Однорідні члени речення, звертання, вставні слова, словосполучення, речення.

Моє село мої тумани Мої весінні солов’ї Досвітні роси на світанні І грози й вигроми мої Усе що чув що передбачив, не виплакати.

Усе було все кануло у Лету розлуки зустрічі прощання і жалі.

Скрізь у саду в полі у лісі панував осінній спокій.

На світі можна жить без еталонів По-різному дивитися на світ

Широкими очима з-під долоні Крізь пальці у кватирку з-за воріт.

А на Десні краса! Лози висип кручі ліс все блищить і сяє на сонці.

Голос духа чути скрізь по курних хатах мужицьких по верстатах ремісницьких по місцях недолі й сліз.

Калина під вікном рідної оселі тополя на околиці села лелече гніздо на клуні жебонлива криничка при перехресті доріг терпкий запах лісової конвалії усе це овиди нашого дитинства, наш духовний світ.

Красива осінь вишиває клени червоним жовтим срібним золотим.

І пада сніг лапатий волохатий спокійно й величаво над селом.

Запашна спів уча гнучка і милозвучна сповнена музики і квіткових пахощів рідна мова.

Люблю я бистрину життя прозору поривну глибоку.

Нічка на землю упала синім прозорим серпанком.

Надворі повсюди лежала роса на пожовклій траві осінній на круглій павутині попід стріхою у хліві, на капустах у городі.

Ні темінь непроглядної ночі ні близькі й далекі вибухи мін снарядів ні навіть невимовний страх що раз у раз підступав до грудей ніщо не могло спинити хлопця.

Все тут мовби однакове і похилі до води вільхи, і засніжені береги.

Чудний наш народ і сильний і сумний.

А ще читайте книги любі друзі в них мудрість людська.

Як не любити вас літні ночі за лагідне тепло і спокій?

Веселі вітри співають свою пісню безмежному морю.

Брати мої пам’ятайте славних прадідів наших історію.

Радуйся, земле моя, радуйся, рідний народе, сонце твоєї свободи цілому світу сія.

Обнімає земля небо голубе, о моя, Вітчизно, я люблю тебе!

Місяцю-князю, нічкою темною тихо пливеш ти стежкою таємною.

Де зелена тополина, роздзвенілися жита...

Слався, рідна Україно, наша земле золота.

Не покидай мене пекучий болю, не покидай важкая думо-муко.

Шевченку Відгук дум своїх чи чуєш ти у нашім світі?

Виростеш ти сину вирушиш в дорогу виростуть з тобою приспані тривоги.

Швидше коню швидше коню поспішай додому.

Не ради сліз, і розпачу, й скорботи, і не в ознаку гіркого прокляття – фашизм і так уже проклятий всім світом, а задля слави нашого роду писано, і во ім’я любові, про цю високу смерть.

Він був маленький, незавидний, але з густою гривою і – як пізніше виявилось – разюче невтомний.

Звали нашого діда як я потім довідавсь, Семеном.

Перед очима поета на зелених горах поставало „велике місто Київ” як називав його Шевченко.

Диво дивнеє на світі з тим серцем буває!

Певно руїну та буря зробила?

Нарешті рушив пароплав, покірний волі капітана.

Його репліки і пропозиції були якраз до речі.

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну...

Відповідь він надіслав лише сьогодні, на жаль.

І ось, нарешті, вершина.

Там, кажуть, з гір усю країну видно.

Одне слово летимо вже через Гімалаї.

Ось, наприклад, назви нових сортів квітів: тюльпани „Мідний вершник”, „Синій птах”, флокс „Декабристи”.

Дещо правда, піднялось із тії неслави.

Це була, так би мовити наша фамільна ворона.

Повітря здається п’янким і прозорим.

Та ніч була на диво схожа.

На диво коло цього питання він найбільше морочився.

 І ось нарешті вершина наша.