Безсполучникове складне речення.

Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою.

За селом шелестіли хліба і пахло полином.

Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині.

У зелених заплавах ховалися ситі крижні й не полохані мисливськими пострілами кулики.

Гей, піду я в ті зелені гори, де смереки гомонять високі… 

Бджола мала, а й та працює.

Ремесло на плечах не висить і хліба не просить, а хліб дає.

Рана загоїться, зле слово — ніколи.

Двокрапку.

Крапку з комою.

Тире.

Кому.

Проскурниця посадила Мелашку вечеряти, вона й ложки не вмочила.

Кругом Києва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий сизим туманом, бір…

Сонце світило на київські гори; золоті верхи сяяли й неначе горіли.

Всі дівчата були тільки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квітах та в стрічках.

Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі: сліпе око навіки загородило їй стежку до неї.

У Кайдашевій хаті стала мирнота: свекруха помирилася з невісткою.

Кайдаш відвів очі й глянув на комин, на шию коло комина, під шиєю була дірка на піч.

В церкві було тьмяно й сумно, одна лише лампадка миготіла перед образом Пречистої Матері, освічуючи стиха образ і граючи блищиками на срібній ризі.

Степ половецький половіє трава аж срібна від роси.

Дощ пройшов хазяйським кроком сад в росі купається.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

Життя росте лишень з любові лише краса людей навчає жить.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами вислизають тугі мов литі жолуді.

нікого не було вдома.

і луна йшла від тих звуків.

щоб хтось відчинив.

незважаючи на те, що ніхто не відчиняв.

вітаючи чорну землю з ранком.

хотілося дочекатися сонячного сяйва.

сонце сходило.

обліплене з усіх боків чорними хмарами.

Планета сива над віками крутиться, минають дні, і пахне сіножать.

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий.

Плачуть дощі в снігах, просять вітри спочину і розбивають в прах зоряну павутину.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.