Безсполучникове складне речення

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори. 

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. 

У житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший. 

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. 

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. 

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель. 

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити. 

Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

Прийшла Покрова - сиди, чумаче, вдома. 

А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

Сіроманець уже не котився — його котив вітер. 

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання. 

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки. 

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця. 

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка. 

Сій вчасно вродить рясно. 

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба. 

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова. 

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво. 

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають. 

Любиш кататися: люби й саночки возити.

Ось сонечко світить надворі, сніг біліє, цвірінчать горобці.

�тив вітер.