Безсполучникове складне речення

Микола впізнавав дівчину і не впізнавав, бо вона була не з їх села.

Обоє плакали у бур'яні: поет і його доля.

Схід уже червонів малиново, але навколо стояла пітьма.

В одну мить розсунувся простір - зорі стали ближче.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

 Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Україна моя починається там, де доля моя усміхається

До землі прихилився зоряний вечір, пісню тиху заспівав

Затишно в хаті, чисто і тепло, мову про хліб я заводжу навмисне

Змолоду треба набиратися знань, щоб не пуста була твоя власна криниця

даруючи красу

і освітлює все навкруги

несе сяйво в кожну хату

ним милується кожна родина

Земля без води мертва, людина без сім'ї - пустоцвіт

Мені здається, що твої очі у мою душу світять з вишини

Все повертається, але роки ідуть без вороття

Весна, даруючи нам красу, несе в кожну людську душу радість, тепло, енергію

даруючи красу

несе тепло, радість, енергію

люди милуються красою

і сонце дарує свої промінці

за допомогою сполучників та інтонації

без сполучників, а лише за допомогою інтонації

лише за допомогою інтонації

Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Отець Лісовський лякав усіх й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

 Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

 Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

Климко розворушив палицею багаття — з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик)