Безсполучникове складне речення. Складне речення з різними видами сполучникового й безсполучникового зв’язку

·        По однім боці хвилювалося жито, по другім – жовтіла глиняна круча, з чубком червоних маків.

·        Він не зрадів : йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця.

·        Тепер поле все ширше розкривало свої рамена, все далі розстеляло свою одежу.

·        Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корені смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці.

·        За все, за все призначена ціна: за радість треба платити мукою, за зустрічі ми платимо розлукою, нікого ця розплата не мине.

·        А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, - тремтить, переливається, застигає в повітрі.

·        Позавчора роз’їдала байдужість, учора – зневіра, сьогодні – бажання солодко жити за рахунок чужої праці.

·        Посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю.

І небо, і земля – усе одпочива; все ніч під чорною запаскою хова

·        Спаде на землю журавлиний клекіт, в гаю почую знов я солов’я.

·        Хмарки біжать – милуюся.

·        Люблю хати древлянського Полісся, де кущ туману, як бузок, розрісся.

·        «Буду, - каже, - тебе, моя зозуленька, як око, берегти».

·        Троянці покотом лежали і на дозвіллі добре спали – Еней і сам уклався спать.

·        Хоче щось сказати – і слова не промовить.

·        Вода, хмари, плав – все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці!

·        Все навколо : дерева, птахи, люди – сповнене весняної, пружної, нестримної сили.

·        Без жертв, без зусиль і злигоднів не можна жити на землі: життя – не сад, у якому ростуть лише квіти.

·        Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава – сповіщало, що літо здає ключі сумовитій осені.

·        Старий Горицвіт мав багато щасливішу вдачу: думав про землю – розмовляв із землею, бачив зорі – говорив з ними, ходив біля вуликів – знаходилось слово і для бджіл.

·        В повітрі дощ, і гречка пахне тепло, немов розлився бурштиновий мед.

·        За ставом слалися рівні луги, світлів збоку великий садок, а біля нього росли тоненькі молоді тополі.

·        Є високе, натхненне захоплення в усякій роботі, яку вмієш не просто добре, а дуже добре виконати.

·        Літо покотилося в синяві доріг, і росою вмилися квіти на зорі, дивні краплі осені впали у саду.

·        [ ] , [  ], і  [  ].

·        [ , (  ),  ], і  [  ].

·        [  ], і [  ].

·        [  ], (  ), і [  ].

·        У дитинстві , як бігав стежками між напоєних сонцем хлібів, заколисаний колосками, жайворонком я стать хотів.

·        Повний місяць стояв над степом, через нього перепливали легкі хмари, і здавалося, що місяць котився морем, занурюючись у шумовиння. 

·        Мокрі віти миготять, і проміння ллється, вся природа – як дитя, що в сльозах сміється.

·        Осріблені місяцем гори блищать, їм кедри і сосни казки шелестять, і дивні пісні їм співають вітри, що нишком прослухали в моря з гори.

·        У цей час Димко блукав по лісі, шукаючи Зеленоочку, а коли стало зовсім темно, то він сів на пеньок і задумався.

·        Задихав ще один міх, і коли криця стала червоною, мечник почав лупати по ній важким молотом.

·        Туман пах бузковим цвітом, а, коли почав розходитись, крізь його тонкий просинюватий серпанок виступили по горі бузкові вали.

·        Рідня – серед дня, а як сонце сховається, то й не родичається.

·        Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, і тільки пісня тужить та скаржиться.

·        Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі.

·        В темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

·        Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п’янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

·        Біля Дніпра на камені гарячім заснув, і сон мені приснився : горю край шляху полум’ям вербовим.

·        Навколо світ помолодів, повеселішали дерева, і під мостами у воді таке бездоння березневе.

·        В людині велике завжди поєднується з дрібним, і думки її схожі на свіжий обмолот, де разом лежать зерно і полова.

·        Осріблені місяцем гори блищать, їм кедри і сосни казки шелестять, дивні пісні їм співають вітри, що нишком прослухали в моря з гори.

·        Ліс зустрічає Данила, як тата: гілля немовби одхиляється з-понад стежки, щоб він часом не вдряпнувся, пеньки немовби одступають від неї, щоб він часом не спіткнувся.

·        Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

·        Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті вона тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледачого.

·        Церкви підняли високо вгору свої круглі голови, сяяли в прозорому повітрі золотими банями; зеленіли їх залізні покрівлі , мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані.