ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ 5

На прості і складні.

На дієслівні і прості.

На іменні і прості.

На прості і складені, дієслівні та іменні.

На прості і ускладнені.

Скільки літ пролетіло.

Тисяча літ пролетить від останнього бою — людям у людяний всесвіт проляже дорога.

Це відбудови був початок.

Зима, а так, наче осінь.

Кінець дня минув у напруженій роботі.

Є осінь у весни і в осені весна, як у сльозах любов і зустріч у прощанні...

Був ранок, сонце золотило далекі пагорби Сициліі...

За лісом знову були поля.

Мир у світі таки буде — його хочуть усі люди.

Сну вже не було до ранку.

З літами, що там не кажіть, стаєш куди мудрішим. Нехай мені і не щас­тить, аби щастило іншим.

Аж ось стали хмарки збиратися.

Життя Лесі Українки, її образ здається легендою.

У лісах північної Волині самотів самотою хуторець Діброва.

Рідні пісні навіювали на нього багато споминів, змушували задуматись над своїм життям.

Але що то були за люди!

Олекса фізик за освітою.

Дома, в Галичині, він за вчителя був.

Кого стріне — привітає.

Це була легенда про лебедів... 

А в синім небі Чумацький шлях показує дорогу.

Настане золотий вік. Минуло «Бути чи не бути».

Над заводом — задуманий дим, лід очима — фіалки утоми.

Тихо вечір на місто лапу кладе і мурчить щось під ніс незвична.

Серед лілій, серед білих, серед темної води править човном хтось не вмілий.

Якби з ким сісти хліба з'їсти, промовить слово...

Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався.

Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба.

Тож підіте і скажіте, що поки я буду жити, не подумаю довіку зброї чесної зложити.

Бито — це значить самому мучитись.

Батько Дніпро тече собі спокійно, і ліси на горах стоять, як на картині художника.

Важкі краплі роси падали зрідка і тихо в траву.

Верхівки сосен у лісі були облиті сонячним багрянцем.

Ба навіть сивоусий бригадир, скупий у мові і суворий в ділі, підхоплює ті звуки легкокрилі.

Юнь моя ромашкова, юність яворова! Блискає за вибалком місячна підкова.

Коли присудок виражений фразеологізмом.

Коли присудок виражений словом, що означає родове поняття.

Коли присудок виражає абстрактне поняття, яке не може мати форм, множини.

Коли присудок виражений іменником із значенням сукупності.

Коли присудок наділений особливими формами вираження (невідміню­ваними частинами мови (прислівники, вигуки), вільними словоформами і прийменниково-відмінковими формами).

Донькою Прометея названо Лесю Українку ще за життя.

Трьома великими вчителями назвав Рильський Шевченка, Пушкіна і Міцкевича.

Це місце називається Лящовим.

Комерційний інститут, перейменований в інститут народного госпо­дарства, я покинув.

Прометеєм називає Шевченка український народ.

Щастя — це коли трудно.

Жити на землі — не просто, звісно.

Відчувати в окопі живу душу біля себе — це щастя.

Бути мислителем — означає тонко, чутливо пізнавати, розуміти, відчу­вати світ і себе в навколишньому світі.

Життя було попереду.

На Музичука написали, що вбитий, а він візьми й прийди.

От, здається, ти зайдеш і сядеш тихенько до столу.

І я сів писати статті.

Ти не плач, не плач, і пробач мені, чуєш, пробач.

Дивлюся на руки свої і питаю-питаюся: — Ну що вам і як вам, півділа зробили чи все?

Цілий день потім Артемові батько не сходив з думки.

Дав не дав, а в груди не бий!

Сидять собі гуцули по хатах, різьблять коралі.

Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.

Текла, текла ріка, і човен не гойдало.

Це добре — щось лишається нетлінним, прийшовши у всечасність на­завжди!

Воно, те щось, тендітне й безплотне, ледве вловимою тінню бігло по жи­тах і пшеницях, ховалося в ячменях.

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі.

В просторій кімнаті стояло щось із п'ятнадцять столиків

Прекрасне нове Запоріжжя. Є в нім не тільки вже щось рідне, нове, але прекрасне нове.

А як хотілося вірити кожній людині, кожній людині відкривати своє серці.

Що може бути краще від друга? Нічого. Друг — над усе.

Треба тільки уміти слухати.

Треба щось робити.

Він бігти, а я давай кричати.

Блакитний сніг і темний сніг душі лежить неторканий, неораний, незнаний.

Чекання ставало нестерпним.

У дитинстві навіть маленьке горе здається великим.

Солдатом рядовим стояв я на посту, на бойовім шляху, що вів до перемоги.

Обличчя майстра лишилося підкреслено привітним.

Люди достойні квітів на морі і на землі.

Я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на підбір.

Холодне, молоде срібло сонця пізньої осені розлите по землі.

Простори нашої землі більше ніж на одну третину вкриті лісами.

Одно з вікон другого поверху було навстіж розчинене.

Той чумак дививсь-дививсь, далі як ухопить спис.

Тоді вона у крик.

Цивілізація — добро та людяність.

Батько і мати — два сонця гарячих, що нам дарують надію й тепло.

«Ніззя» —то його вуличне прізвисько... 

Чорне море не всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, ще у нашій Україні доленька наспіє.

Може, хто з ваших знайомих теж причиниться до доброго діла...

Не раз в житті ти стрінеш три дороги.

Нехай тебе не квапить невідомість, і чужина нехай тебе не квилить.

Порося у квік, а баби у крик.

Мені ще мріяти і мріяти про золоту осінню рань, мені ще міряти і міряти стежки надій і сподівань.

Перекладати Пушкіна — потрійне щастя: щастя відкриття, щастя тво­рення і щастя душевного та духовного збагачення.

Якби ви знали, як хотілося жити!

Нікому ще не вдалося повернути втраченого часу...

Вчимось добиратись до схованих істин, печерою йти у незнану історію.

Не удар авіабомби, не зловісна пісня кулі— над колискою хай лине ма­теринське ніжне «лю-лі».

Той ухо прихилив, а кум шу-шу-шу-шу...

Га-га-га, — гримлять збори, і тільки не сміються Степан та Мирон.

Цілий день, цілий день тільки чути — «дзень!» та «дзень!»

Одвернеться старий, бо сльози з очей тільки кап... кап... 

Еней так з човна закричав; — Іду к Евандру погостити, на перепутті одпочити.

В інші дні й пообідати після школи гаразд ніколи хлопцеві.

І все ж головне у житті — уміти чесно виконувати свій людський обов'язок. Залишатися людиною справедливою, чистою і гордою.

День надворі стояв похмурий, осінній, мрячний.

Ніколи я співати не покину про землю, повну щастя і краси. 

Сашко був один у матері та батька.

Нас було сто двадцять.

Ще чоловік з двадцять, як виявилося, були самі хлібороби.

Нас близько десятка мисливців.

Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.

Я любити тебе не покину, краю мій, і очей дорогих, поки серце моє солов'їне буде битись у грудях моїх.

Степан лишився сам перед розчиненими дверима.

Як я знаю цей смерк очей, погляд зранений, погляд-стогін.

Весною Чижик молоденький, такий співучий, проворненький, в садочку все собі скакав.

Посмертного життя не хочу я собі.