Підготовка до кр "Безсполучникове речення"

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого …

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки. (В. Козаченко)

І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

Учи азбуку — прийде хліб у руку. (Нар. творчість)

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло. (О. Довженко)

Аура духовно досконалої людини чиста, ясна, світиться всіма кольорами веселки.

Всі люди допитуються, як до такого додумався (Г. Бондаренко).

І досі сниться: під горою, меж вербами та над водою, біленька хаточка стоїть.

Навчаючи дітей поважати старших, розповідали їм різні повчальні історії, казки.

Багато міг би розказати вітер, але у вітру голос пересох (JI. Костенко).

Кайдаш відвів очі й глянув на комин на шию коло комина під шиєю була дірка на піч.

Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі сліпе око навіки загородило їй стежку до неї (З тв. І, Нечуя-Левицького).

В церкві було тьмяно й сумно одна лише лампадка миготіла перед образом пречистої матері освічуючи стиха образ і граючи блищиками на срібній ризі (М. Старицький).

У Кайдашевій хаті стала мирнота свекруха помирилася з невісткою.

Всі дівчата були тільки в червоних кибалках одна Мотря прийшла в квітах та в стрічках (І.Нечуй-Левицький).

Сонце світило на київські гори золоті верхи сяяли й неначе горіли(І.Нечуй-Левицький).

Кругом Києва в долині зеленів густий ліс синів за Дніпром,ніби повитий сизим туманом, бір…(І.Нечуй-Левицький).

Проскурниця посадила Мелашку вечеряти вона й ложки не вмочила

Ще сонячні промені сплять досвітні огні вже горять (Леся Українка).

Вітер віє на долину колише билину рід до роду листи пише та на Україну

Явір зелененький на воду схилився козак молоденький сильно зажурився (Народна творчість).

Вже тиха осінь ходить берегами на вербах трусить листячко руде    (Л. Костенко).

Мати вірила: земля усе знає (М. Стельмах).

Два голуби гудуть, голубка туркоче (Народна творчість).

Подивилась ясно – заспівали скрипки (П. Тичина).

Не русалонька блукає – то дівчина ходить (Т. Шевченко).

кома

тире

двокрапка

 крапка з комою

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший. 

У житах заблудилась дорога ,нагорбатились верби, над нею за ними прокльовуються зорі. 

Тільки Тоня як гляне в той бік то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

Але нелегко було знайти вихід довкола їжилися обриви скель. 

Але він не міг того зробити кричати на вулиці не личить благородним дітям

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів. 

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання. 

Скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки. 

 Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця. 

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові. 

Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину. 

 На луках туманець при самій воді стелиться, лелеки вздовж болота походжають. 

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво. 

Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морю.

 Із-за лісу випливає місяць іоживають срібні вінки на Черемоші, озеречко і земля.

Я люблю дивитись гаї синіють, пташки співають.

Зацвіли в саду гвоздики - осінь тільки починається.

Мати рідна моя! Знай по бурі тяжкій перемога засяє дзвінка і лагідна.

Стоїш високо не будь гордим, стоїш низько не гнися.

Я не боюся сивини глибоких зморщок не боюся дуби сріблясті восени, є

зморшки навіть у Ельбруса.

Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними йде

весна запашна, квітами, перлами закосичена.

Защебетав соловейко пішла луна гаєм.

Виглянуло сонце озеро вмить проясніло радісно посміхнулось до неба.

На Михайла ніч ясна буде зима сніжна.

 Гаснуть у плавнях летючі комети тихо вмирає на заході ніч.

хотілося дочекатися сонячного сяйва.

сонце сходило.

розстелилася по травах перша вранішня роса, і зсідався туман.

вітаючи чорну землю з ранком.

обліплене з усіх боків чорними хмарами.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Що за літо заробить Мотря те за зиму і проживуть.

 Коли на Юр’їв день мороз то і під кущем овес.

То не хмара біла пташка хмарою спустилась.

А вгорі вже блідли зорі і западала пізня осіння ніч.