Розділові знаки в реченні з різними видами звязку

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

А тобі якусь хвилю здалося: зараз ось іде вона мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться довкола її посіченої сивиною голови.

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю. 

В темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку.

Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вологість, де-не-де блимають далекі вогники.

Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Коли рвались нитки від болю і легені душила спека, долітали з краю магнолій найдорожчі у світі треки.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Як верби гарно похилились, мов дивляться, що там робиться внизу, по тих хатках та вулицях та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно й гарно.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь. 

Над ними зумлили комарі: біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.

Перше, що побачив Климко, коли роз­плющив очі, було велике, рівно обведене коло червоного сонця у вікні; воно світило, мов крізь морок, і хлопчик став пригадувати, де він.

Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а тро­хи пізніше збирати суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, наллються соком виноградні грона.

Збираючи книжки, я почув, як надворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, за­бряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум’янена і осяйна Мар’яна.

Коли ступила між дерева, коли побачила, як по їхньому гіллю згори донизу ллється наче якесь аж туманне сонячне проміння і як у тому промінні мінливо зблискує листя, коли почула вогкий, густий, прілий запах лісу, — всміхнулась, і вже, здається, весь день ота усмішка не сходила з її уст.

Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк.

Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку не забути.

То поїзд затримували на станціях, бо колія була зайнята, то машиніст довго домовлявся із станційними праців­никами, що не хотіли відпускати вугілля, взагалі поїзд чомусь довго стояв перед семафором.

Майже кожного місяця я приїздила до Києва, але раз у раз траплялося так, що або Ванда Львівна виїхала до Львова, або я через якісь обставини не могла її до­чекатися.

Я мрію так життя прожити, щоб у плодах моїх хитались віти, щоб розроставсь в глибинах корінь мій.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки і цілували стареньку бабусю, що принесла останню качку.

Тихо розмовляли, наказували, як бути з хлібом, що треба продати, що купити, чим засіяти пари і що сіяти по озимині.

Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи чер­воне.

Ми не святі, бо в нас були гріхи, але боролись ми за правду сміло.

Наснилось, що осінні фарби щирі, а я – безлистий клен у синій млі, і птахи, відлітаючи у вирій, заночували у моїм гіллі.

Східний небокрай червоно горів, неначе хтось далеко на обрії запалив велике кострище.

І я знайшов дорогоцінну істину, гартовану залізом і вогнем: без роботи жити нам немислимо, і без любові ми не проживем!

Складне речення із сурядним і безсполучниковим зв’язком

Складне речення із підрядним та безсполучниковим зв’язком 

Складне речення із сурядним та підрядним зв’язком

Складне речення із сурядним, підрядним та безсполучниковим

Роззирнулася, сподіваючись, що все це сон, що з усіх вулиць посуне люд, що стануть навколо церкви, засвітять свічечки, і вдарять великодні дзвони… ( К. Мотрин)

Сонце борсалося в тому киселі, ніби заплутана в павучих тенетах муха; сьогодні вночі місто, здається, не змогло прийняти щодобової нічної купелі і вимести зі своїх закутків застояну жарінь. (М. Слабошпицький) 

Бабуся перед якимсь втемнілим образом поставила саморобну свічечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що мені доконче треба показати грізний і страшний суд — господа нашого Ісуса Христа друге пришестя.

(М. Стельмах).

І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам. (М. Стельмах).

Темні хмари укрили небосхил, затулили ясний місяць, усе навколо заснуло, тому що ніч прийшла панувати на землю.

Нехай кохання не покидає моє серце, а юність хай буде такою щоб кожен позаздрити міг.

Я підійшла до села, перша побілена хатка, яка кинулася у вічі  була Тетянина.

Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане, то знову вони замовкали з приводу якоїсь думки, що випадково надходила одному, чи другому до голови. (І. Сенченко)

Брати Блаженки шепотілися між собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами.

Мій біль бринить, зате, коли сміюся, то сміх мій рветься джерелом на волю.

В природі існує ніч тому, щоб у тиші росло усяке зілля, і відпочивала людина.

Світ падав на бризки білої хвилі, що лилася по камінні, й хвиля блищала у густій зеленій тіні як снопи срібла та кришталю.