Складне речення. Складносурядне речення

Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга.

Все зникло, наче в казці: місто, поле, гори, гай!

Я занедужав і, як усі хворі, прислухався до найменшого шереху за вікном моєї кімнати.

Хмари пливли низько над землею, можна було сподіватися дощ.

Він змовчав, нікому не виказав тоді своїх почуттів.

Узимку (тополя) білітиме від інею, восени видзвонюватиме золотим листям, навесні світитиметься пташиними піснями. 

Будуть роси вигравать на листочках, на рослинах; сонце блиски розливать буде в крапельках-перлинах.

Уранці всі поспішають, бо часу обмаль.

Присівши на порозі і схиливши над ним голову, зажурено спочиває ненька.

Мелькає скупана зливою зелень,і сивіють величезні листки папороті, обтяжені краплистою росою.

Багато  дорога  може розповісти допитливому серцю, навіяти і радість, і журу, воскресити в пам’яті давні перекази, бувальщини, легенди.

Якось по тих краях їздила депутація з Петербурга, яка відбирала співаків для царського хору.

Він повчав себе, що мріяти — це дурниця.

Навчений гірким досвідом, він на дві години раніше з'явився на іспит призначеного дня.

І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт.

Тече вода в синє море, та не витікає.

Марійка стояла, випустивши квіти з рук, і чекала.

Я був дуже рідко щасливим, навіть важко пригадати коли.

Природа створювала людину багато мільйонів років, і цю творчу діяльність

природи слід поважати.

Борис Грабовський не пішов стежкою батька, хоча навчався читати за його

книжками.

Слово — клітина мислі, артерія сили духу, і тільки воно єднає різні людські

береги.

Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина.

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселить.

Відомо, що мова кожного народу — явище давнє.

Мова й пісня — дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони .

Чого навчився, того за плечима не носити.

Треба слову ніжності додати, щоб уміло друзів пригортати.

Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної

мови переливаються у її кровинку.

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи важкий мій хрест.

Ти даєш мені сонце погоже, і повітря, і снагу.

Народе мій, до тебе я ще верну і в смерті обернуся до життя.

Одна душа – як скрипка, а друга – як літавра.

Звір затремтить, птах затріпоче.

Гуде вогонь – веселий сатана, червоним реготом вихоплюється з печі.

Надвечір Степан, вертаючись із мандрів, спускався просто до Дніпра десь на відлюддя, купався там і стомлено чвалав додому.

Сліпучо спалахнула блискавка, і гуркіт грому сповістив про початок нічної грози.

Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим.

Дощ пройшов - і Київ зеленіє.

Косили сіно лугове, і пахла м'ята.

День був літній, спекотний, і селом я йшов довго.

Руки її то перебирали зовсім новий одяг, то вже між її темних пальців текли разки старовинного намиста.

Ні риба не грає, ні рак не чіпляється за босу ногу.

Прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю заспівав.

Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти.

Встаньмо з колін, розірвімо пута, якими нас віками приковано до чорних скель.

Пахне сіно лугове, і зав’язь в чистих росах зріє.

Дніпро неспокійно шумить і реве.