Безсполучникове складне речення (11.02)

А М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Б Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

В Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. 

Г За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори. 

А У житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі. 

Б Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився він став передбачливіший та обережніший. 

В Вітер в гаї не гуляє вночі спочиває. 

Г Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

А А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Б Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

В Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель. 

Г Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

А Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Б Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

В А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

Г Це ще не сльози — це квітуча вишенька. 

 А Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

 Б Минув рік, минув другий — козака немає. 

 В Сіроманець уже не котився — його котив вітер. 

 Г Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

А То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Б Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

В Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

Г А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

А Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Б Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

В Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувалися.

Г Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав.