"Сучасна літературна Пирятинщина" міні - хрестоматія для 7 - 11 кл

Про матеріал
У хрестоматії розміщені твори сучасних письменників, поетів Пирятинщини: О. Гурби, С. Буркуна, А.Гуленко, Р. Денова - Поїденчука та інших. Ці твори допоможуть вчителям у підготовці та проведенні уроків літератури рідного краю та позакласного читання.
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


ШАНОВНІ ДРУЗІ!

У Міні-хрестоматії «Сучасна літературна Пирятинщина»  ви зможете детальніше ознайомитися з біографіями та творчістю пирятинських письменників, поетів.

Щиро бажаю вам успіхів.

С.І. Болтенко


Сергій Буркун

Народився Буркун (Пазюк) Сергій Георгійович

2 травня 1968 року. Після закінчення Вікторійської восьмирічної школи (1983 рік) вчився у Переяслав-Хмельницькому училищі зв’язку.  У 1986-1988 роках служив в армії. Потім навчався у Харківському технічному університеті,  де здобув фах інженера-енергетика. Працював головним адміністратором ТОВ "Калина-центр". Друкується з 1985 року. Перша поетична збірка "Горобині ночі" вийшла 2004 року у Київському видавництві "Поліграфконсалтинг", а у 2007 році тут же - друга книга поезій "Передчуття". Голова Пирятинської районної ради. Співзасновник ГО Літтерра.

 

***

Розстрілює вітер акації,

І падають краплі крові –

Наче сльзи моєї нації

За муки життя в неволі.

За всіх тих, що уже ніколи

Не стиснуть в кулак долоні,

Бо волосся їх чорні смоли

Вкипіли болем у скроні.

Не пишуть мерці мемуарів,

І нікому їх згадати.

Лиш смужки вузьких тротуарів –

Пам’яті нашої грати.

 

Звільнившись лише, зрозумієш

Велич і силу народу,

Звільнившись, життям всім прозрієш –

Справжню осягнеш свободу.

 

*      *      *

Вітер шарпав густу чуприну,

Час від часу штовхав у плече…

Як і я, він любив Україну

Та не знав, як сказати про це.

Як і я, подовгу ночами

Углядався у темну імлу.

Вітер – шелестом, я – думками

За Вітчизну молились свою.

 

 

***

Україно моя – скільки болі в цім слові?

Не відчує його, хто тебе не кохав.

Дай жарину мені, калинової крові,

Щоб я серце відвагою загартував.

 

Розбуди мене клечанням зір світанкових

В хаті чистій, як перший сніг.

Пригорнувся туманом в зелених дібровах

До тоненьких березових ніг.

 

Україно моя – скільки в слові любові!

Не відчує її, хто як я не страждав.

І останньою каплею власної крові

Сиву горлицю урятував.

І в коралах безкрайого ясного неба

Чи прозорих в шовках навесні

Я торкаюсь всією душею до тебе,

Як дитя до  грудей уві сні.

 

 

***

Я жив, живу і житиму майданом,

Хоч зневажають  світле і святе.

Моя душа для нього стане храмом,

І віра в серце з подихом вросте.

   Мій дім якраз у центрі України.

   Тут вісь земна верхівками тополь

   Нанизує малесенькі хмарини

   На циферблат зелених парасоль.

Мій дім з мерехтливої уяви

У ньому горе й радість повсякчас.

Шумлять лани знаменами держави,

Як заповів великий наш Тарас.

 

***

Бездушнії лиця, грабунки, руїни

Поля у снігах полину,

Явися хоч раз мені, рідна країно

Зорею! Коли засну…

   Я навстіж відкрию розчулену душу,

   Хоча між добром і злом

   Все ж совість на варті поставити мушу,

   Щоб правду не вбити пером.

 

***

З людського болота не вибратись:

Смердюче багно навколо.

Жити значить, змиритись…

Ніколи!

   В мене свої майдани,

   Заслані листям беріз,

   Серце, закуте в кайдани,

   Ранять мільйони лез.

Сьогодні поле, як поле

Протягує теплі руки.

Завтра стернею коле,

Ридаючи від розлуки.

   І сутінки важкими возами

   Долають чумацький шлях,

   Розкриливши над степами

Зоряний дах.

Мій вересень безкінечний,

Хоч і гаснуть смарагди трав.

В очеретів золоті наперстки

Я спогадів назбирав.

   І коли раптом відчай зливою

   Постукає у вікно,

   Йому розкажу, як ладою

   Небо цвіло…

І ті слова майдани,

Вірую тільки в них.

Люди! Як жити з вами,

Коли так багато сліпих!

 

 

***

Закохаюсь у тебе вереснем

З терпким жаром горобини.

З павутинкою, що на бересті,

Срібло виткала для зими.

   Підійду неквапливо до Удаю

  В позолоті кленового сну

   Й небеса, у туман закутані,

   Ніжно хвилями розгорну.

Засіяю в городі над хатою.

Мерехтливим вогнем на склі.

Будуть очі блищать утратою,

Будуть зорі текти по росі.

   Та закоханий в тебе вересень

   Вже не літечко й не весна.

   Павутинкою, що на бересті,

   Завороже його струна.

 

***

Не впізнала мати сина – посивів.

Та нічого, слава Богу, що вцілів.

Ой,синочку, де ж ти пас стальні вітри?

Я чекала звістки, як весни.

   Твоє фото, подивися, на столі.

   Знаєш, церкву збудували у селі.

   Мабуть, все ж Господь мене почув

   Хоч такого мамі повернув…

Змовкла… Зрадниця сльоза

По щоці обвітреній сповзла…

Так буває, прошептала, у житті.

Хто ж удержить кляте горе взаперті?

 

***

Я стою на мості і дивлюся у воду:

Лебеді небеса, лебеді береги…

Скільки років минуло та все не забуду,

Як тремтячі уста повторяли : іди.

   Ну, а очі твої розлучатись не сміли,

   Шовк м’який лоскотав борозенки долонь.

   Я притис до грудей снігом вкриті Курили

   І відчув у душі божевільний вогонь…

Я стою на мості, унизу дивні квіти,

Гребінцями в’юняться легкі бульбашки.

Карі очі мене відпускать не хотіли,

А уста шепотіли: іди…


Альона Гуленко

Народилася 10 лютого 1985 року в Пирятині в сім’ї вчителів. Багато уваги вихованню дівчинки приділив дідусь, Микола Шокодько, який вчив Альону читати, співати, думати, знаходити вирішення будь-якого питання, та мама, вчитель української мови та літератури Людмила Гуленко, яка спонукала дівчинку до активної життєвої позиції. Першого вірша написала як привітання бабусі й дідусю в листівці ще в 5-річному віці. У 1992 році пішла до 1-го класу Пирятинського ліцею. Навчалася відмінно. Із великим задоволенням брала участь у шкільних святах та конкурсах.

У рецензії на творчий доробок Альони Гуленко (2002 р.) Михайло Мельниченко, член Спілки журналістів України писав: «…Творчою знахідкою юної кореспондентки є листи-оповіді і листи-звернення, безпосередньо адресовані читачеві. При цьому, розмірковуючи на теми, що хвилюють сучасну молодь, вона не нав’язує своїх думок й уподобань, а змушує співрозмовника замислитись над прочитаним, над своїми вчинками і зробити для себе відповідні висновки, зайняти активну життєву позицію.

Мова більшості заміток, кореспонденцій і статей багата на художні засоби – порівняння, епітети, метафори, що посилює читабельність матеріалів.

…А ще Олена Гуленко із захопленням пише вірші, від яких віє свіжістю і чистотою Удайської води, духмяним запахом довколишніх хлібних ланів».

Альона Гуленко – переможець багатьох літературних конкурсів:

2001р., 2002 р. – І місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно!»

2001 р. – І місце в районному дитячому конкурсі поезії «Осіннє золото»

2002 р. – І місце у Всеукраїнському творчому конкурсі «Майбутній журналіст», що дало змогу навчатися безкоштовно в Київському Міжнародному університеті за спеціальністю «журналістика».

2002 р. – призер обласного конкурсу «Поетична весна».

2004 р. – Диплом ІІІ ступеню за перемогу в конкурсі «Історія мого роду» (організатор – Конгрес ділових жінок України).

2004 р. – І заохочувальна премія у Всеукраїнському конкурсі творчої молоді.

2002-2007 рр. – навчання в КиМУ (отримала вчену ступінь магістра). Творчим наставником поетеси стає Іван Ющук, професор, викладач сучасної української мови. Журналістські матеріали Альони публікуються в різних загальнополітичних виданнях, нариси та сюжети виходять в ефірі Першого національного, ліричні твори друкуються в університетському альманасі «Хвиля».

2004 р. –  з ініціативи Андрія Мозгового та за допомогою батьків виходить перша збірка поезій і роздумів «Моя душа в дорозі».

У передмові до збірки Іван Ющук, член Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Б.Грінченка пише: «…Її хвилює й наш реальний сьогоднішній день. І тут її слово сповнене теплих почуттів до рідної землі, до рідних людей, до рідної мови. Щоправда, ці почуття нерідко проймаються гіркотою від недосконалості навколишнього світу, від байдужості загалу до своєї похмурої долі, до своєї невлаштованості. “ Ну, навіщо так? – ніби запитує авторка. – Де ж гармонія міжлюдських стосунків?” і все-таки вона не розчаровується – вона закохана в цей недосконалий світ, не відкидає, а намагається збагнути його і чимось бути корисною йому.…Важливе одне: Оленині записи щирі, хоч і не завжди літературно пригладжені. І, може, саме цим, тією своєю непригладженістю, вони й приваблюють. Бо найщиріше те, що висловлене спонтанно, безпосередньо».

 

2005 р. – Альона стає дипломантом Міжнародного конкурсу кращих молодих літераторів «Гранослов - 2005».

2007 р. – виходить друга збірка «Хто ти?». Родзинкою збірки стає Інтернет-переписка – поезія, що віддає данину сучасним технологіям – легкі та водночас викличні вірші, якими листуються Інтернет-користувачі Ємурка (Альона Гуленко) та Перелесник (Василь Жук).

2007 – 2012 рр. – навчання в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення за спеціальність «режисура телебачення» (спеціаліст). Під час навчання бере участь у творчих вечорах, підготовці режисерських етюдів та створенні відеоробіт, у тому числі й на місцевому пирятинському матеріалі (фільми-нариси про Сергія Козіна «Життя. Музика. Людина», піраміду в Березовій Рудці «Українська піраміда» та ляльки-мотанки «Ляльки Сонця»; соціальна реклама).

2008-2009 рр. – працює кореспондентом у всеукраїнській загальнополітичній щоденній газеті «Новая» (м. Київ).

2009 р. – ІІІ місце в категорії «Публікація в пресі» Всеукраїнського конкурсу «Репортери надії в Україні».

2011 р. – співпрацює з Першим національним телеканалом як сценарист.

2011 р. – найбільше творіння – син Олесь.

З 2013 р. – проживає в Пирятині, працює в газеті «Пирятинська Правда». Разом з Пирятинським телебаченням створює цикл програм «Погляд зблизька», присвячених народним пісенним колективам району.

Альона Гуленко є автором «Казки про Настусю», і в подальшому планує писати для дитячої аудиторії.

 

 

 

 

Зі збірки «Хто ти?»

Пирятинські каштани

 

Дерева затулили неба край,

У кожну душу кетягом врізались.

Їх сотворив ще Бог для себе в рай,

А на Землі каштанами назвали.

 

І сонце з них виходило, грудьми

Прилігши на листочки відпочити.

І думали ми ще тоді дітьми,

Як можна без каштанів людям жити?

 

А час ішов: і нижчали дерева,

І височіли шпилі будівництв.

А ті каштани плакали: “Не треба!”

Й котились жалем по бруківці вниз.

 

А я забула, що життя коротке,

А я не знала, що зрубати – гріх,

І з молодіжним сленговим “короче“

Я відмовлялась від батьківських стріх.

 

Хотілося прогресу, постмодерну,

Цементу, постаменту і прикрас,

І їхать, їхать – до самого центру.

...В душі рубала я, каштани, вас...

 

І забувала я пирятинські каштани,

Міняла їх на інтернети, моди.

І так хотілось бути не останньою,

І як раділось, коли щось виходило.

 

Мадонни, донни, межі, закордони.

Америка, діаспора, Білл Влас:

“ Це дерево із України родом є,

Його рубають без жалю у вас.

 

Йому вже 20 років, ми святкуємо –

Це подарунок друзів на весілля.

Плодами діток часто ми лікуємо,

під ним проводимо своє дозвілля”

 

Білл Влас казав “кештан” на той каштан,

Каштан, що небо піднімав, зігрів дитинство,

Від серця не один сховав обман

І радував зважніле материнство.

 

Він говорив і довго говорив,

Що так давно не бачив Україну,

І знов про те, як дерево садив,

І як душею він до нього лине.

 

Віндумав, я, землячка, зрозумію,

Про той “кештан”,що захистить в грозу.

А я ховала підпухнасті вії

Страшенно мокру і гірку сльозу.

 

Мадонни, донни, межі, закордони,

Цементи, постаментиіз прикрас,

Модерни, постмодерни, еталони...

і цей простий діаспорець Білл Влас... 

 

 

Пирятинські каштани: шум до болю,

Цвіт до знемоги, радістьдо жалю.

Я кидаю примарну дику волю,

Прийміть назад пирятинку свою!

 

Пирятинські каштани... тихий смуток,

Той цвіт дитинства з рідної землі.

Нічого кращого й не може бути,

Як кетяги каштанові мої.

 

***

Потонути

в оці ворона,

народитись на Алясці,

щоб довіку

було холодно,

як в невигаданій казці.

Щоб ні спокою,

ні солоду,

лише відчай

і благання.

Щоб забути

намальоване

синім кольором

кохання.

            27.02.04

 

***

Замочила в чаї думки,

Переграла в шахи зірки:

Не хотілося спати лягати.

А у долі одні лиш дірки,

Степ від суму вже пилом гіркий.

Тебе можна іще спіймати,

Тебе варто було б забрати,

Та вертатися не з руки.

                   28.02.05

***

День вже зістарився вечором:

Тіні лягли, наче зморшки.

Так не хотілося зречення,

Ну ж би пожити ще трошки.

Ніч заходилась збиратися

Тихо бабусею сивою,

Завжди щоб нам памятатися

Ясно-красивою.

                              3.11.2004

***

Удай тихо відносив думку,

Удай знову питав: “Хтоти?”

Я ж далекою незнайомкою

Сіла просто писати листи.

Тим, хто щастя черпав долонею,

А воно утікало знов.

Тим, хто грався у какофонію

І ішов позичати любов.

Тим бетонним і металевим,

Що залишились у містах.

Тим домашнім простим і рідним,

Що приходили в добрих снах.

Владі, Раді, сім’ї, громаді,

Часом дикій чужій юрбі.

В слів палких гучній канонаді

Я писала іще й . . . тобі . . .

Так, писала тому, хто бачив,

Як я падала на шляху.

Й певно знав, як та доля плаче

В українському рушнику.

І тому, хтозгадаєочі

У своїх шовковистих снах,

Що любов дарували ночі

На Удайських моїх берегах.

Я листи пакувала в конверти

Як щось серцю таке дороге,

І на Удай рукою відвертою

Клала душу ... нехай пливе.

 

***

Мільйони темних теплих крапель,

Як подарунок сонця небу,

І тихо шепче диво-річка:

“Я знов течу в тобі й до тебе!..”

 

 

Гірське каміння обнімає,

Цілує берегів уста.

З дерев знов листя облітає -

У гостях осінь золота.

 

Багряний тихий подорожній

Впаде на голубінь. Так треба.

Вода. Життя. Кохання. Осінь.

“Я знов течу в тобі й для тебе!..”

                              16. 09. 03

***

Сатана лютує, бо не може покохати.

Я тону в безодні

Голубих очей.

Знову ставлять грати,

Хочуть заховати,

Смішно розказати,

Боляче нести –

Снишся ти.

 

Блискавка у землю

Вдарила стрілою:

„ Хай же буде більше

Спеки, сліз і болю!”

Але поєднались

Небо і Земля –

Ти і Я.

 

Знову розламалась

Крига під ногами,

Підступи бентежні

Навкруги. – Ти знай,

То лютує сила,

Що не зна любові.

Через те не може

Зазирнути в рай.

 

Снюся я –

Пісня соловя

Будить тебе ранком,

Умива світанком.

Більше не страждати –

І земля тим щастям

Пройнята до дна.

Сатана лютує, бо не може покохати.

Бідний Сатана.

                     вересень, 2004 р.     

 

Із невиданого:

 

Сонце скапало у чашку

Світлячки орали небо

Лиш півбублика зосталось

Догризеш?

Хтось комусь щось недомовив

Хтось чогось не перевірив

Сни якісь сьогодні темні

Попереш?

                                    2008

 

***

Є така вулиця
Такий день
Така кімната
Де живе щастя
З-підобдертих шпалер
І продавленого дивана
Визирає кицькою
Будить ранком оранжевим
Весняною повінню
І сусідськими криками
І хвилює дверима
Що ледь на "петельках"
І літньою сесією.
Там картини на стінах
Нашим сміхом колись мальовані
В туалеті - приколи
І ванна - найкраща у Всесвіті.
Ми ростили там квіти
І засинали під музику
Танцювали на кухні
Ми із відкритими вікнами.
Так нечутножиття
Від мівіни до віскі котилося
Від кохання - до втоми.
Як жаль
Ми давно переїхали.
В іншідні

2013

 

***

Залюблене у проліски життя

Промінчиками грало на осонні

У камяницях чутно мендельсонів

Під куполами – тихе каяття

Розкумкане розніжене життя

Струмочками тікало в верболози

Поволі забувало про морози

Несло до моря ще вчорашні сльози

І бунтувало проти штампів прози

Закохане в поезію життя

                                         2013

 

***

За комір набились мурашки болю
І спати лишилося кілька годин
А я все прошуся від болю на волю
А він не пускає. Самотній. Один.
І як приблуда дивлюся у стелю
Завтра ховатиму очі-буття
Я однокрило лечу крізь пустелі
Від втечі до втечі.
Сталось. Життя...

                                      2013

***

Колись я прокинулася зимовим ранком від того, що ти гладив моє волосся. Сьогодні ти не дзвониш і не питаєш, як воно? Скільки в ньому сивих ластівок?
І вчора не дзвонив. І минулої зими.
Правда, тоді, в лютому, написав, що віриш у мене. А я, дурна, не зрозуміла, що це ти так попрощався. Я іще ніколи не відпускала нікого на все життя...
Кого ж зараз гладять твої теплі руки з довгими пальцями?
Я чула, тибіжиш. Люди кажуть,тигарно і спритно бігаєш. Багатьох перегнав. Але, знаєш, кажуть, там  - попереду - прірва.
Ти, якщо встигнеш зупинитися, подзвони. 0501361040

                                            2012

 

***

Пошуками. Метафоричними. Довгими.

Від цвіту яблуні до перших сліз.

До паморозі.

Йти і йти. І йти. Не зупинятися.

Але серце берегти. Сторінку пам'яті.

Все - від Бога. Ми - до світла.

Карнавалами.

Спогади навалами чарівними.

Всіу рюкзачок. Заархівовано.

Трохи джазу. Десь до крику.

Обірвалося.

Й зновуйти. Вести малят.

Вести закоханих.

І листи нести старим полковникам.

Бо надія є.Надія є.

А ніч вмирає в ранок.

                      10.03.2013

***

Молоко бегемотів рожеве

Як крила фламінго

Як зчудовані летом років

Нерозцвічені яблуні

Як світання морське

Як вітання, в цілунках розтоплене

Як бажання солодкого

Млосне щімке і веселе.

Так рожеве життя

У болотах конгійських мукає

Світ здається великим

Як мама-гіпопотамиха

І сміятися хочеться з дива такого

І вірити, що й онуки наші

Застануть іще бегемотів.

                               22.03.13

 

Саундтрек до телефільму

«Українська піраміда»

Потоптало, перекидало,

Переграло і забулося.

Ми вмирали і не вірили,

Що так мало заманулося.

Час тікав поміж долонями.

Позичали і ховалися,

Ми хотіли й не знаходили,

Потім в синьку напивалися.

 

Приспів:

Десь зупиняється час,

Знайди для мене росу,

Щоб повернути нас,

Щоб не зруйнувати красу.

 

Танцювали, упивалися,

Пики били та й заплакали.

Коли сонце підіймалося,

Горе вило вовкулаками.

Хто живий лишивсь, незламаний,

Хто від долі не ховається,

Хто у зморшках заколисаний,

Той у мареві розчиняється.

                               2009

 

***

Десь неофіти дихають початком,

і починається засніжена зима,

а ми гуляємо планетою з малятком -

яке це щастя - більше не сама!

                                        26.12.12

 

***

Ти хочеш піти? Іди.
Але назавжди.
Слово страшне
Вперше кажу вголос.
Ноги якщо вестимуть
В наші світи,
Міцно тримай думками
Серце кволе.
Ти забувай-бувай-бувай-ай
Як ми літали в казки вухокрило.
Морем кохання наше пускай...
Щоб хвилею змило.
Лише з любові
Родиться новий день.
Інше усе перманентно
Вагітне смертю.
З ким ти у тантрі розчинишся і де?
Щоб марево стерти...

2014

 

Багатство землі пирятинської

  •                   Чули про таке місто Пирятин?
  •                   Та на світі багато міст, хіба всі примітиш? Може, й було по дорозі, та нічим не запам’яталося!
  •                   Е – е – е, тоді ти не тими дорогами їздив, друже!

Пирятин – частина Полтавщини, одна з маленьких родимок на карті буття. Заснований ще 1154 році на краю землі. Хоч вірте, хоч не вірте: а тут був Пирятин, а далі – край землі, дикий степ. Спочатку – це лише замок укріплений, а потім все ширше й ширше розростався і багатів він. Поки не став цілим містом. Їхали люди та й зупинялися, коли води випити, чи в шинок зайти, а коли й назавжди. Люди -  той було пирятинське багатство. Йшов час, а навколо міста хутори підіймались і села. І була це все Пирятинщина. І хай тільки хто скаже, що обділив  Бог її, як добро роздавав! Неправда. Скільки кольорів тут висипано, мов ненароком з чарівної торби, що переливаються одне в одного і ліпляться, і диво народжують – і цвіте ця земля! А голосів тут стільки, що думається, чи не випустив, спросоння переплутавши, Творець свій хор небесний на нашу землю, щоб дивувалися люди: і приїжджі, і тутешні, самі ж співаючи.

   У цьому маленькому світі, а для мене Всесвіті народилася я. Зараз живу в Києві, і кожного разу повертаючись із полону залізобетонних вулиць і падаючи  в обійми дивно маленьких їжакуватих хатинок та солодких квітучих дерев, думаю: я частина цього. Я – одна з тих, хто повинен вірити в майбутнє. Адже хіба можна зрадити священний заповіт предків, що прийшли на цю землю, щоб народити тут день і залишити світло на завжди.

 

Мамина хата

Стіни плакали крейдою сірою,

Тихим схлипом віконниць облуплених.

Мама ж завжди була красивою,

 А тепер… у роках загублена,

А тепер тополиною сивою

Сумно хилиться до землі.

Мама вічно була красивою,

Поки діти були малі.

Стріха журно соломою сиплеться

І сміються з ікон святі.

Хто тепер у цій хаті житиме

Серед міста, на видноті?

 

Стане хто на стежину стоптану

Від колодязя до сіней?

Хто підмаже трикляту дірочку

Біля давніх вхідних дверей?

Стіни плакали крейдою сірою,

Цілували дощі замок.

Заростало подвір’я вірою

М’ятоцвітих сумних думок.

Лиш весна забігала зливою

Й гостювали білі лелеки.

Мама завжди була красивою,

Та дитинство вже так далеко…

 

Зі збірки «Моя душа в дорозі»

***

Вставайте села,

Вставайте ті, хто полягли

Сотнями, Тисячами, Мільйонами...

На Вічну Память 33-ого...

Підніміться з могил

Погребені і покинуті,

Закидані снігом,

Замерзлі на дорогах,

Голодні і щирі.

Встаньте,

Зведіть свої багатостраждальні голови

Над щасливим світом

Нагодованих дітей.

Я хочу бачити вас,

Стати на коліна перед

Вашою голодною смертю,

Заплакати так,

Щоб здригнувся світ,

Сотні разів просити вибачення

За моє сонячне життя,

Мільйони німих слів покласти

На алтар вашої загибелі.

І цього буде мало,

Бо смерть голодних дітей –

Найтяжчий злочин людства.

27.11.01.

 

***

Мільйони темних теплих крапель,

Як подарунок сонця небу,

І тихо шепче диво-річка:

“Я знов течу в тобі й до тебе!..”

 

Гірське каміння обнімає,

Цілує берегів уста.

З дерев знов листя облітає -

У гостях осінь золота.

 

Багряний тихий подорожній

Впаде на голубінь. Так треба.

Вода. Життя. Кохання. Осінь.

“Я зновтечу в тобі й для тебе!..”

                              16. 09. 03

***

Ти так боїшся захворіти знову:

В усмішці є ще та, стара печаль,

Ти схожа на ранкову, загадкову,

Та день уже наклав свою печать.

 

Ти хочеш жити, ти боїшся жити.

Де треба “ так ” ти знову кажеш “ ні ”.

А він уже не може не любити

Колись тобою писані пісні.

 

Відкриті очі знову опускаєш,

В блакиті потонути не даєш.

Ти знаєш добре, що ти знов кохаєш,

І він тебе, до речі, люба, теж.

 

Пєш валідол, та не відчиниш двері.

Ще молода, а вже не молода.

Кохання знову лишиш на папері.

Ти будеш тут, а він, як завжди, - там.

                                   20.03.03.

***

Пустота, порожнеча і смуток,

Й не можу збагнуть,

Що повільно і тихо

Охоплює знічені плечі?

І годинник спинивсь.

І життя розгубило десь суть.

Знов вікно. Знову стукіт.

Це проситься вечір.

19. 06. 03.


Ольга Василівна Гурба ( Повшедна )

Ольга Гурба народилася в м. Пирятин на Полтавщині в сім΄ї службовця.

 22 червня 1942 року фашисти після страшних тортур розстріляли її батька. А старших сестер загнали в Німеччину. Мати з чотирма меншими дітьми переховувалась у бабусі в селі, в холодному сараї – аж до визволення  Радянською Армією.

Вірші Ольга Гурба почала писати з дитячих літ. А з 13 років уже друкувала їх у районній газеті.

Після закінчення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка вчителювала у школах. Чоловік у О. Гурби – військовий, полковник ( теж письменник, зокрема цікава його художньо – документальна повість «Війна без перемоги» - записки військового радника – завоювала багато прихильників його непересічного таланту).

Талановита письменниця Ольга Гурба видала збірку ліричних поезій «Печальна жінка місячної ночі…», дві дитячі книги «Дмитрикове літо» та «Василькові таємниці».

Роман у віршах «Доспівай мою пісне, доле» - широко плановий і розлогий гостросюжетний твір з багатьма героями і їх нелегким, а то й трагічним шляхом до істини життя, в якому на першому місці повинні бути совість і честь людини, непохитне її служіння рідній землі, Батьківщині, Україні.

У Луганському Всеукраїнському видавництві «Книжковий світ» підготовлені до друку нові книги цікавих оповідань Ольги Гурби «Бузок на щастя» та дві збірки лірики «Стрітення» і «Мамина молитва». А ще роман – «Просто Леся».

«Проліски серед снігу» - нова книга оповідань талановитої письменниці, насичена сучасними реаліями, пам’ятливими образами, ошатною, багатою українською мовою.

 

Біля пам'ятника Тарасу

Ти знов самотній, край дороги,

Назустріч вітру степовому...

Навік скувала скеля ноги...

Стоїш, не скаржишся нікому.

На плечі - скеля. Як в житті...

А вік же мріяв ти про волю.

Дарма чекає в забутті

Тебе омріяна тополя.

Біленька хата... Де вона?

Де рідні викохані діти? 

Дружина вірна, осяйна,

Садок вишневий білоцвітний...

І вірні друзі, вільний край.

Ти все струснув, що паном звалось,

Тарасе, батьку, вибачай,

Що ми до Вас не дорівнялись.

Коли б могла, вишневий сад

Для Вас з любовю посадила б

Й колодязь чистий для дівчат,

До Вас по воду щоб ходили...

І лавку в затишку, як та,

Що в мріях Вам в неволі снилась...

Нехай згадалися б літа,

І та що Вам так полюбилась.

Вам хату білу не зведу,

Для чого? Більше не потрібна...

До Вас вклонитися прийду -

І більш нічого: також бідна.

Та Ваші думи запальні

Я грію серцем, щоб сіяли,

Щоб вільні люди в нові дні

Нарешті щастя відшукали.

 

БУЗОК ДЛЯ АФГАНЦЯ

Нарешті мама приїхала. Василько від радощів крутився дзиґою:  то танцював,то високо злітав на гойдалці, то біг із зошитом в руках показати мамі, як вони з бабусею готувалися до школи. Рідненька ніжно усміхалася, тільки її красиві очі залишалися смутними, а коли дивилася на дідуся, схудлого, зовсім сивого, з пожовклим лицем, уста в неї здригалися, ніби вона от – от заплаче. Трохи посидівши,дідусь підвівся:

-Щось зледачів я. піду подрімаю.

Лагідно погладив Василька по голові, незвично сперся на милиці – і поклигав до хати. Бабуся почимчикувала за ним, розставивши руки, мов няня, готова щомиті підхопити дитину, яка вчиться ходити.

-Ну, що ти клопочешся? Посидь з дітьми, - і, незалежно підвівши завчасно посивілу, але красиву голову, якомога твердіше ступив на здорову ногу. Та ліве плече звисало так безсильно і жалюгідно, що в обох жінок змокріли очі.

Старша оговталась перша. Кулачком, як уперта дитина, витерла підозрілу вологу на  віках:

-Ну, що ти, доню… Знаєш же, який сильний твій батько. Душмани розстрілювали – вижив. Переборемо все і тепер. Ой, он дивись, Василько як на вишню задерся.

- Злізь, синочку, впадеш!

- Зараз, мамо,- зламав гілочку, рясно вкриту блискучими вишнями. Вже, спускаючись вниз, щось зміркував. Знову повернувся – і вже з двома гілочками в зубах зістрибнув просто в теплі, засмаглі руки бабусі. Простягнув жінкам по гілочці: пригощайтеся. А вони, обидві, мов змовившись:

- Спасибі, сміливцю. А що як віднесеш їх дідусеві? От зрадіє.

Хлопчик слухняно побіг до хати. Сонечко, весело граючись з тінями, теплими променями пробивалися між гіллям, пестило жінок, а над ними небо світилося літньою радістю, високе, безмежне, блакитне. Білі хмарки, мов безгрішні мрії, повільно купались в його блакиті, зачаровуючи погляди.

-Господи! Як же хороше вдома!- розлучено усміхнулася донька.

Мати ніжно доторкнулася до її руки:

-Ми тут з батьком як у раю. Ось тільки за вами сумуємо. Ще й як Василька заберете восени…

Зовсім поруч дисонансом  до замріяної тиші ревнувала вантажна машина і зупинилась перед парком. Якісь чоловіки грюкали листами шиферу, розвантажували цеглу.

-Це що, до нас?

-Та ні, молодий сусід хату ремонтує.

А з – за паркану чоловічий голос:

- Ви тільки обережніше, бо якщо знову його паркан зламаєте повчання так і посипляться. Сусіди у мене (туди їх і пересюди!), що зліва, що справа. Афганець, гад, ледве лазить, ніяк не вмре, а туди ж: сміття на вулицю не винесе, з під прання не вилий на дорогу. Звик у армії, щоб усе по лінієчці, понімаш.

-Та цить, бо ще почують. Хай не смердять!- не менш голосно обірвала того ж таки дружина.

Донька афганця зблідла і без того великі очі здивовано розширились на пів обличчя, сум і образа сльозами упали в спориш…

-Момо, що це?

-Та заспокойся, доню, не звертай уваги. Вони на рідних батьків ще й не таке кажуть. Добре, що батько в хаті, не чує їхнього патякання…

Але заспокоїтись було важко. Затишне зелене містечко, яке з дитячих років здавалося їй казково прекрасним, після почутого ніби потемнішало, поменшало. І старий паркан вже по сірів. А ці злі, пащекуваті сусіди… Як вони сміють таке говорити?! Як ненавидять її батька, як відверто бажають його смерті.

-Мамо, - твердо вимовила, від’їжджаючи. - Я теж сумую за вами. Та й медицина у великому місці на вищому рівні. Може, восени всі поїдемо до нас?

- Що ти, донечко? Без нас і хата занепаде. Куди влітку будете приїжджати?

- Але ж…

-Добре, добре, подумаємо. Ще є час, - не хотіла засмучувати доньку відмовою перед розлукою.

Вже сигналив таксист. Дід підтримував за руку Василька, бо жваве хлопчисько ще й за машиною побіжить, і мружив тепер потемнілі, ще не давно зеленаві очі. Бабуся теж чомусь мружилась. Чи сонце таке яскраве?

Майже поруч, як монумент, біля свої хвіртки застигала молода сусідка, з цікавістю зиркаючи на пакунки, які завантажував у машину водій. І донька афганця теж замружила очі, ледь стримуючи зрадливі сльози. Через них розпливались, тремтіли рідні постаті, що махали руками вслід машині; вишні край не мощеної, сірої від пилу дороги, увінчані червоними ягодами, кров’яними плямами пропливали перед очима.

Василько притих. До вечора, щось обмірковував, а, лягаючи спати, раптом незвично насупив брови і хрипкувато вимовив:

 -Я їх уб’ю!

-Що, комари знову налетіли?

-Що комари? Я цих злих сусідів…

-Васильку, хлопчику любий! Хіба ж ти бандит, щоб людей убивати?

-А вони… вас ображають. Через них ми тепер ніколи не житимемо, - і розплакався гірко, безнадійно.

Сонечко ще не сіло, а сусіди вже повернулись звідкись на підпитку. Чомусь  плакала їх маленька донька. Старший син, восьмилітній розбишакуватий хлопчисько, стягав з усього двора дрюччя, якісь гілки, паліччя. Васильків дід, Тимофійович, заглянув через штахетину у сусідський двір:

-Хто ж у дворі багаття розводить?

-Мій двір. Що хочу, те й роблю! – хлопець закопилив губу і, зовсім, як його мати, взявся руками в боки.

-Ти ж пожежу за подієш…

На голоси з хати вийшов сам батечко:

-Що тут ще?

-Та цей старий пень забороняє багаття розвести.

-А ти не звертай уваги. Цей шизік звик командувати… Не доходить до нього, що він тепер ніщо… Нінко, ти несеш казанок? Таку юшку закатаємо…

Тимофієвич розкашлявся, пішов до своєї домівки.

-Заспокойся. Ну, скільки разів тобі говорити: не звертай на них уваги – горбатого могила виправить.

-З цього «не звертай» і буває казна – що.

-Тихенько. Василька розбудиш.

-А я не сплю. Просто так лежу, - обізвався онук.

-Тоді давайте казки читати.

Розважала онука, як могла, а дід, мовчазний, з посірілим стомленим обличчям, сидів край вікна, вдивляючись в м’які сутінки, що тихо сповзали на землю.

У сусідів грюкнула хвіртка. Кудись побрели, обнявшись, про щось варнякаючи.

-Ма, - виглянув у слід їхній син Славко, - Оксанка знову плаче.

-Я тебе, б …, на плачу! – зупинилася мати. – Не доглянеш як слід – вріжу так, що нових віників пам’ятатимеш.

Хлопець миттю зник у хаті.

-Не розумію, як можна таку малу на хлопця залишати. Та ще й так обзивати так власну дитину..

-О, і ти заговорила? А мені наказуєш не помічати …

Василькові стало не цікаво. Позіхаючи, побрів до своєї кімнати.

Крутиться, ніяк не засне. Мамин потяг уже далеко… Так швидко поїхала…

-Бабусю,  заспівай мені оту, про журавликів.

Співала, а пісня така журлива: і діти далеко, і чоловікові хвороби, одна страшніша за іншу, і брутальні сусіди… Невже доведеться – таки покинути рідні краї, про які все життя мріяла, мандруючи по світу з чоловіком – військовим ? Оці дерева, які пам’ятають руки матері: стежки, здається, теплішають слідами рідних, непокірні тюльпани посаджені колись нині покійною сестрою… Немає сили доглядати їх як слід, самі сходять, квітнуть, розростаються. Заполонили двір, полум’яні, духмяні…

Вже й пісня доспівана, і онучок заснув, а вона все сидить у темряві, схиливши голову. Для чого їй світло? Уява малює щедро, яскраво…

-Ганю? – тихий, але чимось стурбований голос чоловіка.

Спохопившись, кинулась до нього: може, допомога потрібна?

Глянь, Ганю, чи мені здається: у сусідів веранда горить з середини. Бачиш, полум’я вже на пів вікна?

-Господи, сравді горить.  А вони на гульках десь…

-Викликай 01 – і сиди, щоб Василько спросоння не перелякався, - сам швидко, як тільки міг, пошкандибав до дверей на милицях.

-А ти ж куди?

-Людей кличу. Сказано, сидить за дитиною, - голос чужий, суворий, владний.

Кинулась слідком, але зупинив різкий частий стук. Чоловік калатав якоюсь залізякою в старі ночви під сараєм і схрипло гукав чимдуж:

-Люди, пожежа, пожежа!

Збудить Василька… Але ж треба.. Таке горе… Замоталась між сонною дитиною і дверима. Зачинилась, щоб приглушити звуки. Виглядала у вікно. Що ж він метушиться? Ще впаде… Біжать звідусіль злякані люди. Ну, сповістив – і в хату б … Ні! Дістав шланг, став на коліна перед колодязем, натягує на труби… Та невже більше нікому? Вишикував усіх вряд, передають відра ланцюгом.

Хтось відчинив двері – і полум’я рвонуло на зовні. Спалахнув дерев’яний паркан. Господи, хоча б вітер не піднявся – весь куток вигорить. Та де ж та пожежа? Кинулась до телефону:

-Та їдете ви нарешті? Вогонь вже на інший двір перекинувся.

-Не галасуйте, їдемо. Заважаєте  тільки, без вас тут…

До Василька  - спить. Знов до вікна… Господи! Із дверей – разом з димом сусідський Славко, весь у сажі, розпатланий, розхристаний. Зляканий, летить далі від хати, світ за очі. Так діти, виходить, дома? Рятувати треба!

-Бабусю, що там?  - прокинувся – таки Василько.

-Нічого, дитино, спи.

Який там сон? Хлопчик вже біля вікна. І страшнувато, і цікаво. Рветься до вікна.

-Стривай, одягну, - хапаючись, накинула на Василька якусь одежу.

Міцно тримаючи за плечі, поспішає до чоловіка.

Славко випередив:

-Дядю, там Оксанка. Під ліжком не хоче вилазити, - хлопець запхикав, як мала дитина.

Стоять же поруч молоді здорові чоловіки.

  •         Дмитре!

А Дмитро вже наказує облити себе і, кинувши милиці, повзе до пожарища.

Рвонулась слід – люди затримали…

-Пустіть! Там же дитина – а! ..

Розплакався Василько. Хтось кинувся услід за Дмитром.

Його голос із диму:

-Шибку з кімнати вибий! Тут не пройти…

Гуркіт, тріск скла:

-Підсади – і чекай! Наказую: підсадити !

Калатання пожежної зовсім близько. Господи, почекав би на них. Все сам…

А з віконної впадини – чоловіча рука. Під пахви тримає дитину.

-Приймай!

Напарник хапає дитину, мчить з нею до людей.

-А Дмитро? Дмитра залишили! – Ганна рветься до чоловіка.

-Вибрався афганець, - нараз видихнув натовп.

А той підтягнувся на руках і вивалився на землю, на осколки скла, під струмінь води – приїхали пожежники…

А хазяїни квартири,  веселі, добряче напідпитку, поверталися додому. Здалеку угледіли вогонь, натовп, «пожежну».

-Гля, пожежа…

-Точно. Афганець, гад, горить. Так йому і треба, зануді! – зареготав задоволено.

Підійшли ближче, цікаво.

-Придурок! То ж наша хата! Ой, діти ж мої, діти! – кинулась молодиця бігти, а п’яні ноги не слухаються.

Впала мало не під «швидку», що мчала до пожарища, тривожно сигналячи.

Поки почалапала. Та, п’яна, мокра хата вже тільки чаділа, а біля неї обережно піднімали на ноші афганця. Його дружина з онуком поїхали з ним до лікарні, навіть не примкнувши двері квартири.

П’яній  вручили замурзану злякану Оксанку.

-Де вава? Де? – обмацувала руками тільце.

А дитя тільки плаче…

  •         Ну, гади, «швидка» називається… Афганець, бач, заслужений, так його швидше хапають, а що дитя… Де та правда на землі? – голосила просто неба, та, п’яна, бо ще чаділи ядучим димом веранда та двері.
  •         А той, гад, щу й у кімнаті вікно висадив. Ось я і йому зараз, - потирила грудкою у вікно сусіда. Слава Богу, рука слабка після щедрої випивки. Потім пригадала, що в неї є десь син.
  •         А де ти, синочку, любий мій?

«Любий синочок» знав, що добра від матері чекати нічого особливо, коли дізнається, що він варив юшку на вогнищі у веранді, бо не наївся, виходить, звечора. Тож причаївся захаращеному сараї. Знайшов якесь старе ганчір’я, замотався – і заснув як убитий.

-Та не рюмсай, живий твій Сергійко. Вискочив з диму, мов куля, не інакше, пожежа – його рук справа. Добре, що афганець витягнув з вогню твою Оксану, - розраджувала котрась жінка.

-Не брешіть. Він же на милицях!

-Отож і милиці викинув. Вадим Кащенко підсажував…

За кілька днів приїхала дочка афганця. Схудла, сумна.

Сусіди остереглися навіть розпитувати: нехай з дороги відпочине. Та, коли навідались вранці, - вікна були щільно зашторені, все замкнуто. Тільки записка у дверях: « Вишні рвіть, кому потрібні. Тільки просимо не ламати гілля…»

Жінки оббирали ягоди мовчки, якось аж побожно.

-Такі люди… Невже не повернуться?

-І без того афганець хворий. А тут ще – ця пожежа. Все ті п’яниці. Бач, притихли, і носа не висовують.

- Геройський чоловік був.

-Чому був? Може, дасть Бог виживе… Все ж у центрі медицина сильніша.

-Дівчата, а давайте оці вишні до ладу приведемо. Скільки там собі хто візьме, а компоти та варення віддамо, коли приїдуть.

Виглядали восени, стерегли хату взимку, щоб, бува, хтось не набешкетував. Вже й весна прилинула, городи почали саджати. Вишні розквітали рясно, молодо, а осипатись почали рано.

-Мов тужать за хазяїном…

Славко хвалився на вулиці:

-Як не повернеться афганець, наш сад буде. Чого добру пропадати?

-А дулю не хочеш? Ми там літній табір влаштуємо. Намети в саду…

-А мій батько…

-Що твій батько?

Слово за слово, та й побилися.

Вранці Славчин батько, заспаний, розкошланий, вийшов на подвір’я. Потягнувся, тільки розстібнув штани, щоб на свіжому повітрі, значить, - і застиг: вікна сусіднього будинку відчинені на зустріч сонцю, свіжо вимитий поріг сяє чистотою, а посеред двору… афганець. Живий – живісінький – і без милиць. Ледь – ледь на палицю спирається, милуючись розквітлою вишнею. Вітер грається сивим волоссям, а він усміхається, як молодий.

-Об -а – на, афганець! От афганець!...- Роззявив рота сусід, вражений, зачудований, здивований.

Вискочила його і Нінка, як завжди, з тазом мильної води в руках. Звично розмахнулась, щоб виплеснути під сусідський паркан, і остовпіла.

Потім швиденько поставила ношу в сіни, знову вискочила, приклеївши на обличчя усмішку:

-Доброго ранку, Тимофійовичу, з приїздом вас!

-І вам доброго, - приязно відповів афганець, немов нічого й не сталось.

-Доблого ланку!- висунулася і Оксанка, ще рожева після сну.

-Доблого! – пожартував з малою, риючись в кишені, чим би пригостити дитя.

Але там було зовсім пусто, і афганець, ніяковіючи, озирнувся. Дружина, як завжди, з’явилася вчасно, з коробкою цукерок в руках:

  •         Тримай, Ксюшо, це тобі від Василька.
  •         А Славі?- мала вимогливо дивилась на подружжя.

За якусь годину з’явилася у дворі разом з братом. Личко її ховалось у величезному оберемку свіжо зламаного бузку. Хлопець простягнув пляшку, замотану в газету:

-Так це вам спасибі за порятунок. Ну, давай квіти, Ксюхо.

-Не дам. А ти мені наламав.

-Давай, бо як вріжу…

-Заспокойтеся, діти. Квіти, звичайно, Ксюші. А одну гілочку подаруєш бабі Ганні?

Мала, вмить провагавшись, простягнула запашне гроно Ганні та й запишалася, задоволена власною щедрістю.

  •         Візьміть хоч пляшку, дядю, - знову озвався Славкою
  •         Спасибі, синку, але мені заборонено. Віддай батькам.
  •         Бери, афганець, - висунулося з – за паркану обличчя сусіда.

Тим часом Ганна обережно виглянула за ворота. Так і є: молоденький кущ бузку, який вона колись посадила за парканом, обламаний начисто, немов над ним пронісся безжальний ураган. Це ж побачить чоловік, розхвилюється… Взяла його під лікоть, повела в глибину саду.

-А може, на вулицю вийдемо? – лукаво усміхнувся афганець і, помітивши легку розгубленість на її обличчі, розреготався:

- Голубонько моя! Думаєш, я не зрозумів, звідки бузок?

Тепер уже сміялися обоє, дзвінко, нестримно, молодо, і знову сусід здивовано вибалушив на них очі з - за паркан:

-Во, афганець!... Ну, давай афганець!...

 


Антоніна Іванівна Заїка

     Заїка Антоніна Іванівна народилася 27 .07. 1959 в с.  Зелене на Кіровоградщині. Після закінчення школи почала працювати старшою вожатою в с.Роги Маньківського району на Черкащині, заочно навчалась у Черкаському педагогічному інституті. У 1992 році одружилась і переїхала жити на Полтавщину в с. Теплівка Пирятинського району. У с.Смотрики викладала українську мову та літературу. Вона вчитель-методист, її ім’я занесене до книги імен найшановніших і творчих людей Пирятинщини. Кредо життя Антоніни Іванівни: «Якщо не я – то хто ж?!». Перша поетична збірка «Моєї долі оберіг», присвячена матері поетеси. Крім того, Антоніні Іванівна пише музику до своїх пісень: «Поки наші матері живі», «Українська пісня», «Мова рідна», «пісня про рідну школу», «Однокласники», Пісня про шкільну дружбу»,  «Плаче осінь» та інші.

 

Коли твого серця торкнется біда

Коли твого серця торкнеться біда,

Тоді твоя хата не буде вже скраю,

Бо в душу твою милосердя прийде,

Ти скажеш: «Бійцям віддаю все, що маю…»

Байдужість вогнем випікає гнів

На тих ворогів, що були  братами.

І Ангел небесний із мирних снів

Крилом осяйним блокпости прикриває.

Тут кожен солдатик – народний герой:

Стоїть з автоматом супроти танків!

Не чує, як терпне від зброї рука,

Бо ворог стріляє всю ніч, аж до ранку.

З рук в руки мандрують і села, й міста.

Снаряди влітають в квартири і школи.

Ну де ж бо ти, правдонько рідна, свята?

Чи вже на Донбас не вернешся ніколи?

За моркву й капусту купить голоси

На виборах влади запрагли бандити:

Відкрились дільниці – голосуй! Не проси

Тебе відпустити, бо можуть і вбити…

Чи ж хто сподівався, що знову війна

Постукає в двері до рідного дому?

Розруха і голод кругом, а зима

Посіє в серця безнадію і втому.

Пройшло сімдесят мирних літ, як фашизм

Із земель України вдалося прогнати.

Сподівались на свято… Та тільки в боях

Ми будемо цей ювілей відзначати.

Згадали загарбники давні часи,

Коли Україна у рабстві страждала,

Царя-супостата на всі голоси

І славила, й в Гімнах його прославляла.

Та нині невільники зовсім не ті,

Бо знають смак волі, смак щастя і зради.

Герої Небесної Сотні – святі,

Бо дали життя за свободу і правду!

Народ не збороти! Стіною стоїть

Плече до плеча проти смерті і крові!

Чи ж знов Україні рабинею жить?

Їй вільною буть! – клятва в серці і слові.

 

"На Чернечій горі" (200 – р з дня народження Т. Г. Шевченка)

З-поміж безлічі книг, що придумали люди,

Наш "Кобзар", безперечно, найславетнішим буде.

Він творився у мандрах й сирих казематах,

В світлі білих ночей й при свічці у хаті.

У пісках закаспійських був Шевченко вигнанцем.

Царським урядом названий ворогом, ланцем.

Та до свого народу він звертав свої думи,

Линув серцем палким і огорненим сумом.

Хоч родились вірші на далекій чужині,

Але завжди Шевченко Україні був сином.

Струменить із поезії світлий образ Дніпра.

Чашу горя з народом випив автор до дна.

В світлу мить осяяння назвав книгу "Кобзар".

Мріяв бачити людство без воєн і чвар.

Думи - вистраджав серцем, а зло - пережив,

Шану вічну і славу від людей заслужив.

Суть мистецтва - творити зі звичного чудо.

Раз почувши, чи ж слово Шевченка забудеш?

Із любові поезія правди зростала -

В ній моя Україна свою душу впізнала.

 

НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Коли Тарас Шевченко із неволі

Вернувсь додому в батьківські краї,

То дім звести він мріяв не у полі,

А на Чернечій шмат придбав землі.

Тільки судилось, мабуть, Кобзареві

Не жити, а спочинок тут знайти.

Тут поховали генія й поета,

Щоб Україну бачив з висоти.

До Канева душею звідусюди

Спішив, куди б не вів життєвий шлях,

Щасливим буть хотів, як інші люди,

Дожить віку на тих окрадених  горах".

Здійснили іншу мрію заповітну -

На гори прах Шевченка принесли.

Йдуть, як до батька, люди всього світу -

Він їх благословляє з вишини.

Чернеча вже Тарасовою стала,

Прочанам всім дарує благодать.

І пісня Кобзарева не змовкала,

Звеличувала й кликала на рать.

То ж хай не заростуть сюди стежини,

Не обміліє і гостей потік!

Пророком став і Генієм - з Людини;

А Світочем залишиться повік.

 

Біль втрати і журби

Ти мене уже не привітаєш.

Не запросиш в затишний наш дім.

Що мене турбує – не спитаєш…

Біль у серці поселивсь моїм.

   Біль розлуки й вічного прощання.

   Біль утрати, туги і журби…

   Що ж ти, доле, матінку забрала

   На світанку нової доби?

Я б віддала всі багатства

За єдине мамине « прощай».

Бери, доле, в мене, що захочеш,

Тільки неньку рідну віддай!

   Та чомусь була глухою доля

   До моїх молитв, прохань, плачів;

   Терни повплітались в мої коси,

   Вповила всі дні у креп жалів.

 

«Осіннє золото»

Я – звичайний сільський учитель,

Без усяких високих звань,

Моя доля – дітей учити.

В світ вести до країни знань.

Осінь перші листки багряні

В коси вишням вплела в саду.

Я щороку з душевним трепетом

Жовтокосу красуню жду.

Світла осінь пісенним видивом.

Над Полтавським краєм летить.

Хто хоч раз був на фестивалі –

Не забуде повік ту мить!

В наших душах «Осіннє золото» -

Піснетворця – Луценка засів -

Проростає піснями молодо,

Стигне колосом щирих мрій.


Лариса Іванівна Ковалівська

Ковалівська  Лариса  Іванівна нар. у м. Фастові на Київщині 31 березня 1949 року. Закінчила в 1966 році Білоцерківську середню школу Пирятинського району Полтавської області, навчалася у Сімферопольському державному університеті, тривалий час працювала вчителем хімії та біології, учасниця обласних, республіканських та міжнародних освітніх конференцій, виборювала та має звання «Учитель року», «Відмінник народної освіти». Член Асоціації дослідників голодоморів в Україні (АДГУ). Публіцист. Автор ліричних творів про Пирятин. Член Літературного об’єднання Літтерра» з   23.05.2013 року.

 

БАЛАДА ПРО ПИРЯТИН

Мій Древній Пирятин, багато віків

Ти разом із Удай-рікою

Борониш себе від усіх ворогів

І в праці не знаєш спокою.

 

Красивий, заквітчаний ти, молодий,

Смієшся і сонцю, і зорям,

Та вулиці свідчать, що був тут Батий, -

Приніс всім багато він горя.

 

Не став на коліна, Пирятине, ти,

Прогнав ворогів від порогу,

Над Удаєм звів уже нові мости,

Проклав у майбутнє дорогу,

 

Та ласий куточок твоєї землі

Литовцям, ляхам до вподоби...

Не знали вони, що твої солов'ї

Віншують тобі перемоги!

 

І шведам не дав ти до стін підійти,

Їх Удай затримав далеко...

На Замковій вулиці знов шелестить

Крило молодого лелеки.

 

Російський боярин ішов Бутурлін

На зустріч із славним Богданом,

Вітав ти його тоді зі своїх стін,

А став лиш найменьшеньким братом.

 

Навалу фашистів ти також спинив

Важкою ціною народу,

Багряний був Удай від крові синів,

Він, плачучи, ніс свою воду.

 

Пирятине! Велич і доблесть в боях

Тобі на роду написали.

В гербові твоєму лук златом сія,

Як символ могутності й слави.

 

Стоять обеліски і славлять всіх тих,

Що несли тобі перемогу,

Горить їхнє серце в зірках золотих,

Освічує внукам дорогу.

 

Та щастя свободи здобув ти собі,

Проживши двадцяте століття,

Хай сонце і зорі віншують тобі,

І долю, й красу, й довголіття!

 

*       *       *

ПИРЯТИНУ - 850!

Рідний Пирятин, прожив ти багато,

Бачив всього на віку.

Славную дату ти будеш стрічати

У калиновім вінку.

Острів Масальський, закоханих острів,

Слухає нас він в цю мить,

Музика грає і серце співає, -

Хочеться вірити й жить.

Місто прибралося гарно, барвисто,

Юні у танці летять!

Будемо славити древнєє місто -

Нам вісімсот п'ятдесят!

 

***

 

Голод – найтяжче в житті

 

Голод лютує у хаті,
Голод лютує в селі,
Ноги вже пухлі у тата, - 
Хліба нема на столі.
Вибрали з хати буксири,
Вигребли навіть пшоно,
Що ж будуть їсточки діти - 
Шестеро їх під рядном?
Тяжко їм встати з постелі,
Гірко дивитись в вікно,
Бігає привид по стелі,
Мариться діткам одно:
Кусень хлібця, пучка солі
Ще і кулешик смачний...
А може, юшка з квасолі...
- Мамочко, дай, пожалій!
Мамочко! Хлібчика кірку
Дай хоч маленький шматок!
Бог нехай дасть мені віку, -
Плачає, благає синок.
Рветься серденько матусі:
- Діти мої золоті!
Муки терпіти не в змозі, - 
Голод - найтяжче в житті.
Гладить матуся голівки
Доньок своїх і синів.
Серденько плаче... Навіки
Ангелів слухайте спів...
Піч натопила рідненька,
Хмиз ще не весь догорів,
В"юшку закрила швиденько - 
вічних, солодких нам снів...

 

***

Без верби і калини – нема країни

Над Удаєм пишна калина стояла

І про свою долю всім оповідала:

- Як ішли монголи у наш край ордою,

Тоді я була ще зовсім молодою.

 

Молодою, гарною дівкою в намисті,

Та разок розсипався ось на цьому місці,

Як вела батийців у багно болота

І не захотіла багатства їх – злота.

 

Тоді й розірвали чужинці намисто,

Червонеє, гарне, впало й пломенисто

Дорогу світило у багно-болото,

Щоб вороги знали, де їхнєє злото.

 

А гарну дівчину верба заховала,

Не дала сміливу ворогу в поталу,

Не знайшли ординці її в очереті,

Куди вело сяйво до їхньої смерті.

 

Сльози провідниці намисто зросили, –

Проросла калина, набралася сили,

Зацвіла весною, літом пломеніє,

Від людської шани тішиться, радіє.

 

До вербиці віти свої прихиляє,

Рятівниці щиро вона промовляє:

- Ми з тобою разом піднялись з руїни,

Без верби й калини – нема України!.

 

(за легендами про вербу і калину).

 

 

Д.Луценку

 

Осіннє золото бринить

І жде зерна щемлиці грудка,

До тебе знов твій син спішить,

Талантів крац, в березах Рудка.

Його пісні у високості

«У тиші зоряних ночей»

«Прийшли сьогодні знову в гості»,

З небес спустились в день оцей.

Співоче Поле людом повне,

«пахучий хліб на рушниках»,

«Все зміряне до дна любовю»

Піснями житиме в віках.

 

Село моє рідне, зоря твоя світла – зійде!

 

Село моє рідне, колиско країни,

Згадай, як ти гарно цвіло!

То ж чим завинило, що з тебе – руїни?

А ти в світ з торбами пішло

У місто велике, у порт чужоземний,

Де платять тобі лиш гроші.

І шлеш іздалека уклін свій доземний

Селу, де частина душі

Про верби співає, про місяць і зорі,

Яких не буває ніде…

Село моє рідне, не плач ти у горі –

Зоря твоя світла зійде!


Руслан Миколайович ДЕНОВ - ПОЇДЕНЧУК

   Псевдоніми: Пилипчук, Шерех, Денов

Народився 4 жовтня 1979 року у м. Магдебург, Німеччина. У 2000 р. закінчив Чернігівський юридичний коледж, від. соціальної роботи. Працює соціальним працівником у територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Пирятинського району. У 2008 р. на конкурсі молодих літераторів Полтавщини «Собори душ своїх бережіть» зайняв 3 місце у номінації «Поезія». Автор збірок «Вміння промовляти до себе. Зникома лірика»  (Altaspera Publishing & Literary Agency Inc. Ontario, Canada, 2014. Сайт із продажу книжкової продукції lulu.com) та «Про щось більше, ніж є» (в електронному вигляді). Представник мережевої літератури. Публікації художніх творів і статей у Живому Журналі (poidenchuk.livejournal.com та litterra_prt.livejournal.com), Саміздат (samlib.ru), Кореспондент (korrespondent.net), «Пирятинська правда» (piryatinpravda.com), «Ліра», м.Лубни, «Сила духу» та обласній газеті «Зоря Полтавщини», а також в альманасі «Скіфія-2014-зима» (Вид-во «Склянка часу», Канів, 2014).  Характерні ознаки творчого стилю: урбаністичні теми, верлібри, силабо-тоніка, мас-медійні алюзії. У 2013 році працював кореспондентом інтернет-газети «Життя Пирятина та району» («Пирятинська правда»).Фрілансер-копірайтер. Автор ідеї, співзасновник та керівник ГО «Літературне об’єднання «Літтерра». Блогер на сайті Асоціації «Спільний простір» (консорціум регіональних ЗМІ та лабораторія медіамоніторингу (monitor.prostir.org).


З передмови для збірки «Вміння промовляти до себе. Зникома лірика…»

Нові грані поезії

 

   Руслан Поїденчук – представник покоління української молоді, яка, не задовольняючись догмами, продовжує пошуки істини в житті, прагне  гармонійного розвитку суспільства, в якому живе.

 

    Шукаємо кращі приклади, споріднене серед героїв, забутих свідомо, чи несвідомо…

 

   Автор прискіпливо придивляється до оточуючого, цікавиться духовними надбаннями людства: філософією, психологією, античною і зарубіжною літературою, історією розвитку української літератури. Руслан шукає свого шляху в поезії. Його приваблює філософія, бо вона може дати відповідь на розуміння категорії часу, відстані, взаємозв’язків явищ і подій.

   В цих пошуках народжуються його поезії, які, на жаль, непрості для розуміння тими, кого не цікавлять питання, що виходять за межі досвіду. А вже ж, філософська лірика – нелегка річ. Адже художня література відображає дійсність в художніх образах та картинах. Але як змалювати картину, коли оперуєш в основному абстрактними поняттями? Виявляється, можна, коли за словами поета – вболівання за долею свого народу, щире, вистраждане, що зворушує читача, спонукає до вдумливого світосприйняття.

 

… Кінець світу.

О, ця яскрава мрія людства!

Так добре думати про рай,

коли знаєш більше про пекло.

 

   Але  пекло  в  уяві  кожного  особливе.  Але для всіх воно    найгірше, що може бути. У світі ж поезії Руслана  – це розпач перед втратою у людей світу почуттів, які зникають під вічними масками:

 

І навколишній світ з його незмінним шоу,

масками,

під якими стерлись давно обличчя

й залишився тільки грим театральний…

 

Зникне все, коли зникнуть всі наші почуття.

 

   Це туга від самотності і байдужості оточуючих, здатних тільки на мить захопитися чиїмось подвигом, щоб потім назавжди забути героя. «Питання про тих, хто полюбляє всілякі запитання». Це приреченість не бути самим собою, щоб відносно комфортно існувати серед оточуючих:

 

Іноді легше впокорити совість, чи душу,

чи будь-що, аби лишитися в полоні

відредагованих спічрайтером промов.

 

   Читач може звинуватити поета в егоцентризмі, але ж під впливом його розмови з собою і сам відчуєш потребу заглянути в потаємні куточки своєї душі, почути голос своєї совісті. Ось так від розмови з собою Руслан приходить в оточуючий світ – і знову пошук істини, знову «розхристана душа» просить волі, тільки:

 

Куди? Де той вихід?

А немає вже виходу – повернулась додому,

звідки вилетіла, де освятилась водою,

де знаменням означилась, розпочала свій лет.

 

Все… Заспокоїлась, занурилась в себе,

промінню з віконця високого віддалась

на милість.

 

   Від споглядання до співіснування приходить поет в вірші «Сиділи троє за столом», який за стилем нагадує народну легенду. Заздрість, зажерливість трьох синів, які гризуться за материн пиріг, гірка, розпачлива:

 

Невже для того їх ростила,

щоб билися у рідній хаті?

 

   І це, як і інші поезії Руслана в наш час звучить багатозначно; і знову починається пошук устини серед людей.

   Мабуть, ось воно світло істини: не чекати, «коли тобі принесуть в подарунковому пакунку її, вишиванку, і скажуть: носіть, але тільки у визначені дні». А сподіватися на власні сили, інакше: «ми будемо навіть у Бога вірити у визначені дні, якщо це просто за так, без крові самопожертви».

   Можливо, істина у вірі в Бога? Але ж стільки людей за хрестом і біблією ховають порожнечу в грудях:    

 

- Такі речі продаються в магазині прикрас,

що за рогом, - промовляє один перехожий,

по-хижацькому вглядаючись у заманливу порожнечу

чоловіка з хрестом.

 

   Гірко від усього того. І поет звертається до рідної землі, немов благаючи в неї розуміння, натхнення. Про це йдеться у циклі «Метафізика мого міста»  – і знову пошук.

 

Моє місто, не полишай мене на самоті.

Я знаю – ти маєш і мій слід…

 

   Пошуки істини в таємницях природи, рідних вулиць, у водах задумливого Удаю. І, хоч метафізика – метод підходу до явищ природи, як до окремих, ізольованих одне від одного, який не визнає боротьби внутрішніх протиріч, пошуки автора приводять прямо до протилежного: все в цьому світі взаємозвязано, кожен початок має свій кінець, який стає початком нового:

 

Кожен мій крок стане історією,

Звичайною, ледь помітною, - перетвориться

в брук.

І хтось, можливо, читатиме мої тексти,

і щось вичитає в тих рядках…

 

І дитина якась, що втекла від матері своєї

легковажної,

буде порівнювати власну стопу із моєю.

 

   Бажання заглянути в майбутнє, вистраждане і тому прекрасне, пробуджує світло надії. Бог, Любов – ось поки що єдине, що підтримує це світло:

 

Але вона – Любов – блукає сама по собі

вулицями твоо міста…

Виглядає в кавярнях спраглі одинокі серця

і з надією вдивляється у вікна будинків,

де про неї згадують, як про минущу річ,

якій місце серед старого мотлоху

і дивом вцілілих фото.

- Не забувайте про мене.,– шепочуть уста.

 

Від цієї неприкрашеної правди віє смутком – і все ж світлою надією… Надією на Бога, Віру, Любов, свій народ. Який нарешті зрозуміє причину своїх поневірянь, повірить у власні сили – і таке забуяє життя… Хіба не це спонукає нас до пошуків істини? Ось про що глибока філософська лірика автора.

 

Ольга Гурба

Цикл «Розколоте небо»

Тьмавих протобажань

заповітна межа:

ці напасті зі щастям

давно на ножах.

В.Стус

 

Кожному бога на кухню!

 

Кожному бога на кухню! Будемо говорити за наше земне, звичайне таке, а схоче -

ще й про небесне - життя! Про те, що зараз діється на київському Майдані,

про те, які гасла лунають зі сцени, - в майбутнє заведуть, чи остаточно заморочать.

У новинних стрічках мій небесний співрозмовник вичитує про жертв данні.

 

- Який маєш сценарій, Господи? Чиїми очима дивишся на все це?

Підставити другу щоку? Віддати на заклання сина? - Віра бездоказова...

Але навіть в мистецтві є певні художні закони, і наполегливо й старанно різцем

незримий Архипенко пронизує духом свободи скульптуру часово і просторово.*

 

Якщо твої чада йдуть на Грушевського на барикади, - це ще не означає,

що вони поспішають до раю. Вони, знаєш, повір, усвідомлюють, що молитва,

яка не підтверджена власними діями, слід апостолів губить миттєво, й втрачає

вже будь-які сили, аби мовити: "звільнення", - як то в Римі у часи гонитви...

 

27.01.2014

 Олександр Архипенко, ам. скульптор українського походження.

 

Інтерв’ю в небесах

 

Молитва перетинає простір Європи краще за радіохвилі, і лине на київське віче.

Франциск висловлює сум за померлими, померлі самотужки виглядають убивць.

Голуби миру, випущені дітьми у Ватикані, ледь не гинуть від хижаків. Свідчить

невже це про те, що найважче попереду? - Питання на тисячах лиць.

Як рятуватимеш душу? - На кожного чекатиме інтерв"ю, якщо не умовлене тут,

то напевно передбачуване там - перед небесним спостережником, - коли очі долу.

Знаєш, він з"являється навіженим чи сусідом новим - диваком, і загнаний в кут

власною безвідмовністю, ніяково я пригощаю його зі свого скромного столу.

 

09.02.2014

 

Розколоте небо часом

 

Розколоте небо часом  знає не більше за нас... І ми неодмінно будем

під ним до свободи крізь терни йти, вплітаючи в пам’ять кров побратима.

Так хочеться жити… А житимуть інші. Втішайся – не гірші. Здобудем

прийдешності обрій, що снив перед боєм. Здобудем, до того - жага невситима…

І скинуто ідоли, і спрощено міфи. Влетів птах у вікно. І вітер став мовою,

есперанто по-українськи, сленгом доби. Вчимося розуміти: хто є “свої”,

а хто - “чужі”. І в тих уламках неба, що позичене в Бога з умовою –

повернути до Пасхи, - ми складаємо невтрачений вкраїнський світ на вспомин.

 

22.04.2014

 

Про птахів, плутанину та українську мрію

 

Все переплутане:

голуби зліталися на бойовище

і скльовували очі мертвим воякам

 

Круків підгодовували на площах

малювали як вони цілуються дзьобами

і співали про них пісень

 

Хіба перелякаємося тільки здивуємося

і проженемо голубів із мерців

бо жаліємо

 

Знаєш, я подумав би про плани, що висіли колись до Майдану, про те,що іще ненаписане.

Але десь у кутах мого розуму спить мертвим сном , від реалу до часу відрізане.

Так не хочеться, аби все було сплутано, щоб казали: злетілися голуби на бойовище,

очі скльовували воякам.

Без софістики не обійдеться, вірних засновків не чекай – будеш ворогом першим на сході –

продався дяді Сему та його срібним зіркам.

 

Круків підгодовували на площах, малювали як вони цілуються, і співали про них пісень –

ті, що здавались колись небезпечними, захочуть стати, із часом, сердечними.

Ставлю на то американський цент.

Вони начебто не усвідомлювали… і промовлятимуть, що участі не брали: і ми були не ми.

А поки що в небесах сотня збільшує лік… й на захід сонця схожі наші палаючі літаки…

і літо так дістало, але не хочеться зими.

 

Шириться ефіром українська нескінченна мрія на фоні почасти сумнівного креативу

політтехнологій. Я обіцяю… я знаю… я забезпечу… я нагодую…

я відверну… я приверну… я навчу… я перевчу… я збудую… я ліквідую…

Але із тих промов, як не крути, відродиться вкраїнське Межиріччя, і з’явиться фотогенічне

обличчя для обкладинки TIME на диво.      

 

05.05.2014 В. Симоненку

Він мав тісні стосунки із вищими силами,

коли жертовність була єдиноможливою формою

життєіснуваня. Зійти на вівтар – звична тема

вкраїнських поетів. Жодних сумнівів. Не гадай.

Але людина хоче жити, і тому, коли йдеш

в невідомість, думаєш про білий цвіт весни

в Черкасах, і сільську дорогу, по якій гнався

за репортажами. Про значення своїх кроків

не завжди готовий щось мовити певне і патетичне.

Просто викреслюєш з обтяжливих буднів все зайве.

 

Тоді, єдиним праведним законом лишається

земне тяжіння, яке притягує до рідної землі,

до серця і недописаних сценаріїв часів студентства.

Крила за твоїми плечима виростали самі собою,

розпрямлялися на вітрі, і вітер був як брат по крові.

Простір втрачав видимі ознаки, і невизначеність

перетворювалась на найбажаніший сон. Але то явно

був не сон. Бо у сні не проводять профілактичних

розмов, не кидають за грати за слово. У сні роки

не визначиш, в реальності – їх двадцять вісім.

 

Але кожен невловимий рядок женеться за обрій,

за межі сонливого міста, де множиться думка

на сотню непозбираних відтинків щастя і надій.

І нагадуєш собі давнього стоїка в форматі

надривного черкаського життя. Ти просто написав,

що кожне Я – то «безліч усесвітів різних».

Усесвітів, в яких позначено координати українського

майбуття. Коли падає зірка поета і розбивається

об поверхню місцевого Хрещатика, бажання не загадують.

Певно, Бог буде поруч, Бог, що минулого дня народився у Віфлиємі…

 

08.01.15


Ігор Михайлович Ясько

Народився 2 червня 1972 р. в м. Пирятин. Закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут, інженер-будівельник. До 1997р. – будівельник на будівництві у с. Нові Мартиновичі. З 1997р. – технолог-землевпорядник при Пирятинському районному відділі земельних ресурсів в госпрозрахунковому бюро. 2003р. – спеціаліст 2-ої категорії із земельних питань. Працює начальником відділу із земельних та екологічних питань міськвиконкому. Поетичні твори автора сповнені історичних паралелей. Член Літературного об’єднання «Літтерра» з 13.10.2014 року.

 

Безумство війни

Коли говорять кулі – розум спить

І совість лик хова свій у долоні

Й життя від смерті відділяє мить,

Яка тримає всіх нас у полоні.

Руїни, голод, згарища, чума –

На Чорному шляху супутники незмінні

Страшнішого нічого вже нема,

Хіба що душ людських огидне тління.

Карбують в марші крок важкий

Боєприпасами обвішані солдати

Летить з чобіт в калюжі бруд липкий,

Націлені у Світ їх автомати.

Безумці! Зупиніться в цей же час!

Волає в кожнім серці глас розплати

Та вже невпинний цей покірний марш

І пізно вже комусь про щось казати.

Маріонетки, що в безчесній грі

Виконують Наказ несамовитого сатира

Отак й народжуються, люди, на Землі

Диктатори – великі вбивці й звірі.

І сльози не зупинять ту ходу

І закричить в розпуці кожна мати

Бо вже не відвернути злу біду –

Солдати йдуть покірно убивати...

 

Битва на Калці

 

Вже сонце з землею віталося

І нічка із днем зустрічалася

Коли закінчився той бій.

І ті, хто вцілів – ті сміялися

А ті, хто поліг – залишалися

Лежати в траві степовій.

Котилися сльози солонії

В хоробрих із сивими скронями,

В молодших же лився лиш піт.

В тій битві і старість і молодість

Пізнали смертельного холоду:

Монгольських туманів політ.

Стогнала у січі тій криця

Неначе за волею птиця

Та ворог сильніший за сталь.

А в Києві – княжій столиці

Соборів чисельні дзвіниці

Наводили тиху печаль.

Верталося військо безславно

Загоювать згноєні рани

Хто скаже, чия в тім вина

Що в Руській державі вже здавна

Лютіша від військ Чінгісхана

Іде міжусобна війна?

Виною ж (заклятії чари)

Постійні князівськії чвари,

Незгода і вбивчий розбрат.

Коли б воєдино ставали

І в люту годину єднались

Сильніші були б во сто крат.

 

…І може б (розгорнута книга)

Не було б монгольського іга

Якби відстояли той бій.

А так (не розтоплена крига)

Вертає історії дзиґа

На шлях уже пройдений свій.

 

29.12.1998 р.

 

Зруйнування Січі (1709-й)

 

Горить-палає славна Січ,

Зруйноване гніздо

Втікає полум’я у ніч

Розпеченим тавром.

Там сивовусі козаки –

Та ж мало їх було,

Останній бій в свої роки

Прийняли мовчазно.

Ревіли ядра над Дніпром,

Пеклась на ранах кров,

І шаблі нищівним серпом

Злітали знов і знов.

Стогнав, пінився Дід-поріг

Сердито хвилі рвав –

Він допоміг би, якби зміг,

Підмогу б погукав.

Були далеко запорожці

Ніхто не чув той рев

Як прибував на Січ у гості

Полковник Яковлєв.

І знову зрада, як колись,

Підтяла корінь нам:

Серця продажні віднайшлись

Для служби ворогам.

Провів на острів москвинів

Проклятий Галаган -

Татарин би йому встромив

У груди ятаган!

... Кривавий ранок наступив

Немов страшне похмілля:

Мерці лежали навкруги

Як на базарі зілля.

Бісились люті вороги

Щасливі переможці –

Шукали навкруги скарби,

З могил виймали кості.

Не було кому споглядать

Той радісний бенкет

Із Січі ворога прогнать,

Підняти шаблю чи мушкет:

Правдиві душі понеслись

Далеко від землі,

Дніпрові хвилі напились

Козацької крові.

А в Пітері радів Петро

Наче провісниці-кометі, -

Зруйноване Старе Гніздо –

Тепер поляже і Мазепа.

 

1

doc
Додано
20 січня
Переглядів
239
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку