Головні члени речення

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання...

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

Усе знесла й перемогла

його любові сила.

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

З'являлась ціла зграя красних мрій...

Веселкою моя надія грала..

Розстаємось надовго ми з тобою!

Далеко линув думок легкий рій.

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго

З тобою звикла я ділитися журбою,

...а як прийдеться згинуть за теє – дарма!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Жити хочу!

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго…

Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго…

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Прощай же, давній, любий друже мій!

Мені осіння ніч короткою здається

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

Вільная пісня не може умерти.

Вигострю, виточу зброю іскристу...

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту!

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Так у розлуці з тобою кохання моє

світить і смутить, буяє й життя не дає!

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

Ох, розкрились троянди червоні,

наче рани палкі, восени,

так жалібно тремтять і палають!

І зчорніють червоні троянди,

наче в ранах запечена кров…

Як же тут гарно, як же тут тихо!

В таку годину забудеш лихо!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати.

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

Від неї переймали сміх,

і жарти, і таночки,

її байки, немов квітки,

сплітали у віночки.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

От моє кохання!

Коли дивлюсь глибоко в любі очі....