Безсполучникове речення

Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.

Литвинов, хоч був і терапевт з вузького профілю, але в цих умовах міг бути й за хірурга, тільки, на жаль, мав він лише самі голі руки.

Пригріло сонечко, обсохла земля, потягла орача в поле.

 Ні повітря не ворухнеться, ні пташка не защебече.

Тепло було, й вишні цвіли рясно.

 Давно забутий трепет пробіг по його жилах від звуку її голосу, довгий погляд, яким він проводжає її.

Часом у небі пропливала біла хмара або пролітала пташина. 

Ти прозаїк, я поет.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді

Настане час і піде все в архів уламки долі винесе на сушу

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Все було як незайманий сніг чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Тільки піде дощ одразу все оживає навкруги.

Отаман мене не скривдить чоловік він шанований.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Ми дивилися один одному в очі, і я бачив рідну душу.

На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з гаїв холодок дише.

Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голову на білую ручку; взяли її думки та гадки.

Серце стисло; до горла підкотився клубок.

Верби сплакували листям, їхні золоті сльози гнало за водою.

Могутні крила розпростуються для лету; їх не спинить ніяка сила у світі.

Чайка сідає у воду – чекай доброї погоди.

Від серця відлягло: хмара покотила за обрій важкі громи, викрешуючи довгі блискавки.

Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати й землею: безмежний степ став ущухати, корився, ніжнішав.

Я підбіг до чайки, узяв її за крило: пташка була ще тепла, між білим пір’ячком на грудях чорніла ранка.

Дощик перестав: усе навколо запахло, посвіжішало, заблищало.

До самого виру під’їжджати небезпечно; підмиває лід.

Рослинний і тваринний світ ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного кожен день вражав усе новими несподіванками. 

А наприкінці весни підуть вечірні концерти то солов’їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих.

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови.

Холодніє сіре небо – більше радості не знать.

Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні, сумні.

Він вийшов на поле – уся праця пропала.

Дарував їй з рук перстень: вона його не взяла.