Безсполучникове складне речення

Защебетав соловейко пішла луна гаєм.

Усе іде усе минає над берегами вічної ріки.

Пароплав обганяє плоти високі хвилі налітають на них 

Небо порізали вогнями стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вітер 

Біда навчить, кому подати руку і від кого прийняти чесний хліб.

Не знаєм, де грози оселя, чи є туди які стежки.

Я тут живу, на добрій цій землі, де йдуть дощі і дозріває колос, де білим цвітом облітають дні, і став піснями мій жіночий голос.

Там, де Ятрань круто в'ється, де холодная вода, там дівчина воду брала, чорнобрива, молода.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

Густо ріс очерет, так що тяжко було крізь нього пробиратися

Досить бути любленим хоча б однією людиною, щоб почувати себе щасливим.

Яке це щастя, коли стіл довгий і тісно за ним від рідні.

А як вечір срібними човнами пропливе між парами в саду, над твоїми чистими думками зіркою щасливою зійду.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Дарма що стояло тихе, сонячне безвітря, листя тріпотіло на деревах.

Виявилось, що вони проходять повз малий острівець, яких тут немало в Азовському морі

Правди в брехні не розмішуй, бо на світі той наймудріший, хто найбільше любить життя.

Те, що ми побачили й почули, переконало нас, що актора знайдено.

Всі одразу помітили, що літо вже минуло, що настала осінь із мряками, туманами, розбитими дорогами, холодними вітрами.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі

Поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти

Серце у тиші нічній спочива, як у колисці дитина.

Що більший самолюб і фарисей, то більше прагне шани від людей.

однорідна

послідовна

неоднорідна

дві

три

чотири

одна

Ти знаєш, що ти людина?

Не все те отрута, що неприємне на смак.

Хіба б я висловив словами все те, що серцем відчував.

Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день.

з'ясувальне

означальне

обставинне умови

обставинне допустове

і перетворив галявину на строкатий візерунок.

дарма що була середина жовтня.

а вечір видався дивовижно теплим.

залишивши на ній неприкриті плями.

Катерина Білокур ніби розповідала світові, який талановитий її народ.

Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Вже листячко прокинулося де-не-де, хоч сніг у лісі сріблиться повсюди.

Де лелека водиться, там щастя родиться.