Театралізоване літературне свято «Гоголь посміхається»
Театралізоване літературне свято
«Гоголь посміхається»
Мета: популяризувати творчість М.Гоголя;
виховувати почуття прекрасного засобами слова,
прищеплювати любов до рідного краю
Оформлення: портрет письменника, вислів «Гоголь посміхається», декорації до інсценізації творів, музика.
ХІД СВЯТА
Звучить мелодія «Тиха ніч»
ВЕДУЧИЙ. Великий українцю, пане Гоголь,
Із 21 взиваємо до Вас,
Нам необхідна ваша допомога,
Немов би з розуму зійшов наш час.
Понищена, покручена, абсурдна
Доба, в якій нам жити довелось.
Політика, реклама-все облудне
І нищиться духовне!
Але ось! З'являється яскравий неповторний
Із чистим серцем життєлюб - митець
Й нагадує тобі, Сапієнс Хомо,
Для чого розум дав Творець!
ВЕДУЧИЙ. 1 квітня 2009 року минула 200-річниця з дня народження Михайла Васильовича Гоголя. Це письменник не тільки своєї епохи, а й наш сучасник. Його творчість дає можливість глибше оцінити нашу дійсність, зрозуміти незвичайну красу і силу народного характеру.
Земля України живила талант Гоголя, голубила його красою поезії, розливом пісенної творчості, фантастикою казок, легендами — всіма перлинами народного духу. Народний пророк України у свій трагічний час кликав праведну душу прилинути до нього, прийнять, привітати та про Україну йому заспівати. Такою праведною душею став Гоголь. Саме з глибокого народного коріння Гоголь піднявся до загальнолюдського верховіття світової літератури, подарувавши їй незабутні образи. Його герої різні: веселі, кумедні або злі, лицемірні, і щоразу, призначаючи побачення зі своїми персонажами, геніальний пасічник з-під Диканьки, філософськи посміхаючись, нагадує нам, що найголовніше в людині — її душа.
(Звучить народна музика. Заходить пасічник Рудий Панько.)
Панько. Добрий день, панове. Сподіваюся, ви впізнали мене, пасічника Рудого Панька. За що мене люди прозвали Рудим Паньком, їй-бо, не можу сказати, але у нас, вибачайте, такий звичай — як дадуть люди якесь прізвисько, та навіки-віків залишиться воно. Тож заходьте до мене в гості, бо таких вечорниць, як у нас, не побачите ніде.
Сміх, пісні, балачки, танці... А скільки небилиць тут розказано, якби ви тільки слухали. І в кожній свої герої — закохані, веселі, щирі, моторні — одним словом, чарівні. Та де ж їх усіх разом зібрати? А, Знаю! На «Сорочинському ярмарку», про який ніхто краще не розповість, ніж сам автор — Микола Гоголь. Проходьте, Миколо Васильовичу.
(Заходить Гоголь.)
Гоголь. Спасибі. Ви хочете почути про ярмарок? Та це ж справжнє диво!(звучить мелодія «Ярмарок») Боже ти мій, Господи. Чого тільки нема на тому ярмарку? Колеса, скло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі, так, що хоч би в кишені було рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усього ярмарку. Воли, мішки, сіно, цигани, горщики, баби, пряники, шапки — все яскраве, строкате, безладне, метушиться купами і снується перед очима. Галас, лайка, мукання, мекання, писк, рев — все зливається з один гомін, різноголосі балачки потопляють одна одну, і жодне слово не вихватиться і не врятується від цього потопу. (Грають троїсті музики).
Заждіть. заждіть .... чую, що наближається щось цікаве. Ось, наче голос Солопія Черевика. Це, мабуть, знову він із своєю Хіврею гризеться... (Чути голоси Черевика і Хіврі.)
Хівря. Куплю собі коралі, чоботи, дзеркальце…А ти гроші не забув? А то буде як у минулий раз!
Черевик. Та ні, не забув, не забув!
Парубок. Ой, яка дівчина- красуня. Я би все своє господарство віддав, щоб поцілувати її…
Хівря. З кочергою моєю поцілуйся
Парубок. А он напереді і диявол сидить.
Хівря. Хто диявол? Я-диявол? Та щоб ти посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб тобі на тім світі чорт бороду осмалив!
Парубок. Ач, як лається! І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!
Хівря. Столітній??! Поганцю, піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний!
Ведучий 2. Ще довго лютувала Хівря, та потонула її лайка у вирі ярмарку.
(Дівчина роздивляється стрічки, сережки, хрестики, дукачі.)
Парубок (підходить до дівчини, бере за рукав). Не бійся, серденько! Не бійся. Я нічого тобі не скажу лихого.
Черевик. Еге-ге-ге, земляче! Та ти майстер, як я бачу, обійматись.
Парубок. Ти, певно, чоловіче добрий, не впізнаєш мене, а я тебе відразу впізнав. Коли хочеш, то й як звати, і на прізвище і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.
Черевик. Еге ж. Солопій Черевик!
Парукбо. А придивись но гарненько! Чи не впізнаєш мене?
Черевик. Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелося всіляких пик надивитися, що чорт їх і пригадає всіх.
Парубок. Шкода, я думав, ти пригадаєш Голопупенкового сина!
Черевик. А ти ніби Охрімів син?
Парубок. А хто ж інший?
(Приятелі взяли за шапки і почали чоломкатися.)
Ну, Солопію, ото, як бачиш, я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі.
Черевик. Що ж, Параско, може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі і той... щоб паслись на одній траві! Га? По руках?
Черевик. Ну, жінко! А я знайшов жениха нашій дочці.
Хівря. Ото якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Де ж ти таке бачив, де ти таке чув, щоб добрий чоловік бігав тепер за женихами? Ти подумав би краще, як пшеницю з рук збути; гарний, мабуть, і жених той. Думаю, голодранець над голодранцями.
Черевик. Е, як би не так. Подивилась би ти, що то за парубок! Сама свита більш коштує, ніж твої зелена кофта й червоні чоботи!
Хівря. Б'юсь об заклад, якщо це не той самий шибеник, який причепився до нас на мосту.
Черевик. Хоч би і той самий, чим же він шибеник?
Хівря. Ох ти, голово безмозка! Куди ж ти заховав дурнуваті очі свої? Мабуть, вже хильнути встиг, нічого не продавши.
Черевик. От тобі й весілля! Боже ти мій, господи, за що така напасть на нас грішних? (Виходять)
(Звучить мелодія «Квітка»)
Параска. Ну що, як не справдиться те, що говорив він? Ну що, коли мене не віддадуть? Коли... Ні, ні цього не буде! Який же він гарний! Як чарівно горять його чорні очі! Як любо каже він: «Парасю, голубко!» (стає, дивиться в дзеркало). Що це я справді, як дитина, боюсь ступити й ногою! (Починає танцювати.)
Черевик (милується дочкою). Ну, дочко, ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла (боязко оглядаючись) купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не вернулась, усе скінчити!
(Парубок підходить до Параски, бере її за руку. Молоді підходять до батька.)
Черевик. Боже благослови! Нехай собі живуть, як вінки в'ють!
(Звучить весільна пісня й виконується весільний танок.)
Панько. Ось такий ярмарок із його яскравими комічними героями щоосені спостерігав Микола Васильович у рідній Василівні, невеликому селі батьків, Марії Іванівни та Василя Панасовича.
Хата їхня стояла у центрі села. Споглядаючи скромний будинок, хоч і багатокімнатний, та завжди перенаселений усяким людом, мимоволі піддаєшся спокусі уявити повсякденне життя його господарів, таким собі пересічним існуванням провінційних поміщиків. Оманлива простота! У цьому домі багато читали, часто звучала музика, батько писав п'єси для домашнього театру.
Гоголь. Це було моє перше знайомство з театром. А коли я навчався в Ніжинській гімназії, це захоплення переросло у пристрасть. У нас був свій театр, на вистави з'їжджалось багато народу. Чудово було. Правда, жіночі ролі теж доводилось грати нам, у гімназії ж були самі хлопці. Та стати актором мені не судилось. Тож весь гумор та любов до сцени я передав своїм героям.
« Ніч перед Різдвом»
ВЕДУЧА 1
-Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично плив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче, як зранку, але зате було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з'явилась під вікнами хати. Тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігти на рипучий сніг. Але ось з димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі
(Відьма збирає зірки)
ВЕДУЧИЙ Раптом з ішого боку з'являється друга цяточка…
(Виходить чорт і розглядається по зірках)
Хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не більший сажотруса, можна було догадатися, що то…просто чорт, якому останню ніч лишилося вештатися по білому світу та під'юджувати на гріхи добрих людей.
ЧОРТ. Чорт, красивий який і гарячий. Віднесу я його відьмі Солосі, вона все ярке любить.
ВЕДУЧИЙ. У Диканці ніхто не чув, як чорт украв місяць. Що правда, волосний писар, виходячи рачки з шинку, бачив, як місяць, не знати чого, танцював на небі, і запевняв у цьому все село, та миряни хитали головами й навіть підіймали його на сміх.
ЧОРТ. Ох, Диканька!.. Ну-ну! (Співає)Ти ж мене підманула ,Ти ж мене…
КАРТИНА ДРУГА
(Сидять напідпитку Корній Чуб з кумом. Підходить чорт)
ЧОРТ. Мін пардон, панове, що потривожив.Ви, як я розумію, місцеві жителі Ди-кань-ки.
( Показує на дороговказі)
-Диканька значить.
(К.Чуб з кумом співають пісню « Ніч яка місячна…»
-А що це у вас за святкування?
КУМ. А ви, пан, неначе з неба впали. Унас ніч перед Різдвом
ЧОРТ. Тфу, ти чорт, остання ніч залишилась, а так багато треба зробити.
-Ну, говоріть, що треба,а я вам всі бажання до опівночі виконаю.
ЧУБ. Я хочу порося велике-велике, щоб аж у хлів не влазилось, з величезними очима!
КУМ. А я озерце горілки і огірочків, огірочків. А що ти від нас захочеш?
ЧОРТ. Та так, дрібничку. Душу мені свою віддайте, а більше мені нічого від вас не треба.
ЧУБ. Ах ти, бісовий виродку, християнської душі тобі захотілося! Ну, ми тобі зараз…
ЧОРТ. Ой-Ой!
ЧУБ. Ну, що, куме, підем до дяка?
ЧОРТ. О народ. Свято в них, я їм влаштую свято. Мені тут останню ніч ходити, а вони святкують.
КАРТИНА ТРЕТЯ
(На сцені стіл, лави, скриня-кімната, де дівчина чепуриться перед дзеркалом)
ВЕДУЧИЙ. Погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня- дочка Чуба. Оксані не минуло ще й 17 років, а вже, мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана… була вередлива, як красуня. Парубки ганялися за нею юрбами, але втративши терпець, залишали один по одному… красуню. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння.
(Оксана любується собою. Непомітно заходить коваль)
ВАКУЛА. Чарівна дівка!-прошепотів коваль, який щойно зайшов.-І вихваляється вона мало. З годину стоїть, видивляючись у дзеркало і не надивиться, та ще й хвалить себе в голос!
ОКСАНА. І чого це люди говорять, ніби я красуня? Брешуть, і зовсім я не красива. Хіба брови мої та карі очі-такі гарні, що нема вже рівних мені і на світі. Що тут хорошого в цьому задертому доверху носі? А в щоках? А в губах? Але ж ні, насправді я красуня! Ах, яка красуня! І яку радість принесу я своєму чоловіку, як буде любуватися він мною!
-В мене сорочка шита з прекрасного шовку ,а які стрічки на голові! Все це накупив мені батько мій, щоб одружився зі мною найкращий парубок на світі.
Обернувшись, побачила коваля й суворо зупинилась перед ним.
-Навіщо ти прийшов сюди? Чи вигнати за двері лопатою? Всі ви майстри під'їжджати до нас. Ач, як швидко пронюхали, що батька вдома нема. А чи скриня моя вже готова?
ВАКУЛА. Буде готова, моє серденько, після свята буде готова. Якби ти знала скільки я возився біля неї: дві ночі не виходив з кузні, зате ні в однієї попівни не буде такої скрині. Не сердься на мене. Дозволь хоч поговорити, хоч поглядіти на тебе.
ОКСАНА. А хто ж тобі боронить, кажи і гляди!
Тут сіла на лавку і знову подивилась у дзеркало і стала поправлять свої коси.
ВАКУЛА. Дозволь і мені сісти біля тебе.
ОКСАНА. Сідай, якщо тобі так хочеться. Але від тебе пахне димом і ти можеш вимазати мене сажею.
Любується собою у дзеркалі.
-І чого це дівчата не приходять? Давно вже пора колядувати. А ось і вони!
Чути спів колядників, які з гуркотом вдираються до хати і наввипередки розказують новини.
ДІВЧАТА:
-Оксано, дивись, скільки ми наколядували: тут і ковбаски, і бублики, балабушки.
-Збирайся та ходім з нами.
-А погода яка, справжнісінька зима.
-Зіроньки жодної, і місяць десь забарився.
-А моя торбина, здається, найважча!
-Збирайся, зустрінемось з парубками, от тоді і побачимо, хто краще наколядував і хто більше заробив.
ОКСАНА. Ах, Одарко, є у тебе нові черевички. Ой, які ж хороші, і з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка тобі все купує, а мені нема кому дістати такі гарні черевички.
ВАКУЛА. Не тужи, моя люба Оксано! Я тобі дістану такі гарні черевички, що мало яка й панночка носить
ОКСАНА. Ти? Подивлюся я, де ти дістанеш черевички, які могла би я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що цариця носить.
ДІВЧАТА
-Бачиш яких захотіла!
-Ти диви!
-Ого!
ОКСАНА. А так! Будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевички, які носить цариця, от вам моє слово, що зараз-таки вийду за нього заміж. Гайда на вулицю.
Колядують, вибігають з хати
ВАКУЛА. Смійся, смійся, Оксано! Я й сам сміюся з себе! Думаю і не можу надумати , куди дівся мій розум? Вона мене не любить. Ну, і Бог з нею, ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Хвалити Бога, дівчат є багато хороших і без неї. ТА й що Оксана? З неї ніколи не буде доброї господині, вона тільки й вміє, що чепуритися. Ну, годі час покинути ці дурощі.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Хата Солохи. Піч, на припічку різні страви, на столі святкова скатертина, де вже є хліб, свічка, макітра з кутею, горілка. На підлозі 4 великих мішки.
ВЕДУЧИЙ. Поки молодь колядує, давайте подивимось, що ж діється у хаті Солохи? Наша нічна мандрівниця щойно вилізла з печі через димар і почала чепуритися.
Солоха зняла теплу хустку, кожуха, поправила очіпок…
СОЛОХА. Ой, і холодно ж на дворі…Мороз так і щипає, так і щипає. Добре, що хоч Вакула не наскликав гостей до хати, то хоч можна ще й причепуритись, ніхто й не здогадається, що ще хвилину тому їздила на мітлі.
-Треба ж прибрати в хаті, поставити все на своє місце.
Одяг з лави кладе в скриню, покриває рядном, поправляє на лаві доріжку. Взяла мітлу, щоб підмести.
-Скоро колядники прийдуть. О, мішки з вугіллям. Я їх не буду чіпати: це Вакула приніс, то нехай сам і винесе.
Кидає мітлу.
-Поскладаю всі страви на стіл, горілочку, вишнячок.
Тим часом стукає і заходить чорт.
ЧОРТ. Мадмазель Солоха, ой, як у тебе тепло, як добре. Дай-но я поцілую тобі ручку. Ви найкраща з усіх відьом яких я бачив.
СОЛОХА. Ви чортівськи галантні.
ЧОРТ. Всьому виною ваша відьмівська галантність. Пані Солоха, а знаєте який я вам подарок приніс?
СОЛОХА. Ні, не знаю.
ЧОРТ. Місяць!
СОЛОХА. Місяць?
ЧОРТ. Так,місяць, Я у всьому розмах люблю. Зірки з неба діставати- це не для мене.
СОЛОХА. І що ж тепер я з вашим подарком робити буду?
Стукіт і голос кремезного голови
ГОЛОВА. А чи вдома господиня, а чи впустить в теплу хату?
ЧОРТ( метається по хаті) Куди?
СОЛОХА. Та лізь у мішок.
-Хто там?
Чорт вліз у мішок, а Солоха пішла відчиняти двері,
ГОЛОВА. Добрий вечір, доброчестива Солохо, ой зима ж. Ой мороз, аж тріщить. О-о-о, у тебе вже все готове до свята, може, пригостиш мене чимось на початок?
СОЛОХА. Аякже, проходьте, проходьте, коли вже прийшли. Тут у мене і наливочка, і горілочка
ГОЛОВА. Горілочки з твоїх рук вип'ю, горілочки. Наливай!( обтрушує сніг з шапки ).
Наливає.
ГОЛОВА. Дай нам, Боже, здоров'я, дай нам, Боже, всього много, а хліба найбільше.
Щоб ми були такі величні, як той хліб пшеничний.
Випиває, примружується.
-Ех, міцна ж. А-а-а мене запрошував дяк у гості, на кутю, але я не пішов, бо знялася така заметіль, що й дороги не видно, то я побачив світло в хаті і звернув до тебе, маю намір вечір перебути з тобою, Солохо.
СОЛОХА. А я, саме приготувала все на стіл
Стукають. Чути голос дяка.
ГОЛОВА. Дяк, дяк, сховай мене куди – небудь - шепотів голова.-Я не хочу тепер зустрічатися з дяком.
Солоха бігає по хаті, думає, куди сховати.
ГОЛОВА. Ой, куди ж , куди?
Нарешті вибрала найбільший мішок, куди і вліз голова. Солоха ледве подих переводить.
ДЯК. Добрий вечір добрій господині - потирає руки
СОЛОХА. Добрий вечір, Йосип Никифорович, ой, добрий вечір.
ДЯК. О, доброчестива, вас так схвилював мій прихід?
СОЛОХА. Так, так, ваш прихід мене так схвилював, так, так. То проходьте, Йосипе Никифоровичу, проходьте, я вас почастую.
ДЯК. А я, знаєте, доброчесна, запрошував до себе на вечерю шановне козацтво: сільського голову, козака Свербигуза, родича та ще декого. О, моя жінка приготувала варенуху, перегнала на шафран горілку, кутю і багато всякої страви. Але на дворі знялася така хурделиця… напевне й тому не прийшли козаки. То я сердечно радий цій нагоді погуляти трохи з вами, і не злякався заметілі.
КОРНІЙ ЧУБ ( Стукає в двері). Відчини, господине, відчини.
ДЯК. Ой, Боже мій, стороння особа! Що ж тепер, як застукають особу мого звання? Дійде до отця Кіндрата!..(повертається до залу) Я боюся більше своєї дружини, бо вона й так зробила з моєї пики таку тоненьку. Бога ради, доброчесна Солохо,-я тремчу, Ваша добрість, як сказано в писанні Луки, голова «трин…прина…». Стукають, їй Богу стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь.
Залізає в мішок.
КОРНІЙ ЧУБ (заходить). Здорова будь, Солохо! Чого ж не відчиняєш так довго? Ти, може, і не чекала мене, га? Правда, ж не чекала? Може, я не вчасно? Може, ви тут розважалися з ким-небудь.! Може, ти кого-небудь і сховала вже, га?
Ходить по хаті.
СОЛОХА. Та я, та що, та я оце на стіл приготувала.
КОРНІЙ ЧУБ (Пригладжує вуса і співає).
А мій милий гарно вбрався,
Гарно зачесався.
Штани білі,
Жупан білий-
Усім сподобався.
Ой, дана-дана, дана-дана
Усім сподобався.
-А чи не так, любонько?
СОЛОХА. Так, так, штани білі, жупан білий, усім сподобався.
КОРНІЙ ЧУБ. Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу.
СОЛОХА. Зараз наллю, аякже.
КОРНІЙ ЧУБ. І послав Бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялася, чуєш, Солохо, як здійнялася.. Ото, руки задубіли, не розстібну кожуха.
СОЛОХА. Вгощайтеся, тут і кутя з медом, і варенички.
КОРНІЙ ЧУБ. Як здійнялася метелиця…
КОВАЛЬ. Відчини
КОРНІЙ ЧУБ. Стукає хтось? Це коваль. Слухай, Солохо, куди хочеш сховай мене, я нізащо в світі не хочу потрапляти на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові набігло попід очима по пухиреві з котицю завбільшки!
Залізає в мішок.
Зайшов Коваль. Солоха вийшла, бо у двері хтось постукав. Коваль сів на лаву та почав прислухатися до пісень колядників і спинив погляд на мішках.
ВАКУЛА. Чого лежать тут оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через ту любов я здурів зовсім. Завтра свято, а в хаті й досі валяється мотлох. Віднесу їх до кузні! Ой, важкі ж! Тут, певно, покладено ще чого-небудь, крім вугілля. Перше, бувало, я міг зігнути і розігнути в одній руці мідний п'ятак та кінську підкову, а тепер мішка з вугіллям не підійму.
Взяв на плечі найменший мішок. Надійшли дівчата, колядуючи. Серед них Оксана.
ОКСАНА. А, Вакуло, який маленький мішок! Так мало наколядував? А черевички, які носить цариця дістав? Дістань черевички, вийду за тебе заміж.
Та й побігла з дівчатами.
ВАКУЛА. Не можу, не сила більше. Але чому вона така гарна? Її погляд, її мова,-і все так палить, так і палить. Та час покласти край усьому: пропадай душа. Надоїло мені ці мішки на горбі тягати, піду з села. Візьму, що зможу, щоб з голоду не померти. Цей важкий, а цей великий, мабуть візьму цей.
ДІВЧАТА
-Дивіться, коваль забув свої мішки, але й наколядував.
-Я думаю, тут кидали по цілій чверті барана.
- А ковбас та хліба, мабуть і не злічити. Розкіш! Цілі свята можна об'їдатися
- Ану, подивимось, що ж у мішках?
Розв'язують
-Ну і ну! Що ви тут робите?
ГОЛОВА. Та, ми посперечалися, хто дальше у мішках проскаче!
ХЛОПЦІ. І хто ж?
КОРНІЙ ЧУБ. Так нічия.
КАРТИНА П'ЯТА
ВАКУЛА. Вже Диканька далеко, що й не чути, як і собаки гавкають. І куди мене ноги несуть? А все рівно куди, може, забуду, може, снитися перестане. Добре, що хоч провіант зі собою взяв.
Відв'язує мішок.
ЧОРТ. Тьху, чорт, де це я?
ВАКУЛА. О, та ти ніхто, як сам чорт! Чого це я тебе відразу не спізнав? А ти в житті ще гірший, ніж на малюнках, які я малював.
ЧОРТ. Та я тобі з усієї душі помогти хочу.
ВАКУЛА.. І де ж у чорта душа? І чим ти мені можеш допомогти?
ЧОРТ. Я все можу…І черевички цариці …як раз плюнути…Тьфу!...Ой!
ВАКУЛА. І що ти за це хочеш?
ЧОРТ. Саму дрібницю, ти, навіть, не замітиш, як чогось лишився. Душеньку мені свою віддай.
ВАКУЛА. Ах, душу! Зараз я тобі дам душу…-витягує хрестик і хрестить чорта.
ЧОРТ. Ой-ой, що хочеш зроблю, тільки це забери.
ВАКУЛА. Що хочеш, кажеш, вези мене до Петербурга. Давай прямо у палац.
ВЕДУЧИЙ. Ось так на чорті долетів Вакула до палацу. А там, разом з запорожцями познайомився з самою царицею,яка і подарувала Вакулі прекрасні, розшиті золотом черевички.
ВАКУЛА. Стій!-схватив за хвіст - Куди, приятелю, ще не все, я ще не віддячив- дістав прута і кілька разів вдарив.
-Ну,все. Іду до Чуба Оксану сватать!
КАРТИНА ШОСТА
Виходять на сцену Корній Чуб з Оксаною і інші учасники. Вбігає Вакула.
ВАКУЛА. Шановний козак Чуб, прошу дочку твою, Оксану, за мене заміж віддати!
КОРНІЙ ЧУБ. Якщо Оксана не проти, я перечити не стану.
ВАКУЛА. Оксано, поглянь, які я тобі черевички дістав!
ОКСАНА. Ні, ні. Мені не треба черевичків, я й без черевичків…
ВЕДУЧИЙ. Далі вона не договорила й зашарілась. Коваль підійшов Ближче, взяв її за руку: красуня й очі опустила. Ще не була вона така гарна.
ПАНЬКО. Гоголівські «Вечори» поцінували такі велетні російської літератури, як Пушкін і Бєлінський. Пушкін писав: «Вечера близ Диканьки» изумили меня. Поздравляю публику с истинно веселой книгой. И где только это Гоголь брал такие сюжеты!»
ГОГОЛЬ. Коли я приїздив у рідну Василівку, виходив на вулицю послухати, як співають парубки та дівчата. Я записував собі народні пісні, милувався чудовою українською природою,
(Звучить лірична мелодія. Дівчина читає уривок «Чи знаєте ви українську ніч?».
ПАНЬКО. Гоголь умів і бачити і чути те, що не кожному дано побачити й почути. Ніщо не ховалось від його пильного погляду. До того, що Гоголь веселив усіх жартами та анекдотами, люди звикли. А це правда, Миколо Васильовичу, що часом у дорозі на постоялих дворах ви видавали себе за ревізора і фали цю роль вельми реалістично?
ГОГОЛЬ. Так, так, був такий маленький грішок. Та ідея «Ревізора» належить не мені, а Пушкіну, йому я зобов'язаний сюжетом своєї відомої п'єси.
ПАНЬКО. 7 жовтня 1835 р. Гоголь пише листа Пушкіну.
ГОГОЛЬ. «Сделайте милосгь, дайте какой-нибудь сюжет, хоть какой-нибудь смешной или несмешной, но русский чисто анекдот. Рука дрожит написать тем временем комедии.
Сделайте же милость, дайте сюжет; духом будет комедия из пяти актов, и клянусь, куда смешнее черта».
ПАНЬКО Так воно і вийшло. 19 квітня 1836 року театр був повний. Уся петербурзька інтелігенція була там. У партері сидів І.Крилов, який ніколи не бував у театрі. А імператор Микола Павлович прем'єрою був надзвичайно задоволений і реготав від душі.
ВЕДУЧИЙ. Ви знаєте, не тільки ради сміху,
Тут сцена розгуляється на втіху!
Ця п'єса має назву «Ревізор» —
Росії, безперечно, приговор.
Чиновників побачите ви ряд,
В усій красі — чудовий маскарад!
«Ревізор»
(Входять Хлестаков і Анна Андріївна.)
АННА АНДРЕЕВНА. Нам еще более приятно видеть такую особу.
ХЛЕСТАКОВ. Помилуйте, сударьшя, совершенно напротив: мне еще приятнее.
АННА АНДРЕЕВНА. Прошу покорно садиться,
ХЛЕСТАКОВ. Возле вас стоять уже єсть счастье, впрочем, если вы так уже непременно хотите, я сяду. Как я счастлив, что наконец сижу возле вас.
АННА АНДРЕЕВНА. Как моно-с. Вн делаете много чести. Я этого не заслуживаю.
ХЛЕСТАКОВ. Отчего же не заслуживаете?
АННА АНДРЕЕВНА. Мы живем в деревне...
ХЛЕСТАКОВ. Да, деревня, впрочем, тоже имеет свои пригорки, ручейки... Ну конечно, кто же сравнит с Петербургом! Ох, Петербург и что за жизнь, право! Вы, может быгь, думаєте, что я только переписываю; нет, начальник отделения со мной на дружеской ноге. Я только на две минути захожу в департамент, а там уже чиновник для письма и сторож летит еще на лестнице за мной со щеткой: «Дозвольте, Иван Александрович, я вам, говорит, сапоги почищу».
АННА АНДРЕЕВНА. Говорите, говорите, Иван Александрович!
ХЛЕСТАКОВ. Я и с хорошенькими актрисами знаком. С Пушкиным на дружеской ноге. Большой оригинал.
АННА АНДРЕЕВНА. Так вы и пишете? Как это должно быгь приятно сочинителю!
ХЛЕСТАКОВ. Я, признаюсь, литературой существую. У меня дом первый в Петербурге. Так уже и известен: дом Ивана Александровича (обращается ко всгм). Сделайте милость, господа, если будете в Петербурге — прошу, прошу ко мне. Один раз я даже управлял департаментом.
АННА АНДРЕЕВНА. Ах, какая прелесть (уходиш).
МАРИЯ АНТОНОВНА. Маменька, папенька зовет.
ХЛЕСТАКОВ. Осмелюсь ли быть так счастлив, чтобы предложить вам стул? Но нет, вам должно не стул, а трон...
МАРИЯ АНТОНОВНА. Право, я не знаю... мне так нужно идти (садится).
ХЛЕСТАКОВ. Какой у вас прекрасний платочек! Как бы я желал, сударыня, быть вашим платочком, чтобы обнимать вашу миленькую шейку.
МАРИЯ АНТОНОВНА. Я совсем не понимаю, что вы говорите: какой-то платочек. Сегодня такая странная погода!
ХЛЕСТАКОВ. А ваши губки, сударыня, лучше, неже-ли всякая погода.
МАРИЯ АНТОНОВНА. Вы все такое говорите... Я бы вас попросила, чтобы вы мне написали лучше на память какие-нибудь стишки в альбом. Вы, верно, их знаєте много.
ХЛЕСТАКОВ. Я вам лучше вместо этого представлю мою любовь, которая от вашего взгляда...
(Придвигает стул.)
МАРИЯ АНТОНОВНА. Любовь! Я не понимаю любовь... я никогда и не знала, что это любовь... (Отодвигает стул.)
ХЛЕСТАКОВ (придвигает стул). Отчего же вы отодвигаете свой стул? Нам лучше будет сидеть близко друг к другу.
МАРИЯ АНТОНОВНА. (отодвигается). Да к чему ж это? Что это там, как будто бы полетело?
ХЛЕСТАКОВ (целует ее в течо). Как бы я был счастлив, сударыня, если б мог прижать вас в свои объятия.
МАРИЯ АНТОНОВНА (вскакивает в негодовании). Нет, это уж слишком... Наглость такая!..
ХЛЕСТАКОВ. Простите, сударыня! Я это сделал от любви. (Удерживая ее.) Я готов на коленях у вас просить прощения. (Падает на колени). Простите же, простите! Вы видите, я на коленях.
АННА АНДРЕЕВНА. (входит, видит Хлестакова на коленях). Ах, какой пассаж!
ХЛЕСТАКОВ (вставая). А, черт возьми! Анна Андреевна (дочери). Это что значит, сударыня? Это что за поступки такие?
МАРИЯ АНТОНОВНА. Я, маменька... Анна Андреевна. Поди прочь отсюда! Слышишь! Прочь! Прочь! И не смей показываться на глаза.
(Мария Антоновна уходит в слезах).
Извините, я, признаюсь, приведена в такое изумление...
ХЛЕСТАКОВ (в сторону). А она тоже очень аппетитна, очень недурна. (Бросается на колени.) Сударыня, вы видите, я сгораю от любви.
АННА АНДРЕЕВНА. Как, вы на коленях? Ах, встаньте, встаньте! Здесь пол совсем нечист!
ХЛЕСТАКОВ. Нет, на коленях, непременно на коленях! Я хочу знать, что мне суждено: жизнь или смерть.
АННА АНДРЕЕВНА . Но позвольте, я не понимаю вполне значення слов. Если не ошибаюсь, ви делаете декларацыю на счет моей дочери?
ХЛЕСТАКОВ. Нет, я влюблен в вас. Жизнь моя на волоске. Если вы не увенчаете постоянную любовь мою, то я недостоин земного существования. С пламенем в груди прошу руки вашей.
МАРИЯ АНТОНОВНА. (вбегает). Маменька, папенька сказал, чтобы вы... (Увидя Хяестакова, вскрикивает). Ах, какой пассаж!
АННА АНДРЕЕВНА. Ну что ты? К чему? Зачем? Что за ветреность такая? Вдруг вбежала, как угорелая кошка. Ну что ты нашла такого удивительного? Ну что тебе вздумалось?
МАРИЯ АНТОНОВНА. Я, право, маменька, не знала...
АННА АНДРЕЕВНА. У тебя вечно какой-то сквозной ветер разгуливает в голове. •
ХЛЕСТАКОВ (схватывает за руку дочь). Анна Андреевна, не противитесь нашему благополучию, благословите на постоянную любовь!
АННА АНДРЕЕВНА (с изушением). Так ви в нее? Хлестаков. Решите: жизнь или смерть.
ГОГОЛЬ. Посміхаєтесь?! Тож знайте: сміх — головний герой мох творів. Смійтесь на здоров'я і пам'ятайте: якщо хочете зрозуміти людину й пізнати її душу — вдивляйтесь не в те, як вона мовчить або як вона говорить чи як плаче, а подивіться краще, як вона сміється.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку