Терапевтична казка "Зайченя"

Зайченя.

   Зайченя  з мамою сиділи у чужому лісі.  Було темно, ліс зайченяті здавався зовсім не схожим на той в якому вони жили раніше. Було холодно,  тому він тулився ближче до мами. Зайченя   швидко заснуло, бо було дуже втомлене тривалою і тривожною подорожжю.

   Прокинувшись вранці, Зайченя оглянуло нове тимчасове житло. Воно виявилося хоч і стареньким, про те, досить затишним, чистим і теплим. Мами не виявилося поруч і Зайченя  засмутилося, але мама швидко з’явилася з їжею. Вона усміхалася, намагалася виглядати веселою.

- Ти вже прокинувся?! А я вже  огледілася: тут гарна місцина, багато їжі, привітні звірі! Бачила школу, в якій ти навчатимешся, вона зовсім поряд – недалеко звідси…

- Мамо,  - грубо перервав син, - коли ми повернемось до додому?

Мама стихла, зібралася з думками, стала дуже серйозною.

- Сину,  я  буду з тобою чесною – я не знаю, коли це стане можливим. Найближчим часом ми будемо жити тут, тут гарно, гарна школа…

- Я  хочу додому! – закричало Зайченя до мами. Він був дуже розлючений і  його все дратувало, все довкола було чужим. Він ніколи не думав, що доведеться  залишити все і опинитися тут, він цього не хотів. Він був не готовий, бо все сталося дуже несподівано і швидко.

Мама ніжно пригорнула сина до себе.

- Синку, я знаю, як ти хочеш  додому. Але   доки ворони кружляють над нашим лісом, це небезпечно. Добрі звірі віддали нам своє старе житло, інші принесли нам необхідні речі  і ми маємо все, щоб  жити тут.

- Зараз головне,  що ми в безпеці, що ми разом! Війна закінчиться, ми не знаємо коли, але точно закінчиться! З кожним днем ми наближаємося до Перемоги! Всі  роблять все, щоб прогнати ворогів з нашої території.  Коли закінчиться війна, відбудують  усі зруйновані домівки, відчиняться  школи і усі повернуться додому.

-  Я так цього хочу, мамо! – з очей Зайченяти  покотилися сльози.

- І я синку! Давай разом будемо чекати! У мене є ти, у тебе є я! Ми сильні! Ми  справимось! – сказала мама, приховуючи сльози, що накотили.

- Так мамо! Ми справимось!  Обіцяю!– вже твердо вірячи в це сказав він і обійняв маму, щоб заспокоїти її. Тільки зараз він подумав про маму, про те, що їй так само важко прийняти ситуацію, яка склалася. Що вона теж не хотіла покидати своєї рідної домівки , але була змушена прийняти таке непросте рішення, щоб вони залишились живі. Зрозумів, що те рішення було правильне.

  Увечері Зайченя  збирав портфелика до школи.  Все було чужим. Свого портфелика він не встиг забрати, коли вони з мамою тікали з рідного лісу.

  Його думки були тривожними. Він боявся нових вчителів, боявся, що інші звірі  не будуть з ним дружити і будуть насміхатися.

Вранці  Зайченя вперше пішло  до школи. Вона виявилася невеликою але затишною . Вчителька познайомила його з класом.  Всі перші віталися, знайомилися, показували школу, розповідали про вчителів, пропонували свою допомогу і ділилися солодощами.   Вчителі були хоч і вимогливими, але напрочуд  доброзичливими.

І Зайченя  вирішило поки він  чекає на Перемогу  і повернення додому,  він дозволить собі бути щасливим вже тут. Він буде  знайомитися з новими звірами, відвідувати різні гуртки і секції, які раніше любив відвідувати, гуляти на природі , вчити мову, і, звичайно, допомагати мамі, адже їй теж було непросто на новому   місці.

  Звісно Зайченяті  потрібен був час, щоб оговтатись від переїзду і звикнути до нового місця , але вони з мамою вирішили, що подолають усі труднощі , якщо будуть підтримувати один одного!!!

Ми сильні  , мамо! – сказало Зайченя мамі.

 Вчитель початкових класів                                  Грицько Н.С.