ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОЇ БІОЛОГІЇ

 

 

 

        Актуальність теми дослідження.

        Філософське осмислення буття сучасного людства в умовах глобальних проблем, бурхливого розвитку можливостей новітніх технологій та науки у формуванні світу людської життєдіяльності потребує глибокого аналізу фундаментальних засад та вимірів людського існування. Однією з таких суттєвих складових буття світу загалом, і людського зокрема, є часовий вимір. Природно, що проблема часу як фундаментальна філософська проблема стала предметом всебічного осмислення в історії філософії, що було здійснено в творчості Геракліта, Арістотеля, Аврелія Августина, Фоми Аквінського,           Р. Декарта, І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля, К. Маркса, А. Бергсона, Г. Рейхенбаха,    М. Гайдегера, М. Бердяєва, К. Ясперса, та ін.

          Значною увагою й зростанням інтересу до філософського осмислення часового аспекту буття характеризується кінець ХХ – початок ХХІ ст. як перехідний момент історії та прогнозування принципово нових її виявів. Особливості буття людини в умовах техногенної цивілізації, тип прогресу якої в кінці ХХ ст. виявився вичерпаним, загострюють проблему часу існування сучасної людини як в світі культури та цивілізації, так і як приналежної світу природи, живого. На рівні методологічної рефлексії це відображене в значному інтересі дослідників до проблеми біологічного часу – роботи Анохіна П. К., Вернадського В. І., Войтенка В. П., Депенчук Н. П., Детлаф Т. А., Канке В. А., Лєвіча О. П., Межеріна В. О., Мейена С. В., Михайловського Г. Є., Огородника І. В. та ін. В західній традиції – Бакмана Г., Гудвіна Б., Патті Г., Уодінгтона К., Холдейна Дж., Чижека Ф. та ін.

        Отже, філософське осмислення часової проблематики здійснюється у тісному зв’язку із дослідженням темпоральної організації природних, біологічних систем. Особливо актуальною постає проблема здійснення філософської рефлексії в тих галузях наукового знання, де часова змінна є суттєвою характеристикою пізнання об’єкта дослідження. Це повністю стосується сучасної біології та її об’єктів – живих систем.

        Розвиток постнекласичного етапу науки, утвердження нелінійного мислення дозволяє поставити проблему біологічного часу в сучасній філософії науки в площині пошуку філософських засад єдиної концепції біологічного часу, адекватної специфіці живих систем та стану міждисциплінарної організації науки. Проблема часової організації біологічних систем є наскрізною для всіх рівнів біологічної організації: від молекулярного до біосферно-космічного.

        Отже, дослідження філософських засад розуміння проблем біології є актуальним та необхідним для розв’язання проблеми сутності живого, репрезентації науково-теоретичного образу живого в постнекласичній науковій картині світу, яка з необхідністю враховує і буття людини.

        Тема. Філософські проблеми сучасної біології.

        Об’єкт дослідження: філософські проблеми в контексті наукового дослідження природних систем.

        Предмет дослідження: філософські засади концептуального розуміння проблем в біології.

        Мета дослідження.

 Мета курсової роботи полягає у виявленні філософських засад сучасної біології з позицій методології постнекласичної науки. Постановка даної мети обумовила здійснення таких дослідницьких завдань:

        Завдання дослідження:

1. Визначити онтологічні  та гносеологічні засади проблем біології шляхом розкриття зв’язку уявлень про особливості організації біологічних систем за принципом причинності.

2. Проаналізувати методологічні можливості поняття філософських проблем сучасної біології.

3. Дослідити світоглядно-аксіологічні ракурси концептуального розуміння проблем біології для сучасної науки.

        Методи дослідження: діалектичний метод, метод структурно-функціонального аналізу, метод порівняльного аналізу та історичний метод.

        Теоретичне значення роботи: отримані результати сприятимуть засвоєнню ідей біотемпоралізму в біології та ствердженню плюралістичності, багатокомпонентності, нелінійності нового стилю мислення в науці. Методологічне обґрунтування правомірності введення специфічної метрики вимірювання тривалості біологічних процесів уможливлює новий підхід до питань розкриття сутності живого, розширює горизонти для розробки базових принципів сучасної теоретичної біології. Робота по суті знімає суперечності між прагненнями універсалізувати вимірювання часових залежностей та фактами наявності якісної неоднорідності просторово-часових властивостей об’єктів реального світу.

        Практичне значення роботи:  використання концепції біотемпоралізму в методологічних розробках із широкого кола теоретико -біологічних проблем. Основні положення курсової роботи також можуть бути використані в лекційних курсах із філософії біології та філософії науки, в розробці спецкурсів та спецсемінарів із філософських проблем біології та темпоралістики.

 

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОЇ БІОЛОГІЇ

1.1 Сучасна філософія біології про інтеграцію біологічних знань

     Новий, сучасний етап у розвитку філософії біології ознаменувався синтезом логіки та методології науки з культурологічними підходами. Якщо в класичній філософії біології основним предметом вивчення були зв'язки біології з фізикою, кібернетикою та іншими точними науками, то в даний час увага дослідників переключилася на зв'язки біології з соціальними і гуманітарними науками.

     Сталося "переключення парадигми" - від односторонньої аналітичної орієнтації до універсального еволюціонізму, що створює умови для прийдешнього, більш широкого, ніж зараз, еволюційного синтезу - синтезу дерева життя, творінь людського духу, еволюції науки і культури; від статики до концептуальних змін та їх соціокультурного контексту , від логіцизму до плюралізму концепцій і альтернативності мислення. Поряд з проблемою істинності увагу фахівців стали залучати проблеми значення і логічного висновку. У цих умовах пошук однозначної істинного пояснення, що протистоїть різного роду помилкам, поступився місцем ситуативного, діагностичному мислення, який вміє зрозуміти зміст подій і прогнозувати неоднозначно розвиток ситуації, яка склалася на даний момент. Зросло значення уявного експерименту.

     Ці загальні тенденції проявилися в аналізі конкретних логіко-методологічних проблем біології, серед яких однією з центральною є проблема дисциплінарної інтеграції в біології. У філософських проблемах  біології ХХ століття можна виділити три основні етапи вивчення інтеграційних процесів. Перший етап - розвивається на базі логічного позитивізму концепція єдності науки, заснована на принципах редукції і фізикалізму (30-60-і рр.). Другий етап - це фронтальне вивчення інтегративних процесів в біології (60-70-і рр.). Спеціальному дослідженню були піддані інтегративні функції теоретичних, методологічних і філософських підстав біології, принципи інтегратизму в їх співвідношенні з редукціонізмом і композиціонізмом, напрями, форми і рівні інтеграції. Основним підсумком цих досліджень стало виявлення зв'язків процесів інтеграції з основними тенденціями розвитку біології; встановлення багатопланового характеру інтеграції біологічних знань, різних "площин" і рівнів інтеграції; виявлення множинності "центрів" інтеграції, взаємної додатковості її альтернативних форм, нерозривному зв'язку інтеграції та диференціації. Ці дослідження подолали вузькість і обмеженість позитивістської концепції єдності науки.

     У вітчизняній науці дослідження цього плану велися широко і інтенсивно. У їх золотий фонд увійшли роботи Р. С. Карпінської. Вже самі назви її основних монографічних досліджень - "Філософські проблеми молекулярної біології" (1971), "Біологія і світогляд" (1980), "Теорія і експеримент в біології" (1984), "Соціо-біологія: критичний аналіз" (1988) свідчать про ту увагу, яку вона приділяла проблемам інтеграції. Р. С. Карпінська уявляла собі біологію як свого роду теоретичне ядро, яке притягує до себе і включає в більш-менш цілісну теоретичну систему самі різнопланові дослідницькі програми, що склалися на базі зовсім інших дисциплін. Які системні особливості теоретичної біології і в чому суть цих процесів "включення" - ці питання займали її на всьому протязі її творчого шляху [13, с.38].

     Цікаво, що третій, сучасний етап дослідження інтеграції в біології не стільки заперечує, скільки продовжує ту лінію, яка була намічена в 60-70-і рр. Для сучасних авторів у цій галузі також характерне критичне ставлення до логічного позитивізму і визнання багатоплановості інтеграційних процесів. Найбільш радикальною є думка про існування принципових меж міждисциплінарної інтеграції. Хороше уявлення про дискусії, які ведуться в цій галузі, дає полеміка між Вімом ван дер Стіном, співробітником біологічного та філософського факультетів Вільного університету (Амстердам, Нідерланди) і Річардом Бьюріеном, співробітником Центру вивчення ролі науки в суспільстві, Вірджинського політехнічного інституту та державного університету в Блеексбурге (США), що розгорілася на сторінках журналу "Біологія і філософія" (Biology and philosophy) в 1993 р.

         Теорії з різних наукових дисциплін інтегрувалися в контексті еволюційної біології. Саме тому ми говоримо про синтетичну теорію еволюції. Однак, сучасний теоретичний синтез не охоплює всіх дисциплін, які потенційно мають справу з процесом еволюції. Більш того, спроби відшукати одну інтегративну теорію, яка охоплює всю науку в цілому, тепер вважаються помилковими.

  Як бачимо, однією з найважливіших інновацій в даний час служить введення принципів нормативності, оцінювання, ідеалів і визначення мети. Це дозволяє виділити в науці не одну, а дві фундаментальні, альтернативних один одному тенденції - інтеграції та дезінтеграції  і пояснює, чому інтеграція далеко не завжди призводить до утворення цілісної системи. Завдяки наявності цих альтернатив наука зберігає свою відкритість, незавершеність, здатність до подальшого розвитку.

 

1.2 Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки

       Постнекласична наука, що стверджує пізнання природи на нових засадах, в біології проявляється в цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії. Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології на надорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвитку методології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності й у цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в суспільстві як специфічної форми буття живого додав весь комплекс екологічних наук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія [19, с. 192 -198].

     Проблематика біофілософії найбільш структурована і змістовно виражена у дослідженнях західних вчених. Там цей термін у певному концептуальному змісті почав вживатися з кінця 1960-х років. Вже в 1968 році вийшла у світ монографія одного з класиків сучасного еволюціонізму, німецького вченого Б.Ренша, яку автор так і назвав – ’’Біофілософія’’. У 70-ті роки з'явились декілька монографій під назвою ’’Філософія біології’’, серед яких найбільш значними були праці М.Рьюза та Д.Халла. У 80-ті роки вийшли фундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософії А.Розенберга ’’Структура біологічної науки’’ та Р.Саттлера ’’Біофілософія’’. З 1986р. під редакцією М.Рьюза починає видаватись міжнародний журнал ’’Біологія і філософія’’, у якому питання біофілософії отримують систематичну розробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в роботах з біополітики, біоетики, біоестетики, біомузики.

      З міркувань Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що для пізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відмінний від класичного біологічного пізнання. Він вважає, що розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Виходячи з міркувань Саттлера можна зробити висновок про його переконаність в тому, що явище життя не можна звести до всіх основних - (фізичних, хімічних й інших) явищ, і, разом з тим, воно виникає на їхній основі, вбирає їх у себе, існує в тісному сплетінні з ними як зі своїм оточенням, причому це сплетіння настільки тісне, що представляє єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неприйнятно, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Крім того, з вище викладеного напрошується висновок, що життя з'явилося підставою для виникнення такого явища як пізнання. Адже тільки живі істоти в змозі пізнавати світ. Отже, за Сатлером біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя до фізико-хімічних характеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих до все більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить в соціальне. У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи ’’природа – життя – суспільство’’.

      По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачився з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбуваються у Всесвіті.

     Наряду з розробкою проблем біофілософії на Заході, в вітчизняній традиції також виникли певні гілки дослідження цієї проблематики. Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, що знайшла відображення, зокрема в книзі Р.С.Карпінської і С.А.Нікольского [13, с. 21]. Вперше у вітчизняній філософській літературі термін ’’ біофілософія ’’ запропонувала Р.С.Карпінська (1993р.) для позначення деякого самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрямок пізнання дійсності як би підводить підсумки дослідженням філософських проблем біології на порозі третього тисячоріччя і ставить задачу їхнього збагачення проблематикою онтологічної, соціальної й аксіологічної значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, цікаво представлені в роботах М.М.Кисельова.

     На думку Карпінської, аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає усебічне творче осмислення – з виявленням усього позитивного – минулих і існуючих сьогодні концепцій гілозоїзма і пантеїзма, преформізма і эпігенеза, механіцизма і віталізма, креаціонізма і зв'язаного з ним теологізма, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.

     Концептуальним ядром біофілософії  Карпінська вважає поняття життя, що у наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому. Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе розпочались приблизно в 60-ті роки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 році колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутність життя”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. ’’Про сутність живого’’. Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями:’’Що таке життя? Яка його сутність?’’. Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні і експериментальні дослідження, але й філософський аспект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетіння процесів різного ступеню організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.І.Кремянського  ’’Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми’’, у якій даний аналіз органічних концепцій і теорій ’’інтегративних рівнів ’’, формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізації біологічних і живих систем [15 с. 17]. Через п'ять років (1973р.) вийшла у світ робота ’’Філософські проблеми біології’’, присвячена інтегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.

     На думку П.Гречко [10, с. 12] проблема предметної сфери біофілософії може бути розв’язана за аналогією зі структурою предмету соціальної філософії. Він виділяє три основних напрямки дослідження предмета соціальної філософії: субстанціональне, аналітичне і нормативне.

     На противагу етиці в кантівській системі (витлумачення її як феномену неприроднього), представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого. Наприклад академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеали мусять бути виведені з життя, з ’’первинних форм гармонійностей’’, властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові – необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

     Філософське осмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічний вплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовної діяльності людей. На думку Борзенкова, біофілософія є цілісна єдність трьох складових частин: філософії біології, філософії життя ( термін ''філософія життя'' вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змісті філософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології( оцінне відношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінний момент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міру подальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде усе більше розширюватися і поглиблюватися на основі використання філософського інструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. З іншого боку, конкретні біологічні дослідження будуть здійснюватися у світлі нових філософських ідей, нового філософського бачення світу.

     Борзенков вважає, що існують щонайменше три напрямки досліджень у сучасній науці, які так чи інакше мають відношення до того, що може бути назване ’’біофілософія’’.

     1) Дослідження в області філософських проблем біології, що чітко окреслені за останні кілька десятиріч навкруги проблем редукції, телеології, структури еволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидових таксонів, співвідношення мікро- і макроеволюції, проблем побудови системи живого світу й ін. Беззастережно термін ’’біофілософія’’ можна віднести тільки до цієї предметної області, хоча в такому випадку він не несе в собі ніякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію у вузькому й у широкому значенні чи біофілософському значенні якихось даних, досліджень і ін. Ця частина біофілософії ( у широкому значенні найбільш відпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихось нетривіальних і в той же час загальнозначущих чи результатів вироблення єдиного розуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогодні значного прогресу не проглядається.

     2) Дослідження в області біологічних основ усього, що зв'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологією і т.д. Тут задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний і математичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, але іноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій області сформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих і самостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологія й ін.). У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими (біологічними) методами вторгаються у свята святих філософії (наприклад, природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, як відомо, представляють велику філософську проблему. М.Фолмер, один з активніших представників сучасної еволюційної епістемології, пише: ’’на філософське питання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структури відповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогою наукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософське питання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо границі власне філософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщо рішення знаходяться по ту сторону границі. Саме це неодноразово відбувалося в історії філософії’’ [26, с. 40].

      Це напрямок, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких зв'язаний з дослідженням життя під якимсь більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажімо, у рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теорії самоорганізації і т.д.), а з іншої, з переносом як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі ''самоорганізуючогося Всесвіту’', ''глобального еволюціонізму'' і інших варіантів сучасних універсалістських побудов і світових схематик у традиціях наукового натуралізму.

     На підставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепцій біофілософії можна зробити певні висновки. Як бачимо, має місце значне різноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повною мірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне її конституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначень предмета біофілософії свідчить про те, що ця область знання знаходиться в процесі становлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. В різних концепціях предмет біофілософії представлений під різним кутом зору. З позиції Сатлера, біофілософія це – нова методологія, що принципово відрізняється від класичної, від редукціонізму. Ламсден та Уілон ведуть біофілософські дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції.. В концепції Борзенкова обґрунтовується погляд на біофілософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничі науки в цілому, як основне джерело уявлень про те, що таке життя. Але, поки що, проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології та біофілософії.

1.3 Філософія сучасної біології : єдність наукових, етичних і філософських ракурсів

        Приблизно з 60-х років людство почало активно просуватися по шляху усвідомлення суттєвого зв`язку можливості свого майбуття і стану природного довкілля. За декілька десятиліть відбулись суттєві зміни на рівні масової свідомості: від розуміння загрози екологічної катастрофи обмеженим колом Західної науково-теоретичної, ділової і політичної еліти до “всезагальної” інформованості населення про планетарну екологічну кризу – про неї сьогодні, так би мовити, і дитині відомо. І що, мабуть, головне, екологічна проблема усвідомлена не лише на рівні наукового пізнання, а і на державно-політичному як “проблема № 1” виживання людства.

        Отже, в процесі розв`язання спектра питань, пов`язаних з сучасною екологічною кризою, окреслилося коло проблем, осмислення яких вийшло за межі екології як конкретної природничої науки і може бути визначено як філософія біології. Не намагаючись вичерпати всі аспекти цієї галузі, я б хотіла звернути увагу на 3 принципово важливі і, на мою думку, взаємопов`язані і взаємообумовлені ракурси філософії біології.

        Перший ракурс обумовлений потребою оцінити особливості сучасної біології як природничої науки на шляху її руху від класичної до постнекласичної науки. Вони пов`язані як з осмисленням місця людини в екосистемі біосфери, так і особливостей людського впливу на хід пізнання.

        Включення аксіологічної складової в науково-екологічне пізнання на рівні постнекласичної науки обумовлює другий невід`ємний ракурс філософії сучасної біології – визначення екологічного етносу, тобто орієнтацій морального ставлення до природи, живого.

        Означені проблемні ракурси – формування постнекласичної екології і екологічної етики – є складовими більш загальної проблеми – світогляду сучасної екології. На думку дослідників (Алексенко В., Буровський А., Рац М. та ін.), в сучасній біології спостерігається “криза світогляду”, що спричинена сучасною екологічною кризовою ситуацією, в умовах якої проявляється світоглядна і методологічна обмеженість концептуальних положень класичного екологічного бачення відношення "людина - природне довкілля". Отже, третій ракурс, який потрібно осмислити в філософії сучасної біології - світоглядний.

          Не дивно, що останніми роками досить чутно лунають голоси дослідників, які вважають, що в ХХ ст. виявилися межі техногенної цивілізації і що наука є джерелом багатьох глобальних проблем, в тому числі і екологічної. В.Хьосле глибинною причиною екологічної кризи вважає дисбаланс між різними формами людської раціональності. На його погляд, деякі форми раціональності, особливо технічна раціональність, розвиваються досить швидко, тоді як інші, які традиційно називають мудрістю, регресують. Невідповідність між цільовою і ціннісною формою раціональності, між владою і мудрістю і є, на думку дослідника, причиною екологічної кризи [28, с. 7].

         З кризою класичного типу раціональності пов`язують переосмислення поняття розумності людської діяльності в природі. Повертаючись до проблеми кризи класичного раціоналізму М.Булатов, К.Малєєв, В.Загороднюк і Л.Солонько відмічають, що зміна ціннісних орієнтацій і уявлень про раціональність призвели до переосмислення традиційного поняття ноосфери і набуття нового змісту цього феномена. Якщо класичні концепції ноосфери будувались на вірі в безмежні можливості розуму і побудову на його основі раціональної екосистеми людина – природа – суспільство, то сучасна онтологія ноосфери загрожує самому існуванню людства. Діяльність людини, що відповідала традиційним класичним канонам раціональності, призвела людство до можливості термоядерної катастрофи, спричинила сучасну екологічну кризу [5, с. 87].

         Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв`язання екологічної проблеми,треба оцінити яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу. На думку В.Зінченка, розв`язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними [12, с. 35].

          Продуктивною для розв`язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов`язано з відповідальністю людини за пройдений шлях, отже – і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.

        Сучасний західний психолог А.Маслоу підкреслює, що творець, дослідник – це людина, яка самотньо бореться зі своїми внутрішніми конфліктами, страхами. Він обґрунтовує важливість особливостей наукових підходів біології, врахування яких дозволяє розробити гуманістичну філософію біології. Так, дані науки свідчать на користь саморегуляції, самоуправління, автономного вибору організму - вибору здоров`я, росту, біологічного успіху. Людина також прагне здоров`я і відсутності страждань, в чому може покладатися на мудрість свого організму. Отже, виходить, що в сучасному науковому пізнанні потрібно акцентувати увагу на врахуванні спонтанності і автономії більше, ніж на передбаченні і зовнішньому управлінні. По відношенню до пізнання людини це стосується ще й суб`єктивного відчуття свободи, яке має осмислити наука [16, с. 22].

        Зрозуміло, що морально кращий світ – це світ незабрудненої природи, де немає екологічних криз і катастроф. Інакше, чи може людина вважатися моральною, бути спокійною, впевненою, якщо вона існує як руйнівник, як завойовник, тобто всупереч мудрості живого? Очевидно, що таке ставлення до природи примушує піддати сумніву моральність людини. Отже, в умовах техногенної цивілізації моральний закон в нас, на якому наголошував І.Кант, має бути узгоджений з моральним ставленням до природи, до біосфери, бо це і є умовою морального ставлення людини до самої себе. Така, більш широко зрозуміла моральність, є умовою виходу з екологічної кризи і, взагалі, розв`язання глобальних проблем людства.

        Постає питання про нову систему моральних цінностей сучасного людства. Втім, можливо, для виходу з екологічної кризи не потрібно шукати абсолютно нової моралі, нових цінностей, а доцільно відродити такі вічні цінності як благорозумність, справедливість, стійкість і помірність. В поєднанні з раціональним страхом як біологічною функцією, необхідною для виживання, людина проявляє свою цілісність як єдність усвідомленого і несвідомого [7, с. 35- 36].

        Прямою відповіддю на питання - як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає 3 сутнісні елементи: покору, світо- і життєутвердження і етику – як взаємопов`язані результати мислення.

        Таким чином, проблема екологічної кризи не вичерпується етичним аспектом, а є більш широкою – філософсько-світоглядною.

        Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої. Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути регульована коеволюція [17, с. 58]. Оптимальне управління сучасною екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному, політико-практичному і технологічному рівнях [25, с.79-81].

        Висновок. Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням різноманітних стилів, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки [14, с. 60]. В.Хьосле підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його думку, ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною [28, с. 6 -7].

 

РОЗДІЛ II. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ БУТТЯ СУЧАСНОГО ЛЮДСТВА В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

2.1 Філософські проблеми сучасної біології

         Біологію як науку цікавлять три проблеми: які механізми походження життя, її мінливості і еволюції. Все інше охоплюється цими трьома глобальними проблемами, і, щоб ми не досліджували, ми відповідаємо на питання, зазначені вище. І сьогодні, незважаючи на величезний обсяг знань про молекулярні і генетичних механізмах життя, процесах мінливості і розвитку, ми не можемо повно відповісти ні на одне з поставлених питань. Навпаки, чим більше ми дізнаємося про життя, тим більше виникає питань і сумнівів в правильності, здавалося б, уже усталених і вважаються незаперечними догм. Поки що неможливо сформувати єдину концепцію про походження життя, з'явилися суттєві проблеми в дарвінівської теорії еволюції, немає єдиного погляду на механізми мінливості живих систем та їх роль в еволюційному процесі.

        Бурхливий розвиток наук про життя у другій половині ХХ ст. принесло багато чудових відкриттів в області біології. Це - відкриття і розшифрування генетичного коду, основних ланок синтезу білка, багатьох метаболічних процесів у живій клітині і т.д. Почалася інтенсивна робота з розшифрування генома людини, рослин і тварин. Здавалося б, ми знаємо вже майже все про процеси в живій клітині, залишилося тільки розшифрувати геноми, зрозуміти процеси їх диференціювання та розвитку і приступити до створення нових штучних геномів, заміні дефектних ділянок геномів, взяти під контроль активність генів і т.д. Всі ці завдання поставлені об'єктивно на підставі накопичених знань. Однак повних відповідей про походження життя, її різноманітності та еволюції ми так і не отримали. Швидше навпаки, поглиблення і розширення наших знань про живих системах приводить до нових і більш складних питань. І в цьому немає нічого парадоксального - така логіка розвитку природознавства.

        Природа любить розумні питання, але завжди зволікає з відповіддю на них, на дурні ж вона просто не відповідає. Тому головна сила і інтелектуальне майстерність дослідника сьогодні полягають в тому, щоб правильно сформулювати і поставити питання живій природі і терпляче чекати і домагатися відповіді на нього, не забуваючи великого постулату: яке питання - така відповідь [8, с. 35].

        Жива природа влаштувала себе геніально просто і мудро. У неї є єдина самовідтворююча молекула ДНК, на якій записана програма життя, а конкретніше, весь процес синтезу, структура і функція білків як основних елементів життя. Крім збереження програми життя молекула ДНК виконує ще одну важливу функцію - її самовідтворення, копіювання створюють наступність між поколіннями, безперервність нитки життя. Один раз виникнувши, життя самовідтворюється у величезному розмаїтті, яке забезпечує її стійкість, пристосованість до різноманітних умов середовища і еволюцію.

        Людству дано єдиний відтворюючий ресурс - біологічний. Всі інші ресурси вичерпуються. Саме тому пріоритети в науці на наступне тисячоліття поступово зміщуються на користь наук про життя. Людство, природно, прагне взяти під контроль самовідтворення біологічних ресурсів, розкрити механізми енергетики клітини, синтезу біологічних продуктів, фотосинтезу, азотфіксації та ін. Усі енергетичні і синтетичні процеси в клітині людина найближчим часом спробує пізнати і деякі з них перетворити на промислові біотехнології.

        Це, природно, має пряме відношення до вирішення найбільш важливих проблем людства, а саме, проблем продовольчого потенціалу планети, екології проживання людини, здоров'я людини і, в перспективі, енергетики на основі біотехнологій. Зупинимося на перерахованих вище проблемах докладніше.

        На першому місці закономірно стоїть проблема створення достатнього продовольчого потенціалу для зростаючої людської популяції. Природно, що з цією проблемою тісно пов'язана проблема демографічна. Прогнози такі: до 2000 р. населення планети складе 6,2 млрд. чол., до 2025 р. - 8,3 млрд., потім настане стабілізаційний період і до кінця ХХІ ст. очікується 11 млрд. чол., тобто майже подвоєння популяції в порівнянні із сьогоднішнім днем. У цієї демографічної динаміці важливий чинник її географічного розподілу: майже 70% приросту населення очікується в країнах, що розвиваються, тобто там, де ситуація з продовольством найбільш напружена.

        У середині червня 1998 р. у Єрусалимі відбувся IX Міжнародний конгрес з біотехнології рослин. У вступній статті до матеріалів конгресу лауреат Нобелівської премії, родоначальник "зеленої революції" Н. Борлауг розглянув багато аспектів створення продовольчого потенціалу, перш за все селекції рослин. Він зазначив, що поети і художники ідеалізували сільське господарство як гармонію між людською діяльністю та природою, насправді ж це найжорстокіша боротьба між силами, які підтримують біологічне різноманіття і силами людського інтелекту, використовуваними в боротьбі за виробництво їжі і виводять репродукційні системи живих організмів на максимум на шкоду біологічному різноманіттю та пристосування як основам екологічної рівноваги.

        Така боротьба триває вже 10-12 тис. років - з тих пір, як людина почала доместикацію, тобто введення в культуру диких видів рослин і тварин. До теперішнього часу всього близько 40 видів доместикаційних рослин, що забезпечують наш основний білковий та енергетичний баланс, лише вісім видів основних злакових рослин складають 66% продовольчого потенціалу людства. У цілому з багатьох сотень тисяч видів вищих рослин людина використовує сьогодні близько 200 - вельми скромна перемога людини над природою за 12 тис. років. Всупереч І. В. Мічуріну, нам доводиться чекати милостей від природи, і чекати довго, а ціна за них дуже висока як для людини, так і для природи.

        У найбільш розвинених країнах частка продукції рослинного походження становить 70%, тварини - 30%, в країнах, що розвиваються - відповідно - 90 і 10%. У 1994 р. був детально проаналізований продовольчий баланс планети. Всього сьогодні виробляється близько 5 млрд. т різних видів продовольства, з них всіх видів зерна - близько 2 млрд. тонн. Якщо розподілити все вироблене порівну, що дуже далеко від реальності, то за нормами, відповідно до яких у день людині необхідно 2350 калорій, можна забезпечити продовольством близько 6 млрд. чол., тобто дещо більше, ніж нині існуюча людська популяція.

        З урахуванням демографічних прогнозів для забезпечення зростаючої людської популяції ми повинні збільшувати продовольчий потенціал щорічно в середньому на 2%. Виникає питання: за рахунок чого? Резерв орних земель майже вичерпано, межа врожайності по найважливіших культур майже досягнуто в результаті інтенсивної селекції, що проводилася в останні 100 років. За цими двома параметрами залишилися резерви дуже незначні і ні в якій мірі не забезпечать темпи зростання народонаселення. Отже, потрібні нові підходи до вирішення продовольчої проблеми, які можуть з'явитися тільки на основі аналізу досягнень фундаментальної науки. Саме це і здійснюється сьогодні в світі. Тут ми зупинимося тільки на одному з багатьох шляхів виведення технологій виробництва продовольства на новий рівень. Так як в основі будь-якої технології виробництва в рослинництві лежить сорт чи гібрид і від рівня його продуктивності у величезній мірі залежить кінцевий результат, ми і розглянемо можливості створення нових форм рослин. Природно, щоб подвоїти в доступному для огляду майбутньому обсяг виробленого продовольства, необхідно створити принципово нові форми - з реконструйованими геномами і більш продуктивні, якісні і стійкі.

        Роботи з генетичної реконструкції, або генної інженерії, почалися не більше 30 років тому, а перші повідомлення про отримання змінених геноінженерних вищих, чи еукаріотичних, організмів з'явилися всього 15 років тому. Але цьому передувала величезна дослідницька робота. Тільки на рослинах потрібно було відпрацювати методи культивування клітин, тканин і органів, створити нові генетичні конструкції, методи їх перенесення в геном і т.д.. Саме цим і займалася фундаментальна наука, з досягнень якої і народилася генна, хромосомна та клітинна інженерія рослин як істотна частина біотехнології.

        Одним з основних напрямів біотехнології є одержання і багатопрофільне використання трансгенних рослин, тобто форм, що несуть в своєму геномі вбудовані чужі гени, які нормально працюють в новому геномі. У геном рослини вбудовуються гени тварин, людини, бактерій, інших рослин, які напрацьовують нові продукти. Трансгенні рослини і тварини - форми з істотно реконструйованими геномами. У майбутньому цей напрям буде одним з найбільш перспективних у плані значного поліпшення необхідних для селекції ознак [7, с. 36].

        Що зроблено в області трансгенних рослин уже сьогодні? На останньому конгресі з біотехнології, що відбувся в 1998 р., було відзначено, що в даний час трансгенні рослини вже вирощуються на десятках мільйонів гектарів. Тільки в США трансгенна соя займає близько 15% всіх посівних площ, трансгенна кукурудза - близько 10%.

        Поліпшення рослин шляхом трансгенеза йде за наступними напрямками. Найбільш успішно вирішується проблема стійкості до гербіцидів, що важливо для боротьби з бур'янами, що засмічують поля і знижують урожай культивованих рослин. Відомі й клоновані гени, що визначають стійкість до більшості комерційних гербіцидів. Отримано і використовуються гербіцидостійкі сорти бавовнику, кукурудзи, ріпаку, сої, цукрового буряку, пшениці та інших рослин.

        Саме навколо цього напрямку трансгенеза в даний час розгорнулися серйозні дискусії про негативні наслідки перенесення генів гербіцідостійкості в культурні рослини. Обговорюється можливість спонтанного перенесення цих генів у бур'яни, так як між культурними видами та супроводжуючими їх дикими родичами в певних умовах може відбуватися гібридизація, а отже, і перенесення генів.

        Стійкість рослин до комах-шкідників - ще одна проблема, успішно розв'язувана завдяки запровадженню трансгенних рослин. Більша частина робіт з цієї проблеми присвячена білку дельта-ендотоксину, продукується різними штамами бактерії Bacillus turingensis. Цей білок токсичний для багатьох видів комах і безпечний для ссавців, у тому числі для людини. У бактерій виділені гени, які контролюють синтез дельта-ендотоксин, які включені у спеціальні генетичні конструкції і перенесені в геном рослин. У чужому для них геномі гени почали нормально функціонувати і виробляти токсин, який при поїданні рослин комахами призводить до лізису у них клітин кишечника і загибелі.

        Проте дія дельта-ендотоксину суворо специфічна і залежить від зв'язування його з певним рецептором клітини. Тому всі білки дельта-ендотоксину діляться на чотири класи в залежності від специфічності їх дії на комах різних загонів. Саме з цієї причини потрібні 10 років інтенсивної роботи і великі грошові вкладення для одержання трансгенних сортів картоплі, стійких до колорадського жука.

        Природно, що отримання таких рослин вирішує велику економічну проблему. Разом з тим виникають і деякі побоювання при використанні трансгенних рослин, стійких до колорадського жука, інших комах, вірусним, грибковим та бактеріальним інфекціям, про що піде мова нижче. Загальне побоювання у всіх цих випадках полягає в тому, що стійкі трансгенні рослини створюють фон для відбору і більш стійких паразитів та збудників інфекцій, тобто можливість коеволюції. Питання про реальність цього процесу і його тривалості дуже дискусійне, але виключати таку можливість не можна.

          Забезпечення стійкості рослин до вірусних захворювань є також одним з найбільш інтенсивно розробляються напрямків трансгенеза. Вірусні та бактеріальні інфекції різко знижують урожай рослин, тому створення трансгенних сортів, стійких до захворювань, вирішує велику практичну задачу. Підходи до її вирішення різні, але всі вони зводяться до блокування розмноження вірусних частинок в рослинах. Для цього в геном рослинної клітини вводяться гени, що синтезують противірусні агенти, наприклад інтерферон, нуклеази і т.д. Нами отримано трансгенні рослини тютюну та люцерни з геном бета-інтерферону людини.

        Одним з перших комерційних продуктів генетичної інженерії рослин стали знамениті трансгенні томати з практично необмеженим терміном зберігання. Отримано були вони у двох фірмах різними методами. У першому випадку у томати був введений блокатор гена ферменту, що грає головну роль у процесі розкладання плодів томатів. В іншому випадку блокувався ген синтезу етилену - фітогормону, що регулює дозрівання плодів. Плоди в таких трансгенних рослин можуть зберігатися необмежено довго, аж до примусової обробки етиленом, коли потрібно отримати стиглі плоди.

        Природно, що геноінженерні роботи з рослинами ведуться і по багатьох інших напрямках. На наш погляд, дуже перспективними є дослідження, спрямовані на отримання через трансгенні рослини білків, антитіл, вакцин та інших унікальних компонентів тваринного походження для медицини і ветеринарії. У цих випадках в рослинний геном вбудовуються гени людини або тварин, які контролюють синтез необхідних для медицини білкових компонентів. Таким чином, рослина перетворюється на своєрідну фабрику для виробництва необхідних нам продуктів. У цьому ж плані ведуться роботи з перетворення тварин на донорів необхідних медицині та ветеринарії білків, ферментів, гормонів, антитіл, вакцини і т.д.. Однак роботи з трансгенними тваринами пов'язані з великими труднощами в силу специфіки об'єкта і поки менш ефективні, ніж роботи по рослинах.

         Якщо оцінювати останні досягнення біотехнологій в методологічному аспекті, то мова йде, безсумнівно, про серйозне втручання в еволюційно усталені геноми рослин, тварин, та й самої людини. Весь трансгенез, тобто введення чужих генів у геном і їх робота в ньому, - серйозна генетична реконструкція, яка веде до появи нових функцій, нових продуктів геному, які вносять істотний дисбаланс у еволюційно сформовані механізми взаємодії як внутрігеномних, так і зовнішніх систем. Але, як ми вже відзначали, людина змушена шукати нові підходи до створення принципово нових організмів, що відповідають його запитам, так як йому загрожує дефіцит продовольства, оскільки існує загроза його здоров'ю та екологічному благополуччю. Вичерпавши природні ресурси, людина повинна буде приступити до створення штучних біологічних систем, що забезпечують йому необхідні компоненти, але не порушують екологічну рівновагу. Усі суперечки та дискусії лежать саме в цій площині. Поглиблюються вони тим, що ми поки не знаємо наслідків нашого втручання в геном, хоча дослідження в цьому напрямі ведуться інтенсивно [9, С. 112].

        Через відсутність чітких доказів безпеки використання трансгенних рослин і тварин в одних країнах законодавчо дозволено культивувати трансгенні рослини, в інших - поки заборонено їх комерційне використання. На наш погляд, в більшості випадків використання трансгенних рослин і тварин буде безпечним для людини та екосистем, проте посилити дослідження наслідків впровадження таких організмів вкрай важливо.

        Вище ми розглянули тільки один аспект геноінженерних робіт з перенесення окремих генів з геномів одних видів в геноми інших. Проте думка дослідника випереджає реальні події і спрямовується в майбутнє. Якщо можна переносити окремі гени далеких у систематичному відношенні видів і змушувати їх успішно працювати, то чому не можна переносити більші генетичні блоки - частини хромосом або цілі хромосоми. Область цитогенетики, де вирішуються ці проблеми, отримала назву хромосомної інженерії. Методи і підходи хромосомної інженерії вже порівняно давно успішно розробляються на рослинах як найбільш зручному для цих цілей об'єкті. Перенесення з одного геному в іншій хромосом або їх частин є ще більш масштабної реорганізацією геномів. Поки це вдається тільки у рослин, але спроби, і вже успішні, робляться і на тварин. У даному випадку мова йде не про окремі продукти перенесених генів, а про отримання організмів, що поєднують багато ознак різних видів.

        Першу глобальну екологічну кризу людство пережило ще в неоліті. У природі споконвіку мала місце взаємодія багатьох видів, які займали свою екологічну нішу. Коли якийсь вид стає монополістом, він швидко вичерпує ресурси своєї ніші й якщо не знайде нову екологічну нішу, його чекає екологічна криза та деградація. На початку неоліту людство винайшло лук, спис та інші знаряддя вбивства й дуже швидко, можливо, за кілька тисячоліть знищило мамонтів і решту великих тварин (свою основну їжу) майже на всій планеті й стала видом-монополістом. Так настала перша екологічна криза. Але людство в неоліті винайшло землеробство й скотарство і цим створило собі нову екологічну нішу. Відбулася неолітична революція в свідомості й буття людства.

        Кінець XX ст. знаменується розвитком другої глобальної екологічної кризи, коли завдяки зростанню народонаселення та його активній виробничій діяльності в умовах надзвичайно низької екологічної свідомості практично вичерпані природні ресурси біосфери та можливості біосфери самовідновлюватися і самоочищатися.

        Із розвитком цивілізації та науково-технічного прогресу бурхливим зростанням кількості населення не Землі, обсягів виробництва та його відходів проблема стосунків між природою та суспільством дедалі загострюється.

         Безпосередньо в Україні загинули сотні малих річок, деградують Чорне та Азовське моря, спотворений забрудненими водосховищами Дніпро, винищена значна частина Карпат, еродована більш як половина хлібної ниви, задихаються від промислових і автомобільних викидів усі великі міста і обласні центри.

        Але найстрашнішим злом для навколишнього середовища забруднення людської свідомості хибними, злочинними ідеями. Суспільство, яким було притаманне хижацьке ставлення до природи, які пропагували зверхність одних націй, класів чи інших груп людей над іншими, як свідчить історія, неодмінно гинули. Трагізм нашого часу полягає в тому, що нині такі хибні ідеї та пов’язана з ними діяльність тією чи іншою мірою торкається всієї Землі, всієї природи, долі всіх країн і націй. Наше покоління практично в усіх куточках планети безсоромно грабує в коморах природи те, що належить дітям і онукам. Ліквідація глобальної екологічної кризи є на сьогодні найважливішим завдання людства. Для його вирішення перш за все необхідні зміна екологічної стратегії і тактики, всієї економічної моделі, організація всебічної екологічної освіти, виховання екологічної свідомості всього населення Землі.

        Господарська діяльність людини зумовила пошкодження і вичерпування природних ресурсів, що призводять до деформації сформованих протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що може набути характеру незворотних процесів. І навколишнє середовище може стати непридатним для існування.

        В XX ст. навколишнє середовище нашої планети неухильно погіршується внаслідок антропогенного впливу. Люди вже не спроможні адаптуватися до цих швидких і глобальних змін. Крім того, постала проблема демографічного вибуху і обмеженості природних ресурсів та життєвого простору земної кулі.

        В наш час особливо зросло забруднення навколишнього середовища у великих містах, зокрема у великих індустріальних центрах. Відбувається нестримна концентрація людей в містах, з’являються і зростають багатомільйонні міста-мегаполіси, збільшується їх кількість, розміри та проблеми.

        Планета нині страждає від антропогенного тиску, він проявляється через забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів і деградацію екосистем, деградацію ґрунтів, хижацьке винищення лісів.

        До основних антропогенних забруднювачів довкілля, крім шкідливих речовин, що викидається промисловими підприємствами, пестицидів і мінеральних добрив, що застосовуються в сільському господарстві, забруднень усіх видів транспорту, належать також шуми транспортні, виробничі, іонізуюче випромінювання, вібрації, світлові та теплові впливи [14, с.60].

        Вплив радіоактивного випромінювання особливо небезпечний на організм людини. За результатами експериментів на тваринах та вивчення наслідків опромінення людей під час атомних вибухів у Хіросімі та Нагасакі, а пізніше Чорнобилі, було доведено, що гостра біологічна дія реакції проявляється у вигляді променевої хвороби і здатна призвести до смерті, а також до променевої хвороби, до локальних уражень шкіри, кришталика ока, кісткового мозку. Нині захист організму людини та живої складової біосфери від радіоактивного опромінення в зв’язку зі зростаючим радіоактивним забрудненням планети став однією з найактуальніших проблем екологічної науки.

       Важко переоцінити трагічні наслідки Чорнобильської катастрофи, що стала для України, та й не тільки, фатальним фактором, який спричинив загрозу генетичному здоров’ю нації.

         Інтенсивний розвиток електроніки та радіотехніки викликав забруднення природного середовища електромагнітними випромінюваннями. Головними її джерелами є радіо-, телевізійні і радіолокаційні станції, високовольтні лінії електропередач, електротранспорт, комп’ютери. Поблизу кожного обласного центру, багатьох районних центрів, великих міст розташовані телевізійні центри або ретранслятори, радіоцентри, засоби радіозв’язку різного призначення.

        Шкідливий антропогенний вплив, а також розгул стихій, природних та посилених людиною, завдає ґрунтам величезної, інколи непоправної шкоди. Це, насамперед, водна і вітрова ерозія, погіршення ґрунтової структури, механічне руйнування та ущільнення ґрунту, постійне збіднення на гумус і поживні речовини, забруднення ґрунту мінеральними добривами, отрутохімікатами, мастилами та пальним, перезволоження та засоленість земель.

       Останнім часом великої шкоди завдають природним водам кислотні дощі. Чим частіше випадають кислотні дощі і чим більшу концентрацію кислоти вони містять, тим швидше зменшується кількість і видовий склад живих істот, у водоймах гинуть ікринки земноводних, равлики, прісноводні креветки, вимирають бактерії, а отруєні листки і стебла нагромаджуються на дні, зникає планктон з донних залишків починається вилуговування отруйних металів: алюмінію, ртуті, свинцю, кадмію, олова, берилію, нікелю та ін. Внаслідок цього багато риб гине від пошкодження зябер, викликаного отруйною дією алюмінію. Далі розвиваються кислолюбні мохи, гриби, нитчасті водорості, які пригнічують решту рослинності. Гине риба, в першу чергу щука і окунь. Коли ж іще збільшиться концентрація кислоти у воді – риби в озері чи в річці не залишиться. Вимирають жаби, комахи. Вода здається чистою, оскільки в ній відсутні майже всі мікроорганізми. Наявні лише анаеробні бактерії, котрі виділяють вуглекислий газ, метан, сірководень.

        За останні тридцятиріччя стан вод Світового океану значно погіршився. Його поверхня вкрита нафтою, пластиком пакувальним матеріалом, іграшками, пляшками та іншим сміттям, котре багато років не розкладається у воді. Таких твердих відходів нагромадилося вже понад 20 млн. т.

        Промислові викиди в атмосферу порушують основний шар, який немов щит прикриває Землю від сильного ультрафіолетового опромінення. Виявлене різке зменшення шару озону над Антарктидою – своєрідну “озонову дірку”.

        “Озонова дірка” існує не постійно, а близько місяця на рік, переважно в жовтні. Вона розширюється в бік Австралії, Південної Америки і Африки, що викликає тривогу.

        Екологічна криза грізно нависла над усім світом, вона вже “схопила нас за горло”. Спричинений економічними, політичними помилками та серйозними екологічними прорахунками теперішній стан природного середовища світу оцінюється як критичний, коли вже неможливі його самовідновлення і самоочищення: відбувається активна деградація й небезпечне знищення останніх природних ресурсів. Найавторитетніші вчені США, Японії, Росії, України в результаті поглибленого аналізу, ретельних досліджень і моделювання сучасних природних процесів, які розвиваються в біосфері, дійшли висновку, що вже в наступному столітті наша Земля може обернутися на безлюдну пустелю, а ресурсів біосфери вистачить всього на кілька десятиліть [25, с. 97].

       Спеціалісти ООН, учені-екологи відомих міжнародних і національних природоохоронних організацій на підставі наукового аналізу матеріалів про особистості й тенденції демографічного, соціально-економічного розвитку суспільства й наслідків науково-технічної революції, даних про стан і перспективи використання природних ресурсів, а також про стан і динаміку забруднень геосфер і стан біосфери здобули дуже невтішні висновки.

       Погіршення стану більшості екосистем біосфери, істотне зменшення біопродуктивності й біорізноманітності, катастрофічне виснаження ґрунтів і мінеральних ресурсів за небаченої забрудненості поверхні Землі; гідросфери й атмосфери пов’язані з інтенсивним зростанням чисельності населення планети та розвитком науково-технічного прогресу протягом останніх 50 років. Саме необхідність задоволення дедалі більших потреб людського суспільства призвела до гігантського розширення масштабів господарської діяльності, змін у пропорціях світового господарства, у виробничих потужностях, техніці й технологіях, асортименті продукції, виробничому й особистому споживанні. Моделі виробництва й споживання, що склалися в світі, перестали відповідати умовам нормального співіснування людини й природи.

       До розвитку глобальної екологічної й тісно пов’язаної з нею соціально-економічної кризи, які сьогодні загрожують існуванню нашої цивілізації, призвели, образно кажучи, два „вибухи” – демографічний, тобто різке зростання чисельності населення за останнє століття, й промислово-енергетичний, а також причинені ними катастрофічні ресурсопоглинання й продукування відходів. За висновками експертів, некероване зростання населення планети – головна причина розвитку глобальної екологічної кризи, яка спричинила решту криз (виснаження ресурсів, забруднення геосфер, негативні кліматичні зміни тощо).

        Одною з екологічних проблем є зростання кількості міст-гігантів, що стали найбільшими та найнебезпечнішими забруднювачами довкілля й згубниками природи, її „раковими пухлинами”.

      Нерегульований приріст населення, котрий призвів до розширення енерговиробництва, що спричинило такі негативні наслідки, як: активне забруднення природи, випадання кислотних дощів, утворення озонових „дір”, парникового ефекту.

        Вивчення динаміки споживання людством мінеральних ресурсів показало, що десь, через 200-250 років на Землі скінчаться запаси нафти, вугілля, горючих сланців і торфу [9, с. 192].

        В разі збереження сучасних промислових та енергетичних технологій приблизно за цей самий період буде вичерпано до 2/3 запасів кисню в атмосфері планети за одночасного неухильного зниження темпів його відтворення зеленими рослинами (внаслідок деградації біосфери, зменшення площі лісів, біорізноманітності, біомаси і біопродуктивності взагалі).

        Важливою екологічною проблемою є і забруднення атмосфери різними хімічними викидами промислового характеру, а також забруднення водойм. Однією з найгостріших екологічних проблем людства в найближчі десятиліття залишається необхідність демонтажу сотень блоків АЕС, які відпрацювали свій ресурс, транспортування й безпечне поховання твердих і рідких радіоактивних відходів.

        Вчені стверджують, що протягом найближчих 20-30 років через техногенні зміни в навколишньому середовищі світ може втратити більш як 1 млн. видів рослин і тварин. Біологічна різноманітність – це запорука стійкості, витривалості як окремих екосистем. Так і біосфери в цілому. Ось чому зменшення біорізноманітності – це серйозна втрата біосфери, одна з головних екологічних проблем сьогодення.

        Екологічною проблемою є і загибель водних екосистем. Величезна кількість отруйних речовин, що накопичуються навколо міст, промислових центрів, виносяться поверхневими та ґрунтовими водами в річку, а звідти в моря й океани. До них додаються забруднювачі. Що переносяться вітром, нафтопродукти від аварій танкерів та від роботи нафтопромислів.

       Останнім часом багато проблем у людства виникло також у зв’язку з безжалісною експлуатацією земельних угідь. У всьому світі швидкими темпами відбувається деградація й ерозія ґрунтів.

        Величезну тривогу в світі викликає забруднення атмосфери шкідливими газами, що призводить до збільшення площ озонових „дір” та активації розвитку парникового ефекту. Перше явище спричинило зниження захисної дії озонового шару від сонячного ультрафіолетового випромінювання. А парниковий ефект приводить до потепління клімату, танення льодовиків, підвищення рівня Світового океану, навіть деградації екосистем окремих районів суші. Природа потребує розумного, раціонального використання ресурсів. На сьогодні вже в усіх країнах усвідомлена необхідність охорони біосфери в інтересах подальшого існування людства.

2.2 Проблема людини в світі біології й теорії пізнання

        Питання пов'язані з розумінням природи людини, її існування й розвитку, її майбутнього в матеріальному, духовному, моральному аспектах, порушуються сьогодні суспільною практикою, усім розвитком світових подій [1, с. 356]. Відповідь на ці "вічні питання" лежить у сфері філософії, соціальних і гуманітарних наук, де спостерігаються спроби ізольованого, атомарного розгляду людини або в рамках "чистої філософії", або за допомогою абсолютизованих методів біології, генетики, етимології й под., що протиставляються цілісному підходу, який асоціюється з філософським баченням людини, а також з її естетичним збагненням в мистецтві. Незв'язаність цих різних сфер пізнання є сьогодні однією з головних перешкод, що утруднюють дійсно цілісний, системний розгляд проблеми людини. Тим часом, необхідність саме комплексного підходу до проблеми людини та її майбутнього стає в наші дні особливо гострою.

        Дуалізм душі й тіла – одвічна тема філософських трактатів про людину, починаючи із давніх- давен і аж до наших днів. Разом з тим, в історії філософії, проблема людини розчленувалася ще як питання про внутрішні й зовнішні чинники, які визначають суть людини. Кажучи про зовнішні чинники, про середовище, в якому відбувається становлення й розвиток людини, філософи мали на увазі, зрозуміло, не тільки природні, але й соціальні чинники, такі, наприклад, як виховання, проте глибокий аналіз їхніх істотних особливостей розкритий не був.

        Ще в античності ми знаходимо блискучі й геніальні спроби пізнати людину, її суть і разом з цим – усі обмеженості й недоліки методу, про які говорилося вище. Насправді, в античній філософії людина розглядається, з одного боку, як органічна частина природи, космосу, а з іншого – або як істота, що належить до об'єктивного буття вічних ідей (отже, як похідне від них), або як щось самоцінне і першоосновне, "міра всіх речей". Проте, якщо брати ранню грецьку філософію (мілетську й навіть піфагорійську), то тут немає суперечності, а тим більше розриву між природним і людським.

        Принципи пізнання людини, висунуті софістами і Сократом, були використані з протилежних позицій Демокрітом і Платоном. У Демокріта-матеріаліста, атоміста – природа людини детермінується об'єктивними процесами космосу, але й вона є результатом виховання, навчання. Демокріт, по суті, не бачив фундаментальної відмінності між впливом на людину її природи й навчання, вважаючи, що "навчання перебудовує людину, природа ж, перебудовуючись, робить людину, і немає ніякої різниці, чи бути таким, виліпленим від природи, або від часу і від навчання бути перетвореним в такий вигляд"[4, с. 124]. Матеріалістична (натуралістична) концепція людини була розвинена в стародавні часи у філософії Епікура та Лукреція, які затверджували земне, вільне від спіритуалізму бачення людини.

        Дуалізм душі й тіла прагнув подолати в своїх антропологічних переконаннях Арістотель, що з'єднав космологічно натуралістичний і релігійно-етичний підходи. Виступивши з критикою Платонівських "ідей", Арістотель спробував обґрунтувати їхній зв'язок з плотськими речами, що отримало антропологічне втілення в його вченні про єдність "матерії" (тіла людини) і "форми" (його душі). В трактаті "Про душу" він розглядає це питання й доводить, що душа не може існувати без тіла, вона є "перша ентелехія природного тіла, що володіє життям"[3, с.215]. Понад усе душі людини, за Арістотелем, властиве мислення, тому, на відміну від "рослинної й тваринної частин" душі, є ще вищий її елемент – розум, що не є органічною функцією тіла, але що привноситься ззовні й не підлягає руйнуванню разом з тілом; розум – це також і бог, "вища форма", до якої, як до мети, прагне усе суще.

        Дуалізм методів дослідження привів до історичного розриву між філософією й природознавчими науками, створивши традицію чисто філософського розгляду уявлень про людину – філософської антропології. Початок її веде до робіт німецьких філософів Ф.Ніцше і М.Шелера, через яких розвиток йшов далі до антропології отримавши своє найвиразніше втілення в роботах М.Хайдеггера, Ж.П. Сартра, К.Ясперса. Обмеженість екзистенціоналістичного підходу не прояснює проблеми, що нас цікавить. Великий інтерес, з точки зору питання співвідношення соціальних і природно-біологічних чинників в розвитку людини, представляють філософсько-антропологічні погляди Тейяра де Шардена [24, с. 89]. З одного боку, Тейяр біологізує людину, подає цілу програму наукових перетворень, які, на його думку, повинні привести людство в ідеальний стан. Проте, з другого боку, все це розвивається в напрямі, який абсолютизує біологічні чинники розвитку людини, створює такий напрям сучасної думки як соціал-біологізм, універсалізує біологічну природу людини на противагу її соціальній суті. Стверджується, наприклад, що людина природою наділена низкою негативних, обумовлених генетично ознак (агресія, насильство, жорстокість), які є невикорінними. Людство, по суті, обеззброюється в своїй боротьбі проти зла, яке має соціальну, а не біологічну природу. Соціал-біологісти до краю біологізують проблеми, пов'язані з розвитком людини. При цьому з аналізу виключають соціальні чинники, які визначають сутність людини, у тому числі й можливості її фізичного вдосконалення, розвитку культури, а також виробничу діяльність людей як основу прогресу суспільства.

        Одним з основних напрямів соціал-біологізму, що інтенсивно експлуатує дані, які стосуються психофізіологічних чинників життєдіяльності людини, є фрейдизм. З.Фройд виразно ототожнює суть людини з його біологічно обумовленими інстинктами. Соціальні чинники, на його думку, лише пригнічують інстинкти. Фройд привернув увагу вчених до сфери несвідомого, показав його велике значення в житті й культурі. Започаткований З.Фройдом метод психоаналізу має чисельних послідовників, серед яких К.Юнг, К.Хорн, Е.Фромм, Р.Маркузе.

        На ґрунті соціал-біологізму виріс науковий напрям, що надзвичайно гостро обговорюється, названий соціобіологією. Подібно Фройду, соціобіологи підкреслюють природжене в людині, але й допускають вплив середовища. Одним з основоположників цього напряму є Е.Вілсон, який в своїй праці "Соціобіологія" обґрунтовує визначення, підводить теоретичну базу, єдину для всього живого, підкреслює величезне значення ролей в людському суспільстві, можливість генетичної спадковості виконання людиною тої чи іншої ролі. Згодом він відкидає цю концепцію, врахувавши, що спадкове закріплення соціальних статусів у людському суспільстві є маловірогідне й може допускатися лише в певних межах і в певному відношенні.

        Одним із шляхів розвитку наукового дослідження проблеми людини в наші дні, є визначення "стикових, прикордонних точок", в яких перехрещуються соціальні й біологічні методи, що мають на меті подолати дуалізм.

        Наприклад, академік Н.Дубінін [11, с. 303] обґрунтував положення про те, що головне в проблемі людини – це розуміння наявності біологічної спадковості, носієм якої є ДНК, і соціальної спадковості, носієм якої є людський досвід, який передається новим поколінням шляхом виховання.

        Резюмуючи основні принципи вчення про людину можна відзначити перш за все, що воно враховує складні взаємодії соціальних і біологічних чинників і разом з тим встановлює домінант перших. Специфіка людини як соціальної істоти полягає в тому, що вона звільнилася в основному з-під влади еволюційних механізмів і активно, практично змінює природне середовище згідно з власними потребами, затверджує своє фізичне існування для того, щоб задовольнити свої вищі потреби, виражені в її цілях і цінностях.

        В дослідженнях проблеми людини все більше об'єднуються представники різних наук. У ряді цих досліджень важливе значення має аналіз перспектив людини, її майбутнього як соціальної істоти, пов'язаної з процесами, що відбуваються в результаті науково-технічної революції, суб'єктом і об'єктом якої вона стає все в більшій мірі.

        Подальший напрямок досліджень окреслює цілий блок тісно пов'язаних між собою наукових і практичних завдань. Серед них людське суспільство з усіма наслідками його праці, майбутнє соціосфери, її підсистем, але, передовсім, самої людини.

2.3 Філософські проблеми сучасної природничої освіти

       Уже кілька років ми живемо  в XXІ столітті.  Цей поділ на роки досить умовний, як і наше життя. У новому столітті нікуди не зникли кризові явища та різні проблеми по всіх напрямках людської діяльності. Спад економіки, порушення екологічної рівноваги тільки поглибили кризу людського духу й моралі.

         Вирішити будь-які проблеми зможе тільки людина, бо першопричиною їх є сама. Тому все, насамперед, залежить від  внутрішньої сутності людей.

         Сьогодні  освіта має базуватися на гуманістичній ідейності, основах моралі й духовних цінностях. Тому основою практичної педагогічної діяльності повинен стати новий філософський принцип, який можна назвати екологічним гуманізмом або природничим гуманізмом.

         Головним ідейним провідником концепції екологічного гуманізму є педагогічний геній Василя Олександровича Сухомлинського. Будь-яка ідея завжди  виникає своєчасно. Вона запрограмована на перманентний розвиток, відкриту дискусію, об’єктивну критичність та пошуки альтернативи. Ідея екологічного гуманізму ніколи не стане аксіомою, бо людська педагогіка як і саме суспільство перебувають у безперервному розвитку й оновленні [21, c.29].

         Здорові діти – основа існування будь якої нації. Ця аксіома відома кожному, хто причетний до освіти. Але не всі знають, що здоров’я слід аналізувати насамперед як індикатор екологічного благополуччя дитини. Коли йдеться про нашу освіту, то знання часто набуваються ціною власного здоров’я. Справді, у перший клас дитина йде здоровою, а закінчує школу й разом з атестатом одержує медичний діагноз, а то й не один. Психоемоційні навантаження, нові програми, бурхливий ритм життя, екологічна криза по всіх напрямках діяльності суспільства роблять свою справу. І не найкращим чином. Життя, навчання, виховання – це безперервні процеси. Якщо говорити про мислення як основу діяльності, то чому ж логіка цього процесу дискретна? Чи не в цьому більшість наших проблем, помилок, органічних паталогій?

         Для природничої освіти таким алгоритмом  може стати екологічний гуманізм, який у сучасній освіті знаходиться в зародковому стані. Тому проблеми й помилки, що виникають при викладанні дисциплін природничого циклу не є випадковими. Вони невідворотні й стійкі в силу дискретності процесів нашого логічного мислення. Отже, забезпечити гармонію розвитку дитини може лише сучасна, модернізована система природничої освіти з домінуванням у діяльності перманентного логічного мислення.

        Екологічний гуманізм – це усвідомлення людиною цінності власного життя та навколишньої природи шляхом пізнання нею добра, істини, краси, адже наша суть – це духовність, нова форма мислення, яку часто називають екологічним мисленням. Екологічне мислення формується й розвивається на основі екологічної свідомості. Воно матеріалізується через екологічну діяльність індивіда чи групи людей. Такі дії іноді трактують як охорону природи. Але поняття „екологічний гуманізм” має значно ширший зміст.

        У філософському плані – це аксіома: не вбивай, не руйнуй, не зраджуй (як у Біблійних заповідях). У педагогічному розумінні гуманізм екологічний – це гармонійні, різнопланові стосунки в трикутнику  учитель – учень – довкілля.

        Ідеї педагогів-класиків – це лише певна модернізація християнської етики, пристосованої до новітнього часу. Гуманістичні засади об’єднали минуле з сьогоденням і є основою становлення майбутнього покоління.

        Природнича етика пояснює об’єкти живої природи з погляду науковості й одночасно моральності. Моралізація того, що вивчається, є обов’язковою умовою реалізації екологічного гуманізму. Тому подальший розвиток суспільства завжди вимагатиме морально-етичного регулювання. А морально-педагогічні норми слугуватимуть відображенням і формою регулювання протиріч у педагогічних діях. Критерії педагогічної моралі кожний учитель обирає й розвиває сам. Але ігнорування екологічного гуманізму як фундаментальної бази  викладання предметів природничого циклу з особливою педагогічною специфікою не має ніякого сенсу [22,с 38].

         Усі ми є свідками велетенських кроків науки. Успіхи молекулярної біології, генетичної інженерії, всеохоплююча комп’ютеризація змінили свідомість цілого покоління. З іншого боку екологічні проблеми не тільки не зникли, а й наростають. Білі плями в біології залишаються. Доведення досягнень науки до свідомості школяра сьогодні здійснюється багатовекторно. Але все ж  домінуючим фактором науковості завжди буде друкована інформація. Це сучасна науково-популярна література, біологічні, екологічні, медичні рубрики в місцевих, обласних, всеукраїнських газетах, часописах. Ще раз можна наголосити про те, що книга – головне джерело науковості для школяра. Вона навчає дитину мислити творчо, читати між рядків, переносити себе на місце подій, бути віртуальним дослідником прочитаного.                        В Сухомлинський говорив про те, що без книги немає науки й не може бути всебічного розвитку. З іншого боку процес викладання природничих дисциплін має бути максимально наближеним до довкілля.

       У людини існує безліч цінностей у цьому житті. Необхідність спілкування дитини з живою природою, здатність її відчувати себе частинкою довкілля, можливість впливати (у позитивному сенсі) на неї приходить тільки в зрілому віці, тоді, коли людина починає відчувати короткочасність свого перебування на Землі. Але базові основи цих відчуттів, прагнення до творчості закладаються у шкільному віці. Учитель через урок реалізує початок творчості молодої людини, саму можливість її самореалізації [23, с. 43].     

          Становлення людини з екологічним способом мислення – це перший проміжний результат, що забезпечує природнича педагогіка. Це відносно нова, четверта форма логічного способу мислення людини. Вона особливо необхідна сьогодні кожній молодій людині. Бо всі ми зараз живемо в епоху глобальних кризових явищ. Передумовою екологічного способу мислення є екологічна свідомість.

         Екологічна свідомість є особливим, надзвичайно складним станом  маленької частинки ноосфери, якою є людина, й одночасно складовою єдиної суспільної планетарної свідомості. Позитивна свідомість дає здоров’ю конкретній людині та довкіллю. Негативна – викривлює і спотворює простір, приводить до різних конфліктів. Кожне наступне покоління людей плекає в собі свою свідомість на основі діяльності попереднього. Теоретично кожен із нас повинен сканувати простір, перебудовувати інформацію, моделювати нові форми енергії мислення, створювати навколо себе сприятливе середовище, генерувати в собі мир. Адже навколо нас усе змінюється, у тому числі й екологія душі. Екологічна свідомість плавно перетворюється в спосіб мислення, чи можливість мислити екологічно закладено в кожному з нас. Потрібен лише поштовх.

        Охорона природи – практичне спрямування людської екологічної діяльності. Прагнення допомогти їй приходить до кожної дитини через підсвідомість самостійно, у різний час, воно дуже індивідуальне. Це просто спілкування із природою, створення вдома живих куточків, розробка екологічних проектів.

        Сьогодні в площинах дитина – батьки, дитина – природа зв’язки надзвичайно ослаблені. Батьки не можуть забезпечити дітям відповідну екологічну освіту та виховання, а самі діти шукають свою нішу в природі на рівні підсвідомості. Технократизм у розвитку сучасного покоління переважає над духовністю та моральними якостями. Цю проблему може розв’язати екологічний гуманізм через багатовекторність діяльності всіх учасників навчально-виховного процесу.

          Висновки.        Отже, розумність ставлення до природи кваліфікується в межах нового типу наукової і технологічної раціональності. Заслуговує на увагу вітчизняних екологів і філософів екології пропозиція створення в Україні дієвої інтелектуальної організації на зразок Римського клубу [25, с. 95]. Саме цьому сприяє створений центр “Практична філософія”, що намагається об`єднати зусилля вчених, філософів, діячів культури, політиків з метою розробки сучасних програм покращення екологічного стану в Україні.

        Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до біології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку – від глибинного суто філософського обґрунтування до власне наукового - екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьосле погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і довго жити в ньому [28, с. 8 -9]. Таким чином, значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі.

        Сьогоденна ситуація загрожує розв`язатися через ряд цивілізаційних перетворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХI ст. людство має визначитися остаточно…

        На підсумок треба зауважити, що філософія біології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення. Сучасна інтеграція України в систему європейських держав потребує не лише економічної стабільності, а й гарантування екологічної безпеки, питання якої складають важливий пласт філософії екології. За межами обговореного залишаються такі важливі для існування природи і людини питання, як можливість еволюції штучного біологічного світу, як необхідність нового осмислення розвитку генної інженерії, зокрема – генної терапії і дуже багато інших. Їх дослідження прояснить ставлення сучасної людини до свого майбутнього – як до реальності чи як до утопії.

 

 

                              

 

 

 

                                 Список використаної літератури

      1. Алексеев В.П. Становление человека. – М.: Политиздат, 1984. – 462с.

      2. Антология мировой философии. – М.: 1969. – т.1.ч.2. С.581-605.

      3. Аристотель. Сочинения в четырех томах. – М. 1975. – т.1. С.395.

      4. Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: Наука, 1976. – С.171.

       5. Булатов М., Малєєв К., Загороднюк В., Солонько Л. Філософія ноосфери. К..1995, с.87.

      6. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – Санкт–Петербург: Наука, 1993.

      7. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990, с.35-36.

      8. Гоббс Т. Человеческая природа. Избранные произведения.В 2 т. – М. 1964. – С. 22, с. 422 -441.

      9. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Політ., 1997. – 256с.

     10.Гречко П.К. К вопросу о предмете социальной философии // Вестн. Моск. гос. ун. им. М. В. Ломоносова, Серия. Философия, 1995, №1.

     11. Дубинин Н.П. Что такое человек. – М.: Мысль, 1983. – 334с.

      12. Зинченко В. П. Наука – неотъемлемая часть культуры? – Круглый стол “Вопросов философии” // Вопр. филос.,1990, №1,с.35.

     13. Карпинская Р.С.,Никольский С.А. Социобиология: Крит.анализ, М., 1988.

     14. Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки// Філос.думка, 1998, №3,с.60.

     15. Кремянский В.И. Структурные уровни живой материи: теоретические и методологические проблемы, М., 1973.

     16. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. М., 1999, с.22.

     17. Моисеев Н.Н. Экология глазами математика.М.,1988.

     18. Огурцов А.П. Философия природы: коэволюционная стратегия, М., 1995.

     19. Перова О.Є. Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки.//Вісник. Філософія. Політологія. - К., 2002. №38-41. - С.192-198.

     20. Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1980. – 302с.

     21. Сухомлинский В. О воспитании. – М., 1973.

     22.  Сухомлинский В. Сердце отдаю детям. Рождение гражданина. – Кишинев, 1979.

     23.  Сухомлинський В. Сто порад учителеві. – К.: Радянська школа, 1988.

     24. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240с.

      25. Толстоухов А. Засади концептуальних підходів до осмислення сучасної екологічної ситуації //Вісник ДДУ. Історія і філософія науки і техніки. 1998, вип., с.95.

     26. ФолмерГ. Мезокосмос и объективное познание(о проблемах, которые решены эволюционной  теорией познания)  // Вестн. МГУ. Серія 7, Философия, 1994, №6, С.40.

     27. ШульгаЭ.Н. Генезис идеи коэволюции.// ’’Биофилософия’’, М.,1997,С.68.                   

     28.  Хьосле В. Философия и экология. М.,1994.