Теоретичний матеріал з теми:"Народна етимологія"

Народна етимологія

Етимологія ( з грецької „етимон” – „істина”) – це наука, що вивчає первісне значення слова. Тобто її завданням є дослідити походження та значення слів. Досить часто перед науковцями стоять питання щодо достовірності  тлумачення назв: зникають народи, які давали назви річкам, озерам, поселенням тощо; змінюються до невпізнання і самі назви під впливом різних мов, до яких вони потрапляють; зникають предмети, за якими давалися назви поселення. Такі назви мовчать, зберігаючи свої таємниці. Тоді на зміну науці етимології приходить так звана народна етимологія. Вона грунтується на інтуїтивному зіставленні сучасних географічних назв з імовірними відповідниками. Народна етимологія намагається пояснити незнайоме слово через схожі слова: до сучасної назви добираються близькі за звучанням попередники ( Межиріч – „ межи річок ”). На жаль, досить часто вони не мають нічого спільного з реальністю. Прагнення розгадати таємниці географічних назв призводить до появи великої кількості варіантів тлумачень. Тому вибрати правильний, спираючись лише на інтуіцію, майже неможливо. Наприклад: „ С. Варварівка названо за іменем поміщиці, якій була наділена ця земля. Оскільки вона не довго правила, з часом, взагалі забулося про її існування, а назву села почали асоціювати з набігами варварів. ”

Колись давно територію Павлоградського району називали Присамар׳ям – від назви річки Самари, на берегах якої селилися наші предки. Понад лівим берегом тягнеться Самарський ліс – дуби, сосни дикі яблуні і груші, терен і калина. Тому багато топонімів цієї місцевості пов׳язують саме з назвами дерев ( с. Соснівка, с. В׳язівок,   с. Вербки тощо). Легендарною славою овіяні річка Самара і Самарський ліс. На цій території Запорізьке військо розбило свій табір.  Мабуть, тому і назвали велике урочище Самарського лісу Козачим Гаєм. Існує легенда, що кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко зробив тут засаду, і коли татари висаджувалися на південний берег, раптово напав на непрошених гостей і розгромив їх. Битва проходила в піщаних горбах гирла Самари, де, по легенді, було „ черепа видимо-невидимо, а кров запеклася на четверть аршина ”.

 Можливо, що саме у Козачім Гаю ховався й однодумець Пугачова Журба. У „ Материалах для историко-статистического описания Екатеринославской епархии ” за 1880 рік говориться про те, що в 1774-1778 роках в цих місцях „ появились тайные враги общего спокойствия – мятежники… из партии Пугачева. Они искали здесь, якобы живого… государя-императора Петра ІІІ, и своими поисками волновали и беспокоили народ. В августе месяце 1774 года один из таких… именующих себя полковником, Василий Злой, он же Журба, появился в Сарой Самаре ”. А скільки ще хвилюючих таємниць сивої давнини міг розповісти Козачий Гай! 

Основою народної етимології є легенди та перекази. Оскільки велика кількість документації, яка б пояснила та підтвердила появу тієї чи іншої власної назви, зникла або знищена, дізнатися про походження топонімів можливо леше за допомогою народного фольклору. Легенди та перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Але, не зважаючи на їх спорідненість, ці жанри усної народої творчості відрізняються один від одного.

Легенда ( від лат. Legenda – те, що слід читати ) – це фольклорний твір або усна розповідь, що містить елементи фантастичного.

Перекази – усні оповідання про життєві факти, явища, які пов׳язані з конкретними історичними подіями чи особами. Вони передаються шляхом переказування почутого.

 Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту. У них відсутній елемент вимислу, минуле розповідається якомога ближче до дійсності. Основою вісх переказів є свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді переходили з вуст в уста від покоління до покоління.

Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним змістом, що органічно поєднується з реальністю. Дійсність у легендах часто трактується на основі вірувань та уявлень. Адже за допомогою вигадки легше пояснити незрозумілі події чи природні явища.

Порівняйте легенди та перекази, які поширені по всій території України:

- Село Сорочинці виводиться в одному переказі від того, що його заснували сорок ченців.

- Азовське море, за численними легендами, було назване так тому, що в ньому втопилася дівчина на ім'я Аза, яка так і не діждалася свого милого з походу.

- Назва притоки Дніпра Орель за легендою походить від того, що величезний змій запрягся в плуг і проорав величезний рів, по якому й потекла річка.

- Річку Янчул, за народними розповідями, так назвали через те, що в ній втопився татарський хан Янчул.

- Річку Чортомлик — через те, що в ній кошовий Сірко застрелив чорта, а той тільки мликнув догори ногами.

- Селище Томаківка за однією з версій було названо так після відвідин цариці Катерини. Вона побачила на городі квітку й запитала: „ Що то так гарно цвіте? ” Їй відповіли: «То маківка».

А про походження річки Вовчої існують і легенда, і переказ. Жителька села Межиріч В. М. Терещенко, 1946 р.н., розповідає:                 „ Р. Вовча колись була балкою. По ній росли дрімучі ліси. Одного разу влітку, коли дуже припікало сонце, біг по балці вовк. І захотілося цьому вовкові пити. Біжить він по балці і чує прохолоду під ногами. Вовк зупиняється і починає рити яму. І до тих пір рив, поки в ямі не з׳явилось джерельце, а з нього й потекла вода. Після того балка мало-по-малу заповнялась водою і заросла лісом та очеретом. Тоді люди й прозвали балку р. Вовчою.” Та в архіві сільського музею можемо знайти іншу згадку мешканців, яка за своєю структурою схожа на переказ: „ Від набігів воєвничих орд місцеве населення ховалося у лісах. Щоб їх не настигли, чоловіки рили глибокі рови, які накривали гіллям і травою ( так звані „вовчі ями”). Туди з розбігу попадали завойовники. Згодом з тих ровів виник маленький потічок, який і розлився у річку з багатьма рукавами.”

Наведемо кілька прикладів народних тлумачень географічних назв об׳єктів Дніпропетровської області.

                                            С. Богуслав

Це село розташовується за 16 км від міста Павлограда. З півночі протікає ріка Самара. Правий (пн) берег її пологий, заливний, а лівий – рівнинний.

Згадки про село вперше датуються 1784 роком. Його поселенцями були козаки Запорізької Січі та втікачі від поміщиків з Правобережної України. Як розповідають жителі ( Богуслав – слава Богу), назва села пов׳язана з втечею селян з поміщицької неволі. „Утече селянин, почне нове життя. Проходить час – все спокійно. Ну і слава Богу!” ( жителька села Нікітіна Г. О., 1944 р.н.)

С. Булахівка

У 1972 році архелогічна експедиція Дніпропетровського державного університету провела дослідження в районі цього села. В урочищі ріки Самари було знайдено курганний могильник – стародавнє поховання, залишене скотарськими племенами ямної культури ( кінець IV - середина III тисячоліття до н.е.). У похованні знайдені кістяні знаряддя праці, глиняний посуд, буси з річкових раковин. У XVII ст. між річками Вовчою та Самарою з׳являлися хутори і зимівники козаків, які займалися скотарством, рибальством, бждільництвом і хліборобством. У 1782 році на цих землях утворилося с. Булахівка, хача спершу воно мало назву Дмитрівка. Одним з перших володарів був син азовського губернатора секунд-майор             Дмитро Чертков. Проте, через деякий час, він продав ці землі. Їх власниками були поміщики Соколовирські, Куницькі… Тому і назва поселення змінювалась услід за зміною власника. Останніми власниками стали Булахови. Хоч господарями вони були поганими: продавали землі, програвали їх в карти, здавали в оренду, та все ж село залишалось багатолюдним та промисловим.  А назва вже не змінювалась. Так, с. Булахівка залишило свою назву і донині.

Іншим прикладом зміни назви є село Жемчужне, що також розташоване поблизу с. Межиріч.

До  початку ХХ ст.  – Стороженкове. Засноване село в к. ХVIII ст. Першими поселенцями його були запорізькі козаки, які поселились в цій місцевості після ліквідації Запорізької Січі. Спочатку це був хутір  (5-7 дворів). Заснував його козак Стороженко (звідси й назва). Поступово хутір почав розселятися і перетворився на село.

На п. ХХ ст. Стороженкове перейменували у Жемчужне. Така зміна назви може виявитись досить дивною: адже поруч немає моря чи іншої водойми, де мешканці могли б добувати перли (жемчуг). Пояснити такі метаморфози допомагає народна етимологія. Існує легенда, що Катерина ІІ проїжджала через село і випадково порвала намисто з перлів ( рос. Жемчуг ). Усі намистини зібрали, а однієї не знайшли. Звідси й пішла назва села – Жемчужне. 

Література

1. Барашков В.Ф. Знайомі з дитинства назви : кн. для позакл. читання ( V-VII кл. ) – М.: Просвіта, 1982. – 111 с.;

2. Суперанська А.В.  Що таке топоніміка? , відп. ред. Г.В.Степанов.- М.: Наука, 1985. – 176 с.;

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т Бусел.  - К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.;

4. Мурзаев Е.М.  Очерки топонимики . – М., „ Мысль ”, 1976 – 382 с.;

5. Никонов В.А. Введение в топонимику  . – М., 1966 – 256 с.;

6. Янко М. Гомін Землі . – К. „ Веселка ”, 2000 – 123 с.;

7. Смолицкая Г.П.  Занимательная топонимика : кн. для учащихся ст. кл. – М.: Просвещение, 1990. – 127 с.;

8. Жукевич В.А. Загальна топонимика . 2-е вид. М., 1968 –385 с.;

9. Глинський І.  Твоє ім׳я – твій друг  – К.: Либідь, 1985 – 75 с.;

10. Агєєва Р.А.  Походження імен рік  та озер / відп. ред.  Мурзаєв      Е.М. – М.: Наука, 1985 – 143 с. ;

11. Уфимцева А.А. Лексическое значение. Принцип

 семасиологического описания лексики. – М.: Наука, 1986. – 288 с.;

12. Бирюзов С.С. Суровые годы. М., 1966. – 280;

13. Литвин И.П. О традиции в географических названиях. - М.: Наука, 1989. - 212 с.;

14. Минаева Л.В. Слово в письменной и устной речи. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - 102 с.;

15. Никитин М.В. Лексическое значение слова: Структура и комбинаторика. - М.: Высшая школа, 1983. - 192 с.;

16. Перкас С.В. Урбанонимы в художественном тексте // Имя нарицательное и имя собственное. - М.: Прогресс, 1978.-124 c.;

17. Шмелев Д.Н. Проблемы семантического анализа лексики. - М.: Наука, 1987. - 180 с.;

18. Веденский Б.А. Энциклопедический словарь, т. 1, М., «Советская энциклопедия», 1963 - 656 с.;

19. Веденский Б.А. Энциклопедический словарь, т. 2, М., «Советская энциклопедия», 1964 - 736 с.;

20. Маршева Л. И. Топонимические типы в русских народных говорах. — М., 2007. — 236 с.;

21. Матвеев А. К. Ономатология/ А. К. Матвеев. — М., 2006. — 292 с.;

22. Кусов В. С. Памятники отечественной картографии. — М., 2003. — 146 с.