Щоб уникнути мобілізації у совєтську армію Мотика Петро Іванович та Андріяшин Осип Амбросійович ідуть в УПА.

- Ми собі дали слово, що не будемо служити совєтам. Не хочемо воювати за Червону Україну, бо то  закервавлена земля, - розповідає Андріяшин Осип.

Більше року воювали вони із московськими зайдами, виявляючи велику винахідливість і хоробрість при виконанні важливих завдань. Але сталася зрада, хтось їх видав і при виконанні завдання попали в пазури кадебістів.

У 1945 р. їх було засуджено більшовиками на 25 років, але була амністія, через те покарання відбували 10 років у Комі ССР. Два друзі нерозлийвода Мотика Петро і Андріяшин Осип разом відбували покарання і разом повернулися у рідне село. Були виснажені тяжкою працею політв’язнів у шахті і зовсім не хотіли згадувати про тюремні роки. Але забути про них не давали органи КДБ, бо «пильне їх око» хлопці відчували на кожному кроці. Довгий час не хотіли друзів прописувати у селі, і хлопці майже підпільно мешкали у родини. Але, Богу дякувати, знайшлися добрі люди, які допомогли влаштуватися їм на роботу. Це був Зубрицький Євстахій-головний енергетик калійного комбінату.

 Мотика свою наречену із роду Крамарів в Трускавці знав давно, але побралися, коли влаштувався на роботу. Все подальше своє життя прожив у Трускавці.

Андріяшин Осип, із династії шахтарів, влаштувався на Стебницький калійний комбінат, одруживсяся у 1960 році із  станильською красунею Катериною, збудував хату і виникли в молодого подружжя  приємні клопоти. Їхня сім’я поповнилася сином Ігорем, який став гордістю не тільки батьків, а й села. Закінчивши Київський будівельний інститут, залишився працювати у «Київміськбуді», де завжди займав відповідальні посади. Внучка Наталя гордиться своїм дідусем Осипом і бабусею Катериною і присвятила їм альбом під назвою «Дідусеві і бабусі», де уклала всі  світлини: прадідуся Амбросія (у якого стильна зачіска 20-х років ХХ ст.), дідуся Йосифа в молодому віці та його побратимів із ОУН – УПА, а потім шлюбні фотографії бабусі із дідусем.

Та на цьому розповідь про Осипа Амбросійовича не можна завершувати, бо ще багато хороших справ творила для села ця людина.

Це ж він впродовж багатьох літ насаджував маленькі дерева вздовж дороги через ціле село. А зараз яка краса довкола. Дороги урочисто замаєні акаціями, липами, каштанами, кленами та вербами. Весною і влітку пахне медом, бджоли гудуть, а пташки співають. Рай тай годі.

У селі про Осипа Амбросійовича кажуть, що це справедлива, добра, національно свідома людина. У його хаті поруч із «Біблією» -  «Кобзар». Він завжди вірив, що прийде час, коли Україна стане Самостійною Державою. А зараз вірить, що люди в ній заживуть багато і щасливо.

-2007р.-

Мотика                Андріяшин

Пристай Мирон Карпин Йосиф дивізія Галичина Петро Йосип Дивізія «Галичина» дивізія Галичина Мотика Іван 1938р. 1938р.

брат і сестра Андріяшин Осип із дружиною після повернення із сибірських ГУЛАГів 1960р.

XI. Станильські дівчата у підпіллі.

У 40-50-их рр. минулого століття чимало  станильських дівчат брали участь у національно-визвольних змаганнях, були в підпіллі, де виконували функції санітарок, розвідниць, кухарок, зв’язкових або, як називали тоді, «штафетчиць». Серед них не було зрадниць, але їх, як не прикро, зраджували. Варто пам’ятати їх поіменно: Наталія Степанівна Шимків–Тачівка, Анна Василівна Мотика, Марія Дмитрівна Карпин, Любов Василівна Руда – Жагаляк, Марія Дмитрівна Павлічко, Дарія Олексіївна Дяківнич–Андріяшин, Марія Петрівна Кіселичник–Буган, Анна Степанівна Павлічко-Добровольська, Марія Іванівна Кравчук, Гелена Іванівна Братців–Жагаляк, Марія Михайлівна Кіселичник, Марія Дмитрівна Равлик–Михаць.

Окремі з них були зв’язковими легендарного повстаця,командира боївки Романа Різняка-«Макомацького», носили «штафету»до визначених місць, проявляючи кмітливість, мужність, відвагу.

Боротьбі за Незалежну Україну вони присвятили свої молоді літа. Із розповідей Анни Василівни Мотики, Марії Іванівни Кравчук, Любові Василівни Жагаляк дізналися, що не один раз їм доводилося передавати «штафету» (листа чи повідомлення) вночі, бігти у визначене місце так, щоб ніхто не запримітив, і повернутися до сходу сонця. Ось, як Анна Мотиказгадувала: «Біжу вздовж струмка, що тихим дзюрчанням вселяв спокій, у поле під Доброгостів. Вдивляюся у далечінь, щоб  побачити зв’язкового, і нічого не видно. Думаю, щоб присвітив місяченько на хвильку, аби добре роздивитися. Присвітив …. Побачила, підбігла, передала, що треба, і гайда додому». Адже, кожна підпільниця носила «штафету» лишень своємузв’язковому. Інших зв’язкових вони не знали.

Згадували ті події і по крихтах старалися відтворити свою працю у побудові волі України та розповідали про борню за самостійність інших, відданих ідеї і чину, звитяжних, нескоримих і мужніх.І раділи, що дочекалися Незалежної України. Свої вчинки, діяльність не підносили до героїчних, бо робили все, за покликом серця.

Якось одного разу, «по зв’язках» до Анни Мотики  прибув повстанець, якого побратими визволили із тюрми «Бригідки». Був не один, а - із супроводжуючим.

Анна поселила їх у цьоциній хаті, що стоїть вище її обійстя (тепер там мешкає родина Васьківих ). І разом із мамою взялися «виходжувати» раненого повстанця. Він був кволий, поранений у ногу, сильно кашляв, а тіло густо вкрили синці й кровоточиві ранки – наслідки жорстоких побоїв. Як кажуть: «Живого місця на ньому не було». Супроводжуючий від пораненого не відходив, допомагав промивати і перев’язувати рани. Як розповідала Анна, було важко. Треба було хлопців нагодувати, ще й одягнути у теплий одяг, бо прибули вони ще за тепла, не минуло й кількох тижнів, як настали приморозки, подули холодні вітри.

Хлопці, підкріпившись, збиралися відходити, але чекали на вказівку командира. Останнього дня, під час вечері, повстанці сталикоротко розповідати про своє життя, випробування, що випали на їх долю. Не один раз їм було холодно і голодно, бо хто їх мав нагодувати, якщо люди не дали – той не було, що їсти. Поранений казав, що він зі Станіславщини (тепер Івано - Франківщини), а звати його Іван Бойко. Того вечора вони співали стрілецькі й повстанські пісні і мріяли про Самостійну Україну. Іван часто згадував місто Коломию. Про своє місто знав багато пісень. Говір його був цікавий, гуцульський, а сам хлопець - дуже дотепний, у бесіді часто використовув народні приповідки.

Того дня Анни Мотики в Станилі не було. З молочарні, де вона працювала, її направили у Дрогобич. А тим часом у село приїхали машиною енкаведисти і стрибки. Хлопці вирішили утікати в ліс. На полі за селом була прожекторна, де стояла зенітка. На ній чергували цілодобово військові. В той день чергувала  жінка, яка згодом все життя мешкала у Трускавці. Вона й застрелила Івана Бойка. А супроводжуючий був здоровіший і  спритніший зумів втекти у ліс. Зі сльозами на очах згадувала пані Анна про загибель повстанця, про  якого, на жаль, небагато знала.

Стояла пізня осінь. Станильські хлопці Михайло Дмитрович Стецишин із друзями, неподалік у лісі згрібали листя на підстилку худобі і все це бачили. Сумну новину вони одразу розповіли Анні. Плакати не було коли. Тож вона разом із  братом Михайлом  і його друзями вирішили вбитого повстанця поховати, бо лежав на полі.  Хлопці принесли  по дошці і зробили труну. А як настала ніч, поховали його там же, недалеко  від того місця, де вбили. Лишень яму викопали за корчами, щоб не було видно із прожекторної. Все зробили по – християнськи: промовили молитву, поставили березовий хрест. А з часом, вже після повернення із тюрми на рідну землю, пані Анна з братом поставили металевий парканець навколо могили та металевий хрест. Кожного року за Івана Бойка замовляла Службу Божу. У полі, недалеко од лісу, одиноко стояла могила сама. Тепер ця могила знаходиться на території трускавецького кладовища.

А незабаром, у 1946 р., Анну схопили і  повезли у Дрогобицьку тюрму НКВД, що знаходилася на вул. Стрийській. Як згадувала,  «били страшно, й не думала, що виживу після побоїв, але як тільки приходила до свідомості, то тішилася, що ще живу».

- Мене, на моє переконання, здав Доброгостівський станичний, - говорила Анна Василівна. – А від мене вимагали кати мого народу, щоб я зрадила іншого станичного, Василя. Але я не «здала».

Три подруги: Анна Мотика, Марія Кравчук, Марія Буган були схоплені одночасно і засуджені на 10 років концтаборів Сибіру. Покарання відбували з 1946 – по 1950 рр. у тюрмі у Красноярську, а згодом у спецтаборах Караганди.

А через тиждень, після заарештованої першої групи дівчат, повезли на далеку північ нових станильчанок підпільниць:Любов Жагаляк-Руду – кличка «Вишня», Наталію Тачівку-Шимків, Анну Павлічко-Добровольську, Марію Карпин. Спершу опинилися вони в тюрмі НКВД на вул. Стрийській у Дрогобичі. Їх довго допитували, били, жорстоко катували, пережили справжнє пекло. Анна Добровольська – Павлічко до кінця життя не лягала спати горілиць, а - на боки, бо під час допитів енкаведист, вчепившись за косу, бив її головою до стіни так , що аж вирвав волосся разом із шкірою. Рана затягнулась. Анна прикривала її волоссям, але це страшним болем давало знати про себе все життя. Марію Карпин після катувань на допитах було не впізнати: голова чорна, як головня. Все наступне життя боліла її. Після повернення із Сибіру у рідне село в молодому віці померла. Як згадувала Любов Руда, то була смілива і добра дівчина. В тюрмі заступалася за дівчат, через те часто потрапляла в карцер.

Переглядаємо світлини із далекого Красноярська, Воркути, вдивляємося  у обличчя молодих усміхнених дівчат, волосся акуратно викладене, накручене на рурку і спливає думка: «Ні, ніщо не могло скорити, знищити морально українських дівчат. Знаходили вони бажання і силу виглядати і там, у тюремних умовах, красиво. Так, це справжні красуні, чарівні вони і зовнішністю і душею».

Згадували жінки із підпілля, що  Буганову хату на Дубах, між собою називали  «Самостійна Україна», бо там збиралися хлопці із лісу. Не один раз там бував і сам Роман Різняк-«Макомацький». Відважний, мужній, хоробрий. Енкаведисти за нього давали 30 тис. рублів і орден Леніна. А він  у них під носом «гуляв»,  інформацію про арешти, вивезення наших родин у Сибір вивідував

У серпні 1947 р. стодола Буганів запалала. Її підпалили московські окупанти під орудою самого генерала Сабурова.  Та прорахувалися, нікого із повстанців там не було, проте, це не завадило сім’ю Буганів вивезти у Сибір.

Про ті події Марія Буган (дочка) дізналася із листів, бо вже рік була у таборі далекої півночі. Маленька,  ростом заледве півтора метри, худорлява, витримала все: і фізичні тортури, і тяжкі умови табірного життя. «Але, після повернення із Сибіру, найтяжче було пережити нерозуміння односельчан, і навіть окремих родичів», - розповідала Марія Буган.

Знайшли дівчата на чужині своїх сужених. І у ті далекі 60ті роки, приїхали із ними у село прекрасні люди, колишні вояки УПА, політв’язні, які поповнили ряди національно свідомих станильчан, справжніх патріотів України: Іван Рудий, Іван Дяківнич, Іван Шимків, Микола Добровольський.

Іван Васильович Рудий народився на Ходорівщині, та знав кожну стежку у лісах Дрогобиччини, Сколівщини, Турківщини, бо обходив їх під час визвольних змагань у сотні Різуна.

Зовсім мало знаємо про його ратні подвиги, бо більше розповідав про сміливих і відчайдушних побратимів, що в ім’я перемоги Ідеї України віддавали своє життя. Говорив, що добре були озброєні: мали кулемети, автомати. Знаємо те, що склав Присягу воїна УПА, а на початку квітня 1945р. був поранений недалеко від рідного села Добрівляни, що  на Ходорівщині. 22 квітня 1945 р. його арештували. Військовим трибуналом був засуджений на 10 років позбавлення волі.

 Помер у 1991 р., не доживши до проголошення Незалежності України 14 днів.

Він до кінця своїх днів залишався вірним сином України. Його велика любов до України продовжується у нащадках.  Дочка Віра та син Зеновій брали активну участь у народних маніфестаціях у Дрогобичі, Трускавці, Стебнику, Львові. Одними із перших вступили у Товариство  рідної мови ім. Тараса Шевченка у селі Станилі та у Народний Рух України.  

Микола Гнатович Добровольський - чоловікАнни Степанівни Павлічко. Його по-дружньому у Станилі називали «волиняка», бо народився 11 листопада 1920р. на Волині.

Історію утворення УПА знав не із книжок, а із життя, бо був свідком цих подій.

В розповідях згадував, що молодь у його селі  Дрозні і у сусідньому Порську була дуже національно свідома, що всі старші за віком були - членами ОУН, а молодші – «симпатиками».

- У 1937 р. і я був «симпатиком» ОУН, бо тоді мені було 17, а в 1941 р. мене прийняли в члени ОУН, - розказував ветеран УПА Микола Добровольський - Згодом у нас були самооборонні відділи, які об’єдналися і під проводом ОУН створилася Українська Повстанська Армія.

В УПА  він був підрайоновим і мав 7 сіл.Та великою гордістю його життя було те, що бачив самого  Романа Шухевича – Тараса Чупринку. А це було при таких обставинах. У Колках був вишкіл: санітарний для дівчат, а через паркан – для воїнів. Саме там, коли був на вишколі, зустрічався із Романом Шухевичем. Він був дуже активною людиною, справляв на хлопців неабияке враження. То був справжній полководець.

В 1944 році у лісах Горохова, на Волині, Миколу впіймали. Тоді ж схопили і коменданта тієї школи, що у Колках. Двох побратимів на одній машині везли у тюрму. Ця їхня зустріч була останньою.

Про важкі і довгі допити пан Добровольський згадувати не хотів. Розповідав, що йому винесли смертний вирок. Сорок один день тримали у камері смертників, кожного дня нагадуючи, що вже будуть виконувати його. Щоранку прощався із життям, думаючи, що він останній. А потім змінили смертний вирок на 25 років тюремного ув’язнення. Покарання відбував 12 років.

У 1956 р. перевезли  Миколу Добровольського на поселення у Красноярський край. Там і зустрів свою Анну.

У 60-ті роки молоді Микола і Анна із синочком Миколою повернулись у село.

-2007р.-

        Група у тюрмі Воркути                                                             Тюремні подруги Моти-

                      1948р.                                                                           ка Анна (1а зліва)1949р.

Красноярський край 1949р.                   Жагаляк Любов, Тачівка Наталія, Кравчук Михайло, Кравчук Марія, Мотика Анна на святкуванні

54 річниці УПА, с. Станиля, 1996р.

XII. Вулиця Дуба

Дуб Петро-Тарас Дмитрович (1918-1947р.р.)

Цю вулицю назвали так не в честь могутніх зелених насаджень, а в честь конкретної людини – Дуба Петра.

Лагідний, добрий, по-юначому ставний – таким запам’ятали його рідні і друзі. Дуже горнувся до книжки, знав багато творів Шевченка напам’ять. За те називали його побратими Тарасом, хоч вдома кликали Петром.

До 1939 р. вступив в ОУН в Колпці, дбав про читальню станильської «Просвіти».

У 1944 р.його забрали в радянську армію. Після війни повернувся у село, одружився, працював фінагентом.

Члени станильського підпілля розповідали, що частими гостями у хаті Петра були хлопці із лісу. Як згадувала його дружина Анастасія, що вони про щось розмовляли, а  він виконував для них різні завдання.

Одного погожого весняного дня 1947 року, перед Пасхою, блискавкою рознеслася вістка по селу про страшну смерть Дуба Петра : «Його побитого, потовченого повісили бандери на телефонному стовпі в центрі села». Видовище було страшним. Щей таблицю повісили із такими ж страшними погрожуючими  написами “ кожного сексоту (абревіатура від «секретний сотруднік» на російській мові) таке чекає і т. д”.

-   Що сталося?! Хіба  бандерівці могли повісити Петра?,- зна-

ючи погляди його, не вірили станильчани.

Не вірили тоді і не повірили ніколи дружина та його батьки.

Бо мали на це підстави.

-   Вчитель Гада Роман Євстахович порадив мамі, щоб виробляла пенсію на маленьку дитину, тобто на мене (якщо бандерівці вбили годувальника дитини, то совєцка влада давала пенсію), мені тоді не було ще й двох років,- розповідає Павлічко Наталія Петрівна.- Як прийшли бандити забирати мого тата, я сиділа у мами на колінах. До хати  зайшли  4-5 чоловік. І як розповідала мені моя мама, що були всі чужі, незнайомі люди. Тільки одного повстанця мама впізнала, він був із Доброгостова- Микола Гладкий, на псевдо Крупняк, а в селі його прозивали Плескач,високий, чорний, жорстокий, а  страшний погляд,яким подивився тоді на всіх у хаті, мама не  могла забути все життя.

Кажуть, що виконував вирок сам Гладкий. Мав він неабияке задоволення, коли вбивав людей. А вбиваючи Дуба Петра, мав подвійну втіху, бо ненавидів його за освіченість, за вільну думку.

-   Трохи оговтавшись,моя мама пішла через два-три тижні із вчителем Романом Євстаховичем в Дрогобич на вул.Стрийську по якусь довідку. Черга була велика, довго довелося сидіти в коридорі. Та тут з одного кабінету виходить молодий військовий, який кілька тижнів тому був у них в хаті, як повстанець, забираючи її Петра. Мати впізнала його, мабуть, він упізнав маму і швидкою ходою пішов в інший керунок, - розповідає дочка Наталія.

-   Мама глянула нишком на нього ще раз: так, це він, навіть звичка, раз – по-раз рукою поправляти волосся, та ж. Вчителеві нічого не сказала, а прийшла додому – все розказала батькам. Батьки були мудрі люди і наказали їй про це нікому не говорити.

І вона мовчала, довго мовчала.

Ворог виявився хитрішим, розробивши нескладну й підступну операцію – махінацію з грішми, залучивши до цього відомого повстанця-сексоту. Вбивство провели під маркою бандерів, бо треба було посіяти серед людей зневіру і ненависть до УПА. Та тепер ми знаємо, що під маркою повстанців творилося багато жахливих справ. Смерть Петра Дуба не була випадковою, вона хитро спланована.  Ким? – Кадебе.

Та життя продовжувалося. Закінчилась війна, згас повстанський рух. Після них залишились море сліз та ще свіжі рани. Однак, душевні рани, омиті сльозами, мають властивість загоюватись. Молодій вдові треба було думати про подальше життя та виховання єдиної дочки Наталії. Виростила і виховала доньку  чесною, справедливою, працьовитою. Вона завжди знала, шо її тата за те, що любив Україну жорстоко вбили не повстанці, а кадебісти У такому ж дусі бабуся Анастасія із донькою та зятем виховували внуків Богдана та Галину.

 Внук Петра Дуба, Богдан Павлічко, активно включився у процес українського відродження. Одним із перших вступив у загальнонародну демократичну організацію «Рух», був активним учасником усіх мітингів та маніфестацій у Дрогобичі, Трускавці, Києві.

Станильчани обирали його депутатом сільської ради багатьох скликань.

Із кінця 90-хроків  доглядав за могилою повстанця  Івана Бойка із Коломиї (до того за нею доглядала Мотика Анна), яка зараз знаходиться на території Трускавецького кладовища при огорожі в кущах. Кожного року перед Пасхою Богдан чистив кругом неї зарості, малював парканець. Потім привозив  Мотику Анну, бо без сторонньої допомоги  вже не могла дійти до могили бойового товариша,  разом мовили молитву  та  співали Гімн України.

 7 жовтня 2017 року  у 57-річному віці не стало Богдана Павлічка- внука Петра Дуба.. Вічна йому пам’ять. -2017р.-

        Петро Дуб із дружиною                дочка і зять Петра Дуба               вулиця Дуба

Анастасією 1946р

XIII. У Станилі побралися, тут героїчно полягли.

Ранок 16 липня 1947р. жителі Станилі і навколишніх сіл запам`ятали на все життя. Бо ще не встигло встати сонце, як село Станиля наповнилося стріляниною, вибухами гранат… Залилося кров`ю. В останньому нерівному  бою з московськими окупантами зійшлися повстанці: надрайоний провідник Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Петро Петрига – «Щербак», «Улас», 1923р. народження, уродженець с.Лучиці Сокальського району, його дружина, секретар проводу Марія Петрига, дівоче – Мудра – «Мирна», «Марта», походила з Тернопільщини, с. Рімайлів, станичний Стебника Михайло Пуців – «Цяпка», охоронці проводу «Круча» і «Дем`ян», прізвища та імена невідомі. В полон до енкаведистів потрапив керівник реферантури пропаганди Дрогобицького надрайонного проводу ОУН Микола Коваленко – «Дядя», «Нанашко», уродженець м. Дубосари (Молдова).

За розповідями очевидців, повстанці готувалися зранку йти на Захід. «Улас» і «Марта» прийшли напередодні 15 липня. На них чекали їх охоронці. В церкві с.Станиля на Великодні Свята 1947р. Петро і Марія взяли шлюб. Їх вінчав о. Степан Паламар. А ще, як розповідали старожили, в селі тимчасово замешкали в хаті Біликів, що на Дубах, переселенка з Польщі з двома маленькими дітьми. Згодом стало відомо, що це була сестра Марії – Філомена Мудра-Зарицька, дружина Романа Зарицького – «Жаркого», що входив до боївки повстанця «Донського», який помер у лютому 1946р. у с.Орів, після важкого поранення. Ймовірно Петро і Марія, в яких зі Станилею були пов`язані приємні спогади з вінчанням, зайшли в село, щоб попрощатися з сестрою. А втім, тут ще й діяла організована сітка ОУНівського підпілля, члени якого допомагали боївкарям Української Повстанської Армії з доставкою продуктів, одягу, медикаментів, зброї і відповідною інформацією.

Під вечір 15 липня зв`язкова повідомила повстанців про те, що о 3-ій годині ранку вони мають вирушати на Захід, де на кордоні з Чехословаччиною їх має чекати провідник. Після вечері партизани розташувалися на короткий нічліг, не відаючи, що вже знайшовся зрадник, який повідомив енкаведистів про їх перебування в с.Станилі. Тож уже вночі село трьома кільцями оточили червонопогонники під командою відомого ката Дрогобиччини, начальника Дрогобицького обласного управління НКВД, генерал-майора Олександра Сабурова.

У визначеній 3-ій годині повстанці вставали важко. Складалося враження, що під час вечері їм підсипали чи не снодійного. І все ж вони, пробудившись, переодяглися під косарів, взяли у Івана Пристая коси, граблі, вили, направилися до виходу із села. Але невдовзі повернулися, вздрівши енкаведистів, що як мурахи обступили Станилю. Тоді в розвідку пішов Степан Мотика, житель села, симпатик національно-визвольного руху. Взяв відра, повісив на коромисло і пішов  по воду до криниці на Дякову Гору. Не доходячи до студні, зрозумів, що село оточене окупантами і вийти з нього нелегко. Набравши води, попрямував до оселі, щоб попередити партизанів. Хоч ті уже знали про пастку.

Повстанці розділилися на дві групи. Михайло Пуців – «Цяпка», «Дядя» і охоронець розташувалися у дзвіниці. Петро Петрига – «Улас» з дружиною Марією – «Мирною» зачаїлися у стодолі Михайла Дуба. Очевидно вони зрозуміли, що такими силами вступати в бій не варто, бо всі поляжуть. А в них, як згодом з`ясувалося, були секретні документи, які необхідно було доставити у Провід на Заході. Тож виконуючи завдання, всі ставили собі за мету: не зірвати його, завершити, покладений на них обов`язок, з гідністю.

«Улас», який спершу був поруч з коханою, вирішив, що і їм слід розділитись. Усвідомлюючи, що двом вибратися із оточення буде важко, порадив Марії перебратися в інше місце. Що й вона зробила, побігла на подвір`я Петра Дуба навпроти за річкою.

Звідтам бачила усе, що коїться з її чоловіком.

За день до згаданих подій у ґаздівстві Михайла Дуба привезли сіно до стодоли, яке не встигли  звантажити з фіри. Там і заховався «Улас». Вже вдосвіта оселя Дубів була оточена червонопогонниками. Розпочали обшук. Відчиняли шафи, скрині, зазирали в піч. Довгими дротами-шомполами штриками всюди.

-   Бандьори єсть? -  кричали енкаведисти, вимагаючи у селян зізнатися у переховуванні повстанців.

-   Нема у нас нікого, - відповідали ті. – Вчора сіно привезли.

Не встигли з фіри скинути.

Окупанти, підштовхуючи прикладами автоматів, з матюками заставили сім`ю Дубів перекинути сіно з підводи на тік. А самі металевими шомполами штрикали у сіно, солому. Коли фіра була порожня і Дуби вийшли із стодоли, застрочив автомат. «Улас», якого виявили московські зайди, став відстрілюватися. Зчинився крик, впали вбиті і поранені енкаведисти. Згодом повстанець крикнув: «Слава Україні» і вистрілив. Останню кулю випустив собі в скроню. Настала тиша. Облавці не пішли до стодоли, впустили туди великого пса і той витягнув мертвого на подвір`я.

Петру Миколайовичу Петризі – «Щербаку», «Уласу», вихідцю зі  с.Лучиці Сокальського району, було тоді 24 роки. Він закінчив Сокальську гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті (1941-1944рр.). У Сокалі (1940-41рр.) очолював юнацтво ОУН. Учасник похідних груп ОУН на Східну Україну в 1941р. Був арештований гестапівцями у Житомирі, але вдалося втекти. Пропагандист куреня «Євгена» (1944 – 45рр.). Референт пропаганди Самбірського надрайонного проводу ОУН (12.1945-03.1946), референт пропаганди Дрогобицького надрайонного проводу ОУН (10.1946-07.1947). З 12 грудня 1946р. очолював надрайонний провід ОУН. Обласне управління НКВД під орудою генерал-майора О.Сабурова розробило відповідний план заходів із ліквідації «Щербака» і проводу. Отож у його оточення, як згодом з`ясувалося, проникли агенти НКВД, які й повідомили московсько-більшовицьких карателів  про місце розташування повстанців у Станилі.

Подвір`я, де переховувалася  Марія «Мирна», також оточили енкаведисти. Солдати доповіли Сабурову, що якась дівчина сховаласяу вбиральні. Генерал підійшов ближче до подвір`я і закричав: «Мірная», сдавайся. Ти очєнь красівая. Тєбє надо жіть. Ми тєбя помілуєм!». Марія добре знала, яке «помилування» чекає на неї, коли опинеться в руках карателів. А втім, бачила як загинув коханий, тож вирішила піти за ним, підірвала себе гранатою. Вона була дуже вродлива. Хотіла бути вчителькою. Але обрала шлях борця за волю свого народу, самостійність рідної України.

Останнім місцем бою для Михайла Пуціва – «Цяпки» і охоронця, невідомого повстанця, стала дзвіниця. Був там і «Дядя», але він вийшов звідтіля, забіг на подвір`я Емілії Пристай-Копач, у батька якої попросив дещо переодягнутися під косаря і попрямував у другий бік Станилі, маючи намір вирватися з оточення. Станильчани, які бачили, що з пастки, влаштованої карателями, партизанові не вирватися, запропонували йому сховок. І «Дядя» зупинився в оселі священника, якого не було вдома. Енкаведисти впіймали його аж за третьою облавою, бо добре знали про кількість повстанців і те, що в них є друкарська машинка і секретні матеріали.

Оточивши з усіх боків дзвіницю, червонопогонники заставили батька Емілії  Пристай, на подвір`ї якого встановили кулемет, йти туди, щоб пересвідчитися чи є там повстанці. І він пішов, бо вибору не було. Повернувшись, сказав енкаведистам, що там зупинилися басараби з клунками, граблями, які прийшли сюди в пошуках роботи, бо в них голод. Але окупанти знали, що  станильчанин каже неправду. Офіцер енкаведист закричав, щоб бандерівці здалися. Натомість із дзвіниці відповіли влучною стріляниною по окупантах. Не змовчали і карателі. Бій тривав недовго. Загинув охоронець, а в «Цяпки» закінчилися набої. Отож він вийшов. Вороги стали обступати його. А він посміхнувся, вигукнув: «Повстанці не здаються!», кинув у них гранату і застрілився.

Енкаведисти заставили вкотре Івана Пристая, батька Емілії, виконувати їхній наказ: запрягти коней до воза, покласти туди загиблих бандерівців і відвезти на шкільне подвір`я, де проводили впізнання, зігнавши усіх жителів.

Як розповідав він, «Цяпка» був ще живий і здавалося, що він сміється над своїми ворогами, що не зуміли його здолати. Згодом він відійшов у засвіти.

На фірі Михайла Дуба привезли на шкільне подвір`я і загибле подружжя Петригів – Петра – «Уласа», «Щербака» і Марію – «Мирну», «Марту». За підводою і в кайданках вели Михайла Дуба і  молоду переселенку, котра, як була рідною сестрою Марії. Під час облави у хаті переселенки знайшли літературу, що на переконання окупантів, була націоналістичною. Тож, не дивлячись, що у неї двоє маленьких діточок: дочка Віра, три рочки, синок Орест, один рочок, її закували в кайданки і забрали на допит. Михайло Дуб, якому тоді йшов шістнадцятий, опинився у числі арештованих через те, що, побачивши як загинув «Улас», чи то з переляку, як потім розповідав, пробував втекти. Але на нього спустили пса і впіймали. За Філоменою біг маленький хлопчик і голосно плакав. Офіцер-енкаведист його вдарив, що той аж зайшовся. Це побачила родина Кравчуків, яка й забрала дитятко.

Зігнаних на шкільне подвір`я станильчан, енкаведисти змушували впізнавати полеглих повстанців. Однак усі мовчали. Сюди привели і полоненого «Дядю». Очевидці розповідали, що це був високого зросту чоловік, із сивими пасмами волосся. Тримався мужньо. Нікого не видав, не  сказав, що знає. Мовчали у Станилі і про нього. Його доля невідома. Відбувши страшні катування на вулиці Стрийській міста Дрогобича, був засуджений і відправлений у табори Сибіру.

Під вечір енкаведисти скинули загиблих повстанців у кузово автомашини. Туди посадили арештованих Михайла і Філомену, яка, примостившись біля голови сестри, жодним виразом обличчя не засвідчила, що покійна її рідна. А втім у її очах горіла страшна туга, серце ридало від болю гіркої втрати. Як згодом розповідала дочка Філомени – Віра Романівна Зарицька-Стефанків, жителька Уличного, мама в подумках прощалася із сестрою, хотіла хоч трішечки доторкнутися до неї в останню мить. Та не могла, бо це б уздріли карателі і відправили в Сибір.

Мертві тіла героїв-повстанців кілька днів лежали в саду управління НКВД у Дрогобичі на Стрийській. Де їх згодом закопали – невідомо. Михайло Дуб, який спершу 16 липня 1947р., потрапив до катівні НКВД, де відсидів лишень два тижні, бо не було доказів його вини, невдовзі зі сестрою Зофією і батьками був виселений в Сибір. Повернувшись на рідну землю, пробував відшукати поховання «Уласа», «Мирної», «Цяпки», охоронців. Не вдалося. Але зате зустрівся з братом Петра Петриги - Романом, політв`язнем, пенсіонером з м.Сокаля, який відкрив йому таємницю невідомої переселенки, що насправді була рідною сестрою Марії –Філомена.

Але ще того 16 липня 1947р.  у Станилі навіть після загибелі повстанців московсько-більшовицькі зайди не припинили облави. Шукали симпатиків національно-визвольного руху, друкарську машинку, літературу, матеріали.

Під час третього обшуку в оселі Степана Мотики червонопогонники все ж знайшли друкарську машинку, листівки. Як розповідав Михайло, син Степана Мотики, якому тоді йшов шістнадцятий рік, енкаведисти побили маму, тата закували в кайданки і повели до школи. Туди силоміць потягли і його. На допитах він твердив, що і повстанців не знає, і друкарську машинку бачить вперше. Відпустили. А тата забрали на Стрийську у Дрогобич, звідти вже не повернувся. Згодом усю родину вивезли в Сибір.

Тоді ж, у липні, червонопогонники провели обшук у хаті Олени Жагаляк, що жила з батьками біля церкви. Нічого не знайшли, але дівчину забрали. Спершу катували в Трускавці. На четвертий день переправили у Дрогобич на вулицю Стрийську в камеру №32. Терпіла страшні муки, катування. 24 січня 1948р. її судили і відправили в Сибір.

Олена Жагаляк-Братців була сміливою, мужньою, стерпівши страшні тортури, вона нікого не видала. А саме вона і її подруга Марія Михайлівна Кіселичник забезпечували повстанців продуктами, були зв`язковими Романа Різняка- «Макомацького».. Згодом і Марія Кіселичник потрапила до рук НКВД. У вересні 1947р. окупанти заарештували Марію Дмитрівну Равлик, зв`язковуМакомацького. Її теж після довгих тортур відправили в ГУЛАГ. А ще зі Станилі в Сибір вивезли сім родин: Івана Пристая, Дмитра Равлика, Степана Мотики, Василя Жагаляка, Степана Тачівки, Дмитра Карпина, Івана Жагаляка. Не всі повернулися на рідну землю. Чимало їх навічно залишилися у замерзлій землі далекої Півночі. Але пам`ять про тих, хто творив самостійність України живе. Бо вже молоде покоління, нащадки тих, хто зі словами на устах: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї!», виборював волю рідному народові, нині творить самостійність рідній Вітчизні. У Станилі одна із  вулиць носить назву Петра Петриги.

Святкування 65х роковин УПА. Встановлення і освячення ме-                   1947р.

моріальної дошки борцям ОУН-УПА, що загинули на території с. Станилі (фундатор - Наконечний Йосип Володимирович)

XIV. Молодіжне підпілля

Станильські липневі події 1947р., які закінчилися трагічно для повстанців, не були поразкою, а виявом самопожертви та героїзму.

Вони надихали молоде покоління продовжувати справу в ім’я ідеї України, розпочату ними. Хоч національних героїв большевики називали бандитами, та для станильської молоді це були справжні герої, приклад для наслідування.

У 1947 році 13-ти річний Михайло Васильович Кравчук пішов на навчання у Трускавецьку СШ. Його однокласники були ще зовсім юні, але вже мали досвід роботи у підпіллі. Це були розумні хлопці і дівчата, які добре знали історію України, ОУН – УПА.

У 1948 році на вулицях Помірецькій та Сонячній у Трускавціі засяяли на сонці синьо-жовті прапори. Це члени трускавецького молодіжного підпілля, куди входили Михайлові однокласники, організували таку акцію протесту. Часто з’являлися в селі листівки, роз’яснювальна література – це також робота молодіжного антибольшевицького руху.

- Деякий час однокласники до мене придивлялися, вивчали мої погляди. Серед них були старші від мене за віком хлопці, мудріші, уважніші. Мені  дуже хотілося бути такими, як вони. Нас усіх називали переростками, то був час після війни. Я їм розказував про події 16 липня і про те, як станильські люди переживають із того приводу, що село «трясуть» облавники, - розповідає Михайло Васильович.

 А одного разу Петро Луговий, після довгих розмов, звернувся до Михайла Кравчука із проханням : «У вашій дзвіниці є схована печатка, листівки та важливі документи, які потрібно знайти».

Знищивши групу повстанців під керівництвом «Уласа», кадебісти знайшли друкарську машинку та листівки, але найцінніші документи їм не дісталися.

Михайло відразу подорослішав і споважнів  від розуміння важливості дорученого йому завдання. Треба було прийняти рішення: кого взяти напарником і як потрапити непоміченими в дзвіницю. Вибір випав на однокласника Стецишина Івана Сидоровича, який був його близьким і надійним другом, а також дуже обдарованим до науки хлопцем. Він багато читав і виділявся серед молоді національною свідомістю. Був сусідом Андріяшин Дарії та Йосифа, тож мав із кого брати приклад.

Завзяті хлопці, обдумавши і виробивши стратегію і план, одразу взялися за справу: заглядали у кожен куток, перебрали все, що було у дзвіниці, перевірили всяку шпаринку, але нічого не знайшли. Прийшов Кравчук Михайло в школу без нічого. Та Луговий наполягав шукати пильніше. Пішли два друзі знову на завдання.

-   Ми зрозуміли, що то мусить бути десь високо, бо знизу все перебрали, обмацали, перетрясли. Драбини на дзвіниці не було і позичити її ні в кого не можна, щоб не навести  на себе підозру. Прийшлося робити так, що  Іван ставав мені на плечі, а потім я йому, і в такий спосіб ми перевіряли  по сантиметрах верх дзвіниці. Високо під кроквою знайшли печатку трикутної форми. Вже стало легше – є результат праці. Помолилися, подякували Богу за допомогу і взялися за справу далі, - продовжує розповідатиМихайло Кравчук.

-Ми намагалися зрозуміти: за якою системою діяли повстанці, шукаючи сховок. І все говорили, що так високо міг сховати цінності дуже високий «Дядя» із плечей «Цяпки». Треба було шукати ще вище, але бракувало росту. Довелося викласти барикади із речей, що були у дзвіниці, на які міг стати нижній хлопець, аби вище дістався верхній.

І знову є результат наполегливих пошуків – знайшли документи і в такий самий спосіб знайшли листівки, які були надруковані на друкарській машинці. Все акуратно загорнули і віддали Петру Луговому, - продовжує цікаву розповідь Михайло Васильович Кравчук.

-   Всі листівки не віддали, трохи залишили собі, вирішили їх переписати, щоб збільшити  їхню кількість. Та  Іван був кмітливий хлопець і запропонував: «Якщо ми будемо переписувати листівки, то нас можуть вирахувати за почерком. Їх треба друкувати вручну, шрифтом друкарської машинки і на такому ж папері». Я дістав від Лугового на чому друкувати і чим друкувати і Іван взявся до роботи, бо у мене із тим шрифтом нічого не виходило. Через кілька днів листівки були готові. Їх було досить, що  ми ще поділилися із трускавецькими хлопцями.  Настав час їх розповсюдити по Станилі, - розповідає Михайло Васильович

-   До тієї справи долучили  молодшого нашого товариша Мотику Василя Михайловича. Клей робили із борошна. Пензлика не було, то папір помочили у клей і він відразу прилипав до стовпа, брами, а деякі просто закидали на подвір’я, - розповідає пан Кравчук.

-   А зранку в селі сполох: повстанці подають вісточку. Так було 2-3 рази. В село приїжджали НКВДисти, переглядали друковані вручну листівки і твердили, що то хтось грамотний мусить це робити. Заходили до хати Мотики Василя, розмовляли із мамою, вдовою фронтовика, подивилися на малого хлопця, що бавився камінцями і який казав, що нікого не бачив, тай пішли геть, - розповідає Михайло Васильович.

В селі і гадки ніхто не мав, що то станильські підлітки включилися у підпільний антибольшевицький рух.

Згодом Михайлові та Іванові доручили  інше завдання : доставити пакет у визначене місце. Друзі знову обдумано виконали доручення. Хлопці робили це свідомо і вміло, та недовго юні патріоти працювали у підпіллі.

-   Ряди моїх однокласників поріділи. За хлопцями приходили просто до школи і виводили. Ті однокласники, що лишилися, дуже сумували за ними. Яке то було навчання? Одні переживання. Але головне - ми втратили керівництво. Більше ніяких доручень нам ніхто не давав, - розповідає Кравчук.

Прийшлося чекати багато років до національного і духовного відродження України. Колишні юні хлопці із підпілля знову згуртувалися. Та тепер це вже досвідчені і поважні борці, активні учасники національного відродження.

В Станилі кажуть, що всі події в час національного відродження, пов’язані з іменем Михайла Кравчука. Йому вдалося згуртувати навколо себе колишніх політв’язнів, учасників визвольних змагань 40-х років та їхніх дітей. 21 січня 1990 року, в річницю злуки   ЗУНР з УНР понад два десятки мешканців с.Станилі із національними прапорами на автобусі виїхали на міжнародну трасу Київ –Чоп, де неподалік Львова зайняли  місце в живому ланцюгу від Івано- Франківська до Києва. Разом відвідували мітинги в Трускавці, Дрогобичі.

Михайло Васильович  із трускавецькими  активістами  1 жовтня 1990року був учасником всеукраїнського пікетування Верховної ради. Дуже зрадів, коли побачив мене із чоловіком серед пікетувальників, бо хотів, щоб вчителі з його села брали активну участь у національному відродженні. 

Тим часом лавина перемін котилася далі, осторонь яких не міг стояти Кравчук Михайло Васильович.

Його найближчий і надійний товариш Стецишин Іван Сидорович трагічно загинув у 80-их роках.

25 березня 1999 року трагічна смерть В’ячеслава Чорновола, яка сталася за кілька місяців до президентських виборів, сколихнула всю Україну. Михайло Кравчук, почувши страшну звістку, вдосвіта 26 березня прийшов до Оксани Дмитрівни Дуб, щоб висловити свої міркування і сум із того приводу. «Навколо кого згуртується громадянське суспільство? Куди і хто поведе Україну?»,- всі ці питання тривожили його. Він не вірив у випадковість смерті, через те, що В’ячеслав Чорновіл не йшов на компроміс ні з ким, заважав усім.

А ввечері того ж дня активні станильчани Михайло Кравчук, Оксана Дуб та Павліна Сащук потягом вирушили до Києва. Приїхали, а там сотні тисяч таких же свідомих українців прибули попрощатися з найяскравішим борцем за незалежність нашої Держави В’ячеславом Чорноволом. Чорна жалоба оповила Київ. Люди щиро плакали, співали тужливих пісень. Сум, відчай і, водночас, національне піднесення витало довкола. Наші станильчани попрощалися із В’ячеславом Чорноволом і провели його в останню путь. Повернувшись із Києва, вони порівнювали цей похорон із похороном Тараса Шевченка, який став всеукраїнською подією. Розповідали, що до Чорноволової труни, мов на прощу ішли люди. Осиротіла Україна, втративши свого вірного і люблячого сина. Наче у воду дивився видатний український філософ Мирослав Попович, коли сказав такі слова: «Без Чорновола наша історія буде бідною».

Згадувала Оксана Дмитрівна, що прекрасна, весела, щира, завжди усміхнена Павліна Сащук – цікава співрозмовниця, а Михайло Кравчук по-джентльменськи опікувався землячками і переживав, щоб не загубилися серед сотні тисяч людей. Про цю поїздку є світлини на згадку. 

5й клас Т.С.Ш. 1948р.         Кравчук М. та Дуб О., Сащук Павліна - Стецишин Іван Сидорович, Кравчук              похорон Чорновола.В. Михайло Васильович

Кравчук Михайло Васильович, Пристай          Стецишин Іван Си-               Стецишин Іван Марія Михайлівна, Кравчук Степан            дорович із сестрою

                   Васильович. 1957р.                                Марією 1951р.

XV. З історії футболу села Станилі

Історія станильського футболу (тоді цю гру у нас називали «Копанка») починається із 1937 р. і знову ж таки, навіть футбольна історія пов’язана із мінералами с. Станилі ( боровіною та сірковою водою).

У 1937 р. ціле літо в хаті Кіселичника Михайла Яковича (тепер там мешкає Наконечний О. В.)відпочивала сім’я поляків. Вони приймали ванни боровини та сіркової води. Разом із батьками оздоровитися у Станилю приїхали два їхні сини Тадеуш та Броніслав, їх у селі називали Тадик і Броник. Це були енергійні молоді хлопці, які добре зналися  на правилах гри  футболу. Вони організували команди, навчили сільських хлопців правила гри і від того часу станильська молодь з покоління в покоління передає свої знання, «всі мудрості і хитрощі» футболу і у вільний час улюбленою грою для них є футбол. Як згадують односельчани, що і до того вони бавилися «Копанки», та правил гри не знали.

Першим місцем (стадіону) для «Копанки» обрали «Тьигань» - поле за сміттєзвалищем у сторону Доброгостова.  Саме там  і проводили перші фестини. Згодом перебралися у «Кривці», ближче до Трускавця. Це був спільний стадіон для станильської і трускавецької  команд. Трускавчани свого стадіону не мали. До 1939 р. у селі були сформовані дві футбольні команди: основна (старша) та молодіжна. Першим капітаном  був Пристай Мирон Михайлович, а молодіжної – німець за походженням, житель нашого села Маур Райгон.

Якщо говорити про подальший розвиток футболу у селі, то треба почати із розповіді про Кіселичника Івана Петровича, чи навіть і ще про його батька Петра Яковича. Настав найвищий час, щоб бодай коротко розповісти про цих людей, бо футбол у селі і Кіселичник І. – єдині.

Іван Петровичі майже 50- років був організатором, тренером футбольної команди «Карпати». Команда під його керівництвом досягла добрих успіхів. Та найкращих результатів добилися у 60-ті роки.

Беріг, як найдорогоцінніший скарб, Іван Кіселичник усі замітки із газет про команду, оголошення, фотографії команд різних поколінь. Можна відкрити музей футболу, матеріалу досить. З цього усього видно якою важливою справою стала для Івана Петровича тренерська посада не за гроші, бо все життя робив це на громадських засадах. А гроші він завжди, за всіх часів, вмів заробити, бо був відомий зодчий в нашій окрузі. Вмів все: і дахи найскладнішої конструкції зробити, і  столярку, а  головне вироби із бляхи. Фах доброго бляхаря по сьогоднішній день рідкісний. Про таких людей кажуть, що «на всі руки майстер». Та було у кого навчитися Івану Петровичу. Батько Петро Якович  - відомий будівельник, походить із роду Кіселичників, що володіли цим ремеслом. Вміли без єдиного цвяха поставити зруб хати і нестрашні їй були ніякі вітри. Не одну хату в селі поставили Кіселичники.

Батько Петро, як і син Іван, був закоханий у футбол. За часів «Просвіти» на фестинах у 1938 р. організовував  футбольні змагання.

Ось така собі династія здібних, розумних, із прекрасним гумором, обдарованих, працьовитих людей і з особливими організаторськими здібностями.

Та із часом Іван Петрович почав приглядатися: кому можна передати кермо футбольної команди. Передав Кравчуку Зеновію Михайловичу. Запитую: «Чому вибір випав саме на нього, адже, футболістів багато у селі?»

- Треба бути відданим тій справі, добрим організатором і займатися нею, не чекаючи на слова подяки чи похвали, бо часто буває навпаки – таким є Зеновій Кравчук. Він вміє прислухатися до порад інших. Ми і далі співпрацюємо разом, хоч керує командою він, - говорить Іван Петрович.

Багато приємних слів говорили один про одного тренер і екстренер.

Обидва  розказували, що їхній роботі  велику допомогу надавав сільський голова Сащук Михайло Васильович.

І я від себе бажаю нашій футбольній команді злету аж до вершин Карпат і своєю грою приносити багато приємних хвилин для наших односельчан. А для спонсорів команди -  плідної і результативної праці, щоб приносила добрі дивіденди.

На превеликий жаль, відійшов у вічність Кіселичник Іван Петрович 9 жовтня 2008р.

- 2007 р. -

Кіселичник Іван Кравчук Михайло Васильович, Кіселич-              Пристай Мирон пер-             Петрович ник Іван Петрович, Стецишин Зеновій             ший капітан ФК після             Тренер Ф/К

                              Петрович                                 футбольного матчу               1953р.

1939р.

Кіселичник Іван

Петрович Тренер Ф/К 2002р.

XVI. «У нашім селі на горбочках стоять церкви на видочку»

Україна – багатоконфесійна держава, основні із них – Українська Автокефальна Православна церква, Українська Православна церква, Українська Греко-католицька церква. Але майбутнє за єдиним Патріархатом Української церкви. Бо ми всі хочемо єдності. На такій позиції стоять більшість наших односельчан і я зокрема.

Але поки що «маємо те, що маємо». Маємо в селі церкви, які є представниками різних конфесій. Та хіба така ситуація у одній Станилі?

Розділилася колись дружна, єдина у всяких справах громада, на дві конфесії. Трохи ворогували, трохи воювали між собою, бувало, й рідні люди. Та нікому радості від того не було. Молоді люди вибирали друзів не за конфесійною приналежністю, а за людські якості. Тай кохали одне одного, незважаючи на конфесію, бо серцю не накажеш. При одруженні цю справу стараються вирішити делікатно, щоб не зачепити нічиї інтереси. Шлюб беруть у тій церкві, до якої ходять батьки, куди йде жити молода пара.

Багато зусиль для злагоди односельчан прикладають вчителі школи та сільський голова, осторонь не стоять і настоятелі двох церков. Але що не кажіть, найбільше залежить від позиції священиків.

Отець Василь – настоятель православної  церкви святих апостолів Петра і Павла та отець Петро - настоятель греко-католицької  церкви св. Якима і Анни плекають у своїх парафіян добросусідські відносини  в дусі терпимості, толерантності і злагоди. У нас кажуть, що добре посіяне зерно дає великий урожай.

Отців парафіяни поважають, люблять, шанують. Бо хіба ж можна не любити того, хто їх любить? Хіба ж можна не поважати і не шанувати того, хто їх поважає і шанує?

Про отця Петра віряни греко-католицької конфесії кажуть: «Присвятив себе Богові. Веде дуже скромний спосіб життя. Його не цікавлять гроші, хороми, а тільки молитва. Він ревно молиться в потребі за кожного, не зважаючи на  конфесійну приналежність».

Із любов’ю кажуть православні парафіяни: «Наш отець Василь сіє добро, любов, злагоду, а тепер багатократно повертається все це до нього. Не хоче отець платні ні за хрещення дитини, ні за похорон. «Кладіть на тацю», – каже священик. Тай  кладуть хто скільки може. Заможніші – більше, а у кого скрута – менше. У товаристві отця Василя всім легко і комфортно. Бо до кожного має «підхід»: і до малого, і до дорослого».

Іконостас церкви              Ікона Богородиці над Церква            св.апостолів Петра і              входом  до церкви св. св.апостолів Петра і Павла             Павла      Петра і Павла.

У 1992 році православна громада розпочала будівництво церкви, яке завершила у 1999 році. 12 липня 1999 року архієпископ Феодосій освятив церкву.

Церква цегляна, однокупольна. Ми є свідками творення історії цієї святині.

Ось тепер «у нашому селі на горбочку стоять Церкви на видочку».

А стоять на сусідніх горбочках, з-за високих дерев переглядаються, милуються одна одною, діляться думками про вічні цінності. Їм нічого ділити, зате мета у них одна: утвердити у вірі своїх прихожан.

Церква св.Якима і Анни

                                                           Іконостас церкви св. Якими і             Ікона св.Якима і

Анни. Малював Василь із Залокоті Анни  Художниця

                                                                            1891рік.                              Леся Кравець

Мені б дуже хотілося створити цільну біографічну картину дерев’яної греко-католицької святині св..Якима і Анни, в основу якої закладено історичне минуле села.  На долю нашої церкви випала честь мати шедеври релігійного мистецтва: відому ікону святого Юрія Змієборця на чорному коні (14 ст.), ікону Стрітення (14-15 ст.). А ще невідома доля ікони «Бій Архангела Михаїла із сатаною», яку у 1980 році забрали із нашої церкви і віддали у музей в Ясеницю -Сільну, а згодом у Домініканський Собор. Так зазначалося у актах передачі, але фактично до Cобору вона не потрапляла. Кажуть люди, що невідома доля ще кількох ікон.

Однозначно можна сказати, що дуже важливу роль у духовному житті станильчан відігравала церква, яка була не тільки місцем молитви, роздумів, подяк Богові, а й осередком духовного й національного самозбереження.

Станильські «старійшини», більше підходить «мудреці», кажуть, що сучасна церква збудована на тому місці, де стояла попередня церква, яку через малі розміри називали каплицею. Її виміняли у чумаків за «біле золото» - сіль, так було записано на іконостасі із тієї церковці, який люди спалили у 1978 році. Вони майже 100 років берегли його, як історичну пам’ятку свого села, переставляли з місця на місце, хоч був закіптюжений, знищений.

З часом назріла потреба будівництва нової церкви. Будували її із громадського дуба. Село тоді було невелике: налічувало 7080 дворів. Це був 1889 рік. Та більш докладніше про будівництво церкви знала 98 річна Параскевія Сащук, яка охоче розповідала про все, що бачила і чула за своє життя, бо прекрасна пам’ять і світлий розум у цієї жінки, а розмова про церкву – то святе. Вона пам’ятає все: де які написи є на будівлі церкви, в якому місці висіла та чи інша ікона. Вона розповідала, а я вслухалася у її розмову – в ній так багато народної мудрості.

Сащук Параскевія

(1909р.-2008р.)

-   Доля нашої церкви - то наша доля. Багато знаю про наш храм, але  багато не можу розгадати і зрозуміти, – розповідає пані Параскевія.

-   Кажуть, що наші образи - то цінний скарб усього народу. Добре, котрі попали до музею, а ті, що пропали безвісти. Забирали їх із церкви і ніхто нас не питав. Вони із попередньої церковці, мальовані на дошці, а може й «однією рукою», – розмірковує пані Параскевія.

Розповідала Папаскевія Сащук, що теперішня  будівля  греко-католицької церкви збудована без жодного цвяха. Будували храм всією громадою. Яке то було піднесення! Майстри були чужі, здалека, але звідки – не знала. Їм не потрібні були поради наших людей, а фізична допомога. Чоловіки виконували важку роботу, а жінки – легшу. Але основним жіночим завданням було – приготувати обід, полуденок та вечерю для будівничих храму.

 Батько пані Параскевії мав тоді 13 років, саме він і розповідав дітям про таку визначну подію для села – будівництво храму. Робота була і для дітей.  Він возив із хлопцями волами воду із «Загори», бо літо було спекотне і сухе, а із ближніх криниць вода була солоною, тож майстри не могли її споживати.

Пригадала Параскевія Сащук, що над дверима є  напис «громадський дуб 1887 р.», в іншому місці є напис, випалений чи вирізьблений «на тому місці була церква. Привезли чумаки за сіль». Ніхто не вказував століття, коли це було. Може час там був вказаний, та люди не розібрали. Зараз ці історичні написи зашальовані дошками.

Історія нашої церкви – це історія випробувань часом. Її закривали, перетворювали на музей.

Про те, як перетворювали Божий храм на безбожний дім – атеїстичний музей та як забирали церковні цінності пам’ятають багато станильчан.

-   У 1977 році назріла потреба реставрувати церкву, іконостас, образи, бо давно світла не було, а світили великими свічками, які давали багато кіптяви. Через те все в церкві було покрите жирною сіро-коричневою плівкою, – розповідає М. Д. Стецишин.

-   Церковні активісти звернулися до мене за порадою: « Що з цим робити? Чи підлягають реставрації образи, іконостас?» - Я спочатку не знав, що й казати. Образи були хмурі від забрудненості, але ж то наші обереги, то наше минуле. Я звичайно дав згоду на реставрацію, – продовжує художник.

-   Активісти перевірили всі образи, будівлю храму. На попередньому іконостасі, що зберігався у церкві, змогли прочитати, що «церкву привезли чумаки за сіль», ще було слово КИЇВ, а решту слів не розібрали. На діючому іконостасі є напис: «Малював Василь із Залокоті 1887 рік». Попередній іконостас, саме тоді, люди спалили, бо не мали куди його подіти.

Два роки реставрував Михайло Дмитрович церкву. У цю справу він вклав усю свою мистецьку душу.

-   Я придивлявся до робіт маляра Василя із Залокоті, що жив

100 років тому і намагався зрозуміти його внутрішній світ. Вдивлявся у закіптюжені образи і хотів вловити погляд очей святих, бо він про все говорить: чи святий нас повчає, чи хоче пригорнути,. І так тривало кілька днів.  А ввечері роздумував над побаченим удень. Тоді дав собі слово, що перемальовувати нічого не буду, а постараюся реставрувати іконостас та ікони так, щоб люди побачили, як виглядали вони в ті часи, коли молилися до них ще наші прадіди, – розповідає Михайло Дмитрович.

Найдужче художника боліло за ікону «Бій Архангела Михаїла з сатаною». Бо ще маленьким його мама підвела до цього образу і сказала тихенько, щоб молився до нього, бо це ж його Ангел-Хоронитель. Маленький Михайлик буквально зрозумів, що це його ікона і завжди погляд зводив до неї.

Аж однієї літньої днини 1946 року, після ліквідації греко- католицької церкви, двері нашого храму були відчинені, звідти доносився їдкий запах ацетону. Федорів Іван, провізор храму, замальовував на його улюбленому  образі чорного сатану в зелений колір і той перетворився на пузатого крокодила-жабу без їдкого, хитрого і злого погляду, бо очей майже не видно. Хлопчина почав плакати і звинувачувати сусіда, що знищив образ і що коли він виросте, то все виправить. Федорів був добрим чоловіком, заспокоюючи  малого, пояснив, що то йому наказали на деяких образах щось замалювати, а на інших щось домалювати і щоб церкву не закрили, виконував вказівки.

Власне, тоді забрали з нашого храму образ Юрія – Змієборця. Провізор показав малому другові вільний кілок на стіні і сказав: «Дай Боже, аби на тому все скінчилося».

Саме тому реставрацію сільський художник почав із образу «Бій Архангела Михаїла із сатаною» і свій талант присвятив великій цілі - відновити те, що знищене. Перед тим не одну ніч провів у роздумах, молитві, спогадах.

Михайлу Дмитровичу вдалося віддряпати зелену фарбу, проте очі мусів домалювати, щоб передати злий і підступний погляд сатани.

-   Я переживав, щоб скальпелем бува не проколоти очі чи

тіло святих, так ніби то живі святі істоти, а я їх мию, чищу ніжно і лагідно, – продовжує розповідь Стецишин М. Д.

-   Мені було значно легше намалювати нові образи, бо тоді тим займався: деякі дарував знайомим та рідним, а інші малював на замовлення. Та я  уявив собі наших пращурів, що молилися до них, і зрозумів, що ікони  ці вже мають силенну енергетику і є помічними для нас грішних.

Складалось таке враження, що я пройшла урок з реставрації, так сільський художник із захопленням розповідав про те, як ставити гострий скальпель на полотно, про фарби, замішані на яйцях та ще багато природніх фарб. З усього мені сказаного, я зробила висновок, що найголовніше не скальпель, вода, природні фарби і ще щось інше, а душа митця, яка вміє відчути саме те недоторканне, що іншим не відчути ніколи.

Два роки трудився Михайло Дмитрович, не просто трудився, а змагався із фарбами, кіптявою, знищенністю. І вийшло все прекрасно! Люди із сусідніх сіл приходили подивитися на відновлені старенькі ікони.

А через рік приїжджають комуністи, здирають із стін образи, закривають церкву і ключі забирають від громади. Буквально до місяця з’явились «художники», що вміли лише стіни замальовувати в яскраво-синій колір і писати лозунги на атеїстичну тему.

-   Коли я побачив, як «художники» старанно замальовують масляною синезною фарбою образи святих на стінах, то перехрестився. Намагався їх вмовити, щоб хоч не масляною фарбою, а крейдою забілили. Та ті відповіли, що у них наказ, - зітхаючи розповідає Михайло Дмитрович.

-   Під час тієї авантюри пропав образ «Бій Архангела Михаїла із сатаною», який  реставрував і мені ще з дитинства дуже припав до душі. Я взявся за його пошуки. Вдалося дізнатися, що його передали в Ясеницю-Сільну, але там його не було, сказали, що забрали як мистецьку цінність в Домініканський Собор. Але там його нема. Я добився дозволу на пошуки в архіві цього Собору, та все дарма. Мені давали, взамін, інший образ Архангела Михаїла. Але  навіщо брати чужий? Ось так ми втратили ще одну ікону, про яку нема жодної вісточки, – завершує М. Д. Стецишин.

Вісточка, все ж є. Цією проблемою перейнявся Любомир Сікора, бо і до нього за допомогою звертався Михайло Стецишин. Пан Сікора провів особисте розслідування і вийшов на її слід. Станильська ікона «Бій Архангела Михаїла із сатаною» має мистецьку цінність і зараз  милує око людям у Європі. 

У 1988 році ліквідували атеїстичний музей. Громада на церковнім подвір’ї вже мала можливість святити паску, а молодь бавитись гаївки.

Церковні активісти вирішили найняти художників із Дрогобича, а самі зайнялися пошуками церковного інвентаря. Їх відправляли від музею до музею, по різних інстанціях, та все дарма. У церкві були дві стародавні чаші, старовинне Євангеліє, цінні книжки та кілька ікон, які називали наші люди і гості панацеєю. Нашому храму нічого зі Львова не повернули, навіть вишиті рушники і фелони, ткані золотими нитками у давнину.

Коротка історична довідка про церкву Якима і Анни.

Літопис Церкви в датах веде Стецишин Михайло Дмитрович. Його записи взяті за основу довідки.

Перша згадка про церкву у Станилі датується 1507 роком. Стару церкву розібрали у 1889 році, а у 1891 році побудували нову дерев’яну, яка стоїть до сьогодні. У ній знаходився образ (ікона) Юрія Побідоносця 14 ст., та ікона Стрітення 14-15 ст. Ці дві найдавніші ікони тепер зберігаються у державному музеї міста Львова.

До 1946 року Станильська церква була дочірна Стебницької церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Богослужіння відправляли почергово: одну неділю в Стебнику, другу в Станилі, а третю в Колпці. Колпецькі та Стебницькі люди любили ходити до церкви в Станилю, бо будівля храму дерев’яна, давня, а образи старовинні – це дуже намолене місце. На Службі Божій часто співали два дяки: стебницький Шашкевич Василь і станильський Дмитрів Василь..

У 1957 році отця Стефана Паламаря переводять на службу до Доброгостова, а станильська парафія стає дочірною до доброгостівської.

З 1957 по 1962 рр. отець Стефан приходив у Станилю і відправляв   святкові та недільні Літургії.

У 1962 році церкву закрили. Проте, Станильські люди доглядали святиню, молилися в ній, але самі без священика. 

З травня 1977 року до липня 1979 року капітальний ремонт приміщення  церкви та реставрація ікон.

З 1981 року по 1988 рік церква перетворена на атеїстичний музей.

У липні 1988 року ліквідований атеїстичний музей. Ключі від Церкви  віддали станильським людям.

З 1988 по 1989 р.р. ремонт церкви після ліквідації музею.

У 1989 році отець Костура Михайло відправив святкову Літургію в честь відкриття церкви.

Як і по всій Галичині, демократичний рух у Станилі розвивався одночасно з відродженням греко-католицької церкви, що виходила із катакомб і знову стала духовною опорою нових національно-визвольних змагань. Перша греко-католицька відправа відбулася 14.10.1990 року. Літургію відслужили отці: Петро Герилюк-Купчинський, Любомир Кушнір, Василь Цикуляк.

Довідка із Шематизму 1908 року

Настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці Стефан Хиляк – предсідатель суду церкви в спірних справах, радник консисторії, декан Дрогобицький. У Стебнику українців 1580 осіб, Колпець – 970 осіб, Станиля – 580 осіб. Стебник – поля орного 46 моргів 894 сж. Сіножаті – 96 моргів 14919 сж. Огорода 3 морга 83 сж. В селі Колпець – поля 18 моргів 1439 сж; лукі 5 моргів 900 сж. В Станилі поля 9 моргів 658 сж., луки – 10 моргів 1320 сж. В Стебнику школа етапова 2 кляси , дітей руських – 280 осіб. В Колпці - 1 кляса, дітей руських – 65 осіб. В Стебнику читальня ім.

Качковського.

Довідка із Шематизму 1926 року

Настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці о. Петро Мекелита 1868 р.н. Дочірна церква в селі Станиля – св. Якима і Анни, збудована 1891 р. 732 особи. Поля 112 га. 19 ар. Будинки в середнім стані.

Довідка із Шематизму 1936 року

Церква св.Якима і Анни – дочірна Стебницької церкви

Р.П.Б. Парох Петро Мекелита

Завершити розповідь про святиню св.. Якима і Анни скупими статистичними рядками недоречно, бо у ній служили  парохи відомі своєю освіченістю, незламністю українського духу- о. Петро Мекелита (1919 р.-1945 р.), о.Степан Паламар (1945р.- 1957р.).

У 1919 році стебницьку парафію очолив греко-католицький священик Петро Мекелита, який народився в 1868 році, висвячений в 1894 році. До приїзду в Стебник він проживав і працював за Сяном. Йому станильські люди вдячні за навчання дяка Дмитріва Василя Петровича.

У Стебнику багато років  дякував Шашкевич Василь Іванович, якого в необхідній потребі не було ким замінити. Священик почав придивлятися до молодих стебницьких, колпецьких і станильських хлопців, шукаючи допомогу свому дяку. Вибір випав на станильського юнака Дмитріва Василя. Хлопець розповідав родині, що отець дуже вимогливий, крім гарного співу, вимагає знання напам’ять псалмів, доброї техніки  читання старослов’янською мовою, знання латині. Василь був старанний, здібний до науки і дорожив тим, що має можливість вчитися у отця.. В скорім часі Дмитрів В. стає хорошим дяком і близьким товаришем Шашкевичича Василя. Як згадують станильчани, що то був дяк над дяками. Дуже багато читав, молився, а коли в селі закрили церкву, дяк із станильськими людьми не припиняли молитися в ній. Перед Пасхою вбирали Плащаницю, організовували молитви та чергування біля неї. Дмитрів В. прикладав усі зусилля, щоб в церкві було живе молитовне життя.Згадують старші люди, що досі вміють співати так, як вчив дяк Дмитрів Василь, а його навчив о. Петро Мекелита

В березні 1946 року Москва вирішила ліквідувати берегиню української духовності на Галичині – греко-католицьку церкву. З цією метою органами держбезпеки в м. Львові було скликано лжесобор греко-католицького духовенства, яке шляхом терору і катувань примусили зректися прабатьківської віри та пристати на московське православіє. Тих священиків, що чинили опір засудили на довгі роки ув’язнення до Сибіру. Отця Петра  Мекелиту замордували в тюремних казематах тюрми на Лонцького.

У1945 році в с. Станилю прибув священик Стефан Паламар. У селі йому надали житло, згодом почав будувати свою хату, тепер там хата Анни Мотики.Станильчани зраділи, що мають нарешті свого священика і одразу його полюбили.Коли сталася трагедія із незламним отцем П.Мекелитою,  якийсь час обов’язки стебницького пароха тимчасово виконував станильський о. Стефан Паламар. І знову, як раніше, Служби Божі відправлялися почергово(одну неділю в Стебнику, а наступну  в Станилі). Станильчан завжди цікавила біографія  отця, ну хоч би, звідки походить, але він делікатно обходив це питання.

Священик Стефан Паламар - була людина надзвичайної ерудиції, знавець 12 іноземних мов. Родом він був десь із Тернопільщини, де мав парафію і тісно співпрацював з ОУН-УПА. Підчас відступу німців о. Стефан Паламар намагався разом із сім’єю втекти за кордон.Але фронт випередив його. І священик опинився в нашому невеличкому селі Станилі. У 1957році  його перевели на службу в с. Доброгостів, а станильська парафія стає дочірною до доброгостівської. Зі страху за своє життя та за життя своїх рідних священик прийняв православіє, але надалі продовжував підтримувати зв’язок із повстанцями. Вів вкрай непримітний тихий спосіб життя. Розказують, що кожного дня сподівався приходу кадебістів в хату.

Минають роки, а станильські люди згадують о.Стефана Паламаря, як скромну людину, високоосвічену, духовно чисту, високо релігійну. Він, в дощ чи  сніг, в  мороз чи спеку, біг із Доброгостова в Станилю до хворого на сповідь, чи  в інших духовних потребах людей. Його ніхто ніколи не возив, навіть не  підвозив, бо відмовлявся від пропозицій. Священик пішки  йшов до людейвиконувати свій душпастирський обов’язок, тільки хто покликав його.  Станильські люди  кожного наступного священика порівнювали із о.Стефаном Паламарем.

Дмитрів Василь розказував, що коли перейшли на московське православіє, звернувся до священика, що вміє служити так, як вчив о. Петро Мекелита. На що о.Паламар, після паузи, відповів, що «Служи так, як вмієш, а вмієш дуже добре». 

Отець Стефан Паламар разом із дяком Дмитрівим служили понад 10 літ.  

У 1992.р. мені Стефа Стецик - Тарнавська розповідала, що перед о. Стефаном Паламарем сповідались повстанці і люди з підпілля, йому довіряли люди в радянський час, бо знали, що не видасть владі.

Священик Паламар Стефан молився всюди, де тільки міг і де була така можливість. Долав великі відстані пішки, бо тоді наодинці, із Богом розмовляв словами Псалмів. – 2007 р. -

Освячення школи і клубу                                                        1956р.

1991р.

Дмитрів Василь

Отець Мекелита П., перший настоятель школи Легедза Й.                     Петрович,

                                               1939р.                                                         дяк 1930-1970р.

        На святкування 65х роковин УПА                            Біля братської могили

Свято Покрови святої Богородиці. Освя-         Церква св. Якима і Анни. Іконостас чення фігури Божої Матері    малював Василь із Залокоті 1887р.

Виставка робіт біля церкви Стецишина                 Стецишин Михайло Дмитрович

                  Михайла Дмитровича                                        у ролі св. Миколая

XVII. З історії школи

Над веселим струмком, у підгір’ї Карпат, піднялись світлі стіни Станильської школи.

Здобуття знань - одна із важливих форм людської діяльності. Знання формують  особистість, полегшують працю, впливають на морально - етичні риси характеру. У цьому велика заслуга школи. Постає питання: хто і коли заснував школу у Станилі?

Точних даних про заснування першої школи у Станилі мені знайти не вдалось. Однак, відомо, що у селі була заснована «дяківка» - парохіяльна школа.

 У ній люди навчали дітей приватно, для цього винаймали хату. «Вчителька приходила із Стебника, під парасолькою, щоб сонце не обпалило їй обличчя. Хлопці пані вчительку зустрічали за селом і відпроваджували далеко за село, йшли наперед неї, перевіряючи, щоб не було жаб та інших плазунів, бо вчителька дуже їх боялася, - розповідав Дмитро Стецик своєму синові Михайлові.

Через кілька років після будівництва церкви (1891р.) громада збудувала школу. Місце знаходження першої школи - теперішній сільський магазин. В одній половині приміщення вчилися діти. Друга кімната призначалася для помешкання вчителів. Станильські діти вчилися в тій школі до 1925 року.

У 1925 р. відкрили нову школу - теперішнє приміщення школи. Землю під її будівництво віддав Кіселичник Андрій, який працював на поважній посаді  злісного. Він був і основним меценатом при будівництві школи. Як розповідають односельчани,  що був розумний, авторитетний чоловік, який ходив у формі злісного і ніколи не скупився на мудрі поради. Його власний будинок під бляхою був найбільший і найкращий у селі. На той час не кожен господар міг збудувати такий будинок. Через те його спіткала доля репресій. Кіселичника Андрія та його брата було вивезено у Сибір.

Школа-не тільки будівля, школа - це люди, які присвятили своє життя дітям.

1.                        Легедза Йосип - перший настоятель новозбудованої школи. Працював в Станильській школі з 1925 по 1941р.р..

2.                        Чаплинський Корнелій та Чаплинська Марія - молоде подружжя вчителів, які працювали  в Станилі із 1941- по 1946р.р.

У грудні 1945р. заарештували Корнелія Чаплинського. Молодого 24 - річного директора школи півроку водили на допити, «шиючи йому справу». Оголосили вирок: 10 років тюремного ув’язнення. У тюрмі далекої Воркути, не один раз, внаслідок фізичного та морального виснаження, нестерпного голоду, пекучих морозів потрапляв він у пазури смерті.

Не забули енкаведисти і про молоду дружину. Весною 1946р. із Станильської школи під час уроків забрали Марію Чаплинську на примусові роботи у Сиктивкар Красноярського краю на 10 років.

 Шумелович Богдан працював у школі недовго, з 1946р. по 21.09. 1947р.

21 вересня1947 року Станилю потрясла страшна новина. Повстанці вбили станильського війта Кіселичника Стефана та вчителя Шумеловича Богдана. Тільки секретар Мотика Стефан залишився живий.

Станильські активісти їхали на бортовій машині із Дрогобича. До них підсів у машину стебницький комуніст Петро Кулик із військовим охоронцем. Через нього машину обстріляли повстанці.

У 1947р.в Станильську школу прийшов працювати молодий, обдарований багатьма талантами директор Гада Роман Євстахович. Він малював з натури пейзажі, добре грав на скрипці. Працював у школі до 1957 року. Разом із ним працювали вчителі: Колесник Марія, Бориславська Софія, Емис Марія, Коцюбинська Любов, Турик-Кітела Марія Олексіївна, Тустанівська Мирослава Юліанівна (1953 - 61р.р.).

Нерідко кажуть про вчителів: «У дитячі серця закохані». Ці слова з повним правом можна сказати про Стецишина Володимира Миколайовича,який працював з 1959р. - по 1978р.р., Стецишин Наталію Миколаївну (1959 - 1991р.р.) , Бідюк Галину Андріївну (1966 - 1970р.р.), Мацишин Марію Йосипівну (1967 - 19 71р.р.), Климко Любов Іванівну (1968 - 1971р. р.).

Княжинська Євстахія Франківна працювала у Станильській школі з 1978 року по 1984 рік.

Великий внесок у життя школи вклали Дуб Оксана Дмитрівна (1991- 2015р.р.), Хилимон Ольга Романівна, яка працює в школі з 1987р., Вовнянко Мирослава Мирославівна працюють з 2006 р., Головкевич Михайло Михайлович та Ведманова Оксана Зеновіївна з 2010 року.

У 2014 році школу реорганізували із початкової у навчально-виховний комплекс (НВК), при цьому відкрили групу дошкільної освіти. Вихователем працює Мручок Марія Ярославівна.

Всі вчителі стараються знайти стежину до серця кожної дитини, вкладають у вихованців свою душу. Для багатьох із них школа стала рідною домівкою, а чужі діти рідними.

Школа стала культурним осередком села, жителі із задоволенням відвідують святкові концерти та позакласні заходи.

Шемердяк Віра Володимирівна очолює колектив школи з 1986 року.

            Вчитиля та учні Санильської СЗШ                Директор школи            Хилимон Ольга

                                                                                 Шемердяк Віра                  Романівна

Володимирівна

Головкевич Мручок Марія Ведманова Оксана Вовнянко Михайло Ярославівна Зеновіївна Мирослава

        Михайлович                                                                                             Мирославівна

Приміщення школи одноповерхове, стіни дерев’яні.

У 1986 році виникла потреба у капітальному ремонті школи. Кошти на матеріали частково виділила Доброгостівська сільська рада, але їх було обмаль. А, взагалі, сільрада дотримувалася такої «політики», що спочатку треба, як вони говорили:«Полагодити всі дірки доброгостівські, а потім станильські». Часто на станильські дірки коштів не ставало.

Звернулася за порадою до депутата сільської ради Стецишина Зеновія Петровича. Хоч ми, майже, однолітки, та він, по-господарськи, оцінив ситуацію і порадив руки не опускати, а  розвалити половину школи збоку металевої кладки і тоді будемо бачити, яких матеріалів потрібно. Я оцінила цю пораду, як страшну авантюру, але діватися було нікуди, бо і так, дерево під вікнами прогнило, що рука наскрізь пролізала, а підлога гойдалася, як колисанка.

Зеновій мені допоміг знайти мужчин, які розібрали стіни за один день,  жартуючи, що ламати - то не будувати. Все прояснилося. Стовпи, скелет приміщення, дубові і міцні. Вирішили мурувати цегляні стіни.  На той час цегла була такий дефіцит, що з огляду сьогоднішнього дня, не можу підібрати потрібні слова, щоб описати всі труднощі, які виникали. Але мені, все - таки, вдалося її отримати в Уличненському колгоспі. За цеглу перерахували гроші  і коштів вже нема.

Звернулася за допомогою до директора птахофабрики, щоб допоміг придбати  решту будівельних матеріалів. Мойсеюк Борис Миколайович додав не тільки матеріали, а скерував  будівельну бригаду, яка завершила капремонт. Тоді, неочікувано, ще й прибудову зробили для котельні.

Кожного дня Зеновій Петрович після роботи навідувався, щоб подивитися на реальний стан шкільних справ. Я і весь педагогічний колектив завжди пам’ятатимемо його допомогу та  увагу при капремонті школи, а його організаторські здібності, вміння все побачити і передбачити, я взяла для себе,  як добрий урок.

У 2003р. виникла потреба ще в одній класній кімнаті. У

відділі освіти. добудову робити не дозволяли, коштів не виділили, а 1-го вересня вже відкривали клас шестирічок. Саме в таких складних моментах стає зрозумілим значення наявності в селі своєї сільської ради і свого сільського голови, який зрозумінням поставився до проблем школи. Недаремно кажуть, що своя сорочка ближча до тіла. Сащук Михайло Васильович вирішив, шо на стриху зроблять класну кімнату. Ціле літо робота кипіла, зате, кімната вийшла на славу.

У 2012 році черговий капітальний ремонт в приміщенні школи. На цей раз пов’язаний із облаштуванням внутрішніх  санвузлів, Станильська сільська рада виділила субвенцію на відділ освіти в сумі 13тисяч гривень для виконання тих робіт. Але  ніхто не передбачав, що майстри розвалять стару дерев’яну  стіну в коридорі, як непридатну, і доведеться мурувати нову.  Проведення каналізації та вигрібних ям також потягнуло багато коштів. Ще нічого не зроблено, а коштів вже витрачено чимало. Прийшлося шукати спонсорів, щоб допомогли завершити роботи. Відгукнувся допомогти Казявкін Володимир Ілліч. За його кошти облаштували не тільки внутрішні санвузли, а й невеличкий харчоблок, де помістили холодильник, бойлер, мікрохвильову піч. У класних кімнатах поміняли світильники, що відповідають санітарно – гігієнічним вимогам, підлоги покрили лінолеуновим покриттям. У шкільному приміщенні холодна і тепла вода. Школу не впізнати.

Ми щиро вдячні Герою України, українському вченому в галузі медицини Казявкіну Володимиру Іллічу за увагу і участь, розуміння і підтримку. Добрі справи не забуваються.

У 2016 році підлога в класній кімнаті та коридорі почала рухатися. У Дрогобицькому  райво відреагували так: «Маєте багату сільську раду, тож нехай допомагають своїй школі». Сільський голова Сащук Михайло Васильович взяв до уваги цю шкільну проблему, брав консультації у майстрів і  вирішив, що  практичніше буде в коридорі плитку вистелити, а в класній кімнаті –утеплену  стяжку і лінолеум. Сільська рада перерахувала, відповідно кошторису, субвенцію на відділ освіти, а ті на фірму, що виграла тендер.

У законодавстві написано так, що сільська рада напряму не може перерахувати кошти, тому вони мусять пройти стільки шляху, щоб потрапити на місце призначення –у Станильську школу.

У 2018 році капітальний ремонт даху. Сільська рада перерахувала кошти відповідно кошторису на перекриття даху та його ремонт на Дрогобицький відділ освіти. Роботи виконувала фірма. Тепер приміщення школи, яка скоро буде відзначати перше 100-ліття,  красиво і головне надійно покрите метало- черепицею.

Завдяки співпраці педагогічного колективу, сільського голови і депутатів  вирішено багато поточних питань у шкільному житті.

      Свято Миколая        Перше причастя о. Василь     Василь Іванович      Оксана Дмитрівна

2014р. 2014р. Бистрицької СЗШ Дуб директор у студентські рокиДуб Таківка Андрій, Білик Микола

XVIII. Учительські будні і свята

З досвіду роботи вчителів Станильської початкової школи

Наталії Миколаївни Стецишин і Володимира Миколайовича Стецишина

21 жовтня 2008 року не стало Заслуженої вчительки України, відмінника народної освіти, орденоносця Ордену Макаренка – Наталії Миколаївни Стецишин.

Не висловити словами, ким була Наталія Стецишин для родини і всіх тих, хто її знав. Діти втратили найдорожчу матір, онуки – чудову бабусю, а станильчани – улюблену вчительку.

Наталія Миколаївна Стецишин (із дому Сосяк) народилася 11 лютого 1932 року в с. Медвежі Дрогобицького району в багатодітній селянській сім’ї. Батьки були працьовиті люди і належали до добрих господарів села. Хата їхня збудована у 1930 році, була під бляхою, а старанно вибудувані господарські будівлі збереглись до сьогоднішніх днів і служать за призначенням. Саме вони були візитною карткою господаря, який їх будував. Батьки привчали дітей до працьовитості, акуратності, чесності, виховували їх на засадах християнської моралі.

Батьківська хата знаходилася біля самісінької Церкви, тож дівчинка мала можливість зайти і помолитись до Храму кожного дня, коли тільки був відчинений. Тому добре зналася на звичаях і правилах поведінки під час богослужінь  на традиціях християнських свят.

Після закінчення Медвежанської семикласної школи, як ученицю, що дуже добре вчилася, вчитель Грималяк повіз у Дрогобицьку середню школу № 3, що біля муздрамтеатру, яка на той час була жіночою школою. Легко давалась наука обдарованій дівчині, але тяжко було через матеріальні нестатки. Батькам доводилося винаймати квартиру. А звідки було взяти гроші селянинові у тяжкий післявоєнний час, щоб платити за помешкання, підручники та інше навчальне приладдя для дочки? Не один раз поставало питання про те, щоб Наталія покинула навчання і поверталася у село. Та вона не здавалася. Давала приватні уроки дітям, допомагала одинокій жінці по господарству і так крок за кроком ішла до втілення своєї заповітної мрії. А вона мріяла стати вчителькою. Після закінчення Дрогобицької середньої школи № 3 вступила до Бориславського педагогічного училища. І знову така ж проблема: помешкання, їжа, книжки, зошити. До Борислава із Медвежі з братом Богданом та подругами добиралися пішки, а в руках тяжка ноша із продуктами. Та все минулося. Дійшла до фінішу – диплом на руках.

Випускників 1952 року скерували піднімати освіту у гірські райони Львівщини. І поїхали ще зовсім юні дівчата-одногрупниці родом із Дрогобиччини у Турківський та Сколівський райони. Скерували їх у найвіддаленіші від траси гірські села. Наталії Миколаївні доводилося йти від автобусної зупинки до своєї оселі 17 км. Бувало так, що бойківські ґазди підвозили хурою кілька кілометрів, а далі знову – пішки. Через те у рідну Медвежу їздила тільки на канікулах. Та попри все, роки праці у горах були найяскравішими у її житті. Там вона глибше пізнала життя, побачила щирість і доброту місцевих бойків. Дуже її вразили їхні звичаї, побут, вміння пристосовуватись до суворих умов життя. Багато подруг залишилися і досі там працювати, та переважна більшість виїхала ближче до рідних місць. Але спілкування між собою не втратили до кінця. Кожного року, в останню суботу червня, вони збираються на зустріч. Для Наталії Миколаївни червнева зустріч 2008 року була останньою.

У 1959 році повертається Наталія Миколаївна із чоловіком Володимиром Миколайовичем у рідний Дрогобицький район. Хотілося влаштуватися на роботу у своє село, або близько біля нього, проте завідувач райвно Коваленко Микола Павлович сказав, що є місце у с. Станилі, де школа у дуже занедбаному стані. Ось так Наталія Миколаївна із чоловіком Володимиром Миколайовичем прибули у Станильську початкову школу. Коли молоде подружжя вчителів оглянули школу, в якій їм доведеться працювати, то відразу хотілося повернутися назад. Парти довгі, за якими сиділи по 5 учнів, помальовані чорною фарбою. Підлога запущена мазутом, яку неможливо було відмити від болота. Як пригрівало сонце, або запалювали піч, то були такі випари, що не було чим дихнути. Учні вчилися неохоче, хоч серед них було багато обдарованих. Але чим можна було збудити їхній інтерес до навчання?  У школі була гнітюча ситуація, не було елементарних засобів для навчання. Про географічну карту, глобус, унаочнення, дидактичний матеріал – годі й казати. Не було співрозуміння і співпраці «вчителі – громада».

З чого починати?

Молоді освічені вчителі, повні наснаги, знань та енергії, розгубилися лиш на мить. І в скорім часі в школі парти поміняли на 2-місні, які малювали білою, або світлого кольору фарбою. Підлогу, стіни, двері, печі і всю шкільну господарку довели до пуття і почали працювати над створенням матеріально-технічної бази, над поповненням унаочнення. І власне від цього місця не можна розповідати про Наталію Миколаївну без Володимира Миколайовича, бо працювали, творили і піднімали Станильську школу разом.

Станильська школа стала взірцевою не тільки у Дрогобицькому районі. На розумних і знаючих учнів приїжджали дивитися вчителі з усіх районів Львівщини. Ці працьовиті вчителі залишили стільки унаочнення, що можна відкривати музей. Володимир Миколайович дуже гарно малював, а Наталія Миколаївна красиво писала плакатними перами. Вони виготовили настінний буквар на кожну літеру. Хоч папір пожовтів від старості, та все одно – дуже цікавий цей витвір Станильських вчителів. Їхніми руками виготовлено макет для пояснення задач на рух у протилежному чи в одному напрямі, на якому велосипедисти, пішоходи, автобуси рухалися, а учні спостерігаючи за цим дійством, краще розуміли задачі на цю тему. Цей макет забрали на виставку передового досвіду при Міністерстві освіти УРСР.

Першими помітили зміни у Станильській школі директор Стебницької СШ Яровий Юрій Семенович та завуч тієї ж школи. Вкінці навчального, мабуть 1960 року, вони прийшли у дочірну школу на фронтальну перевірку і не повірили своїм очам: так змінилася школа. Два дні вони відвідували уроки, вивчали не стільки учнів, як вчителів, а на третій день приїхали інспектори із райвно. Всі були вражені освіченістю вчителів і їх вмінням працювати. Незадовго Юрій Семенович Яровий став завідувачем райвно, а Микола Павлович  Коваленко директором Стебницької СШ. Ось так вчителі із Станилі отримали велике заслужене протеже у районі на рівні першої особи. Ще кілька років приїжджав Юрій Семенович у Станилю, щоб побачити динаміку змін. А потім усі перевірки області та Міністерства освіти УРСР не обминали цю маленьку школу.

Наталія Миколаївна була членом редакційної колегії журналу «Початкова школа», на засідання якої треба було їхати, підготувавши зауваження і пропозиції щодо плану наступних номерів журналу. Праця велика, багато недоспаних ночей, зате вона познайомилася і працювала із світилами педагогічної науки. О. В. Киричук тоді був редактором журналу, а М. В. Богданович, Ф. Г. Гончарук, М. Ф. Скрипченко як і Н. М. Стецишин були членами редколегії. А згодом вони стали академіками, авторами підручників, за якими вчаться учні по сьогоднішній день. Пригадую, як Наталія Миколаївна зраділа, коли на її адресу прийшов лист, в якому дякував редактор журналу за слушні зауваження і пропозиції. Та в скорім часі захворів Володимир Миколайович і Наталія Миколаївна за браком часу і коштів змушена була розірвати співпрацю із редколегією журналу.

Уроки Наталії Миколаївни та Володимира Миколайовича відвідували відомі педагоги – професор Марокішко, Сюта, Савчин, Луців, міністр освіти УРСР Анджієвський. Перед тим, як мали нагородити Наталію Миколаївну Орденом Макаренка – найвищою вчительською нагородою, яку визнають у цілому світі, приїжджав вивчати її передовий досвід роботи Березняк, що працював на той час у Міністерстві освіти УРСР. Нам він відомий як «майор Вихор» із однойменного кінофільму. Наталія Миколаївна того не знала. Про це мені недавно розповів Любомир Ліщинський – колишній завідувач методкабінетом. Він сказав, що це було секретно, а представляли їй Березняка як інспектора відділу освіти якоїсь області.

Про Стецишиних писали багато статей, їхні світлини можна було побачити на сторінках газет і журналів, а О. В. Сюта, викладач Дрогобицького педагогічного інституту ім. І. Я. Франка, видав брошуру із нарисами «Майстри педагогічної справи» про досвід роботи вчителів із Станилі.

До речі, Наталія Миколаївна виступала на курсах при Львівському інституті удосконалення кваліфікації вчителів, де вона ділилась досвідом роботи. Апробовувала новий буквар, програми тощо.  Вона все встигала зробити і не скаржилася, що тяжко. А насправді, мабуть, важкувато, бо, крім усього, була ще хатня робота, виховання двох дочок – Віри та Лесі. На все це дня бракувало, а ввечері, коли вже діти ляжуть спати, Наталія Миколаївна сідала за роботу; читала методичні новинки, писала статті про методику використання унаочнення на уроках, про розвиток мовлення молодших школярів, про роботу із батьками, як провести екскурсію і, звичайно, готувалась до уроків на наступний день.

Майстерність вчителів виявляється, звичайно, насамперед на уроці. Але уроки це ще не все. Ні, не можна виховати дітей тільки на уроках. Сфера виховної діяльності справжніх вчителів значно ширша, а особливо, коли це талановиті вчителі.

Володимир Миколайович добре грав на скрипці і хотів, щоб музично обдаровані діти розвивалися. Він організував клас гри на акордеоні. Спочатку сам вчив юних музикантів нотної грамоти та гри на акордеоні. А коли побачив, що в учнів виходить нормально, організував фахове навчання музики. Двічі на тиждень приходила після уроків Любов Миколаївна Боднар-Білас та Ірина Балабух-Кліш вчити майбутніх музик сольфеджіо, муз літературі та гри на акордеоні. Не всі учні стали віртуозами  та більшість із них добре грали на клавішних інструментах, гарно співали і були популярними у Трускавці та в довколишніх селах. Щоб замовити їх відіграти весілля, треба було записатися у чергу.

Пригадую один із концертів у клубі, на якому Володимир Миколайович на скрипці у супроводі ансамблю юних акордеоністів виконували «Взяв би я бандуру», «Марічку», «Київський вальс», «Польку» Глінки. Партії для інструментів писав батько, кожну програючи на скрипці. Все він вмів і на все знаходив час. Зате який результат! Юні музиканти, тепер уже дідусі і бабусі, й досі згадують свій дебют у ансамблі. Станильчани були у захопленні, оплесками не відпускали музикантів зі сцени. А вчитель, у такий спосіб, реалізував себе як музикант.

Вчителі музики теж здобули чималих висот у своїй галузі. Любов Миколаївна Боднар-Білас – єдина Заслужена вчителька України з музики, а скромна і дуже симпатична дівчина Ірина Балабух-Кліш стала співачкою і викладачем Дрогобицького педуніверситету. Її концерти у Дрогобичі – велике свято, які я намагаюся не пропускати.

Так, неспокійної вдачі був Володимир Миколайович. Якось спілкуючись із станильчанами пенсійного віку, Володимир Миколайович виявив, що вони отримують дуже малу пенсію, бо не мали достатньо ні колгоспного, ні трудового стажу. Дехто з них, особливо одинокі та жінки, які мали дітей, що не визначилися ще у житті і яким треба було допомогти стати на ноги, були у скруті. Володимир Миколайович, який в 11 років залишився без батька, добре знав, що таке біда і з розумінням ставився до інших, хто потрапляв у неї. Він оббивав пороги багатьох інстанцій, їздив у Самбірський архів, вибирав якісь документи, а потім сам особисто оформляв позовні заяви в суд та інші документи для підтвердження трудового стажу. Пам’ятаю, що жінки приходили до нас додому і розповідали: «Де наймитували і хто це може підтвердити». Він вчив їх, що мають говорити на суді, щоб виграти справу. І вигравали. Багато жінок отримали нормальну пенсію і, переживши Володимира Миколайовича, довго згадували його за добрі діла. Особливо Гарба Ганна Петрівна була дуже вдячна вчителю за те, що він їй допоміг у вирішенні цієї справи. Вона пережила його на 35 років, бо померла у поважному віці, переступивши за дев’ять десятків літ. Кожен раз, зустрівши мене, згадувала батька, повчаючи: «Якщо у твоїх силах, то допоможи людині. Я так своїм дітям і онукам кажу».

Не один раз на могилі батька у свята хтось запалював свічку швидше, ніж ми, його діти.

Була в селі на Рахманах, по сусідству із Гасюком Василем, малесенька хата на клаптику землі трикутної форми. В ній жила бідна жінка, яка часто хворіла, мабуть від нестатків. Вони не тримали ніякої господарки. Жінка виховувала дочку Ганну, старанну і добру дівчину. Мамі, звісно, хотілося «якось добре доньку намістити в житті». А тоді були такі тяжкі часи, що людей із села не приймали в місто на роботу, бо не мали паспорта,  а паспорта не видавали, бо сільська прописка. Тоді Володимир Миколайович допоміг Нусі влаштуватися у Медвежанську школу піонервожатою, а на квартиру до родини Наталії Миколаївни. Та дівчина, мабуть, тужила за мамою і відпрацювавши рік чи два, повернулася у Станилю, а згодом кинула навчання у педінституті, так і не здобувши ніякої освіти. Я зустріла її у Трускавці кілька років тому, власне тоді вона мені розповіла цю історію, жалкуючи, що не послухала вчителя. «От, якби хтось моїм дітям так намагався допомогти», – все повторювала Нуся.

Цей епізод ніякого відношення до педагогічної діяльності вчителя немає, але підкреслює його активну життєву позицію, готовність прийти на допомогу людям у будь-якій справі, готовність розділити з ними радість і горе. Він ніколи не чекав від нікого «дякую». «Дякую» почали говорити після його смерті, бо добра справа не забувається ніколи.

Наталія Миколаївна і Володимир Миколайович зуміли знайти дорогу до сердець станильчан, які стали їх першими помічниками і порадниками не тільки в організації краєзнавчих екскурсій, концертів, ранків і в цілому навчально-виховного процесу у школі, а й у будівництві власного будинку сім’ї вчителів Стецишиних. У 1964 році закладати фундамент прийшли понад 20 чоловік, а може й більше. Старші господарі робили все як слід: прийшли із свяченою водою і закладали хату за традицією «як має бути». А потім забава аж до рання, бо любили співати станильчани під акомпонемент Володимира Миколайовича. Мало яка робота при будівництві хати обходилася без допомоги і поради станильських людей. Бо до кого міг звернутися за допомогою вчитель, проживаючи далеко від родини, від своїх рідних місць.

Любили Стецишини Станилю, як своє рідне село. У якому б товаристві вони не були, то завжди говорили: «А у нас, у Станилі співають так…, роблять так…» тощо. Вже мешкаючи у своїй хаті у Стебнику, вони жили життям станильчан. Пригадую, як, запалюючи газ у кухні, Володимир Миколайович каже: «Як то добре – запалив і вже горить. А сьогодні, коли я вів уроки, жінки на плечах несли в’язанку дров». (Тонкі дерева, обрубані від гілок, міцно зв’язані. Привозили дрова машиною чи фірою, але коли була суха погода, то не цурались жінки чи чоловіки піти у ліс принести якесь деревце, бо село лежить між містами, і лісу довкола мало. Тож зрозуміло, що питання про дрова – то була ціла проблема). Думка про газифікацію села виникла у Володимира Миколайовича ще у 60-их роках. Він її озвучував не один раз на зборах у селі, проте втілити у життя було неможливо. Кругом не давали дозволу. «Але хто чого шукає, той завжди знайде».

Володимир Миколайович , щоб покращити здоров’я, ходив до Трускавця пити нафтусю і біля бювету випадково знайомиться із міністром, мабуть, палива і енергетики.Він відпочивав із дружиною. Може тоді це міністерство називалось, якось по-іншому. Він зумів знайти спільну мову у товаристві цієї поважної особи. Кілька днів вони їздили по цікавих місцях у Карпатах, де батько знав кожен куточок, а потім привіз його на оглядини у Станилю, після чого міністр залишив координати місць, куди звертатися, і план дій, але його особисто просив з цього приводу ніколи не турбувати. Володимир Миколайович того ж дня все передав сільським активістам Кравчуку Михайлу Дмитровичу і Кравчуку Михайлу Васильовичу. Вони організували комітет і дуже багато працювали, головне, оперативно, щоб втілити домовленість у життя. Цієї людини  голова газового комітету, який їздив багато разів у міністерство, не бачив. Проте кругом отримував дозвіл і згоду. У 1977 році село було газифіковане. Сусіднє село Доброгостів, маючи на території багату птахофабрику та сільську раду, провело газ через 20 років. До речі, Станиля тоді належала до Доброгостівської сільської ради. Правду кажуть, що «Людина залишає після себе те, з чим пов’язують її ім’я». . Народився Володимир Миколайович 29 червня 1928 року у м. Бібрка де служив о. Микола Стецишин. Але Станиля стала його рідним селом. Тут йому було затишно, добре, ніхто не дошкуляв через те, що був сином греко- католицького священика, бо у ті комуністичні часи це було небезпечно. Багато станильчан те знали, але тримали у таємниці, щоб не зашкодити вчителю. Отож, усе життя мусів одне говорити, друге думати, а третє робити. Він дуже боявся десь засвітитися, бо знав, що йому за визначені рамки виходити не можна.

Все, чого досягло подружжя Стецишиних – це результат праці, розуму і таланту. Вони не прикривались партійними квитками, бо ніколи у партії не були.

Стецишини нехтували цікавими пропозиціями через «темні плями» у біографії Володимира Миколайовича, бо якби ж то був тільки сином священика, який служив навіть короткий час на Дрогобиччині. Він був ще внуком Ізидора Пасічинського, про якого у Літописі Бойківщини написано: «Поет і письменник – соловей Бойківщини». Але ім’я якого, комуністична влада заборонила навіть згадувати. Із роду Пасічинських походила мама Володимира Миколайовича – Наталя Пасічинська, яка знала багато мов: французьку, німецьку, польську та латинь.

Володимир Миколайович жартома і всерйоз завжди говорив: «Поховайте мене у Станилі». 22червня 1978 року довга похоронна процесія від хати у Стебнику аж до пансіонату «Полонина» проводжала вчителя на станильське кладовище. Поховали його як християнина, завдячуючи отцю Михайлу Комарницькому. Він все встигав зробити поміж всяких делегацій, які приходили прощатися із відомим молодим вчителем. Він знав, що Наталії Миколаївні ще треба працювати, то старався бути непоміченим. Шану для вчителя, у цікавий спосіб, склав сільський художник Стецишин Михайло Дмитрович. Реставруючи церкву, він вирішив не покидати її. Спочатку молився, а потім дзвонив у дзвони, супроводжуючи процесію через усе село. Всі спочатку затамували подих, не розуміючи, що діється. А дзвони дзвонили, дзвонили так голосно і тужно в унісон із духовим оркестром, що «мурашки по тілу повзали».

Тепер із горбочка станильського кладовища Володимиру Миколайовичу видно все: і рідну Станилю, і свою хату, і хату дочки Віри.

Хай пам’ять про Наталію Миколаївну і Володимира Миколайовича буде завжди з нами.

-2008р.-

Юні Такою її

акордеонічтипам`ятають

1965р.станильчани

Заслужена вчителька України

Стецишин

Наталія

Миколаївна 1990р.

XIX. Обірвана мрія

З історії школи 1941-1946р.р.

-   Була молодість, була мрія і надія на щасливе життя… Та так все скоро обірвалося, - розпочинає свою розповідь Марія Василівна Чаплинська,

-   У 1941р. мого чоловіка – випускника Дрогобицького лі-цею та Самбірського педучилища, студента 1 курсу Львівського університету Корнеля Чаплинського направили у с. Станилю керувати школою. Пам’ятаю день нашого приїзду в Станилю, день нашого знайомства із школою, як сьогоднішній день. Село нас зустріло привітно. Погода була сонячна. Солониця виблискувала хвильками поміж берегами. Все чудово, - згадує пані Марія. – Ми оглянули школу. Класні кімнати чисті, побілені стіни, парти стоять довгими рядами – приміщення школи готове до початку навчального року. Щасливі і радісні взялися до облаштування помешкання, яке знаходилося у тому ж шкільному будинку. Два покої обставили меблями, розклали книжки, які привіз Корнель, і з нетерпінням чекали зустрічі із учнями. Чоловік тішився і був щасливий, бо вважав, що його покликання – вчителювати. Він був розумною і обдарованою людиною, професори, котрі його вчили, пророкували йому велике майбутнє у науці. Я теж була переповнена радістю, бо мріяла стати вчителькою з дитинства, навіть любила бавитися в школу. Бувало посаджу довкола себе молодших дітей і вчителюю…, - розповідає Чаплинська Марія. – Який то був цікавий молодий світ у тих двох покоях школи. До молодого директора приходили люди із села за порадою, за допомогою. Прибігали учні, щоб позичити якусь книжечку, чи просто поговорити. Тоді було 82 учні, а нас тільки двоє вчителів. Ми, молоді та енергійні, поринули у вчительську та громадську роботу, багато працювали на підняття національної свідомості станильчан. Урочисто відзначали свято Миколая, Шевченківські дні та інші національні свята. Корнель, крім уроків, мав право вести релігію, на це йому дав дозвіл єпископ Коциловський, а для цього мусів здавати іспити. Ми дуже переймалися тим, ким виростуть наші учні,. Нам хотілося, щоб виросли вони свідомими українцями, добрими християнами і вийшли із стін школи з певним багажем знань.

Час ішов, німецька влада поволі запроваджувала свої порядки, все більше поневолюючи наш народ. То людей на примусові роботи забирають, то із господарства щось тягнуть, біда та й годі. А найгірше те, що станильчани порозумітися із ними не могли через незнання мови. Молодий директор добре говорив німецькою мовою, то часто бував у ролі перекладача. Йому вдалося звільнити багатьох молодих станильських людей від вивезення у Німеччину на примусові роботи.

А одного погожого дня у селі плач, лемент. - Німці забрали корови, кози. Як нам вижити без годувальниць? – знову благають люди директора про допомогу. Перейнявся Корнелій Чаплинський людським горем і пішов у Трускавець на переговори з німцями. Довго говорив з їхнім начальством, писав якісь папери і йому, як розказували станильські люди, чудом вдалося визволити частину корів і кіз. Худобу вже погрузили у товарні вагони. Вона ревіла, здавалося плакала людськими голосами. Почали люди шукати саме свою корову чи козу серед кількох сотень, а може й тисячі корів і кіз. Але хіба це можливо? Люди у розпачі, проте, навіть у таку тяжку хвилину, чужої худоби не візьмуть. Німецький солдат, спостерігаючи за тим всім, підказав директору, щоб брали будь-яку худобу, бо поїзд ось-ось рушатиме. Станильські господарі врешті-решт погодилися і пригнали в село хоч частину, але ще кращої худоби. Вдячні були станильчани Богові, що прислав у їхнє село грамотного і доброго директора.

Зимою 1944р. почався відхід німців на Захід. Із ними від’їжджало дуже багато інтелігенції. Та молода сім’я Чаплинських, не відчуваючи за собою ніякого гріха – політичної співпраці із німцями, нікуди не втікала. Знали, що нікого не переслідували, що нікого не здавали, через те й залишилися у станильській школі. На той час у них була вже маленька донечка Наталія. Вони і надалі намагалися навернути всіх до книжечки, до знань. А навколо панувало тяжке життя: голод, писання шкільне на газетах, чорнило із бузини, стрілянина, облави енкаведистів.

Молоде подружжя навіть страху не мало, бо знали, що робили все правильно. То хіба при потребі село їх не оборонить? Хіба не Корнель Чаплинський за німців оборонив не одного хлопця чи дівчину від роботи у Німеччині? Хіба не він порятував господарів, ну не всіх, від голоду, повернувши їм худобу? Тоді йому руки цілували і плакали  від радості. Хіба село не знає, що не зрадник він, хіба не оборонить?

Ні, не оборонила тоді Станиля молоденького директора, бо люди від страху оціпеніли. Ніхто вголос і не пискнув, всі – тихіше води і нижче трави, а лише одними очима запитували. Станильчани не могли збагнути – чому так сталося, але що могли вдіяти. Не було тоді правди і справедливості, панували тільки ненависть, зрада і страшне зло. Такий був час, що легко було когось очорнити, нашептати на когось.

У грудні 1945р. заарештували Корнеля Чаплинського. Молодого 24 – річного директора школи півроку  водили на допити, півроку «шили йому справу».

-   Я ніколи не служив німецькій владі, вчив дітей і допомагав, як міг, людям, - чи то виправдовувався, чи то розповідав завжди ввічливий Корнелій.

-   А хто вам дозволив дітям проповідувати релігію?

-   А що це за фотографії біля церкви робили ви дітям?

-   А як вчите та чому навчаєте дітей?

-   У Корнелія на ті та інші наївні і дивні питання мудрої відповіді не знаходилося, бо ніяк не міг зрозуміти, які гріхи проти Станилі і проти радянської влади має. А кадебісти шаленіли, не встидалися допитувати навіть маленьких учнів, задаючи провокативні питання: «Чи бив вас учитель? Чи вчив вас молитися?».

-   Так, - відповідали перелякані хлопчаки.

-   Ох, якби ж то учні знали, як за це будуть карати їхнього вчителя. І що така, по-дитячому наївна, відвертість може тяжко нашкодити молоденькому директору, мало того, знищити його подальшу лінію життя.

Чаплинському Корнелю оголосили вирок: 10 років тюремного ув’язнення. Там, у тюрмі далекої Воркути, не один раз, внаслідок фізичного та морального виснаження, нестерпного голоду, пекучих морозів потрапляє він у пазури смерті.

Не забули в НКВД і про дружину директора Марію Василівну Чаплинську. Весною 1946 року її забрали із Станилі. Прийшли в школу і дали кілька хвилин на зібрання у далеку дорогу.

-   За цих кілька хвилин я шукала сама собі якесь пояснення, шукала помилки у наших діях і все більше розуміла, що це якісь ворожі підступи, якесь страшне непорозуміння. Так було гірко… Я стояла серед кімнати згорблена і знищена. Зібрала клунок і в думках прощалася із школою, із учнями, із рідними. До свідомості привів енкаведист, який був страшний, злий, штовхаючи мене до дверей, крикнув, що чекає фіра,- продовжує розповідь Чаплинська Марія.

-   У Трускавці ми цілий день були на возах, а на одному із них був лозунг «Хай живе наш рідний Сталін, Конституція новая». Нас охороняли солдати із псами. Трускавецькі і станильські люди нам намагалися допомогти: хто теплу перину на воза  кинув, хто хустку, хто кусник хліба, а хто свічку, бо у товарняках було темно,-розповідає пані Марія.

-   Довга дорога до Комі АРСР була дуже тяжкою. Спалахували епідемії, і люди гинули, як мухи. До них ніхто лікарів не кликав, не давали ліків, не було навіть води, щоб закропити хворого в гарячці. Мерців загортали у верети і викидали на узбіччя, - згадує Марія Василівна.

-   Ось так, мою сім’ю розкидала доля: я у Сиктивкарі на примусових роботах, чоловік в тюрмі у Воркуті, а маленька трьохрічна Наталія у Стебнику. Я вдячна родичам, які виховували у себе донечку і не дали їй зазнати тих страшних поневірянь.

У 1951 році Сталін дав дозвіл на з’єднання сімей. Після закінчення тюремного терміну Корнелію Чаплинському дозволили примусову працю відбувати разом із дружиною у Красноярському краї. Там на поселенні народився син Роман. У його свідоцтві про народження вказано, що народився у Красноярському краї Дзержинского району с.Кедровка, ферма №3.Чи не дивно? Ферма №3. За кого мала гуманна радянська влада новонароджених дітей?

 Після смерті Сталіна у 1953 році на арештованих людей була амністія. Чаплинського Корнелія звільнили і він повернувся додому. А Марія Василівна не була суджена, а вивезена і під амністію не попала. Тому мусіла відбувати  10-річний термін примусови робіт.

У 1956р. пані Марія повернулася у Стебник. Тут вже чекали на неї чоловік із сином, яким було дозволено повернутися раніше. Дочекалася зустрічі із дочкою, яка вже стала юною красунею, із батьками. Раділа, що вже вдома, але проблеми ще не минали. Прописатися не могли, в школу на роботу не дозволяли. Важко було жити із тавром «зрадника народу». Та все ж треба було із чогось починати. Марія Василівна пов’язала своє життя із фармацією. Чаплинський Корнель закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу і працював економістом на нафтопереробному заводі. Дякувати Богу, подальша доля щедра для сім’ї Чаплинських. Виросли добрі діти, обдаровані онуки та правнуки.

Довго станильські люди «приміряли» всіх наступних вчителів до Корнелія Чаплинського. Згадують його учні, що навчання кожного дня розпочинали із молитви, збирали лікарські рослини, а світлини, які зробив їм вчитель біля церкви, досі зберігають.

- Знаєте, я вірила, що колись прийдуть до мене станильчани, можливо, навіть не із словами вдячності, а просто так відвідати, - радіє нашій зустрічі пані Марія. – Всіх учнів пам’ятаю по імені. Я часто у снах приходжу у Станилю і бачу її такою, якою залишила. Спомини гіркі, навіть дуже, але й дорогі, - завершує розповідь Марія Василівна Чаплинська.

Чаплинська Марія – 1922р. народження.

Чаплинський Корнелій – 1921 р. народження.

- 2007р.-

Біля церкви св. Якима і Анни

вчителі Чаплинський

Корнелій Чаплинська Марія 1943-1944р.

XX. «А на початку шляху мало хто в нас вірив»

Квентін Тарантіно

З 1959року по 1995рік, внаслідок укрупнення сільрад, Станиля входить до складу Доброгостівської сільської ради. А до того завжди у селі був свій війт, а згодом і сільський голова і станильчанам важко було змиритися із тим, що за порадою, по довідку, чи з якогось іншого приводу, в дощ і в сніг треба йти в Доброгостів, а дорога не близька . До того всього, Доброгостівська влада не завжди прислухалася до потреб станильської громади, дещо ігнорувала.  »Село без сільради», -так любили в радянський час з іронією говорити про такі села, бо вони були занедбані, поза увагою місцевої влади. У Станилі суцільне бездоріжжя, сільські установи, окрім школи, залишилися без приміщення.

Станильські люди на початках трохи розгубилися, та ненадовго.

- Громада нашого села завжди була дружна і єдина, тільки при виконанні важливих громадських справ ділилася на Івасі та Стецики, для почергового виконання громадської роботи, - розповідає із захопленням Михайло Дмитрович Стецишин.

Власне, згуртованість громади допомогла в селі зробити багато корисних справ без допомоги влади. Недарма кажуть, що головне аби  влада не заважала. Завдяки Всевишньому і всупереч всьому, появлялися лідери, які вміли домовитися з кожним, вміли організувати людей і діяти.

Газифікація села Станилі

«Хороштй лідер - це той, кому дістається трохи більше, коли мова іде про відповідальність, і трохи менше, коли доходить до подяки». Джон Максвелл

Без усяких сумнівів найважливішою подією в Станилі періоду» без своєї  сільради «була газифікація села, яка стала яскравим прикладом того, що згуртованість громади під керівництвом лідера, без допомоги влади, здатна на звершення, навіть, здавалось би, неможливих справ.

Підготування дров на зиму для господарства –завжди було важким завданням для станильських людей. Навколо села лісів мало, бо оточене містами Трускавцем і Стебником, тож вічно існувала проблема «де взяти дрова». Часто можна було побачити чоловіка із дружиною, які йшли в ліс, щоб принести на плечах в’язанку дров. Мрія газифікувати село у сільських активістів визрівала давно, але її реалізувати було неможливо, бо якби простою ця справа була, то багато сіл це зробили б давно. Стільки заборон було у законодавстві, що вирішити їх, ну, просто ніяк.

Газифікація села 1977р.                       Кравчук Михайло Васильович голова газового комітету

Все почалося із однієї щасливої зустрічі. Директор школи Стецишин Володимир Миколайович, щоб покращити своє здоров’я після перенесеної хвороби Боткіна, в липні 1973р. кожного дня ходив у Трускавець пити нафтусю (бо у школі діти хворіли жовтухою і він також захворів, причому  у важкій формі). Там біля бювету познайомився із гарною сім’єю, яка відпочивала у Кришталевому палаці. Їх цікавили традиції людей, діалект, легенди,  пісні бойківського краю , хотіли бачити Карпати, але не в супроводі екскурсоводів, що розказували кожного року одні і ті самі заучені фрази. Володимир Миколайович, як внук Ізидора Пасічинського-етнографа, поета, співця бойківського краю, знався добре у  сфері народознавства, але не знав, чи можна все розповідати. Він з ними їздив в гори Карпати ,пригадую, що їздили в м. Самбір, де показував їм давньоруську  забудову міста. Прощаючись, поважний гість щиро дякував за спілкування, за цікаво проведений час без гідів і всяких запланованих екскурсій і в кінці відкрив таємницю, що  є міністром міністерства нафти і газу, а може тоді, це міністерство називалося інакше. Володимир Миколайович спочатку не вірив своїм вухам, але щоб розгубитися-ніколи. У делікатній формі попросив допомоги щодо газифікації села. Міністр пояснив, яким шляхом це можна зробити і продиктував план дій, а також телефон, яким можна скористатися.

Ввечері того ж дня Стецишин В.М. зустрівся із сільськими активістами Кравчуком Михайлом Васильовичем та Кравчуком Михайлом Дмитровичем і озвучив новину, яку потрібно втілити у життя. Через пару днів зібрався схід громадян, щоб  утворити комітет з газифікації села. До нього ввійшли Кравчук Михайло Васильович, Кравчук Михайло Дмитрович, Гасюк Василь Олексійович, Кравчук Василь Іванович, Кіселичник Степан Дмитрович, Мотика Василь Миколайович, Мотика Наталія Миколаївна.Станильські люди вмовляли Володимира Миколайовича очолити комітет, але він категорично відмовився, мовляв, що допоможе чим зможе. Головою із членів комітету ніхто не хотів бути через необхідні поїздки в столицю, бо переживали, як можна це все поєднати із основним місцем праці. Вмовили Кравчука Михайла Васильовича очолити комітет, головним бухгалтером обрали Мотику Наталію Миколаївну, найняли свого юриста, який склав Статут кооперативу, відкрили рахунок в банку, виробили печатку, а тоді делегували голову комітету до міністерства. Володимир Миколайович зателефонував у Київ і йому розказали куди саме і в які кабінети звертатися, бо Київ великий-треба знати все точно і докладно.

Батько полегшено зітхнув після того, коли Кравчук М.В. окрилений приїхав із столиці і радів, що у нього було  скрізь зелене світло. Значить, не обдурили, не підвели. Колесо закрутилося, голова комітету настирливий, є початок, то буде завершення важкої справи.

А справа, насправді,  нестандартна на той час. Газ проводили кооперативно, а в радянський час мало хто мав поняття, як це робити. Але зробили, завдяки відповідальним членам газового комітету і Кравчуку Михайлу Васильовичу, який не здавався ні перед якими труднощами. Йому доводилося багато разів їздити до Києва, до Львова, відриваючись від основного місця роботи. Бувало так, що для поїздки візьме відгул на 1 день і нічого не вирішить.

Організація всіх проектів, планів і одержання лімітів- найважча ділянка роботи у цій  справі. Та, навіть, здавалось би, найпростіше: одержання труб –також ціла історія. Труби для  газового проводу повинні бути перевірені, ліцензовані і ще багато інших вимог до них. Щоб їх отримати треба було записуватися у довгу чергу, тож треба було її якось пришвидшити, а потім доставити в село - також проблема, бо будь-якою машиною не привезеш, потрібні спецмашини, яких обмаль, а труб багато. Тут члени газового комітету проявили кмітливість, домовилися із водіями возити їх вночі, бо машини вдень працювали на державних замовленнях. Пригадує Кравчук Михайло Васильович, що коли їхав автомобіль із трубами, то було чути далеко, бо вночі тиша, а метал до металу специфічно дзеленьчить. Довелося залучити супровід  працівників ДАІ. Люди станильські  також не байдуже ставилися до тих проблем, переживали і кожну машину зустрічали в селі.

Розповідав Михайло Васильович, як важко було  підвести газову лінію до села, виникало стільки перешкод, що хотів все кинути, бо нерви здавали. Але бухгалтер Мотика Наталія дуже розсудлива жінка, вміла розрадити і заспокоїти: «І ту гору перепон якось подолаємо».

Кравчук М. В. зберігає зошит, аркуші якого, від давності, пожовтіли, а там записи. Один із них: «КУРСИ». Подивився і пригадав, що голова комітету по газифікації села повинен був пройти навчання у газовій інспекції, за час головування був на них тричі

- А куди діватися? Хіба я міг підвести  людей через те, що мені не хочеться іти на курси, на них ще час треба було викроїти,- роздумує Кравчук. - Люди в селі не знали про всі труднощі, бо ж не стати посередині села і плакати, що тяжко. Та все минулося і залишилися тільки приємні спогади: як члени комітету мені допомагали, як люди із завзятістю рили дороги і поля під газопровід, як запалили перший факел.

В честь першого факелу комітет організував збори села, на яких голова і бухгалтер звітували. Проводили їх у новому клубі.

Це був жовтень 1977 року. Запросили на збори  директора школи, бо з нього все почалося. Всі думали, що Володимир Миколайович розкаже про того високого посадовця,  але - ні. Він підійшов до трибуни і сказав, що то була щаслива зустріч, а лавровий вінок по праву належить Кравчуку М. В. і всім членам газового комітету, бо той шлях тернистий, який вони подолали, справжнє диво.

До Кравчука М.В. приїжджали активісти з Доброгостова, із сіл Пустомитівського району за порадою: «З чого починати?«. Він охоче ділився з ними досвідом, показував всі записи, які вів і всім розказував, що одна щаслива зустріч допомогла громаді у вирішенні цієї проблеми.

Але, насправді, успіх цієї справи в єдності громади і в справжніх лідерах.

Будівництво клубу

Добрі справи легше робити разом.Та все ж повинен бути лідер, той хто поведе.

Перший старий сільський клуб побудували після війни у 1948- 49р.р. на тому ж місці, де стоїть теперішній, використовуючи дошки, дерево, дахівку, вікна, двері із хат господарів, яких вивезли у Сибір або засудили.Тоді розібрали хати і стодоли родин Карпина, Бугана, Дуба, Мотики, щоб не залишилося і сліду по українських патріотах. Та такий будівельний матеріал довго не протримався, клуб на початку 70-х років був в аварійному стані.

Станильська  молодь втратила культурний осередок. Поставили під липою стіл та дві лавочки – такий собі імпровізований центр для зібрання молоді, біля нього постояли, поспівали, пожартували і додому. Добре, коли гарна погода. Згадувала молодь, як в клубі проводилися шахові турніри, переможцем яких був Стецик Петро, а друге місце у Кравчука Івана Дмитровича. Їх урочисто нагороджували грамотою. У вихідні та святкові дні організовували танці, на яких грали станильські музики, а навіть запрошували стебницьких музикантів Яніва і Лобуса. На такі вечори приходила молодь із Стебника, Трускавця, Доброгостова. Всім було весело. Та, на жаль, в минулому.

Проблемою відсутності клубу дуже перейнявся Гасюк Ми-

хайло Олексійович. Він оббивав пороги всіх інстанцій, та марно. На той час вже навіть посади завклубом не було, бо нема клубу, то нема і посади. Михайло Олексійович не здавався і вимагав, щоб будували новий клуб. Але для цього потрібна проектна документація із усіма дозволами різних інстанцій і не факт, що їх отримаєш. Та Гасюк Михайло не відступав, бо вірив, що мусить бути якесь вирішення.

Тоді завкультвідділу Дрогобицького району Лужецький Григорій Федорович запропонував Михайлу Олексійовичу посаду завідувача клубом, щоб виділити кошти на матеріали для капремонту, бо за них треба комусь  відповідати і використати їх за призначенням. У плани Гасюка це не входило, проте, погодився і взявся до роботи.

Згадують люди, що виділили кошти на цеглу, на ліс, на шифер, а на фундамент – нічого, бо це капремонт, а не будівництво. Але, настирливий Гасюк вийшов із положення. Каміння на фундамент возили із річки Стрий, який зібрали станильські чоловіки, а Стецишин Зеновій і Мотика Іван доставляли машинами його. Кругом старого фундаменту облаштували новий і все робилося силами станильських людей. Вже є маленька перемога, здавалося, над невирішеною проблемою. А далі знову проблеми: хто муруватиме, хто подаватиме і т.д. Станильські люди почергово мурували стіни клубу, а на другий рік вбрали ялиночку на честь підняття верха даху. Михайло Олексійович мені розповідав, що нічого в архітектурі приміщення змінити не міг, бо це капремонт. От і збудували клуб трохи ширший, трохи довший, трохи вищий за попередній старий.

Осінню 1977 року було святкове відкриття клубу. Лужецький Григорій Федорович, виступаючи, говорив, що клуб у Станилі імені Гасюка Михайла, бо він його збудував, як  власну хату.

На відкриття клубу Гасюк М. О. організував забаву (танці), на якій грали кращі колективи станильських музикантів.

Тож скажіть мені: «Лідер у будь-якій справі, то багато чи мало?»

 Цікавим є той факт, що збудувавши клуб, Гасюк Михайло звільнився із посади, бо вважав, що  свою місію виконав.

«Хороший лідер- це той, кому дістається трохи більше, колимова йде про відповідальність,і трохи менше, коли доходить до подяки»

Джон Маквейн

На початку 80-х років у селі з’явилися лідери- молоді, енергійні, амбітні, яким під 30 років: Зеновій Петрович Стецишин, Богдан Миколайович Копач, Роман Васильович Зеленяк, Мирон Васильович Гарба. Їм хотілося бачити своє приміське село із впорядкованими дорогами, із сучасним стадіоном, якого на той час не було взагалі, із добротними мостами через річку, щоб кожної весни при відлизі вода не зносила. А що вже казати про сільські установи? Бібліотека і ФАП  знаходилися у аварійному приміщенні хати Мотики Стефана, родину якого вивезли у Сибір, школа потребує капремонту. «Село без сільради»,- жартували вони, розводячи руками. На кого надіятися? Бачили вибоїни на дорозі-засипали, нема стадіону-треба зробити. І зробили. Саме облаштування сучасного стадіону вони почали. Потім завершували сільські голови Кравчук М.В. і Сащук М.В.

                              Клуб                                                               Адмінбудівля

Будівництво адміністративного будинку із спортзалом

У 1988році Зеновій Петрович Стецишин, Роман Васильович Зеленяк, Богдан Миколайович Копач вирішили, ща настав час будувати приміщення сільської управи, куди перенесуть бібліотеку, ФАП, бо аварійнішого приміщення, в якому знаходилися ті установи, ще їм не доводилося бачити, а Доброгостівська сільрада і відповідні  районні відділи культури і медицини ніяк не реагували. Активісти вважали, що ніхто про Станилю не подбає, якщо самі не подбають, а значить треба щось робити.

Вирішили звернутися до молодого, але вже досвідченого інженера будівельника Добровольського Миколи  Миколайовича за його фаховою допомогою, бо проекту не було. Вони йому показали місце.біля клубу і своє бачення щодо тієї споруди. Микола Миколайович, звиклий вести будівництво згідно проекту та іншої документації, почав переконувати активістів, що ця гарна ідея може закінчитися зле. Стецишин Зеновій та Зеленяк Романсказали, що: «Матеріали за нами, а за тобою креслення, розрахунки та керівництво будовою».

Перед їхньою рішучістю, енергією та великим бажанням щось зробити для села не міг встояти навіть, як всі вважали, неприступний,  директор Доброгостівської птахофабрики  Мойсеюк Борис Миколайович, який виділив кошти на будівельні  матеріали. Це стало великою сенсацією для доброгостівських людей, що для Станилі вже вдруге , то для школи на капремонт, а тепер невідомо на що, Мойсеюк виділяє кошти. Добровольський Микола також підійшов до цього питання із усією відповідальністю і запропонував, що якщо будувати, то будувати сучасну споруду із спортзалом. 

Будували будівлю  станильські люди під керівництвом Добровольського Миколи Миколайовича два роки. Вони накрили споруду, а потім вона перетворилася на довгобуд і чекала свого завершення довгих 10 років. Перший сільський голова Кравчук Михайло Васильович вставив вікна, двері, провів внутрішні оздоблювальні роботи.

Проте, у всій красі вона постала за  сільського голови Сащука Михайла Васильовича. Він завершив всі задуми і плани попередніх активістів. На даний час споруда має проект, сучасне економопалення, дерев’яні вікна і двері поміняли на пластикові, утеплили фасад, удосконалили спортзал. Тепер у цьому приміщенні тепло, красиво і затишно.

Сащук М.В. завжди наголошує на тому, що будували приміщення найкращі сільські майстри .

2017р.

XXI. Самоврядування Станилі

Як згадують старожили села, що в час будівництва церкви св.. Якима і Анни (1889- 1891р.р.) був війт, який очолював сільську громаду і саме він, для почергового виконання роботи, поділив громаду, умовно, на Івасі та Стецики за течією річки. Напевно він із роду Івасько, бо в переказах людей звучало так: «Івасько поділив село; Івасько організував, щоб вчителька із Стебника приходила в село вчити дітей». Але після побудови церкви слід загубився, щоб назвати поіменно наступних, ще хоч би одного війта. Та люди добре пам’ятають керівників громади від 20-хроків минулого  сторіччя. Ними були  Буган Яким (із роду Яцюрових) , а після нього Андріяшин  Олекса.

У 1939 році війтом був Пристай Семен - багатий селянин (на його обійсті зараз мешкає правнучка Віра Вакуленко), у господарстві якого, працювали слуги, до яких він добре ставився. Мав вдачу спокійну, виважену, вмів вислухати, порадити і розрадити односельчан в потребі. Із приходом німців на нашу землю відмовлявся від керування громадою, але дарма, його впросили, чи змусили і очолював громаду до їхнього відходу. Тоді ця посада називалася  солтис. Разом із директором школи Чаплинським  Корнелієм, який вільно розмовляв німецькою, зробили все, щоб нікого із села не вивезли на примусові роботи до Німеччини. Пам’ять про порядного господаря, доброчестивого війта живе по сьогоднішній день. Двір, у якому жив Пристай Семен, називають «Сеньовим», вуличка «Сеньова» і живе там Віра Сеньова- правнучка  його. Нащадки війта Семена  пишаються, що походять із порядного роду.

З 1944р. по21 вересня 1947р. війтом був Кіселичник Стефан.

Заможний господар, чесний, мудрий, працьовитий чоловік.

21 вересня1947 року жахлива звістка сколихнула  Станилю і навколишні села. Усе далі відходить вона в історію, але станильчани забути її не можуть. Цього осіннього  погожого дня  директор Станильської школи Шумелович Богдан, голова Станильської сільської ради Кіселичник Стефан та секретар Мотика Стефан поїхали на бортовій машині в Дрогобич в урядових справах. Відбули збори, отримали якісь бланки та  документи і вже рушають додому. В останню мить до них в кабіну машини  підсідає стебницький комуніст Петро Кулик в супроводі військового , який на той час був головою Дрогобицького райвиконкому. Це під його керівництвом  проводилась депортація жителів Станилі та навколишніх сіл. За ним давно чатували повстанці і вистежили його. На Чорній Дорозі у Сільці повстанська куля наздогнала комуняку у кабіні машини, при цьому поранивши голову сільської ради  та директора школи на кузові. Зчинився страшний галас, повно крові. Шумелович Б. стрибнув із машини і попав під її задні колеса, яка ще кілька метрів проїхала вбік, Кіселичник С. також  вибрався із кузова і побіг в протилежний бік від Станилі в сторону Борислава. Секретар сільської ради Мотика Стефан лежав на документах, пильнуючи їх, коли все стихло  підвівся і не вірив, що живий.і здоровий, вискочив із кузова і побачив жахливу картину. Директор школи вже був мертвий. Петро Кулик, водій і військовий також мертві. Наш секретар, побіг  шукати свого голову і знайшов під Бориславом на Копаній Ленії знесиленого. Повстанці не переслідували ні його, ні війта, а значить не вони є причиною нападу.

 Не знаючи у кого просити допомоги, подався у Станилю до дружини Кіселичника та його брата. Ті хутко організували коней, воза  і поїхали за раненим, який знаходився на тому ж місці. Він був ще живий, але по дорозі помер. Іншим возом станильчани привезли Шумеловича Б., який лежав неподалік згорілої машини.

Ховали директора школи та голову сільської ради всім селом. На старому кладовищі їхні могили поряд. Родина Кіселичників опікується ними.

В пам’ять цієї події дружина голови Анастасія Кіселичник із його рідним братом Дмитром поставили пам’ятний знак - Хрест, щоб люди пам’ятали про цю подію  і щоб Всевишній беріг їх родину, все село і всю Україну від таких страшних трагедій.

Живий свідок цих подій секретар сільради Мотика Стефан отримав велике психологічне потрясіння і  дуже переживав, чого так вийшло, що стебницький комуніст підсів до них в машину, все роздумуючи  над різними варіантами порятунку, що могли швидше поїхати чи навіть пішки піти. Як розказують станильські люди, що спочатку пояснював всім, що все так сталося через Кулика і не скупився на міцненьке слово в його адресу. Але згодом, чи то відповідні органи йому пояснили, що негоже  погано відгукуватися про комуніста, чи може мудрі станильчани порадили мовчати, неохоче хотів щось пригадувати із тих подій. Бо мовчання – це спокій душі.

Памятний

знак в память загибелі війта

Кіселичника С

Мотика С В секретар     Мотика Стефан жисільської ради        вий свідок подій 21 вересня 1947р.

Для Станилі 1947-й  став\страшним роком. Весною повісили Дуба Петра, в липні зліквідований Провід ОУН, очолюваний «Уласом» (Петром Петригою), у вересні трагічно загинули сільський голова та директор школи. Село залякане, змордоване нерозумінням ситуації,  серед станильчан почалася паніка. Зрозуміло, що ніхто із них не  давав згоди  іти на посаду голови сільради,

У жовтні 1947р.вибір радянської влади випав на  Товкача Миколу Ільковича чесного, завжди ввічливого, кремезної статури і залізним характером. На посаді секретаря змусили і надалі бути Мотику Стефана Васильовича. Обидва не давали згоди, але тоді розмова була короткою: «Або до стіни, або виконуй». Хотіли жити і годилися.

Пригадують люди, що одного разу у кабінеті голови сиділи кадебісти, а тут заходить молодий повстанець, щоб врятувати його, Микола Ількович із криком на нього налетів: «Ти вже привіз дерево фірою? Гонь по фіру і щоб зараз був тут.» Повстанець все зрозумів і як дременув… Після такого вчинку  Микола Ількович у повстанців мав захист .

Осінню 1948 року голові сільради наказали відповідні органи радянської влади  знайти «ворогів народу» серед станильчан на вивезення із України у Сибір. Товкач відповів, що ненадійних родин у селі нема і відмовився складати списки людей на депортацію. Кара за непослух не забарилася. Через пару днів приїжджає машина із військовими брати «зрадника» радянської влади Товкача Миколу Ільковича, Дружина порадила заховатися чоловікові у стодолу під поденок. Військові ретельно шукали його, а потім розпочали вогонь  по стодолі. Дружину, щоб видала Миколу, потовкли» на синє яблуко», але вона мовчала.

30 жовтня 1948 року Товкач Микола Ількович був заарештований Дрогобицьким райвідділом МЦБ, а 24 січня 1949 року засуджений військовим трибуналом військ  МВС Дрогобицької області на 25 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна. 14 травня1957 року реабілітований Віійськовим Трибуна-

лом ПрикВО.

 Товкач _Микола Святкують оголошення після амністії повернення Товкач М. із тюрми 1957р.

1957р.

Павлічко С.П.

сільский голова 1948-1959р.р.

Під «сокиру великого терору» 1946-1948р.р. потрапляли не тільки всі жителі села, і, у першу чергу прискіпливо стежили за тими, хто був на чолі сільських рад. Яскравим прикладом цього є, як «ворогом народу» став голова Станильської  сільради Товкач Микола Ількович.

 З грудня 1948 року до кінця 1959 року головою сільради працював Павлічко Стефан Петрович. Це був вже трохи спокійніший час, Живим станильчанам треба було думати про подальше життя, про відбудову знищених під час війни господарств і про те, як заробити на кусник хліба. За попередні 8 - 9 - 10 років людям було не до  будівництва нових будинків і  не до ремонту старих, все  занепадало.

Сільський голова, в силу своїх службових повноважень, часто бував у районному центрі. Там він дізнався, де можна дістати кафель для печей, цеглу - шимотку  та інші будматеріали. Селяни не знали де це все можна купити, ішли до сільського голови за порадою. Він охоче їм допомагав придбати все необхідне і тішився, що село відбудовується. Станиля перетворилась на жвавий будівельний майданчик. Незабаром тут виросли нові житлові будинки, в яких живуть станильські люди і по сьогоднішній час.

Тим часом у Станилі, як і в інших селах, почалася шалена примусова  колективізація. У селі з’явилися приїжджі комуністи, як гриби після дощу. Їм  допомагали стебницькі активісти, що аж із шкіри лізли, аби лише вислужитися перед владою. Це вони закладали в Станилі і в сусідніх селах колгоспи, збиткуючись над простим народом та допомагаючи вивозити його в Сибір. Вони зганяли до сільради людей, силоміць вкладали їм поміж пальці олівець і своєю рукою примушували господарів ставити свій підпис  про «добровільний» вступ до колгоспу. Якщо хтось не погоджувався, або десь переховувався, його знаходили облавники, приводили «куди слід» і виховували, вчили, попереджали, лякали.

Як згадують станильчани, що серед наших людей почалася повальна паніка. Вони кинулись дещо ховати, дещо продавати із майна, побоюючись, що у них конфіскують і заберуть до колгоспу. І мали для цього всі підстави. Бо у  кращих  будинках поселялися приїжджі комуністи. Правління колгоспу розмістили в одному із найкращих обійсть у селі заможного господаря Пристая Михайла на Гарбах.Самого господаря разом із сім’єю вивозили у Сибір, але вчитель Гада Роман Євстахович взяв його напоруки, забравши в останню хвилину із перону вокзалу і поселив у Доброгостівському лісництві. Там у одній маленькій кімнаті Пристаї жили аж до повернення сина Мирона із Сибіру з дружиною Євгенією. Колись вона врятувала від смерті майбутнього чоловіка, а тепер їй судилося стати рятівницею всієї його  родини. Молода невістка, скромна російська дівчина, добилася, що господарям повернули будинок. 

Одним із небагатьох, хто, незважаючи на небезпеку репресій, відмовився вступити в ряди колгоспників, був заможний господар, злісний за посадою, Андрій Кіселичник. За це його разом із братом було заарештовано і разом із сім’єю вислано у Сибір. У його хату біля школи, яка і на даний час є окрасою центру села, одразу поселилися заїжджі комуністи. 

Незважаючи на все, пожвавилося культурне життя села. Збудували клуб, неподалік «Просвіти» («Просвіта» була там, де хата Білана), організували бібліотеку, спочатку вона знаходилася у будинку біля магазину, а згодом її перенесли в хату, вивезеної у Сибір родини Мотики Стефана. Щоб збудувати клуб, комуністична влада довго не мудрувала, розібрала хати і стодоли репресованих родин Карпина, Дуба, Мотики, Бугана, а майно все порозносили по установах. Кажуть, що шафи, столи були в бібліотеці, в сільській раді. Голові сільради Павлічку Стефану і станильським людям все це було не до вподоби, але не було на то ради.

На посаду завклубом і завбібліотеки призначали активних молодих людей. Вибір випав на Мотику-Товкач Катерину Іванівну, яка очолювала бібліотеку, а Кравчуку Михайлу Васильовичу довірили клуб. Кажуть люди, що Павлічко Стефан Петрович був мудрий і спостережливий чоловік і щиро хотів, щоб в селі пожвавилося культурне життя, то знав кого вибирати і кому пропонувати ці посади.

 Із розповіді Кравчука М.В. дізнаємося, що Катерина працювала у бібліотеці з 1952р.- по 1954р., але працювала так, що після неї ніхто її вже не перевершив.

- Я на свому життєвому шляху багато бачив бібліотекарів і сільських, і санаторських, але щоб так працювали, то ні. Катерина проводила літературні вечори, присвячені поетам і письменникам, на які приходила молодь і дорослі люди. Всі вечори і заходи, які проводила Катруся. були цікаві. Бо вона гарний оратор, виступала без тексту «і до складу і до ладу»,- завершує розповідь Кравчук Михайло Васильович.

При зустрічі з пані Катериною, я багато довідалася про роботу культурних закладів у післявоєнний час. Вона згадувала те, як сама багато читала, як привертала молодь до читання книжок, а щоб привернути увагу людей до заходів, які проводилися, то просила Кравчука Михайла малювати плакати, оголошення. Кравчук добре вмів рекламувати будь-що, на оглошенні щось домалює, щось приклеїть, тай вже виглядає цікавіше. Проблема була в іншому: »Де взяти папір, гуаш, плакатні пера і все інше». Але наш голова сільської ради був діловий, вмів все організувати, то і канцтовари діставав.

 У 1954 році Катерина переходить на посаду секретаря сільської ради, бо Мотика Стефан навідріз відмовився від секретарювання. Дівчина переживала і була невпевнена, чи впорається із роботою. Та голова в усьому їй допомагав, хоч сам був неписьменним і при підписі ставив хрестики, все сприймав на слух, а маючи добру пам’ять, знав що, де, і як має бути.

Голова Павлічко Стефан Петрович і секретар Мотика-Товкач Катерина Іванівна працювали до 1958 року. Потім секретарем стала Стецівка Марія Сидорівна. Та в 1959 році Станильську сільську раду об’єднали із Доброгостівською.

У1959р. відбуваєьться укрупнення сільрад. Село Станиля входить до складу Доброгостівської сільради і тоді набуває статусу, як жартували у народі, «село без сільради». Так тривало до 1995 року.

ЗавбібліотекиДві сесири

Товкач Катерина Мотика Катерина

із сином Зеновієм і Ярослава

1956р.1952р.

У 1995 році село Станиля виходить із складу Доброгостівської сільськоїради, а осінню цього ж року відбуваються вибори Станильського сільського голови. Першим сільським головою у час Незалежності України  в Станилі стає Кравчук Михайло Васильович. Йому довелося починати свою службу перед громадою із нуля в повному розумінні цього слова.

Кравчук Михайло Васильович - сільський голова Станилі 1995-2002р.р.

Приміщення – нема, секретаря сільради- нема, всіх інших прцівників-нема, печатки- нема, стола-нема, а головне досвіду – нема. Проте, завдяки плідній співпраці сільської ради та місцевих депутатів, сільський голова досягає поставлених цілей.

У 1998 році березня 29 відбулися чергові вибори до місцевих рад. Вдруге сільським головою обирають  Кравчука Михайла Васильовича. Тоді Михайло Васильович  завершує оздоблювальні роботи  у новозбудованому приміщенні сільської  управи. Але новосілля не відбулося.  Введення в експлуатацію будівлі довгий і трудомісткий процес. Її ввів в експлуатацію наступний сільський голова  Сащук Михайло Васильович у 2003 році. Від тоді приміщення сільської управи гостинно відчиняє двері відвідувачам. Цій події був присвячений схід села, на який були  запрошені священики  та церковні активісти для освяти приміщення, працівники всіх установ, станильські майстри, які будували  будівлюта гості із Трускавця та Дрогобицької райради.

31 березня 2002 року на чергових виборах сільського голо-

ви обраноСащука Михайла Васильовича.

26 березня 2006 року відбулися чергові вибори до місцевих

рад. Сільським головою обрано вдруге Сащука Михайла Васильовича.

30 травня 2010 року на чергових виборах місцевих рад та

сільських голів обраний втретєсільським головою Сащук Михайло Всильович.

25                      жовтня 2015 року відбулися чергові  вибори  до місцевих рад та сільських голів.Четвертий раз обраний сільським головою Сащук Михайло Васильович.

Статистичні дані, інколи, можуть сказати більше, ніж будь-які слова. Хіба могли помилитися станильські люди, обираючи сільським головою вчетверте Сащука Михайла Васильовича? Ні, це був свідомий вібір, який доказав, що Сащук М.В. любить своє рідне  село і прагне, щоб в ньому люди жили  краще сьогодні, зараз. Про таких, як він, сміло можна сказати, що людина на своєму місці. Активний, цілеспрямований, працьовитий, він завжди досягає того, що запланував. Справжній господар у селі. У 2007 році  Станиля була єдиним селом на Дрогобиччині, де всі дороги мали асфальтове покриття. Вночі освітлені всі дороги та  провулки, здаля нічна Станиля, нагадує «круте»  європейське містечко.

На рахунку Сащука Михайла Васильовича було багато й інших добрих справ, про які пам’ятають станильчани, його колеги по роботі, працівники сільських установ. За свою наполегливість, внесок у розвиток села  М.Сащук неодноразово відзначався Почесними грамотами обласної ради із нагрудним знаком і обласної державної адміністрації,  районної ради і районної державної адміністрації, інших органів державної влади і місцевого самоврядування. Нагороджений Грамотою Верховної Ради України з нагрудним знаком.

Про всі нагороди і відзнаки неохоче розповідає Михайло Сащук, бо вважає найціннішою нагородою є повага і оцінка станильських людей.

26                      січня 2018 року у Кришталевій залі готельного комплек-

су «Київ» відбулась урочиста частина загальнонаціонального проекту «Місцеве самоврядування. Народні обранці». У рамках проекту понад 150 кращих представників місцевого самоврядування відзначені орденом  «За розвиток української державності». Книгою Пошани «Місцеве самоврядування. Народні обранці» та іменними подяками «За активну життєву позицію та ефективну діяльність, спрямовану на покращення рівня добробуту громадян».

Із Львівщини нагороду отримали чотири представники, три із яких репрезентують Дрогобиччину. Серед нагороджених: голова Дрогобицької районної ради Михайло Сікора, начальник організаційного відділу Микола Андріїв, та сільський голова Станилі Михайло Сащук. Нагороди наші лідери  місцевої влади отримали із рук народного депутата України, члена політради ВО «Свобода» Олександра Марченка.

Ведучим заходу був популярний актор Національного драматичного театру ім.. Івана Франка, постійний ведучий телевізійної лотереї «Лото-Забава» Анатолій Гнатюк, із яким дрогобицькі лідери місцевої влади провели чимало закулісного часу.

Сащук Михайло Васильович за роки роботи сільським головою (4 каденції в період 2002-2020р.р.) вніс вагомий внесок у розвиток с.Станиля: в 2010 році с. Станиля здобуло ІІІ місце в конкурсі «Кращий населений пункт Львівщини», під керівництвом Сащука М.В. село Станиля з року в рік добивається високих результатів у розвитку інфраструктури, практично з нуля 90 сільських доріг покрито асфальтним покриттям, в селі збудовано мережу вуличного освітлення (500 світлоточок), встановлено відео-спостереження села (11 відеокамер), неодноразово робить ремонт та реконструкція сільської школи, наводився благоустрій на сільському кладовищі. За сприяння сільського голови футбольна команда неодноразово здобувала нагороди на першість Дрогобицького району. Для подальшого розвитку населеного пункту було розроблено та затверджено в 2015 році генеральний план села Станиля. За сумлінну працю та високий професіоналізм сільського голову Сащука Михайла Васильовича було нагороджено почесною грамотою Кабінету Міністрів України від 21.02.2007р.

                                                       На                                                                     З дружнім

                                                        шкільному                                                       візитом

                                                        святі                                                                 у Польщу

Відкриття будинку управи              Фракція Народного руху            Члени виконкому

                                                                          України                      Станильської сільради 

зібрались  на засідання

востаннє  09.09.2020р.

Пристай Іванна Кіндратівна-завідувачка ФАПом з 1989 року. Її станильчани  поважають за професіоналізм, чесність і порядність.

Нагороди Станильського сільського голови Михайла Васильовича Сащука

Працівники Станильської сільської ради та сільські депутати

XXII. Людина і епоха.

 Побутує твердження, що нема епохи для поетів, але є поети для епох. Те, про що буле йти мова мало місце в історії  Стебника, а саме – стебницького калійного комбінату, а до війни – «Саліни». «Саліна» як підприємство набуло статусу високорозвиненого підприємства за часів панування на наших теренах Австрії, яка стимулювала  розвиток промисловості, культури, зокрема поширенню осередків «Просвіти».

Після закінчення Другої світової війни, а правильніше – у 1944 році, коли Західна Україна зайнята радянською армією, наша «Саліна» була практично зруйнована й спустошена, цінне устаткування було вивезене.

На той час головним енергетиком підприємства став енергійний й молодий інженер енергетик Євстахій Зубрицький (1921 – 2008рр), який перед тим блискуче закінчив технічну школу в Дрогобичі (зараз це механічний технікум, себто коледж і Львівську Політехніку). Маючи глибокі і міцні знання, а також стаж роботи з тодішніми інженерами «Саліни» Кутовським, Рокіцким, інженером – хіміком Сікорою, молодий спеціаліст взявся до роботи. Насамперед треба було дістати обладнання, яке було частково у Польщі, а решту- замовити.

Потрібні були працівники для заводу. І тому завдяки Євстахію Зубрицькому вісімсот чоловіків отримали «бронь» і не пішли на фронт, бо ще тривала війна.

Про одного із таких хотілося б розповісти. Жив у селі Станилі Кіселичник Василь, син Юрка ( 1919-1991 рр.), який втік із німецького полону із Бреслау (Вроцлав) і переховувався вдома у запічку. Перед тим встиг закінчити технічну школу у Дрогобичі.

справа Кіселичник Ю.В.         Кіселичник В.Ю. син            батько

На роботу не приймали, бо не мав прописки, а не маючи прописки - годі було думати про роботу. І тільки завдяки Євстахію Зубрицькому, який зумів переконати директора заводу Фоміна, що Василь Кіселичник потрібний на заводі - прийняли. І це справді було так.

Євстахій Зубрицький багатьом тоді допоміг, а саме мешканцям Станилі - Тачівці Василю, Кіселичнику Василю, сину Андрія, а також багатьом іншим.

Доля звершилася для Кіселичника Василя, сина Юрка, щасливо. Працюючи на заводі, він одружився, збудував хату, народився син Юрко (1946р.), який блискуче закінчив Львівську політехніку, де здобув фах інженера – електрика. Йому пропонували залишитися на одній із кафедр політехніки, але батьки впросили єдиного сина повернутися додому і працювати на калійному заводі. Йому батько говорив, що працюватимеш під керівництвом Зубрицького Євстахія, то більше почерпнеш практичних навиків, ніж у політехніці. Юрко був ввічливим, розумним і послушним сином, тож послухався батька. На кафедрі, де Юрко почав займатися у науковому гуртку, викладачі дуже були здивовані його прийнятим рішенням.

Син Юрко і батько Василь Кіселичник  почали разом працювати на калійному заводі і були прекрасними працівниками. Батько Василь Юркович дуже любив співати . Знав багато народних пісень, але його улюбленою була «Дума про Кармелюка». Згадують його стебницькі колеги по цеху, що був добрим і веселим, а тихенько підспівував, навіть, працюючи. Так і назвали його - Станильський Кармелюк.

Пройшли роки, багато води утекло. Згаданих тут осіб  уже немає серед живих. Передчасно не стало Юрка Кіселичника, який свого часу працював у КІПі інженером. А згодом став головним енергетиком калійного заводу.

Але час не зітре пам’ять про них, бо вони без перебільшення творили  історію свого краю, свого заводу.

Село оживає

Як і всяке суспільне явище, радянську владу можна характеризувати двояко. З одного боку, це – агресивно фальшива однопартійна ідеологія та створений нею кривавий репресивно – тоталітарний режим, що знищив мільйони людей. А з другого боку (як не дивно), це - поміркована державна система, що гарантувала своїм громадянам ряд соціальних прав, безоплатну освіту та медицину, право на працю і т.д. Тепер у Станилі зникло таке страшне поняття, як безробіття. Треба віддати належне новій владі і втому, що вона дбала про освіту молоді. На зміну платним гімназіям та вищим навчальним закладам, де за часів Польщі навчалися діти поляків і лише невелика кількість дітей з дещо заможніших українських родин, тепер прийшли технікуми, інститути та університети з денною, вечірньою та заочною формами навчання, за яке вже не треба було платити. Навпаки, держава всіляко заохочувала здобуття освіти. Для молоді, що хотіла здобути середню освіту, було створено вечірню школу. Правда, основою всього навчального процесу було збочене марксистсько–ленінське лжевчення про суспільство. Велася активна антирелігійна пропаганда, яка називалася атеїстичною наукою. Засуджувався український націоналізм, який чомусь назвали буржуазним. Наші націоналісти ніколи не належали до буржуазії, а були представниками простого свідомого люду і прагнули до української державності. Однак попри все це, тепер більш-менш вільно розвивалась українська мова та культура. У 1948 – 1952р.р. Станильська молодь потягнулася до науки. Почали пробиватись перші паростки майбутньої розумової еліти Станилі. Багато станильських випускників тодішньої  Стебницької десятирічки продовжили навчання у вищих навчальних закладах, успішно закінчили їх і стали дипломованими фахівцями своєї справи. Це Дуб Василь Іванович – вчитель історії. Марків Йосиф Стефанович, обидва сини Дмитріва Василя – здобули фах інженера, Буган  Дмитро Якимович– став економістом. Стецишин Мирон Васильович – військовий офіцер.  Інші, не менш талановиті,  молоді  станильчани здобули фах кухаря, машиністки-друкарки і тоді дуже популярний кравецький фах. Кравчук Василь Іванович був закрійником верхнього одягу у трускавецькому ательє «Каштан». Щоб у нього замовити пошиття пальто чи чоловічого костюму, треба було записатися у довгу чергу. Він стежив за новинами моди і пропонував фасони, які відповідали модним трендам того часу. Білик Розалія Павлівна також здобула фах кравчині і шила модницям  нашої округи одяг. Вона вміла клієнтам порадити підібрати фасон плаття чи костюму, виходячи із індивідуальних особливостей фігури замовника.

Ці факти свідчать про багатий інтелектуальний потенціал станильчан, який в минулому не міг самореалізуватися і, щойно діставши першу можливість, вирвався нагору.  

У моїй пам’яті залишив істотний слід  поважний і мудрий Марків  Йосиф Стефанович.

Марків Марків Юсиф із дружиЮсиф із ною Ганною та дочкою сестрою Лідією. Батьки дружини Ганною Стецик Анастасія,

1943р.Стецик Дмитро

1967р.

Народився у 1931 році у Станилі. Себе називав: «Романтиком у душі, хоч  інженер за фахом». Згадував, що у дитинстві хотів кимсь бути і не просто вчителем чи священиком,  лікарем чи інженером, але таким,  щоб ним пишалися мама і тато, вся родина і вся Станиля.  Батько маленького Йосифа вчив, що: «Просто так нічого в житті  не дається,  треба багато вчитися і працювати. Не вчитимешся, то залишишся  із чотирма класами і одним коридором».  Згадував, що після закінчення у 1949 році Стебницької середньої школи поїхав до Львова вступати до вишу. Стебницький однокласник радив подавати документи до Львівської політехніки, але  Йосифу припав до душі лісотехнічний інститут. Бо ліс для нього – муза, а дерева – його друзі. Пригадував, що одного разу він із татом пішов у ліс по листя і  задивився на величезного розлогого дуба. Дивився, дивився і почав із ним розмовляти:

«Чого стогнеш дубе?» Тато як почув це, то з переляку при-

сів і  наказав громадити листя, щоб дурниці в голову не лізли. Але  хлопчик не вщухав, бо хотів  батькові розповісти, що дуб старенький і тому в нього руки-гілля покручені, а колись  він був молоденький і гілки в нього були рівненькі, гнучкі. Хлопчик просив тата, щоб прислухався, як дерева між собою розмовляють. Скрипіння дерев – це їхній стогін. У молодих дерев розмова інша, вони шелестять, підсвистуючи. Батько нічого не відповів, мовчав. Після того випадку довго придивлявся до сина. Минали роки, а хлопчина так і не дізнався, що тоді подумав про нього тато. Йосиф Марків успішно закінчив лісотехнічний інститут і поїхав за скеруванням у Ворохту  інженером  на деревообробний комбінат.

Для мене було великою радістю спілкування із мудрим, виваженим, щирим Йосифом Стефановичем. Ми вели бесіди на різні теми, завдяки яким глибше дізнавалася про філософію життя наших односельчан.

Із розповіді Йосифа Марківа дізнаємося, що у Станилі у великій пошані були родина, рід – це основа села. Зараз в моді складати родинне дерево, бо хоч у такий спосіб молоді люди пізнають своїх пращурів. У Станилі такого не було, щоб хтось не знав своєї родини і свого роду, хіба якийсь пройдисвіт. У нашому селі кожен рід  тримався свого коріння  і  підтримували  своїх родичів у різних потребах. Пишалася вся родина далека і близька успіхами своїх людей. Як хтось із села  «вибився у люди», то тим пишалися члени родини, роду і всієї Станилі.

         після повернення із            у Сибірі молода родина        Дуб Зофія і Піньковській

       Сибіру Піньковський                   Піньковських                   Антон розписуються

Антон

Дуб С і Піньсковський Антон            у Сибірі перша з ліва Дуб-Пін-            у Сибірі рубали ліс одруження у Сибірі             ковська Зофія

з ліва на право Павлічко Петро Крачук Василь Кравчук Іван

Кравчук Петро Павлічко Михайло

Карпин Петро Кравчук Михайло біля церкви 1953р.

1. Між лісів і дібров зелених, Де потічка весела хвиля,

Потопає в садах тінистих

Люба серцю моя Станиля

Приспів Станиля, Станиля….

Всю Вкраїну пройдеш,

А другого такого

Ти села не знайдеш

XXIII. Пісенний гімн Станилі Станильський вальс

Слова і музика О. Дуб

2. Працьовиті і добрі люди

Мовлять слово тобі привітне

І на твоїх устах, звичайно, Щира усмішка вмить розквітне.

Приспів

3. Кожен кущик і кожну стежку

Від дитинства ми пам’ятаєм

І куди б не водила доля, У Станилю ми повертаєм.

Приспів 4. На прадавні Станильські землі Звідусіль поз`їжджались люди.

Хоч Станиля й сьогодні гарна, А в майбутнім ще краща буде.

XXIV. Наша гордість- станильські люди

Кіселичник Василь Петрович - доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, завідувач кафедри основ права України Львівського національного  університету ім.Івана Франка.

Стецишин Роман Васильович- вчений-лікар, доктор медичних наук, професор Харківського національного медичного університету.

Клим Мар’яна Ігоріна - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки та корекційної освіти Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка.

                      Сащук                              Кіселичник                                 Клим

                    Михайло                      Василь Петрович                  Мар’яна Ігорівна

Васильович

Довідка

Загинули від рук КДБ:

1.Кіселичник Юрій Михайлович

2.Жагаляк Юрій Павлович

3.Мотика Стефан Іванович4. Дуб Петро Дмитрович Були в УПА:

1.Андріяшин Йосип Амбросійович

2.Мотика Петро Іванович

3.Рудий Іван Васильович

4.Шимків Іван

5.Дяківнич Іван

6.Добровольський Микола ГнатовичПрацювали в підпіллі:

1.Шимків Наталія Степанівна

2.Мотика Анна Василівна

3.Карпин Марія Дмитрівна 4.Руда Любов Василівна

5.Равлик Марія Дмитрівна

6.Дяківнич Дарія Олексіївна

7.Кіселичник Марія Михайлівна ( Стецик)

8.Кіселичник Марія Петрівна

9.Добровольска Анна Степанівна

10.Кравчук Марія Іванівна

11. Кіселичник Юрко Андрійович

12.Гарба Іван Юстинович

13.Товкач Микола Ількович 14.Братців –Пристай Гелена Іванівна Січові стрільці:

1.Мотика Павло Іванович

2.Кравчук Петро Федорович

Література

Літопис 2005 р.

1.Мирослав Гаврилюк.

Княжий Дрогобич – столиця соляних промислів Дрогобицької волости Руської землі.

2.Грушевський М. Історія України – Русі Київ – Львів 1907р.

3.Літопис Бойківщини 2004р.

Петрик А. Охоронні археологічні дослідження на території солевиварю вального заводу в Дрогобичі.

4.Літопис Бойківщини 2004 р.

Гаврилюк М. Таємниці стародавнього Дрогобича.

5.Дрогобиччина – земля Івана Франка т.4.

6. Історико-культурні та краєзнавчі нариси.Львівщина.

7.Старожитності Дрогобиччини №3-4Леонід Тимошенко. Давній Трускавець (історична довідка).

8. Старожитності Дрогобиччини №3-4Тарас Батюк. Соляні жупи Дрогобицького староства 16-18ст.

 

Зміст

1.Вступ

2.А було це давно ...

3.Легенди про історію та назву села

4.Наші звичаї

5.Топоніміка Станилі

6.Використання поверхні. Територіальний розвиток

7.Соляний промисел у Станилі

8.Станиля за Австрійського та Польського панування 9.Станиля 1930 – 1941 рр. Ріст культурно – національної свідомості

10.Згадаймо тих, хто боровся за волю України

11.Станильські дівчата у підпіллі

12.Вулиця Дуба

13.У Станилі побралися, тут героїчно полягли

14. Молодіжне підпілля

15.З історії  футболу села Станилі.

16. У нашім селі на горбочку стоять церкви на видочку

17.З історії школи

18.Учительські будні і свята

19.Обірвана мрія

20.А на початку шляху мало хто в нас вірив

21.Самоврядування в Станилі

22.Людина і епоха

23.Пісенний гімн

24.Довідка

25.Література