Однорідні члени речення. Однорідні й неоднорідні означення

Тут мене з дитинства пам’ятають і стрічають радо земляки.

Підуть дощі, а там і сніг нагряне.

Давно за північ, та не можу спати.

І ключ журавлиний пливе в безкінечність, і тиша над ним повисає щемка.

Багато ума, та в кишені нема.

Слова ласкаві, та думки лукаві.

Сонце спить, та не спить материнська ласка.

 Картини мовчать, та мовчанням говорять багато.

Серед цвіту садів і зела розпускається сонце, мов квітка.

І кружля веселиків крутіж у дощі і ранній завірюсі.

І навіки в пам’яті лишились ті неповторні ночі й дні.

Тут живуть мої старі батьки і мене у гості виглядають.

Не то сон, не то дрімота сповнюють мою душу.

А наше слово чисте, запашне

Сном блакитним заснули поля, і долини, й діброви.

На сиве місто, на ріку спадає знову вечір.

Дивлюсь, як вітер пестить віти, й квіти, і думаю: яке це щастя – жити.

Хто ти, мрія чи сон?

Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

За горами став у густім комиші, серед яблунь і вишень біліє хатина.

З кожним днем для мене все рідніші ці гаї, і ріки, і поля.

І щастям, і добром, і радістю наповнені світлиці.

Слухаю мовчки вечірні отави, дихаю мудрістю трав.

Глухо, уже по-осінньому гули дерева.

Але для мене у святім союзі душа і тіло, щастя й гострий біль.

Отак крізь мужню музу Кобзаря ростуть співці сучасні і майбутні.

Засвітиться в серці осіння тиша і печаль землі.

Бджілки гули, метушилися, ховалися між пелюстками, а потім з’явилися знову.

Ждуть вологи і гори і ниви просить пити зерниста земля.

Земля дочекалась і рясту і сонця і цвіту.

Розцвітають і квіти і доля на моїй українській землі.

Хай буде сад і дерево крислате і кіт-воркіт і ще багато днів.

Тільки обрій бринить як струна гожа висока ясна далина.

У ніжнім лагіднім теплі розквітнуть і гори і доли.

Відкрий мені таємне джерело де дерево росте старезне вузлувате.

Зло й добро. Поміж ними є одвічна чітка межа.

Кущиться бляклий поламаний вітром очерет.

Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами.

Крізь густий осінній дощ часом пробивалося сонце.

Після першого жаркого квітневого дня плинув тихий вечір.

Висока стара верба низько схилила над водою віти.

Подув сильний північний вітер.

Український весняний вечір постає з картини Т.Шевченка.

У біді пізнаються хороші безкорисливі друзі.

Стоїть її хата край села весела чепурна мов дівчина у білій льолі.

Обабіч дороги рівної припорошеної чистим снігом чорніли страшні згарища.

Віч-на-віч із Сагайдачним полковник говорив своєю звичною вибагливою мовою.

Яке ж над нами чисте ясне бездонне небо!