Театр корифеїв - матеріали для інтеграції

Театр  корифеїв  як   явище  українського  масштабу                                                                                      “Київська  громада”  - осередок    української  інтелігенції, який    мав  іще  й  іншу  назву  - “Стара  громада”  в  Києві.  Провідними  діячами  цього товариства  були  В. Антонович,                Т. Рильський, Ф. Вовк,  брат  Панаса  Мирного — І. Рудченко,  П. Чубинський,  батько  Лесі  Українки — П.Косач.  Вони   всі  виношували  ідею  просвітительства  народу  й  пробудження  національної  свідомості.  Друкованим  органом    цього  угрупування  фактично  був  “Київський  телеграф”,  але  під  час  репресій  у  1875 — 1876  роках  газету  закрили. З Київського  університету    довелося  піти  М.Драгоманову,  виїхав  за  кордон  антрополог  Ф.Вовк.  Тепер  уже  “старогромадівці”  групувалися біля  журналу  “Киевкая  старина”,  який  виходив  у  1882-  1906  роках.  Цей  часопис  матеріально  підтримували  такі  благодійники  і  меценати,  як  В. Симиренко, Є.Чикаленко.  На  початку  1900  року  в  “Київську  громаду”  влилися  молоді  таланти:  С.Єфремов,  І. Стешенко, Є. Тимченко,  М.Левицький.  За зразком  “Київської  громади”  утворилися  подібні  осередки  інтелігенції  в  Одесі,  Харкові,  Чернігові, Полтаві  і  навіть  українська  громада  в  Петербурзі,  на  чолі  якої  стояли  П. Стеблицький,  О.Лотоцький.                                                                                                         Гулак -Артемовський  Семен (16  лютого  1813 — 17  квітня  1873) — перший  оперний  український  співак  (баритон)  і  відомий  композитор.  Вчився   у Києві  в  духовній  семінарії  та  школі. Співав  у церковних   хорах  у Києві.  За  порадою М.Глінки,  після  першого  свого  концертного  виступу  у 1839  році продовжив  навчання  в  Італії.  У 1841  році  в  цій  країні  дебютував  у  Флорентійському  оперному  театрі.  Наступного  року  українського  співака  запросили  до  Петербурзької  оперної  трупи. У 1842- 1864  роках  він  став  солістом  оперної  трупи  у  Петербурзі,  а  наступні  два  роки  -  в Москві  у Великому  театрі.  Найкращими  оперними  партіями   С.Гулака  - Артемовського,  який  мав  дивовижно  красивий  голос,  вважаються  партія Руслана (“Руслан  і  Людмила”  М.Глінки), Мазетто(“Дон-Жуан”Моцарта),  Антоніо (“Лінда  і Шамурі” Доніцетті).     Як  композитор,  розпочав  свою творчість у 1851  році  створенням  музики  до  “Картини  степового  життя  циганів” і вокально -хореографічного “Українського  весілля”.  У 1852  році  написав  на  власний  текст  музику  до  водевіля  “Ніч  напередодні Іванового  дня”. Склав  лібрето,  солоспів  і  водевіль для  першої  української  опери  “Запорожець  за  Дунаєм”(1862),  яка  вперше була  поставлена  в  Петербурзі  26  квітня  1863  року.  В цій  опері  сам С. Гулак -Артемовський  виконував  партію  Карася.  З С.Гулаком -Артемовським  особисто  був  знайомий  Тарас  Шевченко  ще  з  осені  1838  року.  Кобзареві  С.Гулак  - Артемовський  присвятив  пісню “Стоїть  явір  над  водою”.  Підтримував  композитор  гарні  стосунки  з  іншими  виходцями  з  України , зокрема  з видатним  математиком  М.Остроградським.                        Ніщинський  Петро  Іванович (21  вересня  1832 — 16 березня 1896) — відомий  український  композитор    і поет — перекладач,  який  друкувався  під  псевдонімом  Петро  Байда  й  переклав  українською  мовою “Антігону” Софокла, “Одісссею”Гомера й частково “Іліаду”  цього  ж  античного  автора.  Грецькою  переклав  “Слово  о  полку  Ігоревім”.  Був  автором  наукових  статей  про грецьку  музику  й  про  підручники  з  грецької  мови.   Народився              П. І.Ніщинський   на  Вінниччині. Вчився  у Київській  духовній  семінарії,  а  потім  закінчив  філологічний  і  богословський  факультети  в  університеті  в  Афінах,  де став  магістром  наук.  Повернувшись  в Росію,  працював  в Петербурзі,  згодом  -  в  Одесі,  виступав  на  сторінках  періодики  як  талановитий  критик,  збирав  і  опрацьовував  народні  пісні.  Приятелював  з     Марком  Кропивницьким і  братами  Тобілевичами -  корифеями  українського  театру. У 1897  році єлизаветградським  аматорський  театр М. Кропивницького  поставив  “Назара  Стодолю” Т. Шевченка  з  музичною  картиною  П. Ніщинського “Вечорниці”,  що  скрасило,  поглибило  й  увиразнило  твір.  “Вечорниці”  складаються  з  оркестрового  вступу,  сольних  і  хорових  епізодів.  Господиня  вечорниць  виконує  пісню  “Зоря  з  місяцем  над долиною  пострічалися”,  дівочий  хор -  пісню “Добрий  вечір, паніматко”, парубочий  хор  -”Віють  вітри”,  а  всі  разом  -”Закувала  та  сива  зозуля” (зараз  цю  пісню  найчастіше  виконує  чоловічий  хор).  Також  П.Ніщинський  зробив  обробку  народних  пісень  “Байда”,  ”Ой,гук,мати,  гук”, “Козак Софрон”,  написав  музику  до романсів  “Порада”  й  “У діброві  чорна  галка”.                                                                              Хутір  Надія  знаходився  поблизу  села  Миколаївка  теперішнього  району  Кіровоградської  області.  Саме  село  виникло  у ХVІІІ  столітті.     У  роки Другої  світової  війни  багато  будівель було  знищено. З 1956  року  це  місце  оголошено  державним  заповідником.  Меморіальна  садиба  займає  десять  гектарів.  Сюди  входять  парк, хата,  літературно — меморіальний   музей і  пам'ятник  Івану  Карпенку — Карому. Довгі  роки  завідував  державним  заповідником  онук драматурга  А.Тобілевич.                                                                            Комедія Івана  Карпенка- Карого  “Хазяїн”                                                                                                   Родина  Терещенків  уславилася   меценатством. Приватна  філантропія  кінця ХІХ -початку ХХ  століття  перевершила  всі  сподівання.  Київ  став  одним  з  найбільших  благодійних  центрів  у  Царській  Росії,  мав  розгалужену  мережу  добродійних  товариств  і  споконвічні  традиції  підтримки  добрих  справ  та  великих  талантів.                                                                            Родина Терещенків,  які  були  відомими  цукрозаводчиками і  землевласниками, зробила  чимало благодійних  пожертвувань  на  українську  культуру.                                                                     Патріарх династії  - Артемій  Якович  Терещенко — глухівський  міщанин,  спочатку  дрібний  торговець. У 1870 році  він за зразкове  ведення  землеробства  на  південно — західних  обширах держави отримав дворянство,  а на гербі  наказав написати  девіз “Прагнення  до  суспільних  справ”. Справу  розширили  сини -  Микола, Федір  і Семен,  серед  яких більш  вдалим  у бізнесі  виявився  Микола. Він торгував  зерном, лісом,  рибою, сіллю, як і два інші брати,  постачав  фуражем   і продуктами  російську  армію  під  час Кримської  війни. На цій війні  брати і розбагатіли. У 1851  році  тридцятидворічного  Миколу  обрали   головою    міського  глухівського  самоуправління,  згодом -  бургомістром,  а пізніше  - міським  головою. У1870 році  за підтримки і фінансування  Миколи Терещенка  виникли  в Глухові  чоловіча  та  жіноча  гімназії,  а у 1874  році — інститут  учителів  із  дворічним  міським  училищем. Згодом  чоловічу  прогімназію ( яка  мала тільки  нижчі гімназійні  класи) перетворили  на повну  класичну  гімназію,  а для  цього  Микола Терещенко  виклав  53 тисячі  карбованців  на повне облаштування  закладу. Коштами  М. Терещенка  будувалася  церква  й інтернат  при  гімназії,  утримувався  притулок,  заснований  ще батьком у 1871  році. У пам'ять  про  матір  брати  заснували безкоштовну  лікарню  святої  Єфросінії. Два відсотки  від  цукрових  заводів  йшло  саме  на  цю лікарню,  в якій  у 1890  році  почала діяти  операційна.  За  1893  рік  ці  відсотки  склали   27 тисяч  карбованців. Побудували  брати  також  Анастасіївський  храм   у  Глухові.   О. Донік  пише:”До кінця  ХІХ століття Терещенків  знала  вся Росія. Вони  володіли  11 цукровими та кількома   винокурними  заводами,млинами, лісопильнями,  соляним  родовищем, 150 — ма  тисячами  орної землі, мільйонами  карбованців у банку, будинками  у Києві, Москві, Одесі,  згодом  у Петербурзі  й  за кордоном — в Каннах  та  ін.”.                                                                                                                      У 70- х роках  ХІХ століття брати  переїхали  до Києва. Микола Терещенко  став попечителем Першої  чоловічої  гімназії,  утримував  бібліотеку,  виплачував  кращим  гімназистам  стипендії, надавав допомогу  викладачам. 10 січня 1899  року  на  честь  дружини Микола Терещенко  відкрив  першу  в Росії  жіночу  торгову  школу  на Подолі,  виділивши    на  її  утримування 250  тисяч  карбованців. У 1889  році  за  виняткову  старанність  попечителя  був  нагороджений  орденом  святої Анни. У 1899  році  Микола  Терещенко  заснував   зразкове  міське  училище  на  300  учнів  з двома  відділеннями:  чоловічим   і жіночим,  а  при  ньому — педагогічний  музей. У цьому закладі  зараз  розташований  Інститут  театрального  мистецтва імені Карпенка  -Карого.                                                                                         Брати Терещенки  взяли активну  участь  у відкритті Київського  політехнічного  інституту.                     Іван Миколайович Терещенко  став  великим  колекціонером  і  меценатом   мистецтва. На його  кошти  з 1876  року  діяла  рисувальна школа  Миколи Івановича  Мурашка, яка  дала  цілу  плеяду  відомих  художників: Дядченка, Пимоненка, Їжакевича, Жука, Замирайла...                        Терещенки багато  зробили  для  київських  храмів.  За  безпосередньої  участі  Миколи  Терещенка і,  великою  мірою,  за  його  кошти розпочалося  будівництво   Володимирського  собору,  Покровської та Георгієвської  церков,  собору  святого  Миколая в Покровському  монастирі,  церкви  Олександра  Невського.                                                                                               Саме  завдяки  Миколі й Федору Артемовичам  Терещенкам  та  їхнім  дітям  Івану,  Олександру, Ользі, Варварі (з чоловіком  Богданом Ханенком,  теж  відомим  меценатом ) Київ  сьогодні  гордиться  аж  чотирма  державними  музеями :  музеєм  Т. Шевченка,  національним  художнім  музеєм, музеєм  російського  мистецтва,  музеєм  західного та східного  мистецтва.                                                                                                                                         За меценатство  Микола та Федір  отримали  звання  почесних  громадян Києва. У 1909  році  в Глухові  найстаршому братові земляки  встановили  пам'ятник,  а ще  раніше — в 1899 році — Київська  міська  дума перейменувала Олексіївську  вулицю  на  Терещенківську.                                            У роки Першої  світової  війни  Терещенки  відкривали  лазарети,  створювали  ремісничі  майстерні  для  інвалідів  війни.                                                                                                                      У радянські  часи більшовиками  було  зроблено  все,  щоб  нові  покоління “радянських  людей”  забули  колишніх  благодійників. І тільки в 1991 році Києву було  повернуто  стару  назву Терещенської  вулиці, де  при  житті  мешкали  відомі  меценати.                                                   Трагедія  “Сава  Чалий”                                                                                                                                  Сава  Чалий  -рік  народження  невідомий — загинув  у 1741  році. Деякий  час був  на  Запорозькій  Січі. Про  Саву Чалого  як історичну  особу  писали  Скальковський,  Срезневський, Максимович.                                                                                                                         Походив  Сава  Чалий  з Комаргорода. З інших  джерел  відомо, що  пізніше був  ротмістром  надвірної  міліції князя  Юрія Любомирського в Рашкові  під Шаргородом.Командував  цією  надвірною  міліцією  полковник  Верлан. У 1734  році  Верлан  перейшов  на  сторону  гайдамаків. Разом  з полковником  присягу  на  вірність  російській  імператриці  Анні  в Умані  склав  і  Чалий,  але  під  час  походу  з  півсотнею  відділився  від  Верламового  війська,  пограбував  Шаргород,  за  що Верлан  обіцяв  Саву  покарати,  але  не  міг  зловити. Саву  розшукував  і  польський, і  російський каральні  загони  за подвійну  зраду,  але  він під  носом  у них грабував  грецьких  купців  та  місцевих багатіїв. Коли  російський  полковник  фон Фрейдент  упіймав Чалого і  ув'язнив у Білій Церкві,  то  Саві  дуже  швидко  вдалося  втекти  разом з іншими  членами  своєї  ватаги.  Що  він  робив  цілий  рік  - невідомо. Після  придушення  гайдамацького  повстання у 1736  році  Сава  Чалий  склав  присягу  на  вірність  польському  урядові,  скориставшись  амністією рементаря  Малиновського.  З 1738  року  Сава  Чалий  вважається  полковником  надвірного  війська  магнатів  Потоцьких  у Немирові. Тепер  Сава  Чалий  стає  страшним  для  українських  повстанців. У грудні 1736  року  він  нападає  на  гайдамаків, які  мали  ватажком  Медведя,  а в лютому  наступого  вирушає  з Білої Церкви  на  лови  нових  жертв.  У липні 1737 року  Чалий  вступає  в сутичку з  гайдамаками  біля Кодака,  бере  як військові  трофеї  півтори  сотні  голів  худоби,  разом  з драгунами Мейєра  наздоганяє  великий  гайдамацький  загін  під  Чорним  лісом,  розгромлює  його і прибирає до  своїх  рук  гайдамацьку  здобич. Після  цього Потоцький  доручає  Чалому  наглядати  за  своїми  п'ятдесятьма  селами  і віддає  за  службу  два  села — Рубань  і Степашки.  Сава  одружується  із  вдовою  рашківського  чоботаря,  швидко  багатіє.    Тепер  у документах  Чалий  уже  значиться  не  як  “вор Савка”,  а  як “пан  Сава”, отже,  вже  удостоєний  шляхетства.  Скальковський  подає  відомості  про  те.  Що  Чалий  палить  православну  церкву і руйнує  запорозьке  укріплення.  Гайдамаки  загону Гната  Голого  стратили  Саву  Чалого як зрадника. Про це є письмовий  запис у “Книге пограничных  судов  Киевского  воеводства”: “Ігнатко, січовий  козак Медведівського  куреня, 1841  року,  на  саме Різдво руське, взявши з собою  25  гайдамаків ... напав  уночі  на  Степашки ... і там  якнайжорстокішим  способом  убив Саву”.                                                                                                           Михайло  Старицький                                                                                                                                      Вольтер — справжнє  прізвище Арус Франсуа — Марі- 21  вересня 1694 — 30  травня 1778 — великий  французький письменник  і філософ,  відомий  діяч  епохи Просвітительства. За вільнодумні  вірші  опинився  у  горезвісній  французькій  тюрмі — Бастилії,  а після  другого  ув'язнення  переїхав  до Англії. У 1733  році  уряд  наказав  спалити  його “Філософські  листи”,  визнані  крамолою.  Вольтерові  перед  обличчям  смертної  загрози  довелося  втікати  до Лотаргинії,  а  звідти на  запрошення  короля  Фрідріха  ІІ  перебратися  на  проживання   у Прусію.  У 1753  році  Вольтер  повернувся  в  рідний  край,  протягом  20  років  жив  у  своєму  маєтку  Ферне,  став  співробітником  “Енциклопедії”.  Філософські  погляди  Вольтера  яскраво  виражені  у  його  працях  “Трактат  про  метафізику”,  “Основи  філософії  Ньютона”,  “Трактат  про  віротерпимість”,”  Філософ  -  невіглас”. У 1746  році  його обрали  почесним  членом  Російської  академії.                                                                                 Перу  Вольтера  належить  історична  праця ”Історія  Росії    за  Петра  Великого”.  Творами  Вольтера  захоплювалися  Радищев, Пушкін,  Котляревський. Помер  філософ  у  Парижі.                       Пушкін  Олександр  Сергійович — 6 червня 1799 — 10  лютого 1837 — класик  російської  літератури,  геніальний  російський  поет, основоположник   нової  російської  літератури. Часто  приходив  до  Ширяєва,  а  тому  Шевченко  міг  слухати поезії  Пушкіна  у  виконанні  самого  автора.                                                                                                                                                   Андерсен  Ганс  Крістіан — 2  квітня 1805 — 4 серпня 1875 — данський  письменник,  один  з  найвідоміших  казкарів  світу. У  літературі  заявив  про  себе  як  поет — романтик,  хоча  писав  і  романи,  й  нариси,  але  з  1835  року  основним  жанром  Андерсена  стали  казки,  які  принесли  йому  світову  славу. Ці  твори  відзначаються  високим  гуманізмом  і людяністю,  тому  діти багатьох  країн,  різних  часів  і  різних  народів   захоплюються  цими  казками.  Українською  мовою  твори  Андерсена  перекладали  Марія  Загірня,  Михайло  Старицький,  Оксана  Коваленко. Російською   мовою  переклала  відома  українська   письменниця  Марко  Вовчок.                                                                                                                           Кармалюк  Устим  Якович- 10 березня 1787 — 22 жовтня 1835 — месник, який  діяв  на Поділлі. Народився  у  селі  Головчинцях    на Вінниччині  в  сім'ї  кріпака. Пан  Пигловський  віддав  Устима  у  солдати,  але  він  утік,  організував  загін  і почав  нападати  на  власного  та  сусідніх  поміщиків,  грабуючи  їх  і  роздаючи  награбоване  бідним.  У 1814  році  Устима  Кармалюка  спіймали,  військовий  суд    присудив  до  500  шпіцрутенів  і  нової  солдатчини,але  Кармалюк  після  жорстокої  екзекуції  знову  втік.  22  жовтня 1835  року  Кармалюк  був  убитий  із  засідки  у  селі  Шляхові  Коричинці.  Устимові  присвячено  багато  художніх  творів.  Марко  Вовчок написала  повість  -  казку  “Кармелюк”,  Михайло  Старицький  -   роман  російською   мовою “Разбойник  Кармелюк”.  У поетичних  творах  найкраще  образ  цього  народного  месника   виведено  у  “Баладі  про  Кармалюка  “ Івана  Драча.                                                                                                                                                                                             Марія  Заньковецька -1860 —1934 — одна  з  талановитіших  акторок  театру  корифеїв.  Поміщицька  дочка  родом  з Чернігівщини,  дівоче  прізвище  Адасовська.                                                 Дівчиною  Марія  навчалася  в  чернігівському  пансіоні  Осовської,  згодом у консерваторії  в Генсількі. Мала  бездоганне  драматичне  сопрано  і чудово  виконувала  українські  народні  пісні.  Щоб  потрапити  на  театральні  підмостки,  Заньковецькій  довелося  виявити  неабияку   волю: “Марії  Костянтинівні,  уродженій  Адасовській,  яка  прибрала  сценічне  ім'я  Заньковецької  за  назвою  свого  рідного  села  Зіньки, довелося  багато  чого  перебороти :  гнів  батька,  судді  й дрібного  поміщика,  який  вважав  акторську  професію  недостойною  дворянського  роду;  опір   чоловіка,  що  призвело  до  розриву  з  ним;  нарешті,  інтриги у незвичному  для  молодої  актриси  театральному  світі. Бажання  стати справжньою  професійною театральною  актрисою  і саме  в  українському  театрі  все  перемогло,” -  писав  про  неї  М.Рильський.                                                                                                Дебютувала 1882  року  в ролі  Наталки — Полтавки у театрі  М. Кропивницького в Єлисаветграді,  але є дані,  що  цю ж  роль  вона  грала  після  закінчення  пансіонату  в  ніжинському  гуртку  театралів -  аматорів. Наступного  року  Заньковецька  перейшла  в  трупу  Михайла  Старицького,  а  потім  до Миколи  Садовського  і Панаса  Саксаганського. У 1886  році  Марія  знову  в  трупі Кропивницького,  яка  гастролювала  в Петербурзі  і в Москві. Тут  талант М.Заньковецької  надзвичайно  поцінюваний  К.Станіславьким :”Талант  винятковий,  свій,  національний”.  А  Лев Толстой  випросив  на пам'ять  про  Маріїну  гру  хустку  з її  плечей.  На гастролі в Галичині  видатна  акторка потрапила  в 1905 — 1906  роках  і  зачарувала  західноукраїнську  публіку  своєю  грою.                                                                                                  Взагалі,  талант  перевтілення  в  цієї  акторки  був  величезний. В.Василько  підкреслював:   ” Я не  пригадую  бездумних  образів  у Заньковецької...   Яка  саме думка — висока  чи  низька — це  інша  справа”. Тож  не  дивно,  що  репертуар  акторки  протягом  життя  налічував  близько  30  філігранно  зіграних  ролей.  Насамперед  їй  вдався  образ  Олени  у  драмі  “Глитай,  або  ж  павук”,  Ази у драмі  “Циганка  Аза”,  Горпини  в “Як ковбаса  та чарка”, Наталі  в “Лимерівні”. Після Заньковецької  зіграти  ці  ролі  краще  нікому  не  вдалося.                                                                                                                                                             Театральну  майстерність  М.Заньковецької  ще  при  житті  прирівнювали  з  майстерністю  Е.Дузе та С.Бернар -  визнаних  світом  театральних  акторок  Італії  та  Франції.                                   Марія Заньковецька  та  Миколо  Саксаганський  створили  сім'ю,  але щастя  їх  було  коротким,  ужитися  разом  ці  творчі  особистості  не змогли.  Не  врятувала  шлюб  і  спільна  справа — створення в 1906  році  першого  стаціонарного  професійного  театру  в Києві. Під  приміщення  влада  віддала  Троїцький  народний  дім. З 1919 до 1922 року  Заньковецька  грала  свої  неперевершені  ролі  в  Державному  народному театрі  в Києві,  якому   згодом  присвоїли  її  ім'я.                                                                                                                                                Навіть  у  літньому  віці  Заньковецька  грала  надзвичайно  талановито.  М.Рильський    згадував: “Хто  хоч  раз  чув  її  спів,  то  задушевно — смутний, то запально  - веселий, завжди  овіяний  чарами  народної   пісенної  манери,  хто  бачив,  як  майже ...  літає  вона  в  огненному  танці,  той  ніколи  цього  не забуде”. У 1923  році  актриса  ще  зіграла  роль  роль  у  фільмі “Остап  Бандура”,  але  після  цього  залишила  і  кіно ,  і  театр.                                     Передчуваючи  свою  близьку  смерть,  Микола  Садовський  в останній  рік  свого  життя  пробував  перепросити  Марію.   Вона  щиро  і довго  говорила  зі  своїм  колишнім  чоловіком,  але  повернутися  до  нього  відмовилася,  адже  не  змогла  забути,  що  колись  саме  він,  знавець  і  поціновувач  театру,  непересічний   актор  і  режисер,  вимагав,  щоб  вона,  як  його  дружина,  покинула  сцену  назавжди.                                                                                Останні  роки  свого  життя  Марія  провела  в Ніжині.  Похована  в Києві  на  Байковому  кладовищі.