Теоретичний матеріаи з теми "ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. ОСВІТА. КУЛЬТУРА (середина 50-х — середина 60-х рр.)"

ТЕМА. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. ОСВІТА. КУЛЬТУРА (середина  50-х — середина 60-х рр.)

ПЛАН

1. Зародження дисидентського руху  в Україні ( пер. пол.1960-х рр. ХХ ст.)
2. «Шістдесятництво»
3. Здобутки й особливості розвитку культури
4. Держава і церква. Антицерковна кампанія

Основні поняття: дисидентський рух, шістдесятництво, самвидав, репресії, русифікація, ідеологізація, шістдесятники, антицерковна кампанія, НТР.

Основні дати: 1958-1961 рр. - Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); 1959- 1964 рр. - Клуб творчої молоді в Києві; 1964-1967 рр. - Український національний фронт; вересень-грудень 1965 р. - праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», 1955 р. - стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність»; 1956 р. - створення Міністерства культури УРСР; 1958 р. - запровадження обов'язкового восьмирічного навчання; квітень 1959 р. - Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР», за яким вивчення української мови дітьми здійснювалося за бажанням батьків; 8 березня 1963 р.- зустріч М. Хрущова з творчою інтелігенцією; 1963 р. - республіканська конференція з питань культури української мови.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.                 Гісем О.В. Історія України (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. – Х.: Ранок, 2019. – С. 65-82 (§9,10).

Режим доступу: https://history.vn.ua/pidruchniki/gisem-ukraine-history-11-class-2019-standard-level/9.php

Пометун О.І. Історія України: підруч. для 11 кл. – К.: Освіта, 2012. – С. 133-146 (§16-18).

Режим доступу: https://pidruchnyk.com.ua/440-storya-ukrayini-pometun-gupan-11-klas.html

2.       КОРИСНІ САЙТИ:

•           https://znohistory.ed-era.com/m6/l28
•           https://history.vn.ua/zno/ukraine-history-zno-2020-panchyk-comprehensive-edition/29.php

ВІДЕО-УРОКИ ТА ЦІКАВЕ ВІДЕО З ТЕМИ:

• https://www.youtube.com/watch?v=h6qPUfEpANc
• https://www.youtube.com/watch?v=k8FogLbt-dg
• https://www.youtube.com/watch?v=qdsN6NtbcGY
• https://www.youtube.com/watch?v=vmC_OKrxOSI  (про В.Стуса)
• https://www.youtube.com/watch?v=J1uMSmz3dLw  (про Л.Лук’яненка)
• https://www.youtube.com/watch?v=dH4RHGcI9fM  (про В.Симоненка)

 

ДИДАКТИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ЗАНЯТТЯ

 

         1. ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ  В УКРАЇНІ ( пер. пол.1960-х рр. ХХ ст.)

Дисидентство — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці.

Дисидентами називали тих, які відверто заперечували офіційні доктрини в тих або інших сферах суспільного життя СРСР.

Дисидентський  рух ще називають опозиційний.

Хрущовська «відлига», лібералізація суспільно-політичного життя породили надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося, — усе це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету. Наслідком цього стала поява наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. руху українських інакодумців — дисидентства (незгодних). Вони підхопили естафету боротьби вояків УПА та підпільників ОУН:

• припинення збройної боротьби ОУН і УПА перевело український рух до нових форм боротьби;
• помітний вплив на формування дисидентів справляли зовнішні фактори, зокрема виступи в країнах так званого соціалістичного табору, особливо в Угорщині;
• лібералізація режиму, що привела до активізації національно-визвольного руху;
• дальші утиски й обмеження національного життя українців, монополія партії на владу.

      Як форма нац.-визв. руху, український рух інакодумців вирізнявся певними рисами:

• мирна, ненасильницька форма боротьби;

• рух мав чітко виражені організаційні форми (гуртки ,союзи, об’єднання, комітети);

• дисидентський рух був загальноукраїнським явищем (проявл. в усіх регіонах України);

• у ньому брали участь різні соціальні верстви: студентство, робітництво, а найбільше — інтелігенція.

Течії дисидентського руху:

• український національно-визвольний (за незалежність України);

• рухи нацменшин (кримськотатарський, єврейський за повернення на історичну батьківщину);

• за права людини (правова течія);

• за свободу совісти (релігійне дисидентство);

• за соціально-економічні права (робітничий рух)

Український національно-визвольний рух. З поразкою збройної боротьби ОУН—УПА укр.. нац.-визв. рух не припинився, він лише набув нових форм. У др.. пол..1950-х рр. в Україні в різних містах починають спонтанно виникати підпільні групи та організації, які намагаються набути струнких організаційних форм і розгорнути пропагандистську діяльність з метою залучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу. Однією з найпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення і поширення листівок із закликами, які передавались з рук в руки.

Такою була д-ть групи «Об’єднання» (1956-1959 рр). Вона налічувала 15 активних учасників (В. Леонюк, Я. Гасюк, Б. Христинич та інші), складалася переважно з колишніх політв’язнів, ідейно була близька до ОУН. Девізом діяльності групи можна взяти рядки з вірша одного з її учасників: «Смертні ми люди — справа безсмертна, Віримо в святість її!». Після викриття і судового процесу учасники були ув’язнені й реабілітовані тільки в 1992 р.

Інша організація, що діяла у Львові, — Український національний комітет (1958-61 рр), налічувала 20 активних учасників. Керівниками і організаторами групи були Б. Грицин та І. Коваль. Вона намагалася створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді й організації легальних форм боротьби. У програмі групи проголошувалися такі цілі: повна національна незалежність; український уряд, вибраний народом; українські суверенні кордони тощо.

 

Перша дисидентська організація в Україні - Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що була утворена в 1958 р. у Львові на чолі з юристом Л. Лук’яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР (адже вихід був гарантований Конституцією!), утворивши незалежну демократичну державу. Спілка мала політичну програму й об’єднувала майже 30 осіб. Л. Лук’яненко разом із С. Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за незалежність України. У документі піддавалась критиці соціально-економічна й національна політика КПРС. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати в політичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право (ст. 14 Конституції УРСР, ст. 17 Конституції СРСР) і вийти зі складу СРСР.

Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували праці К. Маркса, В. Леніна.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («Справа юристів») над членами УРСС. Піс ля арешту чекісти інкримінували

членам УРСР не статтю 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а статтю 56 («зрада Батьківщини»).  Л. Лук’яненка засудили до розстрілу, згодом смертну кару було замінено 15 роками ув’язнення. Інших членів спілки було засуджено на різні терміни ув’язнення (від 10 до 15 років).

ЦІКАВІ ФАКТИ

Л. Лук'яненко зазначав, як він нагадав слідчому, що мета діяльності УРСС відповідає конституційним нормам. Останній відповів на це: «Конституція існує для закордону!»

Найбільшою й найкраще теоретично й практично підготовленою підпільною організацією був Український національний фронт (УНФ). Він об’єднував майже 150 осіб. Створення УНФ пов’язане з іменем Д. Квацка. Організація уявлялась як широкий загальнонаціональний і антиколоніальний рух. Діяльність організації розпочалася з випуску самвидавом журналу «Воля і Батьківщина». Протягом 1964—1966 рр. було видано 16 номерів журналу, 96 примірників. Напередодні XXIII з’їзду КПРС члени УНФ звернулися до його учасників із меморандумом. Проте цей факт було приховано від учасників з’їзду. Головною метою своєї діяльності УНФ проголошувала здобуття незалежності України. Було створено програму і статут організації. Діяльність УНФ збагатила український рух новими ідеями і сприяла розвитку суспільно-політичної думки. Так, діячі УНФ вважали за необхідне об’єднання всіх національних рухів країн Східної Європи в боротьбі проти московського поневолення. Новацією було те, що у своїй боротьбі український рух повинен апелювати до світової громадськості. У боротьбі за незалежність потрібно об’єднати всі сили, що мають спільну мету, незалежно від ідеологічних розбіжностей. Боротьбу повинен очолити всеукраїнський рух. Згодом ці ідеї були реалізовані в діяльності Української Гельсінської групи, Народного руху України.

За звітами КДБ, у др.. пол.. 1950-х рр. в Україні було викрито близько 50 антирадянських груп у різних регіонах України (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та інші області). Усі ці групи та організації започаткували новий етап нац.-визвольної боротьби, який взяв за основу ненасильницькі методи.

САМВИДАВ — непідконтрольний державі засіб поширення «недозволеної» літератури: заборонених худож., філос., суспільно-політ. творів вітчизн. та зарубіжних авторів; заяв, петицій, клопотань, листів учасників національно-визвол. руху в Україні в 1960—80-ті рр. Створення: переписування під копірку, фотокопіювання, розмноження на друкарських машинках тощо; розповсюдження: передавання з рук до рук через знайомих, однодумців, поштою, шляхом підкидування.

Певним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця київського літературного критика І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована у 1965 р. П.Шелесту (очолював у той час КПУ). В ній автор сміливо засуджував політику ігнорування прав українського народу, гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології  (використовуючи цитати Леніна і Маркса), намагаючись цим показати розбіжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.

         2. «ШІСТДЕСЯТНИЦТВО»

«Шістдесятники» — опозиційний владі рух творчої молоді, що сповідувала нові, відмінні від офіційної комуніст.ідеології думки й прагнула оновлення радянського режиму шляхом реформ

Критичне ставлення до дійсності, притаманне «шістдесятникам», формувалося під впливом гуманістичних цінностей західної культури, які в умовах лібералізації радянського режиму проникали в Україну. Із 1958 р. в республіці було відновлено видання журналу «Всесвіт», де українською мовою друкували найкращі зразки тогочасної західної літератури. З’явилися раніше недоступні твори А. Камю, А. де Сент-Екзюпері, Ф. Кафки, Е. Хемінгуея, Е.-М. Ремарка та інших зарубіжних письменників. Це мало значний вплив на світогляд молоді, сприяло утвердженню розуміння змісту загальнолюдських цінностей.

«Шістдесятники» не боролися з існуючим ладом, а виступали за його оновлення шляхом реформ. Серед них була поширена теза про «соціалізм із людським обличчям». Так, вони виступали за визнання пріоритету прав людини, рівність усіх, у тому числі вищих посадовців, перед законом, верховенство суспільства над державою, подолання відірваності від західної культури, невтручання партійних ідеологів у творчий процес. Крім цього, для українських «шістдесятників» надзвичайно важливими були проблеми, пов’язані зі станом національної культури. Вони виступали на захист рідної мови та вітчизняної історії, намагалися сприяти популяризації в народі здобутків української літератури й мистецтва, виступали проти обмежень, що накладав на творчість соціалістичний реалізм.

У Києві шістдесятники об’єдналися в Клуб творчої молоді «Сучасник» (1959 (за деякими даними поч..1960) -  1964), який очолював Лесь Танюк. Тут завжди мали популярність лекції І. Світличного, І. Дзюби, Є. Сверстюка, присвячені проблемам розвитку української літератури. З історії та мистецтвознавства України читали лекції О. Апанович, М. Брайчевський та М. Логвин. Чимало прихильників поезії збирали вечори Ліни Костенко, В. Симоненка та І. Драча. До членів клубу належали А. Горська та В. Чорновіл. Представники влади звинувачували членів клубу в організації «націоналістичних зібрань». Поступово діяльність клубу здобувала визнання, і він перетворювався на відому громадську організацію. А. Горська, Лесь Танюк і В. Симоненко вивчали матеріали про поховання жертв сталінських репресій 1937—1938 рр. у Биківні. Підсумком їхньої роботи став меморандум до міської ради з вимогою встановлення пам’ятника жертвам репресій.

У 1962 р. подібний клуб «Пролісок» виник у Львові під керівництвом М. Косова. Його учасниками були брати М. і Б. Горині, І. Гель, М. Осадчий, І. Стасів, І. Калинець, Г. Чубай, С. Шабатура, М. Зваричев.

Поїздки з творчими вечорами, виставами членів цих клубів сколихнули громадськість. Творча молодь починає згуртовуватися в Харкові, Черкасах, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

Виявом творчої віддачі шістдесятництва і матеріально, і духовно став самвидав.

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші В. Симоненка «Україно! Ти для мене диво!». Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чорні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юристів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» тощо.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світличний. Він поставив собі за мету створити українську літературу альтернативну офіційній.

Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернення до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистостях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького в політичне русло.

У грудні 1962 і березні 1963 р. відбулися зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією країни, на яких він різко звинуватив її у формалізмі, авангардизмі та безідейності. Ці роки вважають завершенням «відлиги» в інтелектуальному житті. В Україні після цього партійна преса розпочала кампанію цькування «шістдесятників». Їх звільняли з роботи, забороняли друкувати твори тощо. Найбільше зазнали переслідувань за «формалістичні викрутаси» І. Дзюба, І. Драч, Ліна Костенко, І. Світличний та Є. Сверстюк. Після цього київський клуб творчої молоді «Сучасник», а незабаром аналогічні осередки «шістдесятників» в інших містах було закрито.

ВИСНОВКИ. Шістдесятництво:

• плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи;

• в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії;

• мріяли про оновлення радянського суспільства, відродження української мови.

У межах вивчення даної теми слід чітко розмежовувати поняття «дисидентський рух», «шістдесятництво» і «національно-визвольний рух».

Більш широке із цих понять — національно-визвольний рух. Дисидентський рух був лише однією зі складових національно-визвольного руху, оскільки торкався проблем національних.

Шістдесятництво — це широкий мистецько-громадський рух української інтелігенції. За даних історичних обставин шістдесятництво і дисидентство дещо тотожні, але належність до шістдесятників не дає підстав називати даного діяча дисидентом. До дисидентів слід зараховувати тих, хто висловлює політичне невдоволення шляхом поведінкових акцій, що підпадають під каральні акції влади, включаючи арешт і ув’язнення.

 

ІСТОРИЧНІ ПЕРСОНАЛІЇ

(для візуального запам’ятовування за програмою ЗНО)

Левко Лук’яненко народився у 1928 р. в багатодітній селянській родині на Чернігівщині. У 1944 р. був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. Під впливом ще свіжої пам’яті про збройну боротьбу ОУН—УПА, спілкуючись з місцевим населенням, Л. Лук’яненко вирішив присвятити себе боротьбі за незалежність України. У 1958 р. він разом з І. Кандибою (теж юрист) заснували осередок Української робітничо-селянської спілки (УРСС).

У 1961 р. за доносом діяльність УРСС було викрито. Л. Лук’яненка було засуджено до страти. Після 73-денного очікування виконання вироку в камері смертників страту було замінено на п’ятнадцятирічне ув’язнення. Після повернення з ув’язнення він продовжив боротьбу за незалежність України, став одним із засновників Української Гельсінської групи. У 1978 р. був знову заарештований і засуджений до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання. У січні 1989 р. повернувся в Україну, очолив Українську Гельсінську спілку. У 1990 р. був обраний народним депутатом. У цьому ж році очолив Українську республіканську партію. У 1992—1993 рр. — надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Із 1994 р. — знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні.

Симоненко Василь (8.01.1935, Полтавщиина - 14.12.1963, Черкаси) — визначний поет, прозаїк, журналіст. 1957 закінчив ф-т журналістики Київського університету. З 1957 працював у газетах «Молодь Черкащини», «Черкаська правда». 1963 С. жорстоко побили на вокзалі у Черкасах після чого він невдовзі помер. Автор зб. поезій «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985). Найгостріші вірші поета були спотворені рад. цензурою, більшість надруковано посмертно. Поезія Симоненка — гостропроблемна, сповнена філос. осмислення буття, антитоталітарного і нац.-визв. спрямування. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у л-рі, «лицар укр. відродження». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за зб. поезій і прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

Стус Василь (6.01.1938, Вінничина - 4.09.1985, Пермська обл., РФ, похований у с. Борисово, перепохований у листопаді 1989 в Києві) — видатний поет, правозахисник. Навчався на іст.-філол. факультеті пед. ін-ту в Сталіно (тепер Донецьк, до 1958), в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальносте «Теорія літератури» (1963-1965, відрахований за участь в акції протесту проти арештів 4.09.1965 під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків»). 1970 у Брюсселі виходить зб. поезій «Веселий цвинтар».

             3. ЗДОБУТКИ Й ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ.

Освіта. Намагаючись наздогнати країни Заходу в галузі науково-технічного прогресу, радянські лідери з середини 50-х років звернули пильну увагу на потреби науки і тісно пов’язану з нею сферу освіти. Найбільш високий відсоток бюджетного фінансування загальноосвітньої школи за всі радянські часи припав якраз на період «відлиги».

Під керівництвом М. Хрущова були розроблені і в листопаді 1958 р. опубліковані тези ЦК КПРС про реформу народної освіти.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий шкільний закон. У ньому містилася «демократична» норма про те, що батьки самі можуть обирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. На стадії обговорення тез ця норма викликала обурення в багатьох союзних республіках як така, що підривала в народній освіті конституційний статус «титульної» нації. Привілейоване становище російської мови в національних республіках ні для кого не було секретом. Навпаки, соціальний статус української мови в містах південних і східних областей республіки був принижений. Всі розуміли, що немало батьків з метою полегшити своїм дітям майбутнє життя обиратимуть російську мову навчання (навчатися далі, будувати кар’єру з російською мовою… в умовах радянською держави було набагато простіше; російська мова «відкривала всі двері»). Русифікація народної освіти, яка йшла знизу, від батьків, була особливо загрозливою.

Протест проти цієї норми закону не побоялися висловити навіть деякі високопоставлені чиновники. Зокрема секретар ЦК Компартії України з питань культури та освіти С. Червоненко і заступник голови Ради міністрів УРСР С. Гречуха твердили, що українська мова має залишатися обов’язковою для вивчення в російськомовних школах, що республіка повинна мати більше прав у сфері освіти. У листі М. Бажана і М. Рильського, який опублікувала 22 грудня газета «Правда», така «демократичність» шкільного закону розцінювалася як знаряддя національного нівелювання, приниження.

М. Хрущов, однак, наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, який було прийнято у 1959 р., залишився пункт про факультативність (необов’язковість) вивчення української мови. В результаті за 1959—1966 рр. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася майже на 500, а кількість українських шкіл скоротилася більш як на 2 тис. У Одесі, Донецьку, Харкові та інших великих містах Сходу й Півдня лишилося по кілька невеликих за чисельністю українських шкіл.

У 50-х роках обов’язковою була семирічна освіта. Новий закон про народну освіту передбачав запровадження з 1960/61 навчального року в місті й на селі обов’язкової восьмирічної освіти.

Русифікація  — сукупність дій та заходів радянського уряду в національних регіонах і неросійських республіках СРСР, спрямована на звуження сфери використання й витіснення національних мов, культури, історії з одночасним висуванням на провідні позиції російської мови, культури та історії.

Наука. У розвиткові науки надзвичайно стимулюючу роль відіграв липневий (1955) пленум ЦК КПРС - єдиний пленум в історії державної партії, який був присвячений проблемам науково-технічного прогресу. Змагання з Заходом потребувало значних коштів для прискореного розвитку перспективних наукових напрямків.

Змінилося ставлення влади до керівництва науковою сферою. Учені дістали можливість виїжджати за кордон, щоб знайомитися із здобутками світової науки.

Головними центрами наукових досліджень у республіці залишалися інститути Академії наук УРСР, президентом якої до 1962 р. залишався біохімік О. Палладін. У 1962 р. її очолив Борис Патон.

Доба хрущовської «відлиги» вважається найбільш динамічним періодом в історії української науки. У цей час у республіці виникло чимало нових наукових центрів. Так, у 1956 р. були створені Українська сільськогосподарська академія та Академія будівництва й архітектури. З’явилося чимало нових установ, що мали розвивати пріоритетні для потреб військово-промислового комплексу напрями. У 1957 р. у складі Академії наук УРСР розпочав роботу Обчислювальний центр, який очолив молодий математик В.Глушков. Українські інженери та вчені створили цифрову машину «Київ» (1960 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.) тощо. У 1962 р. Обчислювальний центр було перейменовано на Інститут кібернетики Академії наук УРСР. Його керівник - академік В. Глушков. В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атомної енергетики, якою керував І. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона з 1953 р. очолював його син Б. Патон. Розроблені вченими Інституту технології електрошлакового зварювання та зварювання під флюсом дозволили СРСР вийти на перше місце у світі за цією технологією.

Було багато зроблено для розвитку ракетної техніки та космонавтики. У 1956 р. уродженець Житомира Сергій Корольов став генеральним конструктором, а через два роки очолив ракетну програму. Під його керівництвом запустили першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, здійснили перший політ та вихід людини в космос. За висловом сучасника, С. Корольов першим у світі заклав основи для практичної космонавтики.

Успішно розвивалася укр.. медицина. У середині 1950-х рр. під керівництвом кардіохірурга М. Амосова було розпочато розробку і впровадження нових методів лікування хвороб серця.

Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні після XX з’їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія».

Проте за академічними установами ретельно стежили працівники центрального партійного апарату.

Раптом виявилося, що небезпечною для партапарату може стати така невинна тема, як культура української мови. В лютому 1963 р. Інститут мовознавства АН УРСР і Київський університет ім. Т. Шевченка зібрали на наукову конференцію близько 800 учителів, письменників і науковців, які обговорили цю тему. Деякі з виступаючих відверто засуджували теорію двомовності націй. Лунали пропозиції про запровадження української мови в усіх установах, забезпечення її вживання у видавничій справі і в кіновиробництві. Конференція перетворилася на прилюдний осуд мовної політики партії.

Література. Поштовхом до пожвавлення літературного життя стала поява в червні 1955 р. в «Літературній газеті» статті «Мистецтво живопису і сучасність» О. Довженка, який першим закликав митців «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». У 1959 р. О. Довженко отримав Ленінську премію в галузі літератури за далекий від соціалістичного реалізму кіносценарій «Поема про море».

Заклик О. Довженка знайшов чимало прихильників серед українських письменників. Саме в цей період В. Сосюра написав автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Проте видати їх він не зміг. Плідно працював М. Стельмах. Вийшли друком його романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Назавжди вписав своє ім’я в українську літературу Г. Тютюнник, створивши роман «Вир». Загального визнання здобув роман Олеся Гончара «Тронка», за який автору було присуджено Ленінську премію. У цей період Л. Первомайський створив роман «Дикий мед» і збірку новел «Материн солодкий хліб».

Період «відлиги» став часом, коли до української літератури прийшла талановита молодь — Р. Іваничук, Є. Гуцало, М. Вінграновський, Д. Павличко, В. Шевчук, І. Драч, В. Коротич, М. Руденко, Б. Олійник, І. Чендей, В. Симоненко, Ліна Костенко, Р. Лубківський та інші. Усі вони були «шістдесятниками», що намагалися пробудити народ, відкриваючи красу і чарівність українського літературного слова.

У цей час розпочалася творчість української поетеси Ліни Костенко. Три її перші збірки поезій «Проміння землі», «Вітрила» та «Мандрівки серця» продемонстрували здатність авторки поєднувати в поетичних рядках філософські роздуми, оригінальні думки й художнє слово. Проте після завершення «відлиги» твори Ліни Костенко тривалий час не видавалися, хоча вона продовжувала плідно працювати.

У період «відлиги» до літературного життя України повернулися 25 письменників, які змогли вижити в ГУТАБу: Б. Антоненко-Давидович, І. Багмут, М. Гаско, Н. Забіла, О. Ковінька, З. Тулуб, Г. Хоткевич та інші. Їхні твори, як і тих, хто загинув у ГУТАБу, було перевидано.

Знаковою подією в культурному житті республіки було запровадження з 1962 р. щорічної Шевченківської премії, яка присуджувалася за визначні досягнення в літературі, журналістиці, мистецтві та архітектурі.

Розвиток мистецтва. Нові керівники КПРС змушені були визнати несправедливими безглузді звинувачення деяких представників мистецтва у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» А. Жданова. 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачення, адресовані опері В. Мураделі «Велика дружба» та операм українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький», і Г. Жуковського «Від щирого серця». Водночас у цій постанові вказувалося на необхідність і надалі «боротися проти удаваного «новаторства», зараженого впливом реакційного буржуазного мистецтва».

В умовах «відлиги» з особливим натхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь - К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. В жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр. В народі користувалася визнанням творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Визначні представники театрального мистецтва: А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво: твори М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Здобули широке визнання яскраві майстрині декоративно-прикладного мистецтва Катерина Білокур і М. Примаченко.

Аудиторія кіноглядачів на переломі 50-х і 60-х років перевалила за 700 млн на рік, тобто була у 50 разів більша, ніж театральна. Півтора два десятки нових фільмів кожного року такою була сумарна продукція трьох кіностудій в Одесі, Києві і Ялті. З повним навантаженням працювали Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

Попри суворий контроль комітетів КПРС, в усіх формах мистецтва з’являлися новаторські твори, які відбивали складний процес духовного відродження нації. Лібералізація суспільно-політичного життя була могутнім чинником розкріпачення творчої думки.

             4.   ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА. АНТИЦЕРКОВНА КАМПАНІЯ.

Упродовж 1950—1960-х рр. політика влади щодо релігії та церкви зазнала певної еволюції.

• Лібералізація, послаблення тиску на церкву — 1954—1958 рр.

• Масштабна кампанія наступу на церкву — 1958—1962 рр.

Процес десталінізації радянського суспільства зумовив деякі послаблення тиску на релігійні організації. Початок цьому поклала постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». У постанові зазначалося: «...нерозумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». Наголошувалося на недопустимість «будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви».

Нові акценти в політиці дали практичні наслідки: за 1955— 1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень, у 1955—1957 рр. відчутно зросла кількість православного духовенства. Збільшився набір до релігійних навчальних закладів. Зросли пожертви громадян на храми. Посилено проводилися ремонтні роботи, зросла кількість обслуги храмів.

Із 1955 р. почалося повернення із заслання священиків греко-католицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також був звільнений митрополит Й. Сліпий.

Процес повернення призвів до активізації віруючих, які сподівалися на відновлення УГКЦ. У деяких закритих греко-католицьких храмах самовільно розпочалися богослужіння. Проте сподіванням на відновлення УГКЦ не збулися. РПЦ і партійно-державне керівництво вжили необхідних заходів, аби унеможливити відновлення УГКЦ. У 1957 р. відбулись повторні арешти декількох єпископів, посилилися адміністративні пере слідування Й. Сліпого. На кінець 1957 р. будь-які спроби відродити УГКЦ були придушені.

Боротьба проти відновлення УГКЦ стала початком нового наступу на церкву. Місцевим органам влади було дано розпорядження про встановлення жорсткого контролю за священиками, фінансовою і господарською діяльністю церков. Рада в справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР фактично контролювала всі найважливіші питання церковного життя і навіть кадрові. Наприкінці 1950-х рр. було ухвалено низку актів, які зменшили можливість відкриття храмів, проте істотно полегшили їх закриття. Вирішення цього питання було передано до компетенції облвиконкомів. Із 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков і монастирів. Протягом чотирьох років було закрито понад 3 тис. церков і молитовень, у той час як на 1958 р. в УРСР їх налічувалося 8537.

Крім того, під адміністративним тиском в Україні припинили існування майже всі монастирі. Спочатку в них конфіскували землі, потім збільшили податки, заборонили ставати монахами особам до 30 років тощо.

Початок 1960-х рр. відзначався посиленим переслідування протестантських церков і сект: християн-баптистів, адвентистів, єговистів, п’ятидесятників та інших. Над представниками цих церков відбулась ціла низка судових процесів, під час яких допускалися численні порушення, до підсудних застосовувалися максимальні міри покарань, хоча в більшості випадків звинувачення були надуманими.

Таким чином, після короткого періоду лібералізації церковного життя відбувся черговий погром церков.