Театралізоване дійство "СЛАВА ЛИЦАРСЬКОМУ КОЗАЦТВУ!"

Акостакьоає Любов Іванівна,

вчитель української мови та літератури

Великокучурівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів

імені Володимира Бузенка

Сторожинецького району

Чернівецької області

СЛАВА ЛИЦАРСЬКОМУ КОЗАЦТВУ!

Земля обітованна —

вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!

Лісами щедра, зерном золота.

Міцна зелом, скотиною рогата.

Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!

А в нагороду

хто вдячен був коли цьому народу?!

Чужинці скрізь посіли наші гради. 
Ім'я дали нам — хлопи, мужики. 
На нас лежить тавро тієї зради, 
якою нас вже зраджено віки.

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б'є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Читець:... Був ранок. Був туман. Було сто тисяч війська.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді.

Вози стояли, скуті ланцюгами.

І обрій зблис півмісяцем татар.

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий – то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі. 
Не знаєм як. Не звикли до свобод. 
То треба ж якось піднімать на дусі, 
а не в болото втоптувать народ!

— Панове молодці, не наша в тому вина, що маємо гибіль ворогів. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожі ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колінах дітей, а нас гойдає хвиля вража. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають діти наші, доруйновують рід наш. Подивіться навкруг: орда сплюндрувала наші домівки, наші церкви, нашими жінками і дітьми заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого брата запродала на галери і скільки його порубала: ще не було ніколи на нашій землі стільки вдів і сиріт. Сам бог наказує нам іти на ворога й помститися за наругу і зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за дітей і матерів наших. Сам бог наказує визволити з неволі братів наших. Отож з богом, братове, з богом! Хто боїться, відійдіть, бо ваш страх може перекинутися ще на декого.

Всі стоять.

Постоїмо ж до краю, братці, за віру і вмремо, як лицарі, чесно!

— Умремо, батьку, як слід!

— Гей! Продаймо себе щонайдорожче!

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі, 
що Бог покаже нам неласку. 
Життя людського строки стислі. 
Немає часу на поразку.

— Перед нами діла великого козацького поту, великої козацької слави! Тож помолимось за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась би і скрізь щоб була одна свята наша віра і всі, скільки є на світі бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом помолимось й за Січ, щоб довго вона стояла на погибіль усьому бусурменству, щоб кожен рік із неї виходили лицарі один за одного завзятіші, один за одного кращі. Та вже заразом й за нашу власну славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, які не осоромили товариства й не віддали своїх. Отож за віру, панове-браття, за віру!

— За віру!

— За віру!

— За Січ!

— За Січ!

— Не продамо нашої церкви і за наше життя!

— Життя - коштовний дар божий, але суть коштовніші дарунки, що надані нам духом святим, це — чиста віра в творця всесвіту. Життя — це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за "друзі своя", за святу віру, вона досягне в світових житлах божих довічного раю. Та прийде час, як перед богом свідчу ще буде Слово, більше за слова.

Слава не умре, не поляже!
Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська Запорозького, Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До конця віка!

— Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя, ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!

Ми Воїни. Не Ледарі. Не Лежні. 
І наше діло праведне й святе. 
Бо хто за що, а ми за незалежність. 
Отож нам так і важко через те.

— Повкладаймо воріженьків спати!

— Хай же вічно стоїть православна Земля Козацька і хай буде вічна їй честь!

— А що, панове? Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!

— А що, панове, чи є ще порох у порохівницях? Не пощербилися ще шаблі козацькі? Не втомилася ще козацька сила? Не гнуться ще козаки?

— Вистачить ще, батьку, пороху; ще годящі шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

— Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, згадаймо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу божого, то всім нам благати милосердного бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуреній димом і залитій кров'ю країні!

— Даємо слово козацьке!

Віки ідуть. А нам усе амінь. 
Нема спокою між Дніпром і Бугом. 
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! — 
усе життя — між шаблею і плугом.

І все одно — віками у війні. 
Усім чужі. Для світу незначущі. 
Чи що ніяк не вирвемось самі. 
Чи що у нас сусіди загребущі. 
Ми - вільні люди вільної землі!!!

— Вище від любові до своєї вітчизни нічого немає на світі!

— Це велике щастя, велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і дочок, як наші захисники!

Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Прекрасній своїй Батьківщині —
Нескореній Україні!