Тема: Еміграційна література. Євген Маланюк.« Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?», «Земна мадонна».

ПЛАН ЗАНЯТТЯ №

Тема: Еміграційна література. Євген Маланюк.« Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?», «Земна мадонна».

Вид заняття: лекція

Мета заняття

Дидактична:  Еміграція українців за кордон у 20 - 40 роки (історія України). Розповісти про Є.Маланюка як одного з "пражан", аналізувати його поезію, визначити її основні ідеї, мотиви, пояснювати їх. Інтерпретувати зміст образів-символів. Шліфувати вміння висловлювати власні міркування, оцінку явищ мистецтва.

Виховна: Виховувати патріотичні, життєстверджуючі почуття.

Розвиваюча: Розвивати художнє мислення.

Методи: лекція, бесіда, евристична бесіда.

Дидактичні засоби навчання: портрет письменника, тексти творів

Література:

 Мовчан Р.В., Ковалів Ю.І., Погребенник В.Ф., Панченко В.Є.Підручник. — К.: Ірпінь: ВТФ Перун, 2001. — 496 с.;

Українська література. Хрестоматія. 11 клас: Для серед. навч. закл. / упоряд. Р. В. Мовчан, Ю. І. Ковалів. - К. ; Ірпінь : ВТФ "Перун", 2000. - 576 с.

Ільницький М. Від “Молодої музи” до “празької школи”. — Львів, 1995; Західноукраїнська і еміграційна поезія 20-30-х років. — К., 1992; Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. — Львів, 1999.

СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ

                                                                                                     Відведений час

 

І.Організаційна частина.  5 хв

Вітання. Перевірка присутніх на занятті.

 

ІІ. Актуалізація опорних знань.                                                          10 хв

  Літературна спадщина Євгена Маланюка має відіграти особливу роль у формуванні національної свідомості юного покоління українців, у становленні їх як громадян своєї незалежної держави. Бо яку б поезію цього митця ми не взяли, в кожному рядку її відчувається духовна присутність України, рідної і далекої, прекрасної і трагічної, віра у відродження української нації і держави. Вивчення творчості Євгена Маланюка суттєво доповнило оновлений портрет рідної літератури як вагомої складової частини європейського та світового мистецтва слова.

 

ІІІ. Повідомлення теми, мети та основних завдань                   5 хв

Тема: Еміграційна література. Євген Маланюк.« Під чужим небом», «Істотне», «Стилет чи стилос?», «Земна мадонна».

Мета заняття - Дидактична:  Еміграція українців за кордон у 20—40-і роки (історія України). Розповісти про Є.Маланюка як одного з "пражан", аналізувати його поезію, визначити її основні ідеї, мотиви, пояснювати їх. Інтерпретувати зміст образів-символів. Шліфувати вміння висловлювати власні міркування, оцінку явищ мистецтва.Виховна:Виховувати патріотичні, життєстверджуючі почуття. Розвиваюча: Розвивати художнє мислення.

ІV. Мотивація навчальної діяльності                                            10 хв

«Празька школа»

       Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

  У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

  «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

 

  Євген Маланюк – яскравий представник “празької школи”. Огляд збірок “Стилет і стилос”, “Земна мадонна” та ін.

  Образ України. Художнє осмислення її трагічної історії (“Варязька балада”, “Псалми степу”), прагнення розбудити національну свідомість (“Молитва”), мотив туги за батьківщиною (“Під чужим небом”), трагізм обставин і віра в непереможність народного духу («Ісход», «Невичерпальність», «Голоси»). Формування характеру і переконань митця-патріота. Своєрідне бачення центрального образу у вірші «Шевченко». Роль антитези.

 

V. Усвідомлення нових знань . План заняття           45 хв

 

План

1.Поети «Празької школи», їх доба.

 

2. Творча біографія Євгена Маланюка.

 

3. Аналіз поезій.

 

1.Поети «Празької школи», їх доба.

 Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні в 1917-1921 роках українська діаспора в слов'янських країнах чисельно зросла. Високий рівень національної свідомості цих емігрантів дозволив їм не лише поповнити уже існуючі українські спільноти, а й суттєво впливати на їх духовне життя.

  Одним з найпомітніших осередків української еміграції у 20-30-х роках стала Прага. Тодішній уряд Чехословаччини з розумінням ставився до емігрантів з України, котрі тут, за її межами, мали можливість здобувати вищу освіту, отримуючи стипендії, розвивати науку і культуру.

  З культурним життям Праги тісно пов'язана діяльність багатьох українських письменників: представників старшого покоління, що сформувалося ще в Україні, та молодшої генерації, підхопленої виром національно-визвольних змагань: О. Олесь, і С. Черкасенко, Ю. Дараган, Є.Маланюк, М. Грива, Г. Мазуренко, Л.Мозендз прагнули засобами художнього слова надолужити втрачене, здобути сатисфакцію за віки неволі.

  «Празькою школою» умовно називають тих письменників-емігрантів, котрі залишили Україну у 20-х роках і певний час працювали у Чехословаччині, зокрема у Празі. Це, безперечно, формальна ознака. Суттєвішим об'єднавчим чинником, на думку Ю. Шереха, була віра в українську національну духовість, котра мала привести до здобуття державності, “ідеологія сильної, “невгнутої” людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архітекта недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосічного меча”.

  У програмових настановах поетів-пражан відчувається вплив волюнтаризму І. Канта, шопенгауерівського примату волі, гегелівської національної ідеї, мрії Ф. Ніцше про “надлюдину”. Ідеї німецьких філософів-ідеалістів знайшли відгук в українській філософській думці (В. Довгович, П.Юркевич, П. Авсенєв, М. Максимович, П. Куліш та ін.) і з новою силою актуалізувалися у період суспільно-політичних катаклізмів у працях Д.Донцова, В. Липинського, Є. Маланюка, котрого поза очі називали “командармом літературним” за його дивовижну активність, наступальність і одержимість провідника.

  Безперечно, поети “Празької школи”, фундаторами котрої стали Ю.Дараган, вже згадуваний Є.Маланюк, Л. Мосендз, були знайомі з ідеями Д. Донцова – ідеолога українського націоналізму, редактора “Літературно-наукового вісника” (з 1933 року “Вісника”), який зумів згуртувати навколо редагованого ним часопису своїх однодумців

  “Пражани” не мали ні власних організаційних структур, ні свого статуту, не вели обліку своїх членів, тобто формально не були об'єднані, що породжує неоднозначні оцінки.

  Ставши “авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва”, як відзначав Д. Донцов, “Празька школа” поетів не змогла витримати глобальних суспільно-політичних потрясінь: у вирі другої світової війни загинули деякі її чільні представники (О. Ольжич, О. Теліга, І. Ірлявський), і слава Праги як осередку української еміграції. Війна виявилася тим зовнішнім імпульсом, що підтвердив неоднорідність мистецьких інтенцій. Диференціація спостерігалася у колі самої “вісниківської квадриги”, з якої виокремилися близькі світовідчуванням, готовністю офірувати життям заради нації О. Ольжич та О. Теліга. На іншому полюсі знаходився Л.Мосендз, якого Л.Нигрицький вважав “чільним реакціонером на сучасне”, підкреслюючи підсвідомий характер вияву його національних почувань.

  Поетичний доробок Ю. Дарагана – одного із фундаторів Празької школи – аж ніяк обсягом не визначається. Його єдина прижиттєва збірка “Сагайдак” (Прага, 1925), що вводила в атмосферу княжої доби, козацької звитяги, не лише засвідчила появу свіжого поетичного голосу, а й окреслила тематичний та емоційно-настроєвий спектр поезії змужнілого в національно-визвольних боях покоління. Плекання сили, яке спостерігалося у віршах збірки, справило помітний вплив на поетів “Празької школи”. “У мене був скарб … – "Сагайдак", – згадувала О. Лятуринська. – Його 1945 року забрали у мене грабіжники (По приході до Праги її арештували більшовики . Лише 32 роки дарувала доля Юрієві Дарагану, змусивши зазнати злигоднів фронтового життя, відчути напругу суспільно-політичних битв і гіркоту поразки. При цьому більшу частину свідомого життя автору довелося змагатися з недугою, що спалювала тіло, але не могла подолати дух.

  Світогляд Ю. Дарагана формувався в атмосфері національно-визвольного піднесення, гартувався в боротьбі за Україну. Звитяжний дух змагань, яким перейнявся автор, тепер оживав у поетичних візіях княжої доби, козацької доблесті. Поет прагнув не стільки художньо “реставрувати” давноминулі події, скільки передати враження від них, їх емоційне переживання далекими предками. Тому епічне у його віршах ставало лише поштовхом до ліричної реакції – емоційної, бурхливої, іноді відчайдушно сміливої, що не розслаблювала, а мобілізувала, тим більше, якщо йшлося про історичних осіб.

  Збірка “Сагайдак” – дебют і водночас підсумок, синтез громадянсько -  значимого і особистого. Слово поета увібрало і шал боротьби, і дихання степу, його “осінній аромат”, і палкі юнацькі пориви. Це слово, як підкреслює О. Баган, “чітке, пульсуюче, без найменшого намулу української шароварницької сльозливості”.

  В особі Юрія Клена українська література придбала собі ревного прихильника класичних поетичних форм, чудового перекладача, невтомного зв'язкового між розрізненими ланками літературного процесу, палкого популяризатора творчості неокласиків. Освальд Бурґардт, німець за походженням, потрапивши на свою прабатьківщину, остаточно визначився як український поет Юрій Клен. Феномен О. Бурґардта – Юрія Клена, безперечно, належить до найпомітніших явищ у літературі української еміграції.

  Бажання зміцнювати віру, гартувати дух, філософія трагічного оптимізму ріднила його з представниками “Празької школи”. Як і “пражани”, він прагнув осмислювати проблеми вселюдського значення. Чим є людське буття? Чи не одвічним змаганням Бога і Люцифера, сил добра і зла? У вмонтованій у четверту частину “Вальпургієвій ночі”, в основу якої покладено однойменний твір Й.-В.Гете, змальовано, що ця боротьба, за визнанням літературознавця І. Качуровського, пронизує всю світобудову. У “Фаусті” Й.-В. Гете вона обмежувалась рамками людської душі.

  У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий Олег Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури – політичного діяча, вченого і поета – ставала очевидною пізніше.

  “Підзамча” (1946) – посмертна збірка поета, підготовлена до друку самим автором. Злагода зі світом, погідність настроїв, умиротвореність вирізняють її з-поміж інших двох, більшою чи меншою мірою позначених нервовим ритмом боротьби. На думку П.Іванишина, у ній “немає сонячного оптимізму, але немає й чорного песимізму; тут немає явного геройського пориву, але немає й рабського животіння; тут немає місця для болючо -  яскравої смерті революціонера, але немає також місця і для життя підлого зрадника”. Тема сильного, гарячого кохання розкривається поетом у несподіваних, навіть екзотичних варіаціях.

  Українська література перших міжвоєнних десятиліть ХХ ст. – явище строкате і складне, адже вона творилася в Наддніпрянщині, і в Західній Україні, і в еміграції.

  В умовах еміграції художня література була тією формою духовного спілкування, яка прагнула заповнити розрив зв'язків з Україною. Тому емоційно-особистісне сприйняття еміграції домінувало у творчості як представників старшого покоління, так і молодшого: О.Олеся, С.Черкасенка, О.Стефановича, Л.Мосендза, О.Лятуринської та інших.

  Настрої каяття, провини, наприклад, пронизували лірику О.Олеся, надаючи їй драматичного, а то й трагічного відтінку. Поет персоніфікував смуток, горе, у відмиранні природи відчував загибель своїх надій і сподівань. Йому не давало спокою питання, за що ж лилася кров.

  Поети “Празької школи” формувалися, проте, не лише на українському ґрунті, а й під впливом європейської культури, іншомовного світу. Вони синтезували у своїй творчості національний історичний досвід і здобутки світового письменства, національні традиції і критичне поцінування новітніх модерних течій, до яких були хоч і не глухими, проте й не надто чутливими, зберігаючи насамперед свою творчу індивідуальність. Тому можна говорити про неокласицизм О.Ольжича, неоромантизм О.Теліги, синкретизм творів Є.Маланюка, Юрія Клена.

  Усвідомлюючи самоцінність мистецтва і свою причетність до поневоленої нації, поети “Празької школи” прагнули поєднати художню діяльність з націозахисними і націотворчими завданнями, що ніяк не суперечило окциденталізму. Націоналізм “пражан” вписувався в національний індивідуалізм Європи, проте не знаходив підтримки в самій Україні, адже спроби М.Хвильового прорвати заблокованість літератури закінчилися невдачею, ознаменувавши початок наступу на творчу інтелігенцію.

  Заглиблюючись у вузлові моменти історії, екстраполюючи їх на сучасне, представники “Празької школи” простежували опозицію: героїчне минуле – трагічне сучасне. Вони вірили у майбутнє нації, і ця віра ґрунтувалася на волі нації до життя. Поезії представників “Празької школи” притаманні зосередженість на перетворенні дійсності, творення ілюзорного світу на противагу чужомовному, розуміння пріоритетності націотворчих завдань, прагнення перевиховати несвідомих українців, тяжіння до програмових форм самовираження, а іноді й агресивність, обумовлена віками неволі.

 Поети “Празької школи” репрезентували тип вченого-митця. Одним з їх улюблених жанрів був сонет, що завдяки своїй усталеній композиції підпорядковував емоції, визначав їх плин. “Покірний зовам кожного нюансу” сонет виявився продуктивним у творчості Юрія Клена, Л.Мосендза, О.Стефановича.

 

  В Україні письменники не могли дати гідної відсічі репресивній машині, що набирала швидких обертів, нищачи всіх інакодумців, найменші спалахи живої думки. Протистояти цілеспрямованому винищенню нації могли одиниці, серед яких чільне місце посіли представники “Празької школи”. Свідомі свого завдання, розбуджені енергією національного відродження, вони стали авангардом погромленого українства. Якщо письменники України, щоб вижити, мусили творити міф про світле майбутнє, то “пражани”, щоб вижила нація, абсолютизували волю, утверджували культ сильної особистості. Науковий потенціал цих поетів сприяв не лише поглибленню інтелектуального струменя у їх творчості, а й веденню діалогу з науковим і мистецьким світом, здавалось би, на паритетній основі, якби вони репрезентували державну націю. Колоніальні умови невідомої Європі України не давали ніяких можливостей для такого діалогу, тому творчість поетів “Празької школи” лишилася явищем української культури. А діалог культур, якщо і виникав, то набирав локального характеру, зводячись до особистих контактів і взаємовпливів.

 

2. Творча біографія Євгена Маланюка.

 

20 січня 1897 р. 

Народився в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.).

Закінчив Єлисаветградське реальне училище

14 червня 1914 року 

серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

1 січня 1916 року 

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

1918 

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5 — 10 бійців, а полки нараховували 50 — 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР.

У 1920 році 

опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.

1923 року 

разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті.              

У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій

1925 

“Стилет і стилос”

1926 

“Гербарій”

1930 

“Земля й залізо”

1934 

“Земна Мадонна”

1939 

“Перстень Полікрата”

1945 

Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка.

1951 

збірки “Влада”

1954 

Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія”

1959 

“Остання весна”

1964 

“Серпень”

1962, 1966 

Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень”.

 

16 лютого 1968 р 

Помер. Похований в Нью-Джерсі, на кладовищі Бавнд-Бруці

1972 

Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох”.

 

3. Аналіз поезій.

«Стилет чи стилос?..»

 

Стилет чи стилос? — не збагнув.

 

Двояко Вагаються трагічні терези.

 

Не кинувши у глиб надійний якор,

 

Пливу й пливу повз береги краси.

 

Там дивний ліс зітхає ароматом

 

І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць,

 

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

 

І вабить сном солодких таємниць,

 

Там зачарують гіпнотичні кобри

 

Під пестощі золототілих дів...

 

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

 

Привабить, зрадить, і віддасть воді.

 

Та тільки тут веселий галас бою —

 

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

 

Безмежжя! Зачарований тобою.

 

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

 

Аналіз:

Стилет — це ніж, зброя. Стилос — паличка для писання у давнину, перо. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя.

Після стислого аналізу вірша подається кілька штрихів до портрета Маланюка - поета-емігранта.

Першу збірку поезій Маланюка "Стилет і стилос" відкриває вірш майже з такою ж назвою, тільки з іншою інтонацією - "Стилет чи стилос?..". Тут, як і в інших поезіях, автор визначає шлях свого подальшого життя і творчості, вирішує кинутись "у веселий галас бою", в бурю і божевілля хвиль як Одіссей. Шлях офіцера української армії завершився для нього трагічно. Ліричний герой (поет) розмірковує над принадами і спокусами мистецького шляху з оспівуванням краси природи і кохання. Та він жене від себе цю думку, обирає замість стилосу стилет, щоб заглибитись у земні проблеми - збудити в народі, який залишився там, на втраченій батьківщині, бажання стати нацією. Пізніше у вірші "Напис на книзі віршів" (збірка "Земля й залізо") він висловить сподівання, що нащадки збагнуть, "чим серце билось" і "чому стилетом був мій стилос і стилосом бував стилет".

 

 1.Бесіда

- Який зміст вкладає автор у слова "стилет" і "стилос"?

- Над чим розмірковує ліричний герой?

- Чому його життєві терези "трагічні"? Які своєрідні художньо-поетичні образи створив автор у цьому вірші? (Особливо слід звернути увагу на персоніфіковані образи лісу, трави, обрію, безмежжя та ін.).

- Які оригінальні зображально-виражальні засоби використовує поет?

- Які характерні риси стилю цієї поезії? (Експресивна й емоційна лексика, динамічна ритміка, схвильована інтонація, оригінальне римування).

- Чи переконані ви, що ліричний герой зробив вибір назавжди? Доведіть свою думку.(Незвичні поетичні образи, оригінальне використання тропів, що творять ці образи, нова інтонація - все це і є стилем Маланюка. )

 

“Під чужим небом”

 

Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Вірш складається з п'яти частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту й настрою героя (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем).

 

1

 

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

 

І місяця золотосрібний ріг.

 

Життя давно, як божевільне, блудить

 

По манівцях заплутаних доріг.

 

Десь кревний край кона в останній муці,

 

Дикун над ним заносить ятаган,

 

А він скажений біль терпить, як Муцій,

 

І крапле кров росою з чорних ран.

 

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить

 

Безглузда путь і хто остереже?

 

Чужа земля, чужі похмурі люди —

 

Й саме життя, здається, вже чуже.

 

2

 

Не треба ні паризьких бруків,

 

Ні Праги вулиць прастарих:

 

Все сняться матернії руки,

 

Стара солома рідних стріх.

 

Все сниться гук весни і вітер,

 

Веселий вітер світлих літ.

 

А тут — молюсь, убогий митар,

 

Шукаю Твій вогненний слід...

 

Hi! He знайтиі Ніхто не знає.

 

Ніхто не чув Твоїх плачів.

 

Біля всесвітнього Сінаю,

 

Як завше — золото й мечі.

 

3

 

Десь сіре поле в чорних круках,

 

Що пророкують: «Кари! Кар!»

 

А я тут, на чужинних бруках,

 

Чужий — несу чужий тягар.

 

А я на полум'ї розлуки

 

Назавше спалюю роки,

 

І сниться степ Твій, сняться луки

 

І на узгір'ях — вітряки.

 

Там свист херсонського простору

 

Там вітер з кришталевих хвиль!

 

А тут: в вікні опустиш штору —

 

І п'єш, самотній, смертний біль.

 

4

 

Несу отут страшний свій іспит

 

І знаю, що життя мине.

 

І мати, сидячи на призьбі,

 

Вже не вичікують мене.

 

Давно Євгена поминає

 

За упокій старенький піп,

 

За весною весна минає

 

Під запашне зітхання лип.

 

Все далі висиха Синюха,

 

Й линя її весела синь,

 

А вітер заголосить глухо

 

І пролітає вдалечінь.

 

Сиріє стріха під дощами,

 

Вже хата стала нетривка,

 

І мати слухають ночами

 

Бронхітне гавкання Бровка.

 

1924

5

 

По яких ще дорогах шукати причинної долі?

 

Перекотиполем блукати в яких степах?

 

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

 

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

 

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,

 

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

 

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

 

Після чарки отрути влітає сонячний чміль.

 

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

 

Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,

 

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

 

Всі принади Твоєї страшної краси.

 

“Земна мадонна”

 

Як iонiйськая колона,

 

Рожевiє дiвочий снiг,

 

Ховаючи опуклiсть лона

 

В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

 

Єдина! Не ображу зором

 

Двiйник Мадонни на землi.

 

Ось пурпуром Цiтери - сором

 

I на щоках, на чолi.

 

I б`ється кров в блакитних венах,

 

Як прах пiд вiром весняним.

 

В яких готичних кантиленах

 

Навiки виспiвати гiмн?

 

Там Приснодiвою - Мадонна,

 

Тут, на землi, зорiєш ти,

 

Що в пурпуровiй мушлi лона

 

Ховаєш перлу чистоти.

 

Є. Маланюк у своїй поезії оспівує жіночу красу, чистоту, порівнює її з небесною красою Мадонни. Його захоплення й думки чисті — «не ображу зором», як чиста й вічна на землі жінка — мати, кохана, сестра. Вживання старослов'янізмів, книжних засобів виразності надають віршеві урочистого, піднесеного звучання, як того заслуговує змальований образ земної Мадонни.

 

VI .Підведення підсумків. Узагальнення матеріалу.               5хв

1.Евристична бесіда

1. Які обставини сприяли тому, що Прага стала одним із найпомітніших центрів української еміграції?

2. Коли виникла “Празька школа” поетів? Кого зараховують до цієї школи?

3. Що об'єднувало “пражан”? Яке завдання ставили перед собою представники цього об'єднання?

4. Як розуміли поети “вісниківської квадриги” призначення поетичного слова?

 

 

1. Опрацювати матеріал лекції.

2. Ознайомитись із життям та творчістю Олега Ольжича.

 

 

Викладач: Шевчук Г. А.