Складне речення з різними видами зв'язку

Не єдиним хлібом живе людина, але кожним словом, що з Божих уст виходить.

Не знаю я, коли прийду сюди, та залишаю після себе ці квіти, що знайшов в саду для тебе, для тебе.

Не щебече соловейко в лузі над водою, не співає чорнобрива, під вербою.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, садок ніби відпочивав.

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий.

Планета сива над віками крутиться, минають дні, і пахне сіножать.

Небо прорізали вогняні стріли, ударив грім, на пильних дорогах знявся вихор.

А я додам: любити можна поезію в добу ракет, бо, дивна річ, людина кожна якоюсь мірою поет.

Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо птиця одразу покине ваш дім.

Над вечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів і гостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далеко видно голі дерева понад шляхом.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Коли тебе в саду стрічаю, сад квітне знову і цілий світ пісні вплітає в твою розмову.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Здоровенний дуб розлігся розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

Історичні факти лишаються фактами, їх можна по-різному пояснювати, але не замовчувати.

Чорта крути за хвіст, а він радий: довший хвіст виросте.

Україна моя починається там, де доля моя усміхається, і, як небо, як даль солов’їна, ке кінчається Україна.

Цілу ніч надворі виє хуга, плаче, деренчить в віконнім склі.

(   ) і [   ], коли [   ].

[  ] і (  ), (коли…).

[   ] і [   ], коли (   ).

[   ] і [   ], коли (   ), (   ).

Людина йде по рідних вулицях, де пройшло її дитинство, де буяла молодість, де проходили найкращі роки життя.

Панас той і Микола... народилися в розложистих степах, де вітер та народ була їх перша школа.

Вишиває і співає, і ніхто не зна, де узор вона кінчає, де ту пісню почина.

За морем холодним, в далекій чужині, де сонця ніколи не видно з тайги, де нетрі, болота лихі та пустинні, та скали кремінні, та вічні сніги.

Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п'янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку.

У темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

Вишнево-яблуневі садки, ще сьогодні зранку такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, й село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилась струмком, у якому переплелися запахи калини, чебрецю, лепехи.

Огонь пішов по жилах хлопця, й він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника.

Зелене безгоміння в полі, на обрії завмерла не хмара, а кінь із вершником, що тримає перед собою голубого списа.

Дві.

Три.

Чотири.

П’ять.