Безсполучникове складне речення 1

 Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори. 

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший. 

У житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі. 

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. 

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

 Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель. 

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

 Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити. 

 Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

 А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

Це ще не сльози — це квітуча вишенька. 

Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

 У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання. 

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця. 

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки.

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова. 

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба. 

 Сій вчасно вродить рясно. 

 Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка. 

 Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину. 

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові.

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають. 

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво.