4кл. Літературне читання."Яблуко на колесах"

Яблуко на колесах

— О-огірочки! Мариновані огіро-очки! Усі один в один!

З банки та з бочки!.. Картопелька! Гарна карто-опелька.

Не жовта, не побита, смачна несамовито! Я-а-аблучка!

Солодющі яблучка! Наливні, сокови-иті, росою

вми-иті!

Підходьте! Беріть огірочки, картоплю, я-а-аблучка!

Натанова бабуся з головою поринула в базарування.

Мало хто міг позмагатися з нею в базарному красномов-

стві. Якби вона народилася років на тридцять пізніше —

бути їй першокласним торговельним агентом.

Натан тільки й устигав набирати з мішка картоплю та

всіляко підсобляти бабусі. Покупці йшли на бабусині при-

мовляння, наче коти на валер’янку. А Натан і радий: якщо

й далі так підуть справи, то скоро сто сорок гривень бу-

дуть у нього в кишені. А завтра… Завтра здійсниться його

мрія…

— Натане, а вкинь-но, синку, у торбинку кілограм яблук.

Натан краєм ока глянув на чергового покупця — неве-

личкого чоловіка в куфайці — і став виконувати бабусине

прохання.

— А чи не можна скуштувати? — спитав тим часом по-

купець.

— Чого ж не можна, куштуйте на здоров’я, — усміхнула-

ся бабуся та відрізала чоловікові шматочок яблука. — Бе-

ріть, беріть, чоловіче, — припрошувала покупця, — п’ять

гривень кіло, не пошкодуєте: яблучка золоті…

— Вони! — розпливлася в усмішці добродушна чолові-

кова фізіономія. (...)

— І я кажу, що вони, — засяяла бабуся, — таких яблук

іще пошукати! Беріть більшенько.

— А є? Давайте, я всі заберу, — не на жарт розійшовся

покупець, даючи бабусі п’ятдесятигривневу купюру. Він,

здавалося, аж пританцьовував на місці — чи на радощах,

що знайшов смачні яблука, чи ще чого. Може, просто на-

стрій був хороший.

— Та ось останні добирайте, оце все, що залишилося.

Такі яблучка, що не залежуються, розібрали люди.

— Шкода, що так мало, та давайте вже, скільки є.

Натан докидав у торбинку решту яблук і поклав на вагу.

Вийшло два кілограми.

Бабуся заходилася рахувати решту, а веселий поку-

пець, таки пританцьовуючи, схопив торбинку, поклонився

та швидко-швидко пішов до метро. Натан зачудовано

дивився вслід. Це ж треба, яких тільки диваків не буває на

світі! Чудний дядечко, та й годі.

— Їжте на здоров’ячко! — Бабуся підвела голову й про-

стягла решту. — Ой, а де це він? А решту ж не забрав! Со-

рок гривень, люди добрі!

— Бабусю, давайте сюди, я наздожену!

Хлопчик вискочив із базару. Прямо були зупинки марш-

рутних таксі та вхід у метро. Натан таки розгледів, як той

дивний покупець завернув у скляні двері метрополітену.

Натан наліг на ноги. Він ускочив у метро саме тоді, як

дядечко з їхніми яблуками ступив на ескалатор і поїхав

донизу. Натан притьмом метнувся за ним, забувши навіть,

що без жетона в метро не можна. Безжальні клешні турні-

кета йому негайно про це нагадали. Трі-і-ісь!

— У-ух! — завив від болю хлопчик. Натан підбіг до каси

із жетонами.

З верхніх сходинок ескалатора дядечка не було видно.

Натан знав, що бігти по ескалатору заборонено, але що

було робити, коли зараз незнайомий покупець сяде в по-

тяг і зникне назавжди

без своїх законних сорока гривень.

Ото вже роззява!

Десь на півдорозі Натан побачив, що той, кого він на-

здоганяє, уже дістався до місця, де сходи, розпростав-

шись, ховаються в підлогу, — простіше сказати, до самого

низу. Дядечко зійшов із рухомої стрічки і… Що це він ро-

бить?! Натан навіть закляк на місці, бо не знав, як же йому

діяти далі, куди бігти — униз чи вгору. Любитель яблук од-

разу ж перейшов на сусідній ескалатор, той, що їде вверх,

до виходу з підземки!

Натан так і стояв остовпівши. А коли чоловік, їдучи вже

назустріч, майже порівнявся, до Натана повернулася

здатність міркувати.

«Чудово! — подумав хлопчик. — Зараз я йому крикну про

гроші, він почекає мене вгорі й отримає свою решту». (...)

Коли втікач досяг верхньої точки пересувних сходів,

він зробив таке, від чого в його переслідувача відібра-

ло мову: дядько спокійнісінько перейшов на ескалатор,

яким кілька хвилин тому спускався до платформ метро.

«Він знущається з мене», — подумав Натан і прибавив

ходу, щоб нарешті опинитися на одному й тому ж еска-

латорі з, м’яко кажучи, дивакуватим дядечком. Це йому

вдалося. Урешті-решт Натан вискочив на платформу й

почав шукати серед людей свого дивного втікача. Але

дива тільки-но набирали обертів.

До середини платформи з брязкотом і скреготом

під’їхав… ні, не потяг, а один-єдиний дивний вагон. Він

був жовтий, майже круглий, подібний до… Точно, подібний

до величезного яблука! Дивно, але двері вагона були

відчинені із самого початку. З них ніхто не вийшов, і, щонайдивніше, ніхто й не збирався в них заходити. Більше

того, здавалося, що ніхто з людей на платформі навіть не

бачить ніякого вагона! Так, жодна жива душа не звертала

аніякісінької уваги на прибуття вагона-яблука, усі стояли,

як і мить до цього: хтось читав книжку, хтось дивився на

електронне табло, хтось розмовляв із супутником, хтось

спостерігав за пасажирами… Натан міг дати голову на

відсіч, що ніхто того вагона не бачив, вони дивилися ніби

крізь нього.

Утім, один пасажир таки вирішив увійти всередину. Він

виокремився з юрби та ступив до вагона. Пасажир був

одягнений у чорну куфайку й тримав у руці торбинку з

яблуками.

— Зачекайте! — отямився хлопчик і кинувся до того

місця платформи, де на колії стояло яблуко на колесах. —

Стійте!

Люди зачудовано дивилися на Натана. А він тим часом

майже добіг до вагона, але той уже рушав. До хлопчико-

вих вух лише долинула не менш дивна, ніж усе, що тільки-

но відбулося в київському метро, фраза:

— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція —

«Царство

Черв’якарство»! (...)

«Не викидати ж, зрештою, ці сорок гривень», — по-

думав Натан і вирішив: зараз він поїде додому, візьме

свої заощадження, додасть до сьогоднішнього заробіт-

ку — і придбає мобілку! Ура!» (...)

Хлопчик довго-довго стояв у салоні мобільного зв’язку

перед скляною вітриною та милувався обраною модел-

лю телефона. Апарат був чудовий: із фотокамерою, FM-

радіо, виблискував полірованими боками й наче підмор-

гував Натанові: «Гайда, хлопче, годі вагатися, купи мене!

Ну ж бо!»

— Мо-можна подивитися он ту модель? — стиха спи-

тав у продавця Натан.

— Будеш брати чи просто так, у руках хочеш потри-

мати? — лукаво посміхнувся юнак.

— Буду. Буду брати, — уже впевненіше й голосніше

відповів хлопчик, злякавшись, що продавець подумає,

начебто в нього немає грошей.

— Тримай.

— Який же він чудовий! Це найкращий телефон у ці-

лому світі!

— То що, гроші даєш? Пакувати?

— Даю. — Натан сяяв від щастя. Він знехотя віддав свій

скарб продавцеві, а сам поліз у кишеню по гроші: — Ось.

Юнак перебрав купку банкнот і двічі ретельно пере-

рахував.

— Шкода, але бракує сорока гривень, — дещо зніяко-

віло мовив по хвилі продавець.

— Як? — злякався Натан. — Там мали бути всі. А, за-

ждіть…

Він дещо пригадав, сягнув рукою в задню кишеню

джинсів і видобув звідти ті самі злощасні сорок гривень —

чотири купюри по десятці. Хлопчик поволі перерахував

їх,

уважно роздивився, наче прощаючись із кожною, потім

перевів погляд на коробку з майже своїм мобільним те-

лефоном, хвильку повагався… А тоді, наче злякавшись,

що передумає, швидко простяг руку до прилавка.

— Вибачте, це не мої гроші, — випалив Натан, ухопив

зі скла решту коштів і, мов ошпарений, вибіг із магазину

Куди хлопчик пішов з бабусею?

Що Натан продавав з бабусею?

Яку решту не забрав покупець?

Куди пішов дивакуватий покупець?

Скільки разів незнайомець переходив на ескалатор?

Що сказав Натан, коли не міг наздогнати дивакуватого чоловіка?

На що хлопчик збирав кошти?

На що був схожий вагон?

Чому хлопчик не купив телефон?

Що продавала бабуся?

"Налягти на ноги" означає...