Презентація ТЕМА №3: РУСЬ-УКРАЇНА (КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА)

ТЕМА №3: РУСЬ-УКРАЇНА (КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА)

ДАТИ:860 р. – похід Аскольда на Константинополь, укладання першого відомого договору Русі з Візантією.907, 911, 941, 944 рр. – походи князів на Константинополь.882 р. – об’єднання північних та південних руських земель Олегом.988 р. – запровадження християнства як державної релігії.1019-1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого в м. Київ.

ДАТИ:1036 р. – розгром печенігів князем Ярославом Мудрим.1097 р. – Любецький з’їзд князів.1113 р. – укладання «Повісті минулих літ». Початок правління Володимира Мономаха в м. Київ.1187 р. – перша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. створення «Слова о полку Ігоревім».

ПЕРСОНАЛІЇ: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ізяслав, Святослав та Всеволод Ярославовичі, Володимир Мономах, Мстислав Володимирович, Ярослав Осмомисл, митрополит Іларіон, Антоній Печерський, іконописець Алімпій, літописець Нестор.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Племінний союз – об'єднання кількох племен, особливо часто відзначається істориками у суспільствах, які перебували на стадії військової демократії (франки і тевтони у германців, антів і склавинів у слов'ян). У таких союзах вже сильно виділялася племінна знать і спостерігалося розшарування суспільства. Князь – в IX—XVI ст. у слов'ян та деяких інших народів голова феодальної монархічної держави або окремого політичного об'єднання (удільний князь); представник феодальної аристократії, пізніше — дворянський титул.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Полюддя – об'їзд князем та його дружиною підвладних територій в Давній Русі 10–11 ст. з метою збирання данини. Язичництво – первісна релігія східних слов'ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Християнство – (від грец. Christos, букв. — помазаник) — одна з трьох світових релігій (поряд з буддизмом та ісламом). Виникло в другій половині І ст. у східних провінціях Римської імперії. Характерні риси Християнства: визнання Ісуса Христа посланцем Бога на Землі: віра в Трійцю — єдиного Бога в трьох особах (Бога Отця, Бога Сина та Бога — Святого Духа); віра в існування потойбічного світу і в прийдешній «страшний суд» тощо.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Роздробленість – територіально-політичний устрій Русі (Київської Русі та її наступників 13—14 ст.), який усталився протягом 12 ст., характеризувався співіснуванням політично незалежних земель-князівств, що утворилися на основі князівських уділів.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Віче – збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Вотчинне землеволодіння – спадкове земельне володіння князів, бояр та інших членів панівної верхівки в Київській Русі.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Умовне землеволодіння – форма землеволодіння, за якої князі наділяли «служилих бояр», «дворян» землею із селянами за умови, що вони й надалі служитимуть у війську. Земельний власник намагався перетворити «умовне земелволодіння» на «безумовне» – передати у спадок землю не залежно від служби, перетворити землю на вотчину.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Боярин – ( від старосл. бой — воїн, великий або тюрк., бояр — багатий, знатний ) — верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі. Термін «боярин» спочатку вживався лише стосовно багатих і знатних служивих людей; з часом став позначати, крім служивої знаті, членів дружини й місцеву неслуживу знать. Смерди – особисто вільні селяни, які мали земельні наділи, власне господарство й мусили платити данину та виконувати повинності на користь держави.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ:Ізгой – категорія неповноправних людей у Київській державі, які вийшли зі свого середовища з різними обставинами. Закупи – селяни, що потрапили в залежність від феодала, взявши в нього позику («купу»). Рядовичі – люди, які наймалися до князів або бояр на роботу за "рядом" (договором) і за соціальним статусом наближалися до закупів, смердів і напівзалежних холопів.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Холопи – термін, що дійшов до нас ще з праслов'янського періоду; в родоплемінному суспільстві означав людей неповноправних або молодших у сім'ї. Як термін, так і соціальна категорія «Холопи» існували у східних слов'ян і означали стан юридично безправних людей, що посідали певне місце в матеріальному виробництві та забезпеченні панського господарства слугами та робочою силою.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ:Ікони – живописне зображення Ісуса Христа, Діви Марії, ангелів, святих, яке є предметом релігійного поклоніння. Мозаїка – зображення, зроблене з окремих непрозорих різнокольорових шматочків скла (смальти), щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі. Фреска – картина, написана водяними фарбами на свіжій вогкій штукатурці.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Книжкова мініатюра – невеличкий кольоровий малюнок у рукописній книзі. Билини – пам’ятки давньоруської усної творчості, у яких розповідалося про боротьбу Русі з ворогами. Літопис – хронологічно послідовний запис історичних подій, зроблений їхнім сучасником.

Історично-культурні пам’ятки. Софійський собор у м. Київ – перша половина 11 ст., сучасний вигляд;

Історично-культурні пам’ятки. Спасо-Преображенський собор у м. Чернігів – 1036., сучасний вигляд;

Історично-культурні пам’ятки. Успенський собор Києво-Печерської лаври – 1073-1078 рр., сучасний вигляд;

Історично-культурні пам’ятки. Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря в м. Київ – 1108-1113 рр., сучасний вигляд;

Історично-культурні пам’ятки. П’ятницька церква в м. Чернігів – кінець 12 – початок 13 ст.;

Історично-культурні пам’ятки. Вишгородська ікона Богородиці;

Історично-культурні пам’ятки. Свенська ікона Богородиці з Антонієм і Феодосієм Печерськими;

Історично-культурні пам’ятки. Мозаїки Богоматері Оранти та Христа Вседержителя із Софійського собору в м. Київ – перша половина 11 ст.;

Історично-культурні пам’ятки. Мініатюра «Євангліст лука» з Остромирового Єванглія – 1056-1057 рр.;

Історично-культурні пам’ятки. Мініатюра «Родина князя Святослава Ярославовича» з «Ізоборника» - 1073 р.

КАРТОСХЕМИ

Розселення східнослов’янських племінних союзів у 8-9 ст.

Шлях «із варяг у греки»

Походи князів на Константинополь

Походи князя Святослава

Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства за доби роздробленості (12 ст.)

ПЛАН: Розселення східнослов’янських племінних союзів. Руська земля. Утворення Русі-України. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Запровадження християнства як державної релігії. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Правління наступників Ярослава Мудрого. Боротьба з половецькою загрозою. Роздробленість Русі-України. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність.

Розселення східнослов’янських племінних союзів. Слов’ян (під назвою венедів) згадує вже грецький письменник Птоломей у І ст., так само й римські письменники Пліній і Тацит. Готський історик Йордан та Візантійський Прокопій VI ст. вже розрізняють слов’ян і антів, як два споріднені, але окремі народи, при чім анти мешкали на північ від Чорного моря. Наш найстарший літопис дає таку картину розселення слов’ян у східній Європі в IX столітті: «На самій півночі коло озера Ільменя сиділи Словени, на південь од них, між Чудським озером і верхнім бігом Волги і Дніпра сиділи Кривичі; над верхнею Двиною — Полочане. В басейні верхньої Оки сиділи В’ятичі, на південний захід од них, над середнім Дніпром і Сожем — Радимичі, на захід од останніх і на північ од Припяти, в Поліссі сиділи Дреговичі.» Це все племена, які пізніше склали два великі слов’янські народи: великоруський і білоруський. Тепер, ідучи далі на південь, бачимо за літописом племена, які складали південну або українську ґрупу. Це були: між річками Горинню, Прип’яттю і Дніпром, з півдня омежовані Тетеревом, сиділи Деревляни.

Розселення східнослов’янських племінних союзів. На південь від них в теперішній Київщині — Поляни. На лівім березі Дніпра, в басейні Десни і лівих допливів середнього Дніпра — Сіверяни. Між Дністром та Бугом сиділи Уличі, між Дністром та Прутом, на південний захід од Уличів — Тиверці, що сягали своїми осадами аж до моря. В теперішній Галичині літопис уміщує Хорватів, доволі неясне племя: одні вчені зараховують їх до руської групи, другі (як Нідерле) вважають за останок великого колись слов’янського племени, що сиділо на північ від Карпат і в більшій своїй частині вимандрувало на південь. Шахматов думає, що хорвати були не руське, а західно-слов’янське племя. Нарешті над верхнім Західнім Бугом сиділи Дуліби або Волиняни.

Розселення східнослов’янських племінних союзів. На основі археологічних даних всі східньо-слов’янські племена можна звести до трьох груп, з яких кожна уявляє собою певну цілість під культурним оглядом: першу групу складали б новгородські словени й кривичі; до другої належали б радимичі, в’ятичі й сіверяни; до третьої — волиняни, деревляни, поляни й дреговичі.

2. Руська земля. Утворення Русі-України.

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Держава східних слов'ян мала назву «Київська Русь», або «Русь-Україна». Щодо походження та дефініції назви «Русь» дослідники не мають єдиної думки. Існує декілька версій:• русами називали племена норманів (варягів); вони започаткували державу слов'ян і від них пішла назва «Руська земля»; така теорія зародилася у XVIII ст. у Німеччині й дістала назву «норманської», її автори - історики Г. Байер та Г. Міллер, їхніх послідовників та однодумців називають норманістами;• руси - слов'янські племена, які жили в середній течії Дніпра;• Рус - це давнє слов'янське божество, від якого походить назва держави;• руса - у праслов'янській мові «річка» (звідси і назва «русло»).

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Українські історики в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок варязьких князів і дружин у формування державного ладу Київської Русі. Русь, Руська земля на їхню думку:• назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, древлян);• назва племен, які мешкали на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.;• назва Київської держави починаючи з IX ст.

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини.

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Перед утворенням держави на території майбутньої Київської Русі проживали:а) східнослов'янські племена - предки українців - древляни, поляни, сіверяни, волиняни (дуліби), тиверці, білі хорвати;б) східнослов'янські племена - предки білорусів - дреговичі, полочани;в) східнослов'янські племена - предки росіян - кривичі, радимичі, словени, в'ятичі.

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Основні передумови утворення Київської Держави:- на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і утворення територіально визначених великих і малих союзів племен;- наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних відмінностей у культурі й побуті;- поступове переростання союзів племен у племінні князівства - додержавні об'єднання більш високого рівня, що передували появі східнослов'янської держави;- формування на зламі VІІІ-ІХ ст. навколо Києва першої східнослов'янської держави, яку фахівці умовно називають Київським князівством Аскольда.

2. Руська земля. Утворення Русі-України.

2. Руська земля. Утворення Русі-України. Київське князівство виникло в результаті розвитку Полянського союзу — додержавного об’єднання полян, древлян і сіверян. Арабські автори називали його Куявією, а літописець Руською землею. Влада в Київському князівстві належала династії Києвичів. Вважається, що саме воно стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого сформувалася Давньоруська держава. Племінні князівства зберігалися у східних слов’ян ще протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Міста, над Дніпром і Десною, стають політичними центрами, і племінні інтереси відступають на другий план, даючи місце інтересам політичним, державним. На берегах Дніпра створюються дуже легко основи слов’янської держави, бо елементи для неї були вже тут давно. Осередком держави стає Київ. Перші кроки цієї держави — рух на південь, походи на Царгород. До виникнення давньоруської держави на її майбутній території існували розрізнені племінні утворення. Тоді в Києві правили Аскольд і Дір, а в Новгороді – Рюрик. У 879 році князь Рюрик помирає і оскільки його син Ігор через неповноліття не міг наслідувати княжий престол, до влади приходить Олег.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Один з перших князів Олег (879-914) вже переходить в літописну традицію, як щасливий переможець у цих походах: від 911 р. маємо його договір з греками, де він вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита й установляє норми торговельних зносин Руси з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгороду, мали право залишатись там 6 місяців і, вертаючись, діставали на дорогу потрібні припаси. Договір установляв також форми судового процесу між русинами й греками, спеціальні приписи щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорськім війську.

Олег біля кісток коня. Ілюстрація до «Піснь про віщого Олега» О. С. Пушкіна.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Наступник Олега, князь Ігор (914-945) продовжує об’єднання руських племен і робить новий похід на Царгород 941 р., але не такий щасливий, як похід Олега. Наслідком походу була нова торговельна умова з 944 р.. В ній установлялась свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русинів на грецькій території, обмежувався закуп паволок (дорогих шовкових матерій) руськими купцями; були внесені статті про поворот рабів, що утікали від своїх панів, про підсудність русинів в часі побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов’язувалася не втручатись до справ Корсунської області в Криму. Дозволялася русинам вільна ловля риби при усті Дніпра, але було заборонено їм там зимувати. Русь зобов’язувалася не пускати т. зв. чорних болгар на грецькі володіння. Договір мав бути ратифікований у Києві. Часи Ігоря то вже повна консолідація Київської держави. Під владою Ігоря — коло 20 «світлих князів руських», треба думати, його намісників. В Новгороді сидів як намісник його власний син Святослав.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Певна річ, відносини з Візантією не обмежувались війною або торгівлею. На Русь дуже скоро знаходять собі шлях і впливи візантійські культури. Вже жінка Ігоря, розумна й енергійна Ольга приймає християнство, заводить зносини з німецьким імператором Оттоном Великим, думаючи один час дістати собі єпископа з Заходу, нарешті їде сама до Царгороду (957 р.). По смерті Ігоря, вбитого деревлянами під час «полюддя», Ольга якийсь час (945-957) сама править державою. Вона являється прототипом пізніших гетьманш і полковниць козацької доби, які у відсутності своїх чоловіків правили краєм, видавали універсали і взагалі грали активну рол в політиці.

Посольство княгині Ольги в Константинополі (фреска в Софії Київській).

Хрещення Ольги в Царгороді. Мініатюра з Радзивіллівського літопису.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Син Ольги й Ігоря Святослав (957-972) був типовий варязький вікінг-завойовник. Сміливий і непосидючий, з лицарською вдачею, він ціле життя провів у війнах та походах, в здобуванні нових земель і нових торговельних шляхів та ринків. Своєю постаттю та обличчям, так як його змалювали візантійці, Святослав зовсім нагадує пізніших запорозьких лицарів. Він закінчив об’єднання східньо-слов’янських племен в одній державі, підбивши в’ятичів, які до того часу платили дань хазарам; поширив свою владу на фінські племена, що жили між верхньою Волгою й Окою; напав на волзьких болгар за Волгою й зруйнував їхню столицю Болгар (коло теперішньої Казані). Далі пішов на хазарів і здобув та зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) при усті Волги. Тепер безпосередній шлях на Схід був відкритий, і можна було провадити з ним торговельні зносини без чужого посередництва, бо хазарська держава впала. Одначе упадок цієї держави, що протягом трьохсотлітнього свого існування служила заборолом проти натиску кочових орд зі сходу, мав для Русі свої негативні наслідки: вдержувати кочовиків на величезнім степовім просторі між нижньою Волгою й Доном не було більше кому, і вже в кінці князювання самого Святослава появляються в наших степах печеніги, котрі нападають навіть на самий Київ і держать його якийсь час в тісній блокаді. Побивши хазарів, Святослав пішов на теперішню Кубань, погромив там ясів та касогів (черкесів) і укріпив своє панування на Тамані.

3. Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність перших київських князів. Тим часом візантійська дипломатія втягає Святослава в болгарські справи. Це була звичайна політика візантійців: нацьковувати одних варварів на других. 968 р. іде Святослав на дунайських болгарів. Він розбиває їх під Доростолом (Сілістрією) й опановує східню Болгарію. Святослав готовий був залишитись на завжди в Болгарії, де він вибрав собі осідок в Переяславці. Літопис переказує, що на заклик з Києва вертатись до дому він відповів: «Хочу жити над Дунаєм. Тут середина моєї землі, сюди звозиться всяке добро: від греків шовкові матерії, золото, вино й всякі овочі, відчехів та угрів срібло й коні, з Руси йдуть міхи, віск, мед і невільники». Та не довелося йому всидіти в Болгарії. Його успіхи стривожили візантійців, і сам імператор Іоан Цимісхій (969-976) пішов вибивати небезпечного союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі: літопис переказує, що він заохочував своїх вояків до бою словами: «станьмо кріпко та не посоромим Землі Руської. .. лучче лягти кістками, ніж попасти в полон, бо мертві сорому не мають». Проте не зміг Святослав вдержатися й вимовив собі почесний відворот до дому, склавши з Іоаном Цимісхієм писану умову. Та при повороті коло Дніпрових порогів напали на нього печеніги, і войовничий князь знайшов тут собі кінець (972).

Зустріч Святослава I Хороброго з візантійським імператором Іоанном I Цимісхієм на березі Дунаю.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Тим, хто вирішив зробити християнство державною релігією Київської Русі, був князь Володимир. Овололодівши князівським престолом, він вирішив об’єднати народ та вивести державу на більш високий рівень у міжнародних стосунках. Цивілізовані держави середньовічного світу володіли всенародними релігіями, у той час як на території Київської Русі панували різнорідні язичницькі вірування – місцеві племена мали кожне свій пантеон богів та власні звичаї. Отож Володимир справедливо розсудив, що єдина релігія допоможе не тільки об’єднати руський народ і більш результативно керувати ним, а й надасть Київській Русі репутації цивілізованої держави, адже до прийняття християнства слов’ян вважали хоч і войовничими та могутніми, але все ж варварами. Загальновизнано, що відмову від язичництва Володимир розглядав, як можливість в повній мірі ввійти до тогочасного цивілізованого світу.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Отож однією з причин вибору саме християнства Володимиром Великим варто вважати його бажання домогтись добрих стосунків з найвпливовішою на той час державою регіону – Візантійською імперією. Дипломатичні відносини з цією державою означали вигоду у військовій справі, торгівлі, політиці, культурі. Плюсом було і те, що християнські проповіді велись старослов’янською мовою і були більш зрозумілі населенню, ніж Боже слово арабською мовою чи на івриті. Це означало, що навернення жителів Русі до християнства мало б пройти легше, ніж до інших пропонованих князеві монотеїстичних релігій (юдаїзм, християнство та іслам). Крім того, віра греків не визнавала зверхності духовенства над світською владою. Не дивно, що Володимир не хотів поступатися своєю владою церкві, тому зробив саме такий вибір.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Загальновизнано, що відмову від язичництва Володимир розглядав, як можливість ввійти до тогочасного цивілізованого світу. У зв’язку з цим часто згадують легенду про те як Володимир обирав монотеїстичну віру. За переказами наприкінці 10 сторіччя до Києва прибули посли різних релігій з єдинобожжям – християнства, ісламу, іудаїзму, вони презентували князеві кожен свою віру. Посланцями були волзькі болгари мусульманської віри, гості з Риму від Папи, що проповідували латинську віру, а також хозарські євреї. Вислухавши послів, Володимир відправив своїх підданих у різні країни, щоб виявити, за якої віри люди живуть краще. Після повернення мандрівники найбільше вихваляли християнство. Однак навіть після такого тесту політик не був впевнений у виборі і вирішив іти на Константинополь:• за однією з версій Володимир допоміг візантійському імператору Василю 2 придушити повстання;• за іншою – захопив візантійське місто Корсунь (Херсон).

4. Запровадження християнства як державної релігії. Так чи інакше, у нагороду або у якості викупу цар Візантії віддав за Володимира свою сестру Анну, але попросив, щоб вона вийшла заміж за єдиновірця, після чого Володимир прийняв хрещення. Хрещення відбулося у Корсуні, після нього князь отримав нове ім’я – Василь. По одруженню князь повертається до Києва де розганяє всіх своїх язичницьких дружин, проводить хрещення синів від попередніх шлюбів у джерелі, яке пізніше стало відомим як Хрещатик. Приклад княжої родини наслідували бояри, а згодом у 988 році відбулось масове хрещення киян на тому місці, де до Дніпра впадає ріка Почайна.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Після або одночасно з хрещенням жителів столиці язичницькі капища стали руйнувати, а на їхньому місці будувати дерев’яні церкви. Згодом християнство розповсюдилось на інші міста Київської Русі та цей процес був довготривалим і складним. Язичницькі «волхви» не хотіли здавати позицій впливу на народ і влаштовували повстання. Так, на Володимиро-Суздальській землі Ярослав Мудрий був змушений придушити 2 повстання: у 1024 та 1071 роках. Довгий час по хрещенні киян християнські та язичницькі традиції співіснували у народному житті. Прийняття хрещення як державної релігії мало ряд наслідків для Київської Русі:

4. Запровадження християнства як державної релігії. Пожвавлення дипломатичних відносин з іншими країнами;Консолідація різних племен Київської Русі у один народ та визнання єдності під владою князя;Влада князя набувала ознак абсолютизму, називалась новою релігією божественною і віддаляла князя від простого люду;Стрімке класове розшарування суспільства, виділення нової верстви населення – духівництва, що мало привілейовану природу, незважаючи на те, що християнська віра проповідувала рівність;Заспокоєння населення, уникнення протестів через впровадження вже згаданої ідеї рівності перед Богом;

4. Запровадження християнства як державної релігії. Введення моногамії (одношлюбність), яке зачіпало навіть самого князя, який до хрещення мав багато дружин і вів розпусний за православними мірками спосіб життя;Прогресивна, якщо порівнювати із язичництвом, релігія дала старт формуванню більш розвиненого суспільства зі новими нормами моралі, поваги. Відбулось покращення суспільного становища жінок;Розвиток науки, мистецтва та архітектури на Русі. Нова релігія забезпечила приток знань про невідомі до того речі – створення світу, природу людини, сутність всього навколишнього.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Говорячи про результати насадження християнства варто згадати і різко негативні наслідки цієї події. Незважаючи на те, що суспільство київської держави стало більш моральним, християнська віра сильно вплинула на побут слов’ян, заборонивши їм послуговуватись багатьма звичаями, позбавивши звичних побутових занять.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Не менш важливим було те, що прийняттям християнства Володимир обмежив зв’язки Київської Русі з західними державами, що стрімко розвивались і могли дати країні відчутний поштовх у галузях науки та культури. Натомість русичі зв’язали свою долю з Візантійською імперією, що вже стояла на шляху занепаду й упустили багато знань, наведених в латиномовних текстах, котрі слов’янські духівники просто не могли перекласти. Час показав силу західного світу, коли хрестоносці поклали кінець існуванню Візантійської імперії.

4. Запровадження християнства як державної релігії. Слід визнати, що хоча хрещення Русі мало і позитивні і негативні наслідки для держави, без нього не було б сучасного світу в тому вигляді, як ми його знаємо. А збереження руського суспільства у його первісному вигляді з язичницькою вірою могло призвести до більш раннього розпаду давньоруської держави, потрапляння під зверхність інших країн і втрати багатьох культурних набутків.

Хрещення святого князя Володимира. Фреска у Володимирському соборі Києва

Підготовчий ескіз фрески В. М. Васнецова, Володимирський собор у Києві

ХРЕЩЕННЯ РУСІ ВЕЛИКИМ КНЯЗЕМ ВОЛОДИМИРОМ. МІНІАТЮРА З РАДЗИВИЛІВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Златник Володимира Великого.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». В останні роки життя Володимира його численні сини перестали коритися батьку. Спочатку повстав турівський князь Святополк, за що був кинутий у в'язницю. Потім відмовився платати данину новгородський князь Ярослав. Розлючений Володимир став готуватися у похід проти нього, але 15 липня 1015 р. раптово помер. Між братами спалахнула війна. Святополк, прозваний Окаянним, вів себе найбільш брутально. Він убив трьох братів - Бориса, Гліба, Святослава. Кілька разів приводив на Русь поляків, щоб здобути Київ. Нарешті, розбитий на річці Альті військами Ярослава, що складалися з новгородців і варягів, Святополк втік до Польщі, де безслідно зник. Великим князем київським став Ярослав Володимирович (1019-1054), прозваний за розум і вченість Мудрим. Незважаючи на своє слабке здоров'я, вроджену кульгавість, новий князь був завзятим полководцем і енергійним державцем. Його християнське ім'я - Юрій.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Прийшовши до влади, Ярослав Мудрий ще довгі роки приборкував інших князів та племена. Чернігівщина перейшла до нього лише після смерті брата, сильного князя Мстислава, який понад 10 років володів лівобережною частиною Русі від Чернігова до Тмутаракані. Він допоміг Ярославу повернути захоплені польським королем Болеславом I Хоробрим червенські міста. Над річкою Сян брати спорудили західний форпост Русі - місто Ярослав (тепер у Польщі). Було укріплено населені пункти на території Волині, де жили дуліби й бужани.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Ярослав поширив владу на західне узбережжя Чудського озера, де було споруджено місто Юр'єв (тепер Тарту в Естонії). Відновилася влада київського князя над ятвягами на Німані. Після завершення міжусобної боротьби князь сприяв відродженню сільського господарства, ремесла, торгівлі. Розбудовував Київ, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Найбільше зроблено князем Ярославом для зміцнення південно-східних кордонів. Як і його батько, Ярослав будував міста-фортеці на Росі, Стугні, рішуче боровся з кочовиками. Коли 1036 р. навала печенігів докотилася до Києва, князь зібрав великі сили і дав рішучий бій під столицею. Літописець відзначив: «Була битва жорстока, і тільки навечір Ярослав узяв гoру. Побігли печеніги у різні боки, бо не знали куди бігти. Тікаючи, одні тонули в Сетомлі, інші в інших ріках, а ще інші невідомо де бігають і донині». Розбиті вщент вороги більше не нападали. Частина їх пішла на схід у далекі степи, де асимілювалася з іншим народами, а частина, що залишилася біля кордонів Русі, підкорилась її владі і розчинилася в місцевому населенні. Успіхи зовнішньої політики Ярослава ґрунтувалися не на застосуванні збройних сил, а на дипломатичній діяльності, що спиралася на династичні родинні зв’язки. Так, трирічна війна Русі з Візантією завершилася примиренням і шлюбом сина Ярослава Всеволода з донькою імператора Костянтина ІХ Мономаха Анастасією. Пізніше їхній син, Володимир Всеволодович, успадкував від візантійського діда прізвисько Мономах.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Сам Ярослав був одружений на доньці шведського короля Інгігерді. Син норвезького короля Гарольд Сміливий побрався з донькою Ярослава Єлизаветою. Анастасія Ярославна стала дружиною угорського короля Андріана І. Талановита і освічена Анна вийшла заміж за короля Франції Генріха І та після його смерті певний час управляла країною. Польський король Казимир І Відновлювач був одружений на сестрі князя Марії-Доброгніві. Династичні стосунки були також з Німеччиною. За Ярослава Мудрого середньовічна держава русичів дістала широкого міжнародного визнання. Князя Русі недаремно називали «тестем Європи».

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Місто Київ перетворилося в одне з найбільших і найгарніших міст у середньовічній Європі - «матір міст руських», прекрасну столицю Русі. На місці розгрому печенігів князь розпочав міську забудову. Він оточив нову частину міста великим валом і високою дерев'яною стіною. На відміну від старої частини - «міста Володимира», юна дістала назву «міста Ярослава». Головні південні ворота, над якими височіла церква з золотою банею, дістали назву Золотих. У центрі «міста Ярослава» в 1037 р. споруджено митрополичий Софійський собор, що зберігся й донині. Зміцнювалися міські укріплення. Ремісничо-торговий Поділ обнесли верхнім та нижнім валом. У Києві накопичувались багатства. Він став визначним адміністративним і торговельним центром. Його зв'язки охопили багато країн Європи та Азії.

Софіївський собор (сучасний вигляд).

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Населення Києва швидко зростало. Окрім князівської родини, бояр, дружинників, у ньому селилися ремісники, купці, лихварі. У період розквіту місто мало до 8 тис. дворів і близько 50 тис. чоловік населення. За розмірами, бурхливістю життя та багатством Київ досяг рівня найбільших столиць Європи - Лондона і Парижа. Його навіть стали називати суперником Константинополя. Населення столиці Руської Землі в цілому було однонаціональним - русичі-українці. Але поруч з ними в XI ст. у Києві мешкали іноземні купці - греки, варяги-скандинави, араби, сирійці, франки, поляки, ще в X ст. з'явилася община євреїв-іудеїв. Зростання військової, політичної і економічної могутності держави спричинило консолідацію праукраїнських племен, асиміляцію їхньої мови, характеру, вело до поступового формування єдиної української народності.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська правда». Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню ії авторитета сприяло призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона. Він був вихідцем з народу, священиком у Берестовому, але згодом став видатним діячем християнської церкви і письменником. Йому належить визначний філософський твір «Слово про закон і благодать». 3 ініціативи князя Ярослава й митрополита Іларіона по всій країні розгорталося церковне й монастирське будівництво, широка освітня, культурна та благодійна діяльність. У «Повісті минулих літ» сказано, що за Ярослава «стала віра плодитися і поширюватися пo Русі, і чорноризці (монахи) стали множитися, з'явилися монастирі. Любив Ярослав церковні устави (закони) і священиків дуже шанував, а понад усе почитав чорноризців». До кінця правління князя Русь уже мала шість церковних округ - єпархій, на чолі з єпископами. При ньому ж виник і Києво-Печерський монастир (згодом Лавра). Спочатку в печері на березі Дніпра оселився майбутній митрополит Іларіон. А згодом, у 1051 p., прийшли ченці Антоній і Феодосій, які походили з бояр. Вони стали першими печерськими чорноризцями і святими. Мощі Антонія й сьогодні зберігаються у Лаврі. У цьому ж монастирі на початку XII ст. чернець Нестор написав літопис «Повість минулих літ».

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська Правда». З формуванням нових суспільних відносин почалося збирання і запис поширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами населення країни. З'явилися писані закони. Початок юридичному оформленню законодавства був покладений збіркою законів під назвою «Руська Правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII-XVIII ст. Вважають, що автором найстарішого варіанта «Руської Правди» був князь Ярослав. Тому цей перший короткий список дістав назву «Правда Ярослава». Пізніші списки значно доповнили сини й онуки князя. У першому варіанті документа зберігся значний вплив родових звичаїв, у тому числі й кровної помсти. У цілому ж закони «Руської Правди» визначали правове становище різних груп тогочасного населення. У кодексі чітко виражені норми кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку.

5. Правління Ярослава Мудрого. «Руська Правда». Відбилася в законі й станова боротьба: вбивства княжих слуг, розорювання несправедливо встановленої межі, втечі селян і слуг від лихих власників. Оформлення писаних законів, поява княжих суддів (ябедників) та збирачів штрафів (вірників) піднесло внутрішню міць і міжнародний авторитет Русі. У майбутньому закони «Руської Правди» послужили основою законодавства України, Білорусі, Литви, Москви. Часи Ярослава Мудрого увійшли в історію України як період розквіту Руської Землі, піднесення її економічної і політичної могутності, поширення християнської віри, її світогляду, становлення в країні цивілізованого суспільства.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Ви пам’ятаєте, яким тернистим був шлях Ярослава Мудрого до київського столу. Щоб уберегти власних синів від князівських усобиць, він подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 р. довідуємося, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу».

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл в котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів. В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його далекоглядним і розважливим рішенням, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава – синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, було складено на замовлення улюбленого Ярославого сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім із Ярославичів.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. По смерті Ярослава Мудрого в історії Руської держави настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго. Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів – Ізяслава, Святослава й Всеволода. Молодші – Ігор і В’ячеслав – отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич – Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький. Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав – і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче з молодшими братами.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати проти торків. Утім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли у першій половині 11 ст. у причорноморські степи з Прикаспію. До руських кордонів половці вперше підійшли у 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися із половцями мирно. Та коли у 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини самого лише Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили. Справжня битва відбулася року 1068 на річці Альті. Об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися у Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести та невдоволення переросли у повстання.

Мініатюра з літопису, що змальовує битву на Альті

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Повстання киян 1068 р. Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче та ухвалили боронитися самотужки. З вимогою надати їм коней і зброю, як сповіщав літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців – і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув’язненого в порубі полоцького князя Всеслава (його ув’язненням Ярославичі, певно, сподівалися спекатися небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його та оголосили київським володарем. Прикметно, що Святослав і Всеволод аж ніяк не противилися незаконним діям Всеслава, а навпаки – тихо сиділи у своїх володіннях, доки скривджений Ізяслав поневірявся на чужині.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Відновлення влади трьох. Ізяслав повернувся до Києва. Здавалося би, повинно було поновитися колишнє злагоджене правління трьох Ярославичів. Протягом кількох наступних років братерська приязнь ніби й справді взяла гору над владолюбством. Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 р., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору – під нагляд князя й дружини. Не уникнув відплати і Всеслав: того ж таки року Ізяслав вигнав його із Полоцька, віддавши місто своєму синові. З-поміж загальнодержавних подій найпомітнішою була Вишгородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і щодо мирських справ. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становили «Руську правду».

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Боротьба за київський стіл між Ярославичами. Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами. Року 1073 між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До гурту найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій. Як свідчить літопис, він відверто засуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом. Але протягом року Святослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастирю кошти для будівництва славетного Успенського собору.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Та здійсненню задумів Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава ІІ, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху. На Русь посунув Ізяслав із польським військом. Всеволод зустрівся із братом і мирно залагодив конфлікт. Так року 1078 старший Ярославич втретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі – половців.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод. Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові. Отож заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах, а сам Всеволод опікувався духовним життям. За його правління було: • завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря,• засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою,• побудовано собори святого Петра та Святого Михайла у Видубичах.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалося б, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами. Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ. Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха в суцільних турботах, головною з яких були половці.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з’їзду князів у Любечі 1097 р. На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської отчини – тобто володіння, що належали батькам. Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Хоч якою одностайністю були, за свідченням літописця, позначені рішення Любецького з’їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інша князівська братія мала задовольнятися мізерними володіннями, до того ж такими, що перебували у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин. До гурту «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній взяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з’їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича. Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з’їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, зокрема й питання наділів.

Осліплення Василька. Мініатюра з Радзивілівського літопису.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Перше десятиліття 12 ст. збігло у протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії чимраз частіше відбувалися у степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби проти половців залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця руської землі. Тож, коли 1113 р. у Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно із правом вотчини Володимир Всеволодович не міг посісти київського столу. Певної законності його утвердженню в Києві, власне, надали повстання й воля киян. Як свідчить літопис, Мономах спершу відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабним свавіллям, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою». Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби. З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в селі Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан і селян. «Устав» заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим із них, хто втратив майно під час війни чи пожежі.

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ із Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Германською імперією, Угорщиною. Будучи київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Утім, за часів Мономаха вони вже не були занадто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб – тими-таки династичними шлюбами. Володимир Мономах помер 1125 р. Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету – настільки великого, що без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава – старшого із Мономаховичів.

О. Д. Ківшенко «Долобський з'їзд князів — побачення князя Володимира Мономаха з князем Святополком»

6. Правління наступників Ярослава Мудрого. Мстислав виявився гідним батька. За семирічне володарювання в Києві (1125–1132 рр.) його згодом пошановували йменням Великий. Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримаючи в покорі норовистих родичів. Кілька успішних походів проти половців, які спробували «підвести голову» після смерті Мономаха, забезпечили спокій на південних кордонах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики. У Києві було закладено кам’яні церкви святого Федора та Богородиці Пирогощої, освячено церкву святого Андрія Первозванного Янчиного монастиря. Мстислав запам’ятався нащадкам Великим ще й тому, що був він останнім київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості – посилення самостійності удільних князівств та влади удільних князів.

7. Боротьба з половецькою загрозою. Перейшовши в сер. X ст. слідом за торками Волгу, чисельні племена половців ринули в степи Північного Причорномор'я. Вони заволоділи величезною територією, яку давньоруські джерела називали «Половецькою землею»,— від схилів Тянь-Шаня на сході до Дунаю на заході. Витіснивши печенігів з Північного Причорномор'я, половці у 50-х pp. XI ст. наблизились до Середньої Наддніпрянщини. «Повість временних літ» під 1055 р. згадує про мир, укладений між переяславським князем Всеволодом Ярославичем і половецьким ханом Болушем. Під 1062 р. цей літопис засвідчує: «Прийшли половці уперше на Руську землю воювати». Вони розбили Всеволода. А влітку 1068 р. зазнали від них нищівної поразки на р. Альті в Переяславській землі Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі, що спричинило народне повстання у Києві. Тоді ж Ізяслава скинули з великокнязівського престолу.

7. Боротьба з половецькою загрозою. Від 1078 р. половці постійно спустошували Переяславщину і Південну Київщину, а Олег Святославич та інші князі (найчастіше чернігівські) почали залучати половців до боротьби проти суперників на Русі. 1093 р. вони розбили біля Трипілля на підступах до Києва об'єднані сили Святополка Ізяславича київського і тодішнього чернігівського князя Володимира Мономаха. Половецькі хани загрожували самому існуванню Давньоруської держави. Тому з 1094 р. за ініціативою Володимира Мономаха південноруські князі починають об'єднуватися проти цих кочовиків. Про це свідчать рішення князівських з'їздів у Любечі (1097), на Золотчі (1101), біля Долобського озера (1103). У 1103—1111 pp. Святополк Ізяславич київський і Володимир Всеволодич Мономах переяславський здійснюють низку звитяжних походів до Половецької землі, на два десятиліття убезпечуючи Русь від половецької загрози. Але з 30-х pp. XII ст. чернігівські Ольговичі дедалі частіше використовують половців у боротьбі за Київ проти Мономашичів.

7. Боротьба з половецькою загрозою. У 1146—1154 pp. те саме чинить Юрій Долгорукий у суперництві з Ізяславом Мстиславичем за київський стіл. У 60-х pp. XII ст. київські князі Ростислав Мстиславич, а відтак і Мстислав Ізяславич вдаються до спроби організувати спільні дії південноруських князів проти половців. Вокняжившись у Києві 1181 p., голова Ольговичів Святослав Всеволодич залучає половців до усобиць між князями. А проте у 1184—1194 pp. він зі своїм співправителем у Київській землі Рюриком Ростиславичем здійснив кілька успішних походів у Половецький степ. У 1197/98, 1201 і 1204 pp. Роман Мстиславич волинський (від 1199 р. галицько-волинський князь) тричі перемагав половців на їхній землі. 1-їтретини XIII ст. підкуплені половецькі хани брали активну участь у міжусобній боротьбі за Київ між Володимиром Рюриковичем київським, Михайлом Всеволодичем чернігівським і Данилом Романовичем, тодішнім волинським князем. 1239 р. орди Батия вдерлися в степи Північного Причорномор'я і розсіяли половецькі загони. Останні були почасти знищені, почасти відкотилися до Угорщини й Болгарії. Основна ж маса, увійшовши до складу Золотої Орди, асимілювалася.

8. Роздробленість Русі-України. Причини роздробленості Київської Русі:• великi розміри території держави,• строкатий етнічний склад,• князiвськi усобицi,• вiдсутнiсть сталого порядку столонаслiдування,• напади степових кочовикiв,• занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

8. Роздробленість Русі-України. Головною ж причиною більшість дослідників вважають розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у 12 ст. титул «великий князь» поряд із київським мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди зі сусідами. Таких удільних князівств у середині 12 ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

8. Роздробленість Русі-України. Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об’єднань східнослов’янських племен, що складалися впродовж доби розселення (5–7 ст.), наштовхнуло вчених на думку, що багато важив у роздробленості Київської Русі різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах).

8. Роздробленість Русі-України. І все ж, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною державою – та єдиною територією зі спільними законами й єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі збиралися на з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми – головним чином пов’язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави. Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів.

8. Роздробленість Русі-України. Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж 12 – у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного в цьому не було, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Тут розташовувалися численнi двори бояр i купцiв, великi ремiсничi майстернi. У Києвi мешкало близько 50 тис. душ. У Києвi залишалася резиденцiя митрополитiв. Величі стольного міста відповідали й прилеглі землі. Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі. Лiтописи називають близько 80 мiст i мiстечок, розташованих тут. Джерелом багатства київських земель були родючi чорноземи та полiськi кориснi копалини. Мережа рiчок пов’язувала Київську землю із найвiддаленiшими куточками Русi та сусiднiми народами.

8. Роздробленість Русі-України. За рішеннями Любецького з’їзду Київське князівство визнавалось отчиною Ізяславичів. Утвердившись у Києві, Володимир Мономах намагався перетворити Київ на вотчину Мономаховичів. Та всі зусилля виявилися марними: за часів роздробленості за право княжити в Києві змагалися зі зброєю князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські… Правителі у Києві заступали один одного через 6–8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів. Траплялися в Києві й змови, в яких активну участь брало київське боярство. Так, року 1146 після смерті князя Всеволода, представника чернігівської гілки князів, який правив у Києві від 1139 р., київський стіл посів Ігор Ольгович. Бояри вчинили проти нього змову, запросивши до міста переяславського князя Ізяслава Мстиславича. Коли той із дружиною підійшов до Києва, бояри відкрито перейшли на його бік, а Ігоря Ольговича постригли в монахи. До речі, князювання Ізяслава Мстиславича було одним із найуспішніших тієї бурхливої доби. Відбувалося воно на тлі майже безперервних і здебільшого переможних походів та битв на непокірних князів і половців. Крім того, князь Ізяслав спробував здобути більшу незалежність для Руської православної церкви: коли року 1147 спорожніло місце митрополита, він наполіг, щоби на цю посаду обрали русича – Клима Смолятича.

8. Роздробленість Русі-України. Найдовше за доби роздробленості тривало князювання у Києві співправителів Святослава (1177–1194 рр.) та Рюрика (1180–1202 рр.). Ці князі належали до двох найвпливовіших родів – чернігівських Ольговичів та смоленських Ростиславичів. Домовившись про співправління, вони поклали край запеклим міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньодержавне становище. Співправителі організовували спільні походи руських князів проти половців і врешті домоглися, що кочовики відійшли в пониззя Сіверського Донця. За наступників співправителів політичний авторитет Києва невпинно згасав. Київська земля подрібнилася на значну кількість уділів, а останній київський князь, чиє володарювання відбувалося за доби роздробленості, довідавшись про наближення потужного війська монголів – кочовиків-завойовників, згодом під ударом яких Київська Русь припинила існування, втік із міста.

8. Роздробленість Русі-України. Чернігово-Сіверське князівство остаточно сформувалося в 11 ст., з волі Ярослава Мудрого, хоча землі Чернігівщини належали до найдавнішого осередку Руської держави. На початку 12 ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої Оки. Від Київської землі Чернігівщину відділяв Дніпро. До другої половини 12 ст. чернігівським князям належало місто Тмутаракань – великий порт у Керченській затоці. За доби розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство. У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші серед них – Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб – згадуються в джерелах у зв’язку із багатьма подіями руської історії. Стольне м. Чернігів поступалося розмірами лише Києву. Чернігів був добре укріпленим і мав гарне сполучення з іншими містами.

8. Роздробленість Русі-України. Чернігівські князі ревно дбали про розбудову міста. Протягом 12 ст. в місті було збудовано славетний Борисоглібський собор – один із найкращих на Русі, Михайлівську, Благовіщенську, П’ятницьку, Успенську церкви, кожна з яких була гідна називатися перлиною давньоруської архітектури. Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів – Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів. Саме представниками цих династій вершилася доля чернігівських земель. Та ще від Святослава Ярославича чернігівські князі не полишали мрій здобути Київ.

8. Роздробленість Русі-України. Про силу Чернігівського князівства свідчить той факт, що декому з його князів і справді поталанило правити в Києві. Таким був, зокрема, Всеволод Ольгович, що правив у Києві від 1139 р. до 1146 р. Цікаву обставину політичного життя Чернігівщини приховує певна ворожість, з якою київські літописці сповіщають про князювання в Києві чернігівських князів. Східні чернігівські землі безпосередньо межували зі світом кочовиків. Чернігівські князі, прагнучи мирних стосунків, часто-густо вдавалися до династичних шлюбів із половецькими князівнами. Пов’язані з кочовиками територіально, а подекуди й кровно, вони залюбки залучали половецькі орди для здійснення своїх марнославних планів. Така політика не знаходила підтримки у киян, тому часто вони повставали, не бажаючи визнавати чернігівських князів за своїх. І все ж на загальному тлі давньоруської історії такі події траплялися нечасто. Значно більше згадок про завзяту оборону чернігівцями рідної землі від кочових нападників.

8. Роздробленість Русі-України.Із Чернігівщиною безпосередньо пов’язана подія, що її увічнено в найвизначнішому творі давньої української літератури – поемі «Слово о полку Ігоревім». Головним учасником події був новгород-сіверський князь Ігор. Року 1185 він із дружинами брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава рушив походом на половців. Автор «Слова о полку Ігоревім» так висловився про мету тієї воєнної операції: «Хочу чи списа зламати при полі Половецькому та й наложити головою чи шоломом пити воду з Дону». Та одного лицарського завзяття виявилося замало. Ігор мав намір заскочити половців зненацька. Проте вже від початку довелося змінювати план битви, оскільки кочовики були готовими до сутички. Першого дня битва принесла перемогу русичам. Половці почали відходити у степи. Ігор необачно наказав переслідувати їх. Тож ночувати руські дружини змушені були в половецьких степах. Це мало трагічні наслідки. Половці зібрали великі сили і зранку почали атаку. Похід закінчився цілковитою поразкою – такою ганебною, що подібних не пам’ятала Руська земля: військо майже все загинуло, а четверо князів потрапили в полон. Наслідки походу були тим трагічніші, що він відкрив шлях половцям на Чернігівську, Переяславську та Київську землі.

8. Роздробленість Русі-України. Переяславське князівство сформувалося за Ярослава Мудрого. Його територія порівняно з іншими князівствами була невеликою. На сході й півдні землі Переяславщини безпосередньо межували зі Степом. Таке географічне розташування багато в чому визначало життя переяславців, адже їхня земля служила щитом для Києва й решти руських територій. Саме тому в Переяславському князівстві заходами великих князів київських споруджувалися потужні захисні укріплення. Здебільшого як військові фортеці виникали й міста Переяславщини. Неприступною твердинею був, зокрема, й Переяслав. Місто розташовувалося неподалік Дніпра, там, де річка Альта впадала в Трубіж, і мало настільки надійні укріплення, що половці, які часто вдирались у Переяславську землю, саме місто так і не змогли взяти.

8. Роздробленість Русі-України. Безпосередня близькість до Києва зумовлювала й особливість становища переяславських князів: володарюючи в Переяславі, вони ніби очікували на слушну нагоду, аби здобути київський стіл. Переміщення когось із князів з далеких земель до Переяслава означало, що з’явився новий впливовий претендент на Київ. Ця обставина пояснює, чому Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже цілковито залежало від Києва. Що ж до переяславських князів, то видатних особистостей з-поміж них було багато. Згадати хоча б Володимира Мономаха, який князював у Переяславі 20 років. За часів роздробленості піднесення Переяславського князівства пов’язують, зокрема, із князем Володимиром Глібовичем. Він був незмінним учасником численних антиполовецьких походів, зажив слави хороброго воїна й талановитого полководця.

8. Роздробленість Русі-України. Завзяття, з яким захищав Володимир Глібович Переяславську землю від половців, знайшло співчуття і київського літописця. Сповіщаючи під роком 1187 про смерть переяславського князя, він занотував: «Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а додав дружині; був же він князь доблесний і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато потужила». У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це – найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Після смерті Володимира Глібовича Переяславу на князів не таланило. Їх або взагалі не було й Переяславщина корилася Києву, або ж правили такі, котрі не полишали по собі помітного сліду в історії.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Історики довго сперечались на рахунок того, чи було суспільство Київської Русі феодальним. Вчені радянських часів вважали цю теорію за істину, відштовхуючись від факту залежності жителів руських земель від феодала, що володів територією. На противагу радянським науковцям західні дослідники відкидають ідею того, що суспільство Русі мало виразну феодальну природу, адже в цій середньовічній державі значній вплив на класове розмежування склала торгівля та розбудова міст. Крім того, в Київській Русі, на відміну від країн із феодальним устроєм, інституту залежності земельних володарів від васала не існувало – бояри перебували в мінімальній підпорядкованості князю. Тому суспільний устрій Київської держави переважно вважається унікальною системою, не схожою на класові системи інших країн того часу. Незважаючи на те, що західні історики заперечують чітку феодальну структуру давньоруського суспільства, феодали в ньому все ж були. До цього прошарку населення слід віднести:• київських князів;• місцевих князів;• бояр (землевласників).

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Верства князів посідала найвищу сходинку у суспільній ієрархій і була сформована різноманітними відгалуженнями роду Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворили клас бояр, яких ще називали мужами. Через панування Рюриковичів більшість представників знаті Київської Русі мали скандинавське походження. Руські бояри користувались правом спадкування земельних володінь незалежно від того, хто перебував на княжому престолі. Багато бояр переїздили до міст, а їхню землю розробляли селяни – в обмін на частину урожаю, котру бояри потім продавали. Вже згадувана стрімка урбанізація стала причиною того, що класовий поділ у містах та сільській місцевості відрізнявся. У містах нижчими від бояр класами були:

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Міська знать – міський «середній клас», що був доволі численним і впливовим. До цього класу належали купці, що займалися міжнародною торгівлею, часто вступали у родинні зв’язки з боярами та грали важливу роль у місцевому самоврядуванні; Верства «молодшого люду», до якої належали ремісники, крамарі, торгівці. Ці городяни були бідніші за купців і користувалися меншим впливом; «Чернь» була найбіднішою верствою міського населення. Представники черні наймалися на «чорну» роботу з низькою оплатою.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Також в Київській Русі існувало рабство. Рабами ставали в основному полонені, їх називали «челяддю». Була ще така верства населення Київської Русі, як раби-холопи. «Холопами» ставали ті, хто потрапляв у рабство через різноманітні соціальні процеси. Рабом-холопом можна було стати через самопродаж, одруження на рабині, втечу закупа від феодала, провину перед ним тощо. Знать могла звільняти рабів, даруючи їм свободу і землі за вірну службу. Особливим класом населення Русі були ізгої – ті, хто втратив своє суспільне становище з тих чи інших причин. Ізгоями могли ставати навіть князі, які втратили свої землі або купці, що позбулись багатства. Але бути ізгоєм – не завжди було погано, адже до цього класу відносились і звільнені раби. З прийняттям християнства в Київській Русі з’явилась окрема верства духовенства до неї належали ченці, черниці, священики та диякони з сім’ями. Духовенство виступало на захисті ізгоїв, а також закликало мужів до звільнення рабів задля спасіння душі. До речі, через практику дарувати і жертвувати церкві землі вона з часом стала одним з найвпливовіших феодалів держави. Як бачимо, система класового поділу Київської Русі була доволі складною та заплутаною і трималась на землеволодінні і сільсько-міському розподілі на території держави.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Для вимірювання довжини та площі використовувався антропологічний принцип. Це означає, що міри походили від частин тіла людини. Серед антропологічних мір довжини варто згадати: П’ядь – прямий відрізок, що можна прокласти між розгорнутими великим та вказівним пальцем долоні. Ця міра використовувалась для малих відстаней і становила приблизно 19 сантиметрів; Велика п’ядь – відрізок від кінця великого пальця до кінця витягнутого мізинця, що дорівнює 22-23 сантиметрам; Міра «п’ядь з перекиданням» виникла пізніше перших двох. Вона виводилась шляхом додавання до міри п’ядь довжини двох або трьох суглобів вказівного пальця і становила 27-31 сантиметр; Лікоть – ця міра співставлялась з довжиною від кінчика середнього пальця до ліктя людини або від стиснутого кулака до ліктя і за спостереженнями вчених мала становити – 38-46 сантиметрів; Прямий сажень, який використовували для вимірювання довжини предметів, – відстань між пальцями розставлених у боки рук, що становить 1,42 – 1,51 метра (саме слово походить від давньоруського «сягати», що означає «тягнутись»); Косовий сажень, призначений для визначення висоти, – це відстань від підбору чобота лівої (або правої ноги) до пальців витягнутої до гори правої (чи лівої – протилежної) руки.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Для позначення земельних площ використовувалася міра «плуг». Плуг означав площу землі, котру можна обробити однойменним знаряддям за один день (припущення вчених) і дорівнювала 8 десятинам (0,8 гектара). Для позначення більших відстаней русичі послуговувались стадіями, верстами і поприщами. Стадія становила 100 саженів, а верста і поприще – 7,5 стадії (тобто 750 саженів). Для дуже великих відстаней використовували дні у дорозі. За день у дорозі можна було подолати біля 25 кілометрів пішки чи 50 кілометрів верхи. У основі економіки Київської Русі – декілька галузей:• Сільське господарство;• Полювання;• Ремісництво;• Торгівля.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Сільське господарство займало провідне місце в економіці Київської Русі та було головною сферою діяльності мешканців цих територій, ще до виникнення Київської Русі у IX сторіччі. Історичні пам’ятки свідчать, що русичі досягли високих успіхів у вирощуванні різноманітних культур: жита, пшениці, проса, ячменю, вівса, гороху. Поряд з землеробством існувало скотарство. Особливу роль відігравало розведення тяглової худоби – волів та коней, що використовувались в обробці землі. Також мешканці Київської Русі розводили свійську птицю, корів, свиней, овець. Незважаючи на активний розвиток скотарства полювання залишалось не менш важливою галуззю праці. На полюванні жителі Київської Русі здобували не тільки м'ясо, але й продукти для товарообміну – шкіри та хутро. Відомий радянський історик Михайло Тихомиров вважає, що саме розвиток сільського господарства в умовах становлення феодальної системи призвів до появи численних ремесел – ковальства, гончарства, обробки деревини, виділки шкур, ткацтва, виробництва прикрас та іншого. Пізніше ремісники почали об’єднуватись у посади – укріплені поселення під патронатом місцевого феодала. (До речі, після запровадження християнства, одним з головних феодалів та землевласників стала церква, що отримувала від цього величезні прибутки).

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Стрімкий прогрес перелічених галузей призвів до перевиробництва товарів, що потребували реалізації. Товарообміном в тій чи іншій мірі займались представники майже всіх прошарків населення. На відміну від держав середньовічного Заходу, вищі верстви, включаючи князів, не цуралися займатися торгівлею. У Київській Русі існував щорічний податок до державної казни. Податки встановлювались на землю, двір - «дим» або «рало» – об’єм обробленої землі. У ранні періоди існування Київської Русі така данина сплачувалась не грошима, а натурою: хутром; шкірами; медом; збіжжям; худобою.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Податки надходили до княжої казни і використовували одночасно для особистих потреб князя і для забезпечення потреб держави – будівництва нових споруд, мостів, утримання дружини та торгівлі з іншими державами. Більшу частину року купці, бояри та князі займалися збором данини з населення, будували флотилію, а потім відправлялись Дніпром до Константинополя, щоб виміняти свої товари (невільників, хутра, льон, мед, віск та інше) на монети та предмети розкошів. Саме міжнародна торгівля зіграла ключову роль у розвитку грошової системи на території Київської Русі. Дохристиянські часи Київської Русі позначені значним впливом економічного розвитку держави та язичницьких вірувань слов’ян. На цей час припадає стрімка урбанізація, викликана розвитком ремісництва на території Русі. З великою швидкістю розвиваються:• ковальство;• гончарство;• ткацтво;• вичинка шкіри;• різьблення по каменю та дереву;• ювелірна справа.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвиток її культури. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму. Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові. Живопис Київської Русі тісно пов'язаний з християнством та розбудовою церков, адже живописні традиції, також запозичені з візантійської культури, вилилися у розписі монументальних споруд – соборів, церков та княжих замків. Особливого розвитку монументальний живопис набув у X – XI сторіччях, за правління князів Володимира та Ярослава. У цей час відбувається будівництво масштабних кам’яних споруд, деякі з яких дійшли до нашого часу.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Монументальний живопис Київської Русі мав 2 варіанти виконання:• мозаїка;• фреска. Оскільки мозаїчний розпис був дуже дорогим, то більшого поширення на Русі набув фресковий живопис. Він відрізнявся меншою собівартістю і справляв неабияких художній ефект. Перші фрески на території Київської Русі були виконані візантійськими майстрами, які тим паче враховували в своїх роботах і народні мотиви. Надалі фресковий живопис і зовсім витіснив мозаїки. Приклади монументальних розписів того часу збереглися і до сьогодні у Києві, Чернігові, Владимирі на Клязьмі, Смоленську, Новгороді, Старій Ладозі, Пскові. Також образотворче мистецтво київської держави було представлене іконописом і книжковою мініатюрою.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність.Іконопис прийшов до Київської Русі з Візантії разом з християнством. Саме з Візантії, а також з Болгарії, до Русі були привезені перші ікони. Це сталось у IX сторіччі. Першою іконою руських майстрів вважається картина Дмитра Солунського, написана на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича у XI сторіччі. Згодом в усіх великих містах існували іконописні майстерні.Іконопис був канонічним – підпорядковувався чітким правилам. Ікони писали на дерев’яних дощечках за допомогою фарб розмішаних на яєчному жовтку, і встановлювали на особливому місці в церкві. Композиція зображень була складною і мало зрозумілою пересічним мешканцям Русі. Книжкова мініатюра розвивається одночасно з появою перших писемних пам’яток Київської Русі. «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них. Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності. Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст. Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін. Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Піднесення літератури було безпосередньо пов'язане із розвитком освіти і науки в Київській Русі. Вченість мешканців держави була набутком, викликаним введенням на Русі християнства, адже питання освіти населення взяла на себе саме церква. Саме при монастирях створювалися бібліотеки, перекладацькі та книговиготівничі майстерні. Не менше за духівництво освітою піклувались правителі, що заснували перші школи на Русі. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. У цих школах навчалися діти князя та його найближчого оточення. Князь Ярослав відкрив першу школу для підготовки служителів церкви у Новгороді. За літописними свідченнями там навчалось близько 300 нащадків заможних батьків. А першу школу для дівчат уклала князівна Янка, дочка Всеволода Ярославича. Сталося це у 1086 році, навчальний заклад працював при Андріївському монастирі. За переказами, русичі спочатку боялися освіти і віддаючи дітей до школ дуже горювали, та почали розуміти цінність знань. З давньоруських навчальних закладів виходили відомі до сьогодні митці, літописці, філософи, богослови. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, митрополит Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

9. Суспільно-політичне та господарське життя. Культура й духовність. Розвитку науки також слугувало укладення і поповнення бібліотек, котрим часто опікувалися княжі особи. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека Софії Київської. За свідченнями сучасників, князь Микола Святоша, відомий також як Святослав Давидович (1080-1143) витратив свою казну на книги, які презентував Печерському монастирю. Київський митрополит Климент Смолятич повідомляв, що в XII столітті на Русі було 300-400 вчених. Найбільш популярними науковими дисциплінами в Київській Русі були словесність, що являла собою поєднання діалектики, поетики і риторики, та вивчення іноземних мов. Володимир Мономах у своєму «Поученії» заповідав молодим русичам знати 5 мов. Найчастіше слов’яни вивчали грецьку, латинь, німецьку мову. Значний прогрес спостерігався у галузі права та в медицині, однак природничі науки розвивалися не так швидко, як філологічні.