Складне речення

Верби, схилившись над тихим Дінцем, розчісують коси зелені.

На заході ще жевріло небо, а в степу вже заходила ніч.

Липневий день мандрує пішки, казки нашіптує малечі.

Пішла дорога то маленькими сосновими лісками, то болотами, то полями.

так що настрій зіпсувався на цілий день.

бо кожен з нас почувався досить невпевнено.

проте погода посприяла нам і цього разу.

й обговорювати можливі перешкоди.

Перед вікном шумлять тополі і захід сонця мов кривава рана.

Високий день за обрій закотивсь і спорожніли села між садами.

А ранок був надіями багатий і обрій цвів трояндно пелехатий.

Дощ одшумів і спориші понурі принишкли настрахалися грози.

Сніг з кожною хвилиною густішав і дедалі непрогляднішою стала за вікном сіра каламуть.

Чого світання так ясніє в небі і так ясніє пісенька дзвінка?

Над водою вставав туман і повіяло холодком.

По узліссі й на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава.

Срібно бриніло чаїне крило біле вітрило за обрій манило.

Сплесне риба чи крикне сова довго-довго луна не стихає.

Ні таки прекрасний наш народ він і в горі гідність зберігає.

І пахло житом віяв з поля вітер. 

Шумлять сади цвіте колосся у серці найніжніший цвіт.

Вітер дихне пшениці ворухнуться розкішні.

Поглянь уся земля тремтить у палких обіймах ночі лист квітці рвійно шелестить траві струмок воркоче.

Шелестить пожовкле листя по діброві гуляють хмари сонце спить ніде не чуть людської мови.

Робилось душно, бо сюди, в гори, не долітав вогкий морський вітер.

Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.

Над головами шаруділи прапори на арці, крізь яку мав ступити на берег очікуваний гість.

Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясногорську, і що на марші вони будуть разом. 

Благословенна та ясна година, коли буквар бере до рук дитина.

Тоді я веселий, тоді я багатий, як буде серденько на волі гуляти.

Життя має стільки сили й повноти, що неможливо дозволити собі байдужість і слабкість.

Крізь сльози бачив я, як в журбі моїй тонули море, небо і земля.

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині.

Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі.

Був час обідньої перерви – і все живе поховалося в затінки, вщухло, принишкло.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задимленому мареві. 

Тимко носить оберемками сухий бур’ян, пильнує, щоб не погасло вогнище.

Хоч ішов на спад вересень, сонце пекло немилосердно.

Тільки старовинне млинове коло, яке довгі роки лежало перед порогом, зосталося ціле.

Тут саме життя підіймає, бо рано починається трудовий день.

Сизий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно ріс собі там, де ходили люди

У кожного з нас є той найдорожчий берег, від якого починалася наша дорога в життя і куди ми не завжди повертаємося.

Я руку подаю через моря і гори усім, хто камінь б’є, хто землю ревно оре, хто вугіль добува і зеленить поля…

Діти не знали, скільки минуло часу відтоді, як вони полізли в підземний хід.

Пам’ятаю, на Дніпрі од берегів тих пахли трави.

Чорними ярами покотився білий туман, одежа вкрилася дрібненькою росою.

Сніги тікають, дзвенять струмки, усе навкруги протряхає, парує.

Сонце гріє, вітер віє з поля на долину; над водою гне з вербою червону калину.