Текст для виразного читання вголос

Тексти для перевірки читання вголос

СЛЬОЗИ ЗАПОРОЖЦІВ

У придніпровському селі Вознесенці Олександрівського повіту жив дід Стефан Власенко, який пам’ятав запорожців: Шевців, Скотівця, Кучугуру і Громуху - друзів його батька. Ось що дід про них розказував:

— Давно було діло, ще я був хлопцем, як село наше тільки почало населятись. Хати були де-не-де. Покійний мій батько жив тут-таки, де і я тепер живу, — біля скелі. Пам’ятаю добре, що до батька часто їздили каюками з того боку запорожці — старі та здорові діди. їх багато їздило, та не всі взамітку, а знаю добре лише п’ятьох: двох братів Шевців, що жили там, де тепер німота населила Бабурку; старого Скотівця, що жив тут, у Сагайдачнім, та Кучугуру і Громуху, котрих кишло й досі осталося на острові Хортиці, — одне проти великих могил, біля старого Дніпра в балці, де жив Кучугура та де зосталося багато цегли; а друге — трохи вище німецького перевозу, в балці Громушина Яма, — то жив Громуха. Приїдуть було до батька та й загуляють так, що ну! Було п’ють-п’ють у нас, а далі батька візьмуть з собою та й там кружають. Оце як підіп’ють було, то почнуть розказувати про війну та де хто скільки світу сходив. І татарюг, і турків, і ляхів було позгадують, а далі — про життя в Січі. Говорять, говорять, а потім як утнуть пісень, так аж хата ходором ходить. Кого було тільки не згадають у пісні: і Нечая, і Лебеденка, і Калниша, і Перебийноса. Старий Кучугура було розказує, як Січ обступив військом якийсь чи то генерал, чи полковник (Кучугура тоді сам був у тім місці, де пани запорозьких старшин схопили й забрали). Багато розказував про те, як Січ брали, та діло було давно: я забув. Знаю тільки, що про те, як Січ розоряли, заводять було оцю пісню:

Ой, наш Харко, Харко-батько 
Все п’є та гуляє, 
А вже ж москаль Запорожжя 
Кругом облягає.

Ой поїхав Харко-батько 
Попросить цариці, 
Щоб віддала степи й луки 
По прежні границі.

— Не на те я, Харку-батьку, 
Москаля збирала, 
Щоб я тобі степи й луки 
Назад віддавала.

Та тече річка невеличка, 
Заросла лозами. 
Та заплакав Харко-батько 
Дрібними сльозами.

Дід Громуха був дуже старий, то оце було не виведе голосом за іншими і давай плакати, кінець столу сидя, а за ним і Скотівець. Боже! Як подумаєш, чого то варта запорозька сльоза, сльоза того, котрий, може, зроду не плакав! Тож, видно, бідолахам так гірко прийшлося, що як згадають товариство, то аж не втерплять. Таких старих та здорових людей, як здумаєш, і нема тепер. Що ж то було з них, як вони були молоді?! Розказують (було, як то вже дуже сіромахам не хотілося покидати Січ...

-------

 Кишло — подворище, садиба.

Виразно прочитайте текст.

ЖИТТЯ І ЗВИЧАЇ КОЗАКІВ

Запорожці — то народ був старинний, великий зростом, дужий, не нам рівня. Вони були все захожі по волі. Ідуть, було, зо всього царства. В одного жінка клята, то він її й кине, іншого неволя та панщина заїдала, то і той сюди тіка; іншого охота тягла.

Мій покійний дід зайшов сюди ще хлопцем. Поїхав, каже, з людьми чумакувать. Стала валка спочивать, а йому й кажуть:

— Паси, сину, волів, щоб звір не одігнав або щоб не позаходили в бур’яни.

Чумаки полягали, а він і собі заснув. Повставали — нема волів. Давай вони його репіжить батогами...

— Ну,— каже,— вражі сини, коли так, найду я вам волів. Сів на коня і подався до запорожців. Більше вже чумаки його і не бачили...

Запорожці жили не так, як ми, грішні: у них жінок не було тут і заводу. Так собі й бурлакували до смерті. Сорочки, штани самі прали, самі латали, самі вони й кухарювали. Іншого нужа, було, заїда, то він штани й сорочку — з себе, виквацює дьогтем, надіне та й пішов. Інший зостаріється — іде в монастир на покаяння, а інший вибере собі гарне урочище біля річки в гаю, вириє, як звір, скоту та й спокутує гріхи. Заведе бджіл, прийме для охітності бурлаку якого...

Були з них такі, що й гроші мали, а не робили оцих хат. Було, викопа одну землянку коневі, а другу собі та й зимує, а на літо землянку кине, курінь напне й живе.

Хліб які козаки сіяли, які й ні. Більше — що ні. А що вони їли? Козаку що б не случилось, те й умеле. Козак — як мала дитина: хоч багато поїсть, хоч мало наїсться. їли вони, що бог дасть: і хліб святий, і рибу, і м’ясо... Варили галушки, юшку, куліш — як і ми. Скотини у кожного було чимало, то оце пожене в Половицю  або Кайдак, продасть — та й є у нього і тютюн, і харчі... їдять, було, з коритчат таких, як і тепер поводяться в рибалок. А варили в казанках з червоної міді. Поставить казанок на кабицю або на триногах почепить та й варить.

І горілка у них поводилась. Аякже! Тоді вона була і дешева, і добра. Тепер корчмарі розводять водою, кладуть табак, а тоді була перший сорт горілка. Пили тоді й мед, і не чарками, як ми, а з дерева зробить кирець із гачечком, наповнить та й хилить за одним духом... Два-три кирця дмухнув та й готов хоч куди.

Одягалися запорожці по достатках. Одні в дорогих каптанах ходили, а інші — як у пісні співають:

Жив собі конак Голота
Та не боявся він ні води,
Ні вогню, ні того чорта болотяного.
Була на ньому шапка-бирка,
Зверху дірка,
Соломою шита,
Вітром крита,
Куди віє, туди й провіває,
Молодого козаченька та й прохолоджає.

Ще я зазнаю дідів каптан із синього сукна. Рукава на ньому широкі та аж чотири: два, було, надіне, а два ззаду метляються. Підкладка — червона. Шапки носили гострі смушеві, а в інших червоне дно та гостре, так набік і хилиться. Військо, кажуть, добре одягалось...

Були в них просторі землянки, в деяких — хати, а ця сіромашня, що по пущах шлялась, жила, як Бог дав...

-----

 Половиця — слобода, на місці пізнішого Катеринослава.

Виразно прочитайте текст.