Безсполучникове складне речення

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

Тільки піде дощ одразу все оживає навкруги.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Отаман мене не скривдить чоловік він шанований.

Трубив у свій ріг буяла весна.

На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з гаїв холодок дише.

Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голову на білую ручку; взяли її думки та гадки.

Серце стисло; до горла підкотився клубок.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала; ждала, ждала козаченька та й плакати стала.

Чайка сідає у воду – чекай доброї погоди.

Верби сплакували листям, їхні золоті сльози гнало за водою.

Могутні крила розпростуються для лету; їх не спинить ніяка сила у світі.

Від серця відлягло: хмара покотила за обрій важкі громи, викрешуючи довгі блискавки.

Дощик перестав: усе навколо запахло, посвіжішало, заблищало.

До самого виру під’їжджати небезпечно; підмиває лід.

Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати й землею: безмежний степ став ущухати, корився, ніжнішав.

Я підбіг до чайки, узяв її за крило: пташка була ще тепла, між білим пір’ячком на грудях чорніла ранка.

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти то солов’їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих.

Прийшла й сіла кінець стола своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла.

Рослинний і тваринний світ ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного кожен день вражав усе новими несподіванками.

В один край від табору тяглися поля, у другий – залягав рівний, як море, одвіку неораний степ.

Тим часом вітер потужно роздимав полум’я, багряне гаддя де-не-де проповзало поміж людей, рвалося вперед…

Ніщо тут не обмежує тебе, ніхто нікуди не підганяє.

Від барвистої небесної дуги залежить якість і кількість живлющого дощу, саме вона, веселка, набирає для нього воду з річок

Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок…

Світ підлягає суворій необхідності, зима відповідає літу, весна – осені.

Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човни поміж основою.

Глибше орати – більше снігу мати

Сивіла дощем далечінь вода вже блищала на шляху.

Вилискують брили оброслі зеленим оксамитом водяних мохів розпускається білим шумовинням потік виграючи на сонці.

Я знаю моя мати і завтра піде в монастир їй незносні наші тривоги…

Явір зелененький на воду схилився козак молоденький сильно зажурився.

Бери до серця і затям душа творця не переквітне.

Землі кланяйся низько до хліба буде близько.

Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи патріотичної лицарської доблесті звідси козацтво розлилось по всій Україні.

Бачу хвиля іскриста грає вільно на синьому морі.

Велика повінь наближалася; долішнє населення все вийшло на рятувальні роботи.

Та я знаю одне: я готовий страждати за правду.

Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою, пливе човен по Дунаю один за водою.

З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею співає хліборобська доля.

Він вважав себе багатим є молодість є сила є нестерпне бажання працювати.

А тим часом із діброви козак виїжджає під ним коник вороненький насилу ступає.

Душа річ тонка до неї ключів особливих не треба.

Бучне весілля справили од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали срібними кубками гостей частували.

Зима білі сніги метуть хурделиці від морозу лунко тріскається лід на річці.

Кинулись до води тільки вінок маковий плаває кружиться.

Я глянув і здивувався ще дужче тато намалювали коня.

Пам’ятайте при старших годиться мовчати премудрих слухати старшим підкорятися.

До мови доторкнешся: м’якіше од м’яких вона тобі здається.

Старі переживають свої помилки особливо важко: їм належить бути мудрими.

От бачить він: красується, шумить зелений сквер.

І здається: Дніпро – наче крила орла.

Трамонтан дмухав з берега був місяць січень чи лютий море замерзло на сотню метрів.

Нас мама змалку вчила впав шматочок хліба підніми і поклади на стіл.

Минув і рік минув і другий козака немає.

Одесу видко по другий бік морської затоки це місто обдував трамонтан воно висіло на березі мов кістяк старої шхуни.

Холодніє сіре небо – більше радості не знать.

Здобудеш освіту – побачиш більше світу.

Він вийшов на поле – уся праця пропала.

Дарував їй з рук перстень: вона його не взяла.