Речення з різними видами зв'язку

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої круши­ни темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.

Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть.

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріб­лилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

Йому здавалося, що живе споконвіку на цій безмежній, широкій землі: таке довге було життя, наповнене думами й спогляданнями великого таємничого світу...

Запахло сонцем, воском і зелом, в мосянжне колихання передліта летить бджола.

Небо сяє чисте, на заході якісь дві-три хмари, а гримить на грозу.

Сина мати будити не зважується: пізно ліг, хай ще поспить.

Ягорове подвір’я порожнє, щітка в глині стирчить, ніким не торкана, і душу хлопцеві опікає сму­ток якоїсь гіркої непоправної втрати.

В’юниться стежка поміж очеретами, іде Єлька туди, куди сама стежка веде.

Протягом усієї минулої зими я відчував: щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться.

Кияни, що зі своїх валів спостерігали за цим дикунським розгулом розбою та грабіжництва, здригнулися.

А малі хлопці йшли з рукавицею, в якій повно зерна: пше­ниці, жита, ячменю, вівса, гороху.

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу: колодязь був глибокий.

Вишку стало розхитувати, і була загроза, що впаде і хату Чабанисі розвалить.

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, срібли­лася важка, обвішана разочками роси павутина.

Букет півоній, які мати несла в руці, по­ширював п’янкий запах — власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

В темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались у яр, іроманцеві доводи­лося похекати та попріти.

День сонячний і прозорий, і хочеться, щоб йому не було краю.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилило­ся до води, серед якої виросло.

Над ними зумлили комарі: біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на во­гонь.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.

Загадка — це чарівний світ поетичної таємниці і в цьому світі мороз поєднаний з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звер­шень.

Перше, що побачив Климко, коли роз­плющив очі, було велике, рівно обведене коло червоного сонця у вікні; воно світило мов крізь морок, і хлопчик став пригадувати, де він.

Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час від часу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі знову ненадовго з’являлися, Климко здогаду­вався, що хмари біжать.

Коли ступила між дерева, коли побачила, як по їхньому гіллю згори донизу ллється наче якесь аж туманне соняч­не проміння і як у тому промінні мінливо зблискує листя, коли почула вогкий, густий, прілий запах лісу, — всміх­нулась, і вже, здається, весь день ота усмішка не сходила з її уст.

Збираючи книжки, я почув, як надворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, за­бряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум’янена і осяйна Мар’яна.

ССК

СПР

ССР

БСК