безсполучникове складне речення

Посріблені ліси окуталися тінню, а небосхил горить і віти золотить.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

На подвір'ї, в саду, на городі - усе тяглося до сонця і раділо йому.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули.

Хмара грізно суне за Бориспіль темна тиша опада в лиман.

Здається чую лопають каштани жовто-зелену викидають брось.

Править хтось малим човенцем в'ється стежечка злотиста.

Не русалонька блукає то дівчина ходить.

Дощ упав на жито будем краще жити.

І причувається десь пісня за горою лине.

Волосся вигоріло ходив без шапки довго.

Самотність як обірвана струна вона ніколи не буває в парі.

Згинуло радісне літо дощик уїдливий дощик осінній сіється наче крізь сито.

Назвався грибом лізь у кошик.

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

безцінне «зерно істини», пізнане автором.

а не їхня складна мова чи прозова форма.

саме вона становила сенс життя мудреця.

і ми прагнемо осягнути її глибинну суть.

прихована в алегоричних образах.

Але, але все-таки, та (в значенні але), однак.

А зате, і зате, але проте, і тому, і тільки, і лише, і разом з тим, і все одно.

І лиш, і теж, і тільки, і на додаток, і крім того, однак, проте, зате, та, та й.

Або, чи, то, і лише, і, а, але, і все-таки, і отже, а значить, а все-таки.

А вода у криниці солодша, ніж була, дзвінка, різдвяна, пахне грушами.

Оксана, поливаючи квітки, співає веснянки.

Печаль в очах — ознака українця — віками вгризлась в генетичний код. 

Є мудра книжка — і не жалій годин.

Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум.

Нехай плаче сиротина, нехай літа тратить.

Але як прорік один мудрець: ніщо воно і є ніщо!

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Вона подивилась на сина і не пізнала його перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина.

Поглянь у себе море там вирує міниться і грає.

Мало прожити життя треба життя зрозуміти.

Мені відкрилась істина печальна життя зникає як ріка Почайна.

Зайде сонце Катерина по садочку ходить.

Сонце високо косарі далеко коси дзвенять коні пасуться.

Люди кажуть земля прогрілася аж до материка.

Багато снігу багато хліба.

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Раптом Сіроманець заліг з горба вітер доніс йому запах дикого звіра.

По дорозі косарі гомоніли про різне злазили з воза перед калюжами й на гору потім сідали і я знов бачив навколо себе їх велетенські спини.

У груші був тоненький голосочок вона в дитинство кликала мене.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.

А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня — лісникова дочка.

Ще після війни люди возили з глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

3 полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

Якби голос ніжний, тихий, любий запунав — на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав.

першому

другому

третьому

четвертому

п’ятому

 ...одні з найсильніших у Європі

 ...поступившись суперницям із Китаю

 ...зокрема допоміжний молодіжний склад

 ...наша гордість і слава

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Раптом Сіроманець заліг з горба вітер доніс йому запах дикого звіра.

По дорозі косарі гомоніли про різне злазили з воза перед калюжами й на гору потім сідали і я знов бачив навколо себе їх велетенські спини.

У груші був тоненький голосочок вона в дитинство кликала мене.

Зайде сонце Катерина по садочку ходить.

Сонце високо косарі далеко коси дзвенять коні пасуться.

Люди кажуть земля прогрілася аж до материка.

Багато снігу багато хліба.

Вона подивилась на сина і не пізнала його перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина.

Поглянь у себе море там вирує міниться і грає.

Мало прожити життя треба життя зрозуміти.

Мені відкрилась істина печальна життя зникає як ріка Почайна.

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці.

Стоїш високо — не будь гордим, стоїш низько — не гнися.

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків.

Життя коротке — мистецтво вічне.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.