Однорідні члени речення

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста

А чи не занадто я славословлю старих своїх коней і село і стару хату?

На панщині пшеницю жала втомилася; не спочивать пішла в снопи пошкандибала.

По хуторах пасіках і байбаках і долинах ні на хвилину не затихав спів.

Ще в дитинстві я ходив у трави, в гомінливі, трепетні ліси.

Я у думах забирався в горох, або нахиляв до себе співучі маківки, або вибирав огірки.

Липневий день догоряє десь за сутінками височенних дубів і лип, палахкотить на золотих банях і сяйно- білих стінах верхівки собору

І барвником, і рутою, і рястом квітає весна землю, мов дівчину в зеленому гаї.

Спогади про світлий радісний сніг білим серпанком на пам'ять ліг.

Вітер в гаї не гуляє, вночі спочиває.

Землі, і вода, і повітря - все поснуло.

Ой не хочу хатки, ані сапожатки, ні ставка, ні млина, ні вишневого садка.

У темному гаю, в зеленій діброві коні отаву скубуть.

На узліссях ще ростуть гриби лисички сироїжки печериці грузді.

Першими у вирій відлітають солов"ї та ластівки.

Їжаки живляться різноманітною їжею комахами слимаками личинками жабами.

У теплі краї відлітають дрозди перепілки качки.

Першими з теплих країв прилітають дикі качки зозулі іволги.

У хаті в Мелани було як у віночку: тіняво, зелено, чисто.

Верби й верболози сіро-зеленим туманом котились по луці.

Від Батьківщини — і клич, і звага, і рання сила, й доля пізня...

Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла

У Карпатах займався чудовий весняний ранок.

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у смутку у диві.

Лози, кручі, ліс все блищить і сяє на сонці.

А цій землі нічого не забракло ні рік ні моря ні озер ні трав.

Не забувайте незабутнє воно вже інеєм взялось.

Миколка Прокопів хлопчик такий школярик гарнесенький був сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка.

Ой у полі три криниченьки любив козак три дівчиноньки…

Почекай-но дівчино ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Тобі земле моя рідна і велика матінка велична мої всі поривання.

Земля не може жити без сонця.

Там кажуть з гір усю країну видно.

Дорогий друже довго чекав ти мого листа.

Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди безправні, забиті.

І того, можливо, не знайду я слова, щоб наш прекрасний оспівати світ.

Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми.

Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп’яні.

Та й, між нами кажучи, не дуже й заснеш, коли таке гарчання під боком. 

Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу.

У Вербний тиждень за народним віруванням не можна сіяти городини…

Знаю, знаю дівчинонько чим я тебе розгнівив: що я вчора ізвечора із другою говорив.

Верни до мене пам’яте моя.

О сарнонько приходь вечірньою добою на скло прозорих вод…

Здрастуй сонце і здрастуй вітре!

Дякую, тобі моє серденько, за таку твою увагу до мене!

Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтеся на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко.

Ой не світи, місяченьку не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому.

Це була, так би мовити наша фамільна ворона.

Правду кажучи, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.

Може – спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись.

Отже: голову його не так легко вирізнити в темряві степу.