Розділові знаки в складнопідрядному реченні

Ще не вродився той, хто все порвати б міг, що зв’язане народами й віками.

Лише завзяті лісоруби, яких стежина привела, присядуть біля джерела, де клен шумить зеленочубий. 

Чую, як в гніздах ворушаться птиці, як прибуває вода у криниці.

Куди голка, туди й нитка.

Ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під

низькою оселею осміхнулися.

Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб?

 А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало

небо.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті.

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю

людей з’єднати.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

У досвітньому небі сизіли далекі пера непорушних хмар, наче над цією землею летіло з усіх усюдів безліч перелітних птахів.

 Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Як тільки займеться десь небо з другого боку, встає зараз червоний туман і

розгортає крила.

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома

сліпучими промінцями ясний лід.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не

вміщалися в ньому.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Де б у світі я не мандрував, завжди прохолодою сріблиться в пахощах густих

калин і трав дзвонкова одстояна криниця.

 Бо коли над сонцем заплететься хмарка, а у серце стукне копитом зима – не

нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість

людям.

І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони „я”.

Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

Бджолина сім’я над гречками гула, щоб медом іскрилися сота.

Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.

Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

Щасливий, хто сни має милі.

На небі збиралися великі хмари, так що можна сподіватися дощу.

В небосхил задивившись далекий, де задумливо зорі горять, дві високі гілчасті

смереки край заснулого саду стоять.

Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ними в далекий вирій.

Коли місяць запріг небо, засіяне зорями, й сошником своїм землю орав, наша

сотня стояла дозорами біля чорної смуги Дніпра.

Хто не має крил, той не злетить у піднебесся.

Який же хлібороб щасливий коли із печі на світанку, мов сонце випечене з

млива, ми хліба беремо буханку.

Був на Русі один пан, що страшенно гнобив своїх підданих; бо не тільки мусили вони працювати на нього, але ще відбирав він у них все, що оно бачило.

Вернадський знав, що недалеко той час, коли людина одержить у свої руки

надзвичайне джерело сили – атомну енергію.

В’яз так покращав, що привабив до себе синичку в жовтім фартушку, і вона

завзято виспівує немудру, але солодко-щемливу пісеньку.

Хто мріє про булаву, має пам’ятати, що її дають лише гідним.

Хто береться за булаву, мусить розуміти, що її дуже важко здобути, але ще важче втримати.

Тільки не дано нам запам’ятати цю мить, як не згадати того дня, як над нашою

колискою вперше нахилилася мати.

Слово „мама” росте разом з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце,

розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить по голівці рідна рука.

По грудках, які мороз тільки зверху трохи стужив, а коли ступиш, то цвіркає рідка грязюка, я обережно дістався до долини, що її дощ налив у городах.

По дорозі швидко вишикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати

викуп.

Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало.