Безсполучникове складне речення.

у яких прості речення рівноправні за змістом і пов’язані підрядними сполучниками

у якому одне просте речення за змістом і граматично залежить від іншого та з'єднується з ним за допомогою підрядного сполучника або сполучного слова

у якому складові частини зв’язані в єдине ціле без допомоги сполучників і сполучних слів

А речення - мов зоряний разок слів - намистинок, що світяться алмазно, і все довкіл сіяє так виразно.

Степ підбігав до кручі і спинився — далі бігти нема куди: внизу, до самого обрію, зеленіло і мінилося море.

Проходив дощ, а потім було зимно.

Мало прожити життя — треба життя зрозуміть.

Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину м’яке степове повітря.

Знаю: з попелу сходять квіти. Вірю: з каменю б’є джерело.

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. 

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок.

Защебече соловейко в лузі на калині — заспіває козаченько, ходя по долині.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок.

Мало прожити життя — треба життя зрозуміть.

Защебече соловейко в лузі на калині — заспіває козаченько, ходя по долині.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці.

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків.

Життя коротке — мистецтво вічне.

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувалися.

Вам страшно — геть ідіть з дороги.

Літа орел, літа сизий попід небесами, гуля Максим, гуля батько степами, лісами.

Дощ поступово затихає; навколо світлішає.

Вірю: з каменю б’є джерело.

Учора се була казка — сьогодні дійсність.

Опеньки з’явилися — літо скінчилося.

Ріка спокійно відходила вдаль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура.

Сонце вставало — скрізь на небі чисто, де-не-де хмарка гуляла на волі, тихо в діброві — тільки ледве листом щось промовляє висока тополя...

Я дивлюся в вічі — і скорботи листя опада на дно душі.