Складнопідрядне речення

Щасливий,  хто  сни має милі.

Скільки  голів, стільки й умів.

Виспівує та щебече,  поки  місяць зійде.

Немає такого дерева,  щоб  на нього птиці не сідали.

Нещасна нація,  котра  не вміє цінувати свої таланти.

Хоча  була північ, спати ие хотілося.

Де  кров текла козацька, трава зеленіє.

Куди  серце летить, туди й око глядить.

Де  є страждання, там нема краси

Звідки  ласка, звідти й казка.

Здавна відомо, що заборонений плід найсолодший.

А наше діло — все це прополоти, аби хоч крихту істини знайти.

Доки людина не втратила здатності червоніти, вона ще людина.

Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу.

Минуле було прожите для того, щоб ствердити майбутнє.

коли почало сходити золоте сонце.

хоч нас умовляли цього не робити.

що давно обріс цікавими легендами.

щоб сховатися від пекучого сонця

аби до вечора повернутися додому.

Море так бадьоро хлюпає, що аж слухати любо.

І де в світі тая сила, щоб в бігу його спилила.

Так літував Іван у полонині, аж доки вона не спустіла.

Благословен, чий труд прекрасний життя здіймає із руїн.

Де літо маки стеле килимами, дитя в городі ходить коло мами.

коли настане слушна мить.

якщо наполягатимуть друзі.

як велить чисте сумління.

про що мовчить більшість.

хоч на творчість немає часу.

Література, яка мала Тичину й Довженка, не має права здрібніти.

Спинюсь я і довго буду слухать, як бродять серпень по землі моїй.

І як за сонцем повертає сонях, гак довго вслід чомусь дивились ми.

Хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати.

Мирон бережно підступав до станції, де вже потяга не було.

оскільки клей наносили нерівномірно.

хоч ніхто й не сподівався на перемогу.

бо створене власними руками дороге.

як кожен з нас і планував.

що аж земля навколо здригається.

Як парость виноградної лози, плекайте мову.

Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани.

Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою.

На рідні землі сіячі вертають, щоб сіяти святе своє зерно.

Зроби так, щоб серце моє солов’їне забуло очей тих блакить.

Стара верба од старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

За все, що взяв од пирога життя, платити доведеться по рахунку.

Лани зеленого збіжжя, що саме красувалося в той час, дрімали тихої ночі.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в

задумленому мареві.

Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без науки неможливий розвиток суспільства.

Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності звикань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам?

Як без раннього світання день не піде на полях, так без першого навчання до наук закритий шлях.

Очі спостерігали, як подячно зітхає земля, звільнена від бур’янів, глибоко зорана, розпушена.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут.

Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли.

Біля ставка, де ми прощалися, нам випало зустрітися після довгої розлуки.

А там, де березина витісняла сосну, все залите було бенгальським вогнем.

Біля осокорів, де він зустрівсвою долю, загримів гарматний грім.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Ти борися за луг зелений, де колись виглядав свою милу.

Добре, коли чоловік з характером, з переконанням і хмелем неспокою.

Які б то звуки розітнулись, коли б ви дивних струн торкнулись!

Нас оточує воркування струмків, коли ми опиняємося в долинці.

Яке це щастя, коли стіл довгий і тісно за ним від рідні.

Навіщо мені весна, коли твої очі — проліски?

Коли наступає темна ніч… .

… адже Муза від мене далеко.

… у яких немає душі й ритму.

Якщо немає натхнення … .

… хоч як мене не просіть.

Настрілявшись, вертались ми щасливі, дарма що промахів чимало в нас, було.

Після дощу вода в бухті скаламутніла, бо в неї з острова нанесло намулу.

Настане час, коли на кордонах люди сіятимуть хліб!

Та не злічить віків, що встигли вже пройти

Наговорив стільки, що і в шапку не забереш.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

Я нічого не вартий, якщо не в спромозі комусь допомогти.

Якби я турбувався лиш про себе, вже б онімів давно від самоти.

Не стануть святами ніколи будні, хоч як би там не мудрували трутні.

хоч і часу зовсім мало.

адже ще часу доволі багато.

так що голодним не лишишся.

бо час трапези перенесли.

коли удосвіта виїдеш.

Коли мене на фронт ти проводжала, пучок конвалій ти мені дала.

Найбільше люблю пору, коли збирають жнива і співають пісень.

Багаття вимальовувало постаті людей, коли вогонь розгорався ясніше.

Не знаю, коли весна на крилах тепло принесе в наш край.

Людина в небезпеці, коди вона бездуховна.

що на березі навпроти старого лісу.

так що тяжко було крізь нього пробиратися.

що навесні ще був зовсім рідесенький.

що аж не видно було великої річки.

дарма що вода від берега давно відступила.

Так гарно тут, що шкода ступати по непорочній сніговій білині.

Клянусь боротись до загину так, як боролися батьки.

Грім розмахнувся і вдарив так, що здригнулась бджола

Погода стояла сонячна, так що шибки на вікнах миготіли.

Мені чогось сумно й боязно так, що аж серце моє мре.

адже тренуєшся дні і ночі.

якщо до мети йтимеш упевнено.

коли докладатимеш усіх зусиль.

так що пакуй валізи на чемпіонат.

хай як не стараються твої суперники.

Щоб перебудувати світ, треба бути сміливим і сильним.

Тепла ще не було, дарма що минуло кілька днів березня.

Поки мати страву носила, батько став частувати старостів.

Займаю саме те місце, яке мені визначила доля, й не прагну кращого.

Мабуть, тому що село коло річки близько, таке все свіже, зелене та ярке.