Розділові знаки у безсполучниковому складому реченні ( , ; )

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Говорять думи і діброви говорять гори луг, ріка говорять птиці вечорові розмова

точиться струнка.

Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б’є.

Небо прорізали вогняні стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вихор

закрутився клубком і помчав у жита.

Спріває Маланці колос сміється лука ранніми росами дзвоном коси кличуть

городи синім листом тучна земля диха на неї теплом.

Так і живу я нині: матері мову шаную, море, глибоке море, в рідному слові я чую.

Є в нашім місті вулиця: там птиці гнізда в’ють.

 Подивилась ясно: заспівали скрипки!

 Так тихо, так любо: так ніжно у полі.

 Мати рідна моя! Знай по бурі тяжкій перемога засяє дзвінка і лагідна.

 Стоїш високо не будь гордим, стоїш низько не гнися.

Я не боюся сивини, глибоких зморщок не боюся дуби сріблясті восени, є

зморшки навіть у Ельбруса.

Колись я думав що радощі – це путь у світ незнаний із моїх Покуть; тепер я знаю

що радість – то дорога до яблунь, що в Стопчатові цвітуть.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню

гомінку.

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста,

біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку – я двічі ударю в дзвін.

Коні, що паслися спочатку на стерні, примандрували в улоговину, де було

більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву.

Інколи він, правда, згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку,

але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з’явилася перед ним.

Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і

знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.

Мороз притискує зривається північний вітер мете сніг через рейки.

Знаю з попелу сходять квіти.

 Вірю з каменю б’є джерело.

В осінній час сім погод у нас сіє віє туманіє шумить гуде і зверху йде.

 вишні вже відцвіли.

 і встеляють землю білим квітом.

 значить справжнє тепло прийшло.

пахнуть перші квіти навколо.

Він зрозумів життя дається лише раз і двічі молодим не бути.

Од зеленого берега ніби повіяло холодком холодок ніби лащився до лиця

милував його влив в тіло розкіш життя почування радісне безклопітне й безжурне як сама молодість.

 Золотіє вечірня тополя й дивним світлом горять небеса покотилась зоря мов

сльоза у долоні пшеничного поля.

Доброта це наче руки мами на яких тримається життя.

А вгорі вже блідли зорі і западала пізня осіння ніч.

То не хмара біла пташка хмарою спустилась.

 Коли на Юр’їв день мороз то і під кущем овес.

Що за літо заробить Мотря те за зиму і проживуть.